Привіт від редакції журналу сучасної лібертарної думки "Низовина". Півроку ми готувалися до запуску проєкту і нарешті це сталося — ми виходимо в світ!

Ми створили сучасний український онлайн-журнал про анархізм. Свою місію ми вбачаємо у поширені, розвитку і культивуванні лібертарних ідей в Україні. Через переклади іноземних творів і авторські статті сучасних анархістів та анархісток ми воліємо посилити позиції українського анархізму на міжнародній лібертарній сцені. Для цього ми надаємо можливість публікуватися у нашому журналі та шукаємо нових авторів і авторок з оригінальними ідеями і концепціями.

Детальніше про нас на нашому сайті: nyzovyna.com/about-us

Наша перша публікація — це стаття класика анархізму Петра Кропоткіна "Анархізм" (розділ "Введення в Анархізм"), яку він написав спеціально для Британської енциклопедії.

Текст складається з кількох частин, в яких Кропоткін наводить базове визначення "анархізму" як філософської ідеї, описує політико-економічні концепції анархістського (безвладного) суспільства, розглядає історію розвитку анархістських ідей від Стародавньої Греції до 1904 року. Останній розділ розповідає про ідеї, організації та структури, що вплинули на розвиток анархістських рухів та ідей.

***

Анархізм (з грец. ἀν-, і ἀρχή — проти влади) — це принцип або теорія життя і поведінки, згідно з якою суспільство мислиться здатним існувати без держави і де гармонія в такому суспільстві досягається не через підкорення закону або послух будь-якій владі, а через вільні угоди, укладені між різними територіальними і професійними групами, вільно створеними для виробництва і споживання, а також для задоволення нескінченного розмаїття потреб і прагнень людей. У суспільстві, розвиненому на цих засадах, добровільні асоціації, які вже зараз починають охоплювати всі сфери людської діяльності, набудуть ще більшого поширення, щоб замінити собою державу у всіх її функціях. Вони представлятимуть собою переплетену мережу, що складається з нескінченного розмаїття місцевих, регіональних, національних і міжнародних — тимчасових або більш-менш постійних — груп і федерацій всіх розмірів і ступенів задля втілення всіх можливих цілей: виробництва, споживання і обміну, комунікацій, санітарних заходів, освіти, взаємного захисту, оборони території і так далі; і, з іншого боку, для задоволення постійно зростаючої кількості наукових, художніх, літературних і комунікативних потреб. Більше того, таке суспільство не буде ні в якому разі незмінним. Навпаки — як це можна побачити в органічному житті загалом — гармонія була би результатом постійного пристосування і відновлення рівноваги між безліччю сил і впливів, і це пристосування було би тим легше досягти, що жодна з цих сил не користувалася б особливим захистом з боку держави.

Якби суспільство було організоване на вищенаведених принципах, капіталістична монополія, яка підтримується державою, не обмежувала би людину в її вільному втіленні власних здібностей до продуктивної праці. Страх перед покаранням або покірність перед окремими особами чи метафізичними сутностями, які прищеплюють людині рабську ментальність і придушують її щиру ініціативу, більше не обмежували би людину, завдяки чому вона стала би керуватися в своїй діяльності особистим світоглядом, який неодмінно був би результатом індивідуальних дій і взаємодії її власного «я» з етичними уявленнями її соціального оточення. Отже, людина отримала би можливість повноцінно розвивати всі свої інтелектуальні, мистецькі і моральні здібності, не бувши тепер обмеженою надмірною роботою на монополістів, раболіпством та інертністю розуму великої кількості людей. За таких умов суспільної організації людина зможе досягти цілісного розкриття своєї особистості, що неможливо ні за нинішньої системи буржуазного індивідуалізму, ні за будь-якої системи державного соціалізму в так званій «народній державі».

