Існують різні думки щодо того, як би виглядала лібертарна соціалістична економіка. Під «лібертарним соціалізмом» я маю на увазі анархізм і лібертарний марксизм, а також пов’язані з ними течії, такі як гільдійський соціалізм і парекон, які виступають за вільну, кооперативну, самоврядну та недержавну економіку після повалення капіталізму. Перш ніж безпосередньо обговорити ці альтернативні бачення комунальної організації суспільного життя, важливо визначитися з відповідним методом. Історично переважали два методи, які я називатиму утопічно-моральним підходом і марксистсько-детерміністським підходом (жоден з цих термінів не є принизливим). У свою чергу я пропоную третій підхід, який отримав назву «метод анархізму» (або «анархії»).

Утопічно-моральний метод сягає корінням у ранній розвиток соціалізму, ще до того, як розвинувся марксизм чи анархізм Бакуніна. Це був метод Сен-Сімона, Роберта Оуена, Фур'є, Кабе, а пізніше Прудона. У рамках цього методу його прихильник починає з набору моральних цінностей, за точки зору яких засуджує нинішнє суспільство. Далі він намагається уявити ті соціальні інститути, які могли би теоретично втілити ці цінності. (Представники такого методу, серед яких були піонери соціалізму, комунізму та анархізму, не називали себе «утопістами», а вважали себе «науковими» мислителями).

Сучасним прикладом утопічно-морального підходу може слугувати ідеї «парекону» (скорочення від «партисипативна економіка»), які розробили Майкл Альберт і Робін Ханель [1]. Як правило, в першому розділі книги «Парекон» Альберт ставить ключове питання: «Яким цінностям ми віддаємо перевагу щодо целей економіки і які конкретні економічні інститути сприяють або перешкоджають їх досягненню?» [2]. Він розробляє набір бажаних цінностей, а потім розглядає питання щодо організації економіки таким чином, щоб вона їм відповідала.

Переваги цього методу мають бути очевидними. Бажання Альберта і пояснення, чому він цього хоче, прозорі та зрозумілі. Ми можемо справедливо наводити як аргументи «за», так і аргументи «проти» цього підходу. Пареконісти пропонують мірило, за допомогою якого можна оцінювати потенційні та реальні економіки, щоб радикали в разі чого претендували на на свободу, а погоджувалися з деякою тоталітарною необхідністю організувати все так, як воно «працює».

Однак утопічно-моральний методом має також свої проблеми. Різні мислителі відштовхуються від більш-менш однакових цінностей (наприклад, свобода, співпраця, рівність, демократія/самоврядування, розвиток потенціалу кожної людини). Проте вони пропонують зовсім різні моделі альтернативною економіки для практичного втілення цих цінностей. Проте питання полягає в тому яку з цих моделей слід обрати?

Також можна стверджувати, що сьогодні деякі радикали авторитарно приймають рішення про те, як інші люди організовуватимуть своє життя в майбутньому. Чим точнішою і конкретнішою є модель, тим більший ризик авторитарного нав’язування конкретної моделі. Не дивно, що чимало історичних утопічних моделей були дуже недемократичними за своєю структурою (згадаймо Оуена, Фур'є, Кабе та Сен-Сімона). Це не стосується моделі парекону, але її сучасна версія представлена у фільмі Б. Ф. Скіннера «Волден-2» (1976), де зображена уявна соціалістична комуна з диктатурою поведінкових психологів (!).

Нарешті, існує проблема в тому, що утопічний підхід починається з цінностей, а не з аналізу того, як функціонує капіталістичне суспільство. Насправді не існує очевидного зв’язку між будь-якою конкретною моделлю та динамікою капіталізму (окрім моральної критики). Бачення можливого майбутнього не вказує на жодні стратегії для досягнення цього майбутнього. Оскільки вони пропонують фундаментальні зміни в суспільстві, їх можна розглядати як ті, що відстоють реалізацію соціальної революцію. Але, безумовно, можна також прийняти якусь утопічну модель і вважати, що її можна досягти шляхом таких поступових змін, як побудова різних альтернативних інститутів, які повинні будуть еволюційно витісняти капіталізм та врешті замінити його мирним шляхом. У цьому полягає сутність пацифістської і реформістської — градуалістської стратегії. Програма, в якій не сказано якої стратегії вона дотримується (революційної чи реформістської/градуалістської), не може слугувати орієнтиром для діяльності.