Анархістські теоретики та популяризатори вважають, що їхні ідеї — це не утопія, яка ґрунтується на апріорних посилках, які були прийняті як бажані постулати. Вони переконані, що ці ідеї випливають з аналізу дійсних тенденцій існуючого суспільства, навіть якщо державний соціалізм може тимчасово здатися реформаторам найбажанішою альтернативою. Прогрес сучасної техніки, що дивовижно спрощує виробництво всіх необхідних для життя речей, поширення духу свободи, вільної ініціативи і незалежної думки в усіх галузях діяльності — в тому числі і в тих, які раніше вважалися приналежністю церкви і держави — неухильно посилюють суспільну тенденцію до бездержавних форм організації.

Що стосується економічних поглядів, то анархісти, як і всі соціалісти, ліве крило яких вони складають, стверджують, що система приватної власності на землю і капіталістичне виробництво, спрямоване на отримання максимального прибутку, є монополією, яка суперечить як принципам справедливості, так і міркуванням корисності. Вони — головна перешкода, яка заважає поставити успіхи сучасної техніки на службу всім, щоб забезпечити загальний добробут. Анархісти вважають систему найманої праці і капіталістичне виробництво в цілому перепоною до прогресу. Вони також вказують на те, що держава була і залишається головним інструментом, який дозволяє небагатьом монополізувати землю, а капіталістам привласнювати собі досить непропорційну частку щорічно накопичуваних надлишків, отримуваних з виробництва. Таким чином, борючись з нинішньою монополізацією землі та капіталізмом загалом, анархісти з такою ж енергією борються з державою, яка слугує основною опорою існуючого ладу. Анархісти виступають не проти тієї чи іншої конкретної форми держави, а проти держави взагалі, будь то монархія чи навіть республіка, якою керують за допомогою референдуму.

Державний устрій, який існував як у давній, так і в новітній історії (Македонська імперія, Римська імперія, сучасні європейські держави, що виросли на руїнах незалежних міст), був і залишається інструментом встановлення монополій на користь панівних меншин, що унеможливлює його використання задля знищення цих монополій. Саме тому анархісти переконані, що передати державі всі аспекти економічного життя — землю, шахти, залізниці, банківську справу, страхування тощо, а також управління всіма основними галузями промисловості, на додаток до всіх функцій, які вже зосереджені в її руках (освіта, підтримувані державою церкви, оборона території та ін.) — означало би створити новий інструмент тиранії. Державний капіталізм лише збільшить владу бюрократії та капіталізму. Справжній прогрес лежить у напрямку територіальної та функціональної децентралізації, у розвитку духу місцевої та особистої ініціативи, а також вільної федерації, яка формується знизу догори, заміщаючи нинішні ієрархії, які побудовані згори донизу — від центру до периферії.

Як і більшість соціалістів, анархісти визнають, що, як і  будь-яка еволюція в природі, поступова еволюція суспільства час від часу супроводжується періодами прискореної еволюції, які називаються «революціями». Із цієї причини вони вважають, що епоха революцій ще не закінчилася. Періоди швидких суспільно-економічних змін будуть слідувати за періодами поступової еволюції, і цими періодами необхідно скористатися не для збільшення і розширення повноважень держави, а для їх зменшення за допомогою організації в кожному населеному пункті або громаді місцевих груп виробників і споживачів, а також регіональних і в перспективі міжнародних федерацій цих груп.

Виходячи з вищезазначених принципів, анархісти відмовляються бути учасниками нинішньої державної організації і підтримувати її, вливаючи в неї свіжу кров. Вони не прагнуть створювати партії та закликають робітників теж не створювати їх, щоб не марнувати власні сили на парламентську політику. Через це з часів заснування Міжнародної асоціації робітників у 1864-1866 роках анархісти намагалися просувати свої ідеї безпосередньо серед робітничих організацій і спонукати ці професійні спілки трударів до прямої боротьби проти капіталу без надій на парламентське законодавство.

Історичний розвиток анархізму:

Концепція суспільства, яку я вище описав, і тенденція думки, яка її динамічно виражає, завжди існували в людстві на противагу до панівної ієрархічної концепції та тенденції. У різні періоди людської історії то одна, то інша з цих тенденцій одержувала верх. Першій тенденції ми завдячуємо еволюцією тих інститутів — клану, сільської громади, гільдії, вільного середньовічного міста — за допомогою яких маси протистояли зазіханням завойовників і соціальних класів, які прагнули захопити владу і встановити відносини гноблення та експлуатації людини людиною. Ця ж тенденція була впливовою у великих релігійних рухах середньовіччя, особливо в ранній період Реформації та ще раніше серед її попередників. Водночас вона, очевидно, знайшла своє вираження в працях деяких мислителів, починаючи з Лао-цзи. Однак, завдяки своєму несхоластичному і народному походженню, ця тенденція знайшла менше симпатій серед науковців, ніж протилежна тенденція.

Як зазначає професор Адлер у своїй «Історії соціалізму та комунізму» (нім. «Geschichte des Sozialismus und Kommunismus»), один із засновників школи кініків Арістіпп (народ. бл. 430 р. до н. е.) вже вчив, що мудрець не повинен віддавати свою свободу державі, а у відповідь на запитання Сократа сказав, що не бажає належати ні до панівного класу, ні до класу підкорених. Така позиція, однак, здається, була пов’язана із звичайним епікурейським ставленням до життя народних мас.

Найкращим представником анархістської філософії в Стародавній Греції був Зенон (342-267 або 270 до н. е.) з Кітіона, засновник філософії стоїцизму, який чітко протиставив свою концепцію вільної громади без уряду державі-утопії Платона. Він відкидав всемогутність держави, її втручання та регламентацію і проголошував суверенітет морального закону особистості, зазначаючи, що хоча необхідний інстинкт самозбереження веде людину до егоїзму, природа надала людині інший інстинкт — схильність до товариськості. Коли люди стануть достатньо розумними, щоб слідувати своїм природним інстинктам, вони об'єднаються понад кордонами і створять Космос. Вони не матимуть потреби в судах чи поліції, не матимуть храмів і публічних богослужінь, а також не користуватимуться грошима, оскільки вільне дарування замінить грошовий обмін. На жаль, твори Зенона не дійшли до нас і відомі нам тільки як уривчасті цитати. Однак той факт, що самі його формулювання схожі на ті, що використовуються сьогодні, показує, наскільки глибока тенденція людської природи, виразником якої він був.

У середньовіччі такі ж погляди на державу висловлює видатний єпископ Альби Марко Джироламо Віда у своєму першому діалозі «Про гідність республіки» (De dignitate reipublicae; Ferd. Cavalli, in Mem. dell' Istituto Veneto, xiii.; Dr E. Nys, Researches in the History of Economics). Але саме в деяких ранньохристиянських рухах, починаючи з 9-го століття у Вірменії, а також у проповідях ранніх гуситів, зокрема Хоєцького, і ранніх анабаптистів, особливо Ганса Денка (див. Keller, Ein Apostel der Wiedertäufer), ми знаходимо ті ж самі ідеї, які вони виразили досить сильно, звісно, з точки зору їхніх моральних засад.

Рабле і Фенелон у своїх «Утопіях» також висловлювали подібні ідеї, які також були актуальними у 18 столітті серед французьких енциклопедистів, як можна судити з окремих висловлювань, що іноді зустрічаються в працях Руссо, у передмові Дідро до «Поїздки в Бугенвіль» і так далі. Однак, скоріш за все, такі ідеї не могли бути розвинуті в той час через сувору цензуру Римо-католицької церкви.

Ідеї бездержавної самоорганізації знайшли своє вираження пізніше під час Великої французької революції. У той час як якобінці робили все можливе, щоб централізувати всі аспекти суспільного життя в руках уряду, з нещодавно опублікованих документів видно, що народні маси у своїх муніципалітетах і «секціях» втілювали значні конструктивні перетворення. Вони взяли під свій контроль вибори суддів, організацію постачання і спорядження армії та великих міст, допомагали з роботою для безробітних, керували благодійними організаціями і так далі. Вони навіть намагалися налагодити пряме листування між 36 000 комун Франції за допомогою спеціальної ради, яка не була під контролем Національних зборів (див. Sigismund Lacroix, Actes de la commune de Paris).