Основним альтернативним методом був метод марксистського детермінізму. Маркс і Енгельс цінували попередніх утопічних «соціалістів» за різні речі, серед яких їхня критика капіталізму та деякі інші теоретичні внески. Однак перші марксисти стверджували, що потрібен інакший метод. Вони вважали, що необхідно проаналізувати динаміку розвитку капіталізму, включно з його основним рушійним механізмом — суперечливими відносинами між капіталом і працею у виробництві. Це стало основою стратегії революції робітничого класу, а також мислилося як те, що повинно вказати на появу нового суспільства в результаті цієї революції. Цей зв’язок аналізом капіталізму та баченням майбутнього суспільства був їхнім головним інтересом. Маркс і Енгельс згадували про природу нового суспільства лише в побіжних зауваженнях, розкиданих по творах, наприклад, у кількох абзацах Марксової «Критики Готської програми» [3].

У цій праці Маркс роздумував про природу комунізму, де спочатку оплата праця робітників повинна була би оплачуватися за допомогою трудових кредитів, а згодом на основі вільного розподілу благ за потребами. Проте такі ідеї були фактичними прогнозами, які ніяк не пропагувалися. Він вважав, що майбутній втілиться сам по собі, де людський вибір, здавалося, не грав ніякої ролі. Мета Маркса та Енгельса була не в побудові нового суспільного ладу, а в тому, щоб робітничий клас скинув капіталістів і взяв владу в свої руки. Як тільки це станеться, історичний процес подбає про подальший суспільний розвиток.

У роботі «Держава і революція» Ленін вважав, що його нібито хвалить Маркс, коли писав: «Маркс ставився до питання про комунізм так само, як натураліст ставився би до питання про розвиток, скажімо, нового біологічного різновиду, коли би знав, що він виник таким-то чином і змінюється в такому-то певному напрямку… Ніколи в голову жодного соціаліста не приходило "обіцяти" вищу фазу розвитку комунізму. Жодному соціалісту ніколи не приходило в голову "обіцяти", що вища фаза розвитку комунізму настане…[це лише] прогноз, що вона настане…» [4].

Марксистсько-детерміністський метод також має значні переваги. Він прив’язаний до економічної теорії, яка містить аналіз сил, які рухаються в напрямку нового суспільства, і тих сил, що блокує цей рух. Такий підхід призводить до стратегії, яка визначає конкретного агента змін (робітничий клас, який очолює інші пригноблені групи). Існують напрямки автономістського марксизму, які інтерпретують його у лібертарному, антидержавному ключі, що перетинається з анархізмом, який відстоює класову боротьбу.

З іншого боку, подібно до натуралістичного дослідження розвитку організму, тут немає морального стандарту, а є лише «прогноз» (хоча, насправді, праця Маркса просякнута моральною судженням, однаки вони не оформлені в якусь етичну систему). Тому коли революції, які очолюють марксисти, породжують державно-капіталістичний тоталітаризм, котрий вбиває десятки мільйонів робітників і селян, дуже багато послідовників цього вчення підтримують це як результат історичного процесу, який створив «фактично існуючий соціалізм». Маркс і Енгельс, безсумнівно, жахнулися б, якби побачили, що сталося в Радянському Союзі та інших так званих комуністичних країнах. Однак метод, позбавлений моральних рамок, не дозволяв марксистам не підтримувати ці держави.

Як утопічно-моральний, так і марксистсько-детерміністський методи мають свої переваги і недоліки. Дозвольте мені запропонувати альтернативний підхід до досягнення посткапіталістичних, постреволюційних економічних моделей. Це питання підіймалось анархістами в минулому. Воно починається з сумніву, що кожен регіон чи етнос виберуть однакову версію лібертарного соціалістичного суспільства. Малоймовірно, що кожною галуззю, від виробництва сталі до системи освіти, можна було би керувати абсолютно однаковим способом.