Саме Ґодвін у своїй праці «Дослідження про політичну справедливість» (2 томи, 1793) першим сформулював політичні та економічні концепції анархізму, хоча й не назвав їх таким словом. Закони, писав він, не продукт мудрості наших предків. Навпаки, вони продукт їхніх пристрастей, боязкості, заздрощів та амбіцій. Ліки, які вони пропонують, гірші за хворобу, яке вони нібито лікують. Якщо і тільки якщо скасувати всі закони і суди, а рішення у виникаючих суперечках залишити на розсуд розумних людей, обраних для цієї мети, то справжня справедливість зможе поступово розвиватися. Що стосується держави, то Ґодвін відверто вимагав її подолання. Він писав, що суспільство цілком може існувати без будь-якого уряду, замінивши державу невеликими та автономними громадами. Говорячи про власність, він стверджував, що право всіх людей «на кожну річ, здатну принести людині благо» повинно регулюватися лише справедливістю: речі повинні діставатися «тому, хто їх найбільше потребує». Його міркування про власність закономірно вели до комунізму. Однак Ґодвін не наважився відстоювати свою думку до кінця. Пізніше він повністю переписав свій розділ про власність і пом’якшив свої комуністичні погляди у другому виданні «Політичної справедливості» (8vo, 1796).

Прудон був першим, хто використав у 1840 році (твір «Що таке власність?») слово «анархія» для позначення безвладного стану суспільства. Назва «анархісти» вільно застосовувалася під час Французької революції жирондистами до тих революціонерів, які не вважали, що цілі революції були досягнуті після поваленням Людовика XVI і наполягали на проведенні низки економічних заходів (скасування феодальних прав без викупу, повернення сільським громадам общинних земель, захоплених з 1669 року, обмеження земельної власності 120 акрами, прогресивний прибутковий податок, національна організація бірж на справедливій вартісній основі, яка вже отримала початок практичного втілення тощо).

Тепер Прудон виступав за суспільство без влади і використовував для його опису слово «анархія». Як відомо, Прудон відкидав всі схеми комунізму, згідно з якими людство було би загнане в комуністичні монастирі або казарми, а також всі схеми державного або підтримуваного державою соціалізму, які відстоювали Луї Блан і колективісти. Коли він проголосив у своїй першій праці про власність, що «Власність — це крадіжка», він мав на увазі лише теперішнє, тобто римсько-правове розуміння власності як «права користування та зловживання». З іншого боку, у правах власності, якщо розуміти її в обмеженому сенсі володіння, він вбачав найкращий захист від зазіхань держави. Водночас він не хотів насильно позбавляти нинішніх власників землі, житлових будинків, шахт, фабрик тощо. Він вважав, що краще досягти цієї ж мети шляхом створення ситуації, коли капітал не має можливості приносити відсотки, що він пропонував реалізувати за допомогою національного банку, заснованого на взаємній довірі всіх тих, хто займається виробництвом і хто погодився б обмінюватися між собою своєю продукцією за собівартістю або за допомогою трудових чеків, що представляють години праці, необхідні для виробництва кожного конкретного товару. За такої системи, яку Прудон назвав «мютюелізмом», всі обміни послугами були би строго еквівалентними. Крім того, такий банк міг би позичати гроші без відсотків, стягуючи лише щось близько 1%, або навіть менше на покриття витрат на адміністрування. Кожен, отримавши таким чином можливість позичити гроші, необхідні для купівлі житла, не погодився би більше платити річну орендну плату за користування житлом. Отже, загальна «соціальна ліквідація» могла би бути проведена без насильницької експропріації. Те саме стосувалося би шахт, залізниць, заводів тощо.

У суспільстві такого типу держава була би непотрібною. Основні відносини між громадянами ґрунтувалися би на вільній угоді і регулювалися би простим веденням рахунків. Суперечки могли би вирішуватися через арбітражний суд. Прониклива критика держави і всіх можливих форм правління, а також глибоке розуміння всіх економічних проблем стали загальновідомою ознакою творчості Прудона.

Варто зазначити, що французький мютюелізм мав своїх попередників в Англії. Подібні ідеї можна знайти у Вільяма Томпсона, який спочатку був мютюелістом, перш ніж стати комуністом, і в його послідовників Джона Грея («Lecture on Human Happiness» — «Лекція про людське щастя», 1825; «The Social System» — «Соціальний лад», 1831) і Дж.Ф. Брея («Labour’s Wrongs and Labour’s Remedy» — «Помилки праці та її виправлення», 1839). Попередником мютюелізму в Америці також можна вважати Джосайю Воррена, який народився в 1798 році (див. W. Bailie, Josiah Warren, the First American Anarchist, Boston, 1900) і брав участь у організації комуни «Нова Гармонія» Оуена. Воррен вважав, що невдача «Нової Гармонії» була головним чином пов’язана з придушенням індивідуальності та відсутністю ініціативи і відповідальності. Ці вади, стверджував він, притаманні кожному устрою, заснованому на владі та спільності благ. Саме через це він виступав за повну індивідуальну свободу. У 1827 році він відкрив у Цинциннаті маленьку сільську крамничку, яка стала першою «Крамницею справедливості», і яку люди називали «Крамницею часу», оскільки вона була заснована на погодинному обміні робочої сили на всі види продукції. «Собівартість — межа ціни», а отже, «ніяких відсотків» — таким був девіз його магазину, а згодом і його «Села справедливості» поблизу Нью-Йорка, яке все ще існувало в 1865 році. Заслуговує на увагу також проєкт «Дім справедливості» містера Кіта в Бостоні, який заснували у 1855 році.

У той час як економічні та, особливо, мютюелістські ідеї «народного банку» Прудона знайшли прихильників і навіть практичне застосування у Сполучених Штатах, його політична концепція анархії поширилися у Франції, де був тоді популярним християнський соціалізм Ламенне і фур'єристів, а також державний соціалізм Луї Блана та погляди послідовників Сен-Сімона. Ці ідеї знайшли, однак, деяку тимчасову підтримку серед лівих гегельянців у Німеччині, серед яких можна назвати Мозеса Гесса в 1843 році та Карла Грюна в 1845 році, які виступали за анархізм. Крім того, авторитарний комунізм Вільгельма Вайтлінга спровокував утворення більш антиавторитарної опозиції серед швейцарських робітників, погляди яких виразив Вільгельм Марр в сорокових роках.

З іншого боку, індивідуалістичний анархізм знайшов, теж у Німеччині, своє найповніше вираження у творчості Макса Штірнера (Каспар Шмідт), чия видатна праця «Єдиний та його своєрідність» та статті в «Рейнській газеті» залишалися непоміченими, доки їх не популяризував Джон Генрі Маккей.

Професор В. Баш у дуже влучному вступі до своєї цікавої книги «Анархістський індивідуалізм: Макс Штірнер» (фр. «L’Individualisme anarchiste: Max Stirner») 1904 року показав, як розвиток німецької філософії від Канта до Гегеля, а також ідеї «абсолюту» Шеллінга і «духу» Гегеля неминуче спровокували антигегельянське повстання в філософії, коли ціла плеяда антигегельянців почала проповідувати такий ж «абсолют». Так зробив і Штірнер, який закликав не лише до повного бунту проти держави і поневолення, яким авторитарний комунізм загрожує людині, але й до повного звільнення особистості від усіх соціальних і моральних зв’язків — до відновлення могутності «Я»; він проголосив примат особистості, повний «а-моралізм» і висунув ідею «об'єднання егоїстів». Остаточний висновок цього різновиду індивідуального анархізму сформулював професор Баш. Згідно з такою позицією мета будь-якої вищої цивілізації полягає не в тому, щоб забезпечити всіх членів суспільства можливостями розвивати свою особистість, а в тому, щоб дозволити окремим краще обдарованим індивідам «повністю розкрити власні здібності» навіть ціною щастя і самого існування цілого людства. У такому сенсі подібний світогляд означає повернення до найпоширенішого вид буржуазного індивідуалізму, за який виступає уся так звана «еліта» і через який в тому числі виникла держава та інші види поневолення, з якими ці індивідуалісти борються. Їхній індивідуалізм заходить так далеко, що закінчується запереченням власного базового принципу, не кажучи вже про неможливість для індивіда досягти дійсно повного розвитку в умовах гноблення тисячі інших індивідів з боку «прекрасних аристократів». За таких умов розвиток особистості був б однобічним. Ось чому цей напрямок думки, незважаючи на його безсумнівно правильне і корисне обстоювання всебічного розвитку кожної індивідуальності, знаходить відгук лише в вузьких мистецьких і літературних колах.