Кропоткін пропонував гнучке суспільство, засноване на добровільних асоціаціях, які «представлятимуть собою переплетену мережу, що складається з нескінченного розмаїття місцевих, регіональних, національних і міжнародних — тимчасових або більш-менш постійних — груп і федерацій всіх розмірів і ступенів задля втілення всіх можливих цілей: виробництва, споживання і обміну, комунікацій, санітарних заходів, освіти, взаємного захисту, оборони території і так далі» [5].

Можливо, найяскравіше сутність цього гнучкого та експериментального анархістського методу передав Ерріко Малатеста, видатний італійський анархіст (1853-1932 рр.). На думку Малатести, після революції «ймовірно, усі можливі форми власності і використання засобів виробництва й всі способи розподілу продукції будуть випробувані одночасно в одному або декількох регіонах, ці форми будуть комбінуватися і видозмінюватися різними способами до тих пір, поки досвід не покаже, яка форма або форми найпридатніша… Якщо не допустити створення і закріплення нових привілеїв, люди матимуть час знайти найліпші рішення» [6]. Малатеста розвивав свою думку далі: «Зі свого боку, я вірю, що існує не "єдине рішення" соціальних проблем, а тисяча різних і мінливих рішень, які, так само, як й суспільне життя, відрізняються і змінюються в часі і просторі» [7].

Ми не можемо припускати, стверджував він, що, навіть якщо робітники погодилися би повалити капіталізм, вони неодмінно погодяться створити повністю анархо-комуністичне суспільство. Що робити, якщо дрібні фермери наполягатимуть на тому, щоб їм платили за врожай грошима? Вони можуть відмовитися від цього бажання, коли стане очевидно, що промисловість здатна забезпечити їх благами, але спочатку їх не можна примушувати відмовлятися від свого врожаю на умовах, які вони не приймають. У будь-якому випадку, як зазначив Малатеста, примусовий лібертарний комунізм суперечить самому собі.

«Після революції, тобто після поразки існуючої влади і переважної перемоги сил повстання, що далі? Саме тоді дійсно вступає в дію поступовість. Нам доведеться вивчати всі практичні проблеми життя: виробництво, обмін, засоби комунікації, відносини між анархічними угрупованнями і тими, хто живе під якоюсь владою… І в кожній проблемі [анархісти] повинні віддавати перевагу на користь тих рішень, які не тільки економічно кращі, але й задовольняють потребу в справедливості та свободі і залишають відкритим шлях для майбутніх удосконалень…» [8].

За його словами, які би рішення не пропонували, вони повинні породжувати відносини, які сприяти появі експлуатації, панування та репресій. Вони мають «запобігати створенню і закріпленню нових привілеїв» і «залишати шлях відкритим для майбутніх удосконалень». на думку Малатести, саме ця гнучкість, плюралізм та експериментаторство характеризує анархізм і робить його кращим підходом до проблеми організації соцільного життя після капіталізму.

«Тільки анархія вказує шлях, на якому вони можуть знайти методом проб і помилок те рішення, яке найкраще задовольняє вимоги науки, а також потреби і бажання кожного. Як будуть виховувати дітей? Ми гадки не маємо. Що ж тоді робити? Батьки, педагоги і всі, кому не байдуже майбутнє молодого покоління, зберуться разом, проведуть обговорення, дійдуть згоди або розійдуться в поглядах і будуть застосовувати на практиці ті методи, які вважатимуть найкращими. Практика покаже, який метод насправді є найкращим, після чого люди приймуть саме цей метод. І так само з усіма іншими проблемами, з якими стикається людство» [9].

Інші анархісти також вказували на експериментальний підхід як на центральне місце в анархістському методі. Наприклад, Пол Гудман, найвидатніший анархіст 60-х, років 20-го сторіччя, писав: «Я не пропоную систему… Малоймовірно, щоб міг би існувати єдиний правильний спосіб організації або економіки, який відповідав би всім функціям суспільства…» [10]. Або, як висловлювався Кропоткін, анархістське «суспільство не буде ні в якому разі незмінним. Навпаки — як це можна побачити в органічному житті загалом — гармонія була би результатом постійного пристосування і відновлення рівноваги між безліччю сил і впливів, і це пристосування було би тим легше досягти, що жодна з цих сил не користувалася б особливим захистом з боку держави» [11]. 

Проблеми, що виникають у зв’язку з різними моделями посткапіталізму

Існує низка проблем, на які повинні вирішити посткапіталістична оптика, і саме способи, якими вони вирішують ці проблеми, відрізняють їх між собою. Запропонований мною підхід не наполягає на якійсь одній відповіді на кожне питання, а припускає, що в різних регіонах у різний час можна спробувати різні ідеї та підходи до розв’язання тієї чи іншої проблеми. Однак розв’язки, запропоновані різними моделями, дають нам уявлення про можливі відповіді на ці проблеми, тобто утопічно-моральні та марксистсько-детерміністські моделі можна розглядати як «мисленнєві експерименти», що надають пропозиції, з якими можна експериментувати. 

Ключовою проблемою є спосіб координації в умовах посткапіталістичної економіки. Було запропоновано три варіанти: ринок, центральне планування і певний вид децентралізованого планування. Перший можна назвати «децентралізованим ринковим соціалізмом». Це була б економіка демократично керованих виробничих (робітничих) та споживчих кооперативів, сімейних ферм, муніципальних і дуже малих підприємств, які би конкурували на ринку. Таку модель відстоювали різні соціалісти-реформатори, стурбовані невдачами економіки, якою керує держава. [12] Її відстоювали праві зелені, католицькі дистрибуціоністи, несоціалістичні децентралісти та інші [13]. Щось подібне було в економіці Югославії за часів правління Тіто (за умов повної диктатури комуністичної партії).

Теоретично така система не може бути капіталістичною, оскільки в ній немає класу капіталістів, який володіє засобами виробництва, і немає пролетаріату, який продає свою здатність до праці окремому класу капіталістів. Але, яким би демократичним не було кожне підприємство, не можна стверджувати, що населення насправді управляє економікою в цілому демократичним шляхом. Насправді вона буде управлятися неконтрольованими силами ринку. Неминучими будуть бізнес-цикли, безробіття і відмінності між більш процвітаючими і біднішими підприємствами та регіонами (явища, які спостерігалися в «комуністичній» Югославії).

Альтернативою може бути певна ступінь централізованого планування, яку, здається, допускав Маркс. У недержавному суспільстві центральна влада була би підзвітна асоціації народних рад і зборів [14]. Касторіадіс уявляв, що може існувати центральна «фабрика планів», яка би створювала загальний план [15]. Таким чином, на його думку, такий спосіб організації міг б узгоджуватися з лібертарним соціалізмом самоврядних робітничих рад. Анархо-синдикалісти та гільдійські соціалісти також схилялися до централізованої економіки, якою керують демократичні профспілки. Для демократичного централізованого планування можуть бути запропоновані різні представницькі інституції, хоча всі вони стикаються з труднощами, пов’язаними з тим, що важливі рішення приймаються поза прямим контролем робітничого населення.

Третя пропозиція — це демократично спланована, але децентралізована кооперативна економіка, яка ґрунтується на «ідеї про те, що виробництво може бути безпосередньо пов’язане з індивідуальними та суспільними потребами через демократичні асамблеї (або кібернетичні мережі) робітників і споживачів…» [16]. Парекон слугує прикладом моделі такої неринкової і децентралізованої системи. Планування здійснювалося би через цикли прямих і зворотних переговорів між радами виробників і споживачів за допомогою Інтернету.

У плюралістичному, експериментальному, посткапіталістичному світі регіони можуть експериментувати з різними типами економічної координації, зокрема, намагатися поєднати декілька моделей між собою. Наприклад, навіть у пареконській моделі є елемент центрального планування у вигляді «рад сприяння», які допомагають згладити процес планування. Навіть у децентралізованому ринковому соціалізмі, ймовірно, існуватиме певне загальне регулювання, як і за капіталізму, якщо не з боку держави, то з боку якоїсь комунальної установи. Такіс Фотопуліс пропонує модель «бездержавної, безгрошової і безринкової економіки», але яка буде такою, що включатиме «штучний ринок» для «сектору вторинних, небазових потреб… який врівноважує попит і пропозицію…»[17].