Анархізм у Міжнародному співтоваристві робітників:

Загальний занепад в пропаганді всіх фракцій та течій соціалізму настав, як відомо, після поразки повстання паризьких робітників у червні 1848 року і падіння Республіки. Уся соціалістична преса була закрита в період реакції, яка тривала цілих двадцять років. Тим не менш навіть анархістська думка почала досягати певного прогресу в працях таких діячів, як Беллежаріг (Cœurderoy) і особливо Жозеф Дежак (твори «Les Lazaréennes», «L’Humanisphère» — анархо-комуністична утопія, яку нещодавно відкрили і перевидали). Соціалістичний рух відродився лише після 1864 року, коли деякі французькі робітники, всі з яких були «мютюелістами», зустрілися у Лондоні під час Всесвітньої виставки з англійськими послідовниками Роберта Оуена та заснували Міжнародне співтовариство робітників. Це співтовариство розвивалося дуже швидко і прийняло політику прямої економічної боротьби проти капіталізму без політичної участі в парламенті, якої трударі цього співтовариства дотримувалася до 1871 року. Однак після франко-німецької війни, коли після повстання Комуни [Перший] Інтернаціонал був заборонений у Франції, німецькі робітники, які отримали чоловіче виборче право на виборах до новоствореного імперського парламенту, наполягли на зміні тактики Інтернаціоналу і зайнялися створенням соціал-демократичної політичної партії. Незабаром це призвело до розколу в Співтоваристві робітників, через що латинські федерації (іспанська, італійська, бельгійська та юрська; Франція не була представлена) утворили між собою Федеративний союз, який повністю порвав з марксистською Генеральною радою Інтернаціоналу. У межах цих федерацій розвинулося те, що зараз можна описати як сучасний анархізм. Деякий час члени цих федерацій назвали себе «федералістами» та «антиавторитіями», однак згодом вони стали назвати себе «анархістами», як їх до цього часто обзивали їхні опоненти.

Незабаром Бакунін став найвпливовішою фігурою серед цих латинських федерацій, чим посприяв поширенню там принципів анархізму, які він розвинув у низці власних творів, памфлетів і листів. Він вимагав повного подолання держави, яка, як він писав, є продуктом релігії, належить до нижчого рівня цивілізації, являє собою заперечення свободи і псує навіть те, що вона береться робити заради загального добробуту. Держава була історично необхідним злом, але її повне зникнення рано чи пізно буде так само необхідним. Відкидаючи будь-яке законодавство, навіть якщо воно опирається на загальне виборче право, Бакунін вимагав для кожної нації, кожного регіону і кожної комуни повної автономії, якщо вона не становить загрози для своїх сусідів, і повної незалежності для особистості, додаючи, що людина може стати по-справжньому вільною лише тоді, коли в тій ж мірі вільні й всі інші. Вільні федерації комун складатимуть вільні нації.

Щодо своїх економічних концепцій, Бакунін називав себе, як і його товариші федералісти з [Першого] Інтернаціоналу (Сезар де Пап, Джеймс Гійом), «колективістським анархістом». Він був «колективістом» не в сенсі Відаля та Пеккера [тисяча дев’ятсот] сорокових років чи їхніх сучасних соціал-демократичних послідовників, а в сенсі підтримки суспільного ладу, за якого все необхідне для виробництва перебуває у спільній власності трудових колективів і вільних комун, а спосіб винагороди за працю (комуністичний чи якийсь інший) кожна група вирішує для себе самостійно. Соціальна революція, близьке наближення якої пророкували в той час усі соціалісти, стане засобом втілення в життя нових умов.