Із питанням організації економічної діяльності у посткапіталістичному суспільстві пов’язане питання про розмір економічної одиниці. У той час як економічне планування в капіталістичних державах здійснюється на національній основі, революційні соціалісти-анархісти, як правило, вважають подібне неприйнятним для посткапіталістичної економіки. Як інтернаціоналісти, ми усвідомлюємо, що світ зв’язаний воєдино імперіалістичною глобалізацією. Водночас ми знаємо, що значна частина цієї всесвітньої централізації викликана не технічними потребами, а необхідністю капіталістів контролювати природні ресурси, домінувати на світових ринках і експлуатувати найбідніших робітників з метою отримання найбільших прибутків. Щоб покласти край пануванню держав і бюрократії, анархісти хочуть якомога більше місцевої, яка ґрунтується на прямій демократії, що вимагає певної економічної децентралізації. Дійсно, будь-яке економічне планування було би легше зробити демократичним, якби його одиниці були меншими. Зрештою, чим меншими є економічні одиниці, тим легше підтримувати виробництво і споживання в балансі з природою [18].

Традиційно анархісти намагаються збалансувати національні та міжнародні об'єднання з потребами місцевої громади, виступаючи за федерації та мережі. Не може бути жорсткого правила щодо того, наскільки централізованою чи децентралізованою має бути економіка. Як писав Пол Гудман: «Ми перебуваємо в періоді надмірної централізації… У багатьох аспектах цей принцип економічно неефективний, технологічно непотрібний і шкідливий для людини. Тому ми могли би прийняти політичну максиму: децентралізувати максимально всі процеси настільки, наскільки це доцільно і можливо. Але які саме процеси і наскільки їх можна децентралізувати — це емпіричні питання. Вони потребують досліджень та експериментів» [19].

Мюррей Букчин виступав за економіку, яка заснована на самоврядних громадах, які подібні до ізраїльських кібуців. Ця ідея була частиною його «лібертарної муніципалістичної» моделі [20]. Іншу версію пропонує Фотопуліс [21] ії також обговорюють брати Гудмани у своїй праці (під назвою «Схема II») [22]. Громада в цілому була би простором самоврядування, де люди через свої міські збори приймала би рішення про економічне планування. Це не заважало би громадам утворювати федерації на регіональному, національному та міжнародному рівнях. Вони могли би координувати свої плани та обмінюватися товарами, послугами та ідеями.

Парекон має свій власний погляд на це питання. Робочими місцями керуватимуть робітничі ради, а споживання буде організоване через громадські ради споживачів. Це відносно невеликі групи, що працюють віч-на-віч. Але одиницею, охопленою остаточним планом, є насамперед нація (яка у випадку Сполучених Штатів, якби така рада існувала, мала би розмір континенту). Насправді, Альберт спеціально відкидає «зелений біорегіоналізм» і будь-яку ідею пріоритетності малих інституцій або місцевої «самодостатності» [23]. (Насправді децентралісти не виступають за повну самодостатність громади, але за достатню залежність від своїх місцевих і регіональних ресурсів, щоб громади могли бути відносно самостійними в рамках ширших федерацій і мереж).

Питання розміру економічних одиниць безпосередньо пов’язане з питанням технології. Так само, як і економічні інститути, виробничі технології повинні бути гнучкими, плюралістичними та експериментальними. Техніка і методологія виробництва були організовані процесами за умов капіталізму (і мілітаризму), щоб служити інтересам держави та капіталістів. Із часом характер технологій повинний бути повністю реорганізований і перероблений, щоб відповідати потребам нового суспільства. Одразу після революції робітникам потрібно буде переосмислити та реорганізувати процес виробництва (включно з технікою), щоб подолати ієрарахію між керуючими і керованими, почати виробляти блага, тримати баланс між виробництвом та екологією і загалом зробити можливим функціонування децентралізованої і продуктивної економіки [24].

Розуміння можливих шляхей втілення такої економіки вимагатиме великої кількості проб і помилок, а також переосмислення звичних уявлень про економічну організацію [25].