Юрська, іспанська та італійська федерації та секції Міжнародного співтовариства робітників, а також французькі, німецькі та американські анархістські групи протягом наступних років були головними осередками анархістської думки та пропаганди. Вони утримувалися від будь-якої участі в парламентській політиці і завжди підтримували тісний контакт з робітничими організаціями. Однак у другій половині вісімдесятих і на початку дев’яностих років 19 століття, коли вплив анархістів почав відчуватися у страйках, першотравневих демонстраціях (де вони просували ідею загального восьмигодинного страйку), а також в антимілітаристській пропаганді в армії, їх почали суворо репресувати та переслідувати, особливо в країнах Латинської Америки (анархістів, наприклад, катували в Барселонському замку) і США (прикладом може слугувати страта п’яти чиказьких анархістів у 1887 році). На ці переслідування анархісти відповіли актами насильства, які, в свою чергу, супроводжувалися новими репресіями і новими актами народної помсти. Така ситуація сформувала у широкої громадськості думку, що насильство — це сутність анархізму. Таке сприйняття анархізму заперечують його прихильники, які вважають, що насправді до насильства вдаються всі партії, оскільки ці партії використовують насильство для репресій і втілення законів, які ставлять анархістів поза законом. (Див. «Anarchism and Outrage» — «Анархізм і обурення» К. М. Вільсона та «Report of the Spanish Atrocities Committee» — «Звіт Комітету з розслідування іспанських звірств» у «Фрідом Памфлетз» (англ. «Freedom Pamphlets»; див. також «A Concise History of the Great Trial of the Chicago Anarchists» — «Коротка історія великого судового процесу над чиказькими анархістами» Дайєра Лама (Нью-Йорк, 1886), або «The Chicago Martyrs: Speeches» — «Чиказькі мученики: Промови» та ін.)[1].

Анархізм продовжував розвиватися, частково в напрямку прудоновського «мютюелізму», але головним чином як комуністичний анархізм, до якого Лев Толстой додав третій напрямок у вигляді християнського анархізму. Четвертий напрямок, який можна було би назвати «літературним анархізмом», з’явився в середовищі деяких видатних сучасних письменників.

Ідеї Прудона, особливо концепція «народного банку», яка перегукуються з ідеями Джосайї Воррена, знайшли значних прихильників у Сполучених Штатах, створивши там цілу школу. Ключовими представниками цієї школи можна вважати  Стівена Перл Ендрюса, Вільяма Грена, Лізандра Спунера (який почав публікуватися в 1850 році, і чия незавершена праця «Natural Law» — «Природне право» містила багато цікавих ідей), а також деякі інші, чиї імена можна знайти в «Bibliographie de l’anarchie» — «Бібліографії анархії» професора Неттлана.

Видатне місце серед анархо-індивідуалістів в Америці займає Бенджамін Р. Такер, чий журнал «Liberty» — «Свобода» був заснований в 1881 році. Ідеї Такера представляють поєднання ідей Прудона з поглядами Герберта Спенсера. Починаючи з декількох тверджень (що анархісти по суті егоїсти, що кожна група людей, чи то таємна спілка кількох осіб, чи то Конгрес Сполучених Штатів, має право пригноблювати все людство якщо вона має на це владу, що рівна свобода для всіх і абсолютна рівність повинні бути законом, а також що принцип «нехай кожен займається своєю справою» — це унікальна моральна позиція анархізму), Такер відстоює переконання, що загальне і ретельне застосування цих принципів було би корисним і не становило би жодної небезпеки, тому що влада кожної людини була б обмежена здійсненням рівних прав усіх інших. Також він вказував (слідом за Г. Спенсером) на різницю, яка існує між посяганням на чиїсь права і опором такому посяганню, тобто на різницю між пануванням і захистом: перше однаково засуджується, незалежно від того, чи це посягання однієї особи на всіх інших, чи всіх інших на одну особу; водночас друге — це виправданий і необхідний опір посяганню. Для самозахисту як окрема особистість, так і група мають право на будь-яке насильство, включаючи смертну кару. Насильство також може бути виправданим для забезпечення виконання обов’язку дотримуватися угоди. Отже, Такер слідує за Спенсером і, подібно до нього, відкриває (на думку автора цієї статті) шлях до відтворення під приводом «захисту» усіх функцій держави. Його критика сучасної держави є дуже цікавою, а захист прав особистості — дуже потужним. У своїх економічних поглядах Б. Р. Такер слідує за Прудоном.