Парекон не передбачає жодного перегляду способів використання та розробки технологій, але закликає до реорганізації роботи задля створення «збалансованих комплексів роботи». Ці комплекси передбачають, що професії будуть розподілені таким чином, щоб робітники виконували як цікаві, так і нудні завдання, займалися як прийняттям рішень, так і рутинними справами. (Марксисти та анархісти описували подібну організацію праці як скасування поділу на розумову та фізичну працю).

Цей підхід відрізняється від технофобів, які хочуть відмовитися від всіх технології, що виходять за рамки суспільства мисливців-збирачів, і тих, хто приймає сучасні технології такими, якими капіталізм створив їх. Обидва ці погляди не враховують, наскільки гнучкими можуть бути технології за умов абсолютних інших суспільних відносин.

Ще одне ключове питання, яке стоїть перед посткапіталістичною економікою — це винагорода за працю. Було висунуто пропозиції платити працівникам за їхню працю грошима або кредитами, які використовуються для придбання товарів і послуг. Пареконісти пропонують платити працівникам за «інтенсивність» і «тривалість» їхньої праці, тобто за те, як важко і як довго вони працюють, згідно з оцінкою колег. У «Волдені-2» психологи, які мають владу, могли збільшувати або зменшувати кількість балів, зароблених за будь-яку конкретну роботу, щоб мотивувати членів колективу виконувати неприємні завдання [26].

На противагу цьому, в повністю комуністичній економіці робота виконуватиметься лише заради задоволення від неї, або тому, що люди відчувають обов’язок і соціальний тиск (наприклад, деякі люди не захочуть, щоб їхні сусіди називали їх «ледачими неробами»). Споживання буде орієнтованим лише на людські потреби, де сама можливість споживати не буде прив’язана до системи виміру докладених зусиль для виробництва балг. Кропоткіна зазвичай відносять до прихильників такого комуністичного устрою після революції. Букчин також пропонував перейти відразу до вільної комуністичної економіки.

Різні мислителі пропонували розщеплену систему. Майже кожна соціалістична система, включно з пареконом, забезпечує безкоштовними товарами дітей, хворих та людей похилого віку, які вийшли на пенсію. Фотополус виступає за сектор базових і небазових потреб, перший з яких розглядається як вільний комунізм, а другий — як сектор, де блага заробляються працею [27]. Так само Пол і Персіваль Гудман пропонують розділити економіку на базову економіку, яка забезпечує гарантований прожитковий мінімум (їжа, одяг, житло, медичне обслуговування і транспорт), і окрему економіку, яка би дбала про все інше [28]. Навіть якби сектор небазових потреб був ринковим, не існувало би резервної армії безробітних, оскільки кожен мав би принаймні гарантований мінімум для життя.

Питання винагороди праці та розподілу благ також є сферою, де різні регіони можуть випробувати різні методи. У зв’язку з цим ми приходим до питання про те, чи варто планувати перехідну економіку, чи варто очікувати два або більше етапів посткапіталістичного економічного розвитку. У своїй «Критиці Готської програми» Маркс писав: «Ми маємо справу з комуністичним суспільством, але не таким, яким воно розвинулося на власних засадах, а таким, яким воно постає з капіталістичного суспільства… все ще позначеного родимими плямами старого суспільства… » [29]. Він писав про різницю між «першої фазою комуністичного суспільства» і «більш розвиненою фазою комуністичного суспільства» [30]. Для Маркса ці дві фази є комунізмом, оскільки навіть перша фаза є «кооперативним суспільством, заснованим на спільній власності над засобами виробництва» [31]. (Ленін чомусь перейменував першу фазу комунізму в «соціалізм» і лише останню фазу в «комунізм»).

За Марксом, на першому етапі праця людей буде винагороджуватися за кількістю відпрацьованих годин у вигляді сертифікатів, які фіксуватимуть кількість витраченого робочого часу, де вони зможуть обміняти ці сертифікати на товари відповідно до того, скільки годин вони витратили на виробництві. Хоча ця система більш справедлива і егалітарна, ніж капіталізм, вона все ще має буржуазні обмеження, оскільки працівники мають нерівні здібності і нерівні потреби. Коли продуктивність праці значно підвищиться, а людські здібності розвинуться, можна буде перейти до вищої стадії комунізму, який функціонуватиме за принципом: «Від кожного за здібностями, кожному за потребами».

Можна додати, що в бідніших, менш індустріалізованих країнах постреволюційне суспільство не зможе самостійно досягти навіть нижчої фази комунізму (соціалізму). Воно, однак, зможе зробити кроки до соціалізму за допомогою таких засобів, як заміна держави на систему рад і заміна корпорацій на самоврядні кооперативи. Проте, можливо, суспільство не зможе скасувати гроші або буде змушене піти на інші компроміси з капіталізмом. Тим часом воно зробить усе можливе, щоб допомогти революції поширитися на міжнародному рівні, особливо на індустріальні, багатші країни з метою отримати економічну допомогу для індустріалізації на власній території. (Ця концепція була висунута Леніним [32] і Троцьким [33], яку я, так би мовити, «переклав» на мову лібертартарного соціалізму).

Хоча погляди Маркса добре відомі, менш відомі подібні погляди Бакуніна. За словами його близького товариша Джеймса Гільяма, Бакунін вважав, що: «Ми повинні, наскільки це можливо, запровадити і керуватися принципом: "Від кожного за здібностями, кожному за потребами". Коли завдяки прогресу наукової промисловості і сільського господарства виробництво випередить споживання… кожен буде брати те, що йому потрібно, з багатого суспільного запасу товарів… Тим часом кожна громада вирішуватиме для себе протягом перехідного періоду той спосіб, який вона вважає найкращим для розподілу продуктів спільної праці» [34].

Навіть Кропоткін, засновник анархістського комунізму, вважав, що віддразу після революції товари не будуть у повністю вільному доступі для всіх працездатних дорослих, а будуть гарантовані лише тим, хто готовий працювати протягом певного часу. Лише зі зростанням продуктивності можна буде зробити блага доступними для всіх, незалежно від об'єму праці [35]. Реалістичність перехідного підходу має бути очевидною, враховуючи, що ми дійсно переходимо до кооперативної та соціальноорієнтованої економіки прямо з капіталізму. Сучасні технології потенційно здатні більше виробляти, ніж це могли собі уявити Маркс чи Бакунін. Проте постреволюційному поколінню все одно доведеться допомагати у розвитку біднішій частині світу відповідно до гуманних та екологічних способів. Крім того, їм доведеться перебудовувати технології та реорганізувати міста індустріальних країн згідно з принципам стійкості та самоврядування. Тому я сумніваюся, що різкий стрибок до повного комунізму буде можливий.

Однак концепція «перехідного періоду» використовувалася марксистами для виправдання всіляких жахів, включаючи сталінський тоталітаризм. Це не те, що мав на увазі Бакунін чи навіть Маркс. У цьому випадку нам необхідні завжди спиратися на моральні цінности, щоб судити про шляхи розвитку нового суспільства.

Ані Маркс, ані Бакунін разом із Гійомом не запропонували механізму переходу від перехідного періоду до повного комунізму. Однією з можливостей може бути використання ідеї розділеної економіки (де співіснують сектор базових потреб, які задовільняються без обмежень, і сектор небазових потреб, на задовлення яких накладені певні обмеження). Зі зростанням продуктивності праці вільний комуністичний сектор, де потреби задовільняються без обмежень, можна було би свідомо розширювати, поки він поступово не охопить всю (або майже всю) економіку.

Замість серії перехідних періодів, можливо, найкориснішим буде мислити в термінах експериментального, плюралістичного і децентралізованого суспільства, в якому різні суспільства стикаються з проблемами, викликаними переходом від капіталізму, і вирішують їх у різний спосіб. Лібертартане соціалістичне суспільство завжди буде «перехідним» у тому сенсі, що воно завжди буде змінюватися та завжди перебуватиме на шляху до більш гармонійного, вільного та егалітарного способу організації відносин між людьми. Воно ніколи не досягне досконалості, оскільки це не є метою людей, але воно постійно змінюватиметься, вдосконалюватиметься, пристосовуватиметься до нових обставин у нескінченній спіралі експериментального вдосконалення.

Переклад: Артем Лівша
Редагування: Вітя, Денис Хромий

Оригінал: https://theanarchistlibrary.org/library/wayne-price-the-anarchist-method

Статтю також можна прочитати на сайті онлайн-журналу «Низовина».

Посилання:

[1] See Michael Albert, Moving Forward: Program for a Participatory Economy (Edinburgh/San Francisco: AK Press, 2000); Michael Albert, Parecon: Life after Capitalism (London/NY: Verso Books, 2003); and Robin Hahnel, Economic Justice and Democracy: From Competition to Cooperation (New York: Routledge, 2005).
[2] Albert, Parecon, 28.

[3] Karl Marx, “Critique of the Gotha Program, ” in The First International and After: Political Writings, vol. 3, ed. David Fernbach (London: Penguin Books, 1974), 339–359.

[4] V. I. Lenin, Selected Works in Three Volumes, vol. 2, (Moscow: Progress Publishers, 1970), 348, 357–8. Lenin’s emphasis.

[5] Петро Кропоткін. «Анархізм».

[6] Errico Malatesta, Errico Malatesta: His Life and Ideas, ed. Vernon Richards (London: Freedom Press, 1984), 104. My emphasis.

[7] Ibid., 151–152.

[8] Ibid., 173.

[9] Errico Malatesta, Anarchy (London: Freedom Press, 1974), 47.

[10] Paul Goodman, People or Personnel: Decentralizing and the Mixed System (New York: Random House, 1965), 27.

[11] Петро Кропоткін. «Анархізм».

[12] See Frank Roosevelt and David Belkin, ed., Why Market Socialism? Voices from Dissent (Armonk, NY: M. E. Sharpe, 1994).

[13] For example, see Robert A. Dahl, A Preface to Economic Democracy (Berkely CA: University of California Press, 1985).

[14] See Wayne Price, The Abolition of the State; Anarchist and Marxist Perspectives (Bloomington IN: AuthorHouse, 2007).

[15] See Cornelius Castoriadis, Political and Social Writings: Vol 2, 1955–1960, ed. and trans. D. A. Curtis (Minneapolis: University of Minnesota, 1988).

[16] David Belkin, “Why Market Socialism? From the Critique of Political Economy to Positive Political Economy, ” in Why Market Socialism?, ed. F. Roosevelt and D. Belkin (Armonk NY: M. E. Sharpe, 1994), 8.

[17] Takis Fotopoulous, Towards an Inclusive Democracy (London/NY: Cassell, 1997), 256–257.

[18] For a compendium of decentralist arguments, see Kirkpatrick Sale, Human Scale (New York: Coward, McCann& Geoghegan, 1980).

[19] Goodman, People or Personnel, 27.

[20] See Janet Biehl with Murray Bookchin, The Politics of Social Ecology: Libertarian Municipalism (Montreal/NY: Black Rose Books, 1998).

[21] See Fotopoulous, Towards an Inclusive Democracy.

[22] See Paul Goodman and Percival Goodman, Communitas: Means of Livelihood and Ways of Life (New York: Columbia University Press/A Morningside Book: 1960).

[23] Albert, Parecon, 80–83.

[24] See Castoriadis, Political and Social Writings.

[25] For ideas, see Goodman and Goodman, Communitas; George McRobie, Small is Possible (New York: Harper & Row, 1981); and E. F. Schumacher, Small is Beautiful: Economics as if People Mattered (New York: Harper & Row/PerennialLibrary Schumacher, 1973).

[26] See B.F. Skinner, Walden Two (New York: Macmillan, 1976).

[27] See Fotopoulous, Towards an Inclusive Democracy.

[28] See Goodman and Goodman, Communitas.

[29] Marx, “Critique, ” 346.

[30] Ibid., 347.

[31] Ibid., 345.

[32] See V. I. Lenin, “The Impending Catastrophe and How toCombat It, ” in Selected Works in Three Volumes, vol. 2(Moscow; Progress Publishers, 1970).
[33] See Leon Trotsky, The Permanent Revolution & Results and Prospects (New York: Pathfinder Press, 1970).

[34] James Guillaume, “On Building the New Social Order”, in Bakunin on Anarchism, ed. Sam Dolgoff (Montreal: Black Rose Books, 1980), 362.

[35] See Kropotkin, The Essential Kropotkin.