Індивідуалістичний анархізм американських прудоністів знаходить, однак, мало симпатій серед робітничих мас. Ті, хто його сповідує (а це переважно «інтелектуали»), незабаром розуміють, що індивідуалізація, яку вони так високо оцінюють, не може бути досягнута зусиллями окремих осіб, через що такі анархо-індивідуалісти залишають ряди анархістів, впадають у ліберальний індивідуалізм класичних економістів, встають на позиції своєрідного епікурейського а-моралізму, або починають захоплюватися теорією надлюдини, подібну до тієї, яку можна знайти у Штірнера та Ніцше. Більшість анархістів з робітничого класу надають перевагу анархо-комуністичним ідеям, які поступово розвинулися з анархо-колективізму, що був популярний в Міжнародному співтоваристві робітників. До цього напрямку належать такі найвідоміші представники анархізму, як Елізе Реклю, Жан Грав, Себастьян Фор, Еміль Пуже у Франції; Ерріко Малатеста і Ковеллі в Італії; Р. Мелла, А. Лоренсо і здебільшого невідомі автори багатьох чудових маніфестів в Іспанії; Джон Мост серед німців; Спіс, Парсонс і їхні послідовники в Сполучених Штатах та інші; щодо Голландії, то можна згадати Домелу Ньовенхюйса, який займає проміжне становище. Впливові та популярні анархістські газети, що виходять з 1880 року, також належать до цього напрямку. Також анархісти анархо-комуністичного напрямку приєдналися до так званого синдикалістського руху (синдикалізм — це французька течія в робітничому русі, яка пропагує пряму боротьбу з капіталізмом без участі в діяльності парламенті; за останній час цей рух став досить помітним в Європі).

Як один з представників анархо-комуністичного напряму, автор цієї статі протягом багатьох років намагався розвивати наступні ідеї: показати тісний і логічний зв’язок, який існує між сучасною філософією природничих наук та анархізмом; поставити анархізм на наукову основу шляхом вивчення тенденцій, які проявляються зараз у суспільстві і можуть свідчити про його подальшу еволюцію; розробити основи анархістської етики. Що стосується суті самого анархізму, то Кропоткін прагнув довести, що комунізм — принаймні частковий — має більше шансів на втілення, ніж колективізм, особливо в комунах, які відіграють провідну роль у майбутніх перетвореннях. Кропоткін також намагався довести, що «вільний» або «анархічний» комунізм — це єдина форма комунізму, яка має шанси бути прийнятою в цивілізованому суспільстві. Таким чином, комунізм і анархія — це дві стадії еволюції, які доповнюють одна одну, оскільки одна з них уможливлює іншу та робить прийнятною. Крім того, він намагався показати, як під час революції велике місто, якщо його мешканці прийняли ідею анархо-комунізму, може організуватися на засадах вільного комунізму. Подібне місто повинно було би гарантувати кожному мешканцю житло, їжу та одяг та інші елементи комфорту, який зараз доступний лише заможнім класам, вимагаючи від людей в обмін на ці блага лише пів дня праці (або 5 годин). Тобто за анархо-комунізму всі люди будуть забезпечені всіма необхідними благами, які вважаються розкішшю, якщо вони доєднаються до різноманітних всіляких вільних асоціацій, що переслідують всі можливі цілі (освітні, літературні, наукові, мистецькі, спортивні і так далі), і візьмуть участь у виробництві загального добробуту, працюючи близько 5-6 годин на день. Для того, щоб довести перше з цих тверджень, Кропоткін проаналізував можливості сільськогосподарської та промислової праці у поєднанні з інтелектуальною працею. Щоб з’ясувати основні чинники людської еволюції, він проаналізував історичну роль держави і роль, яку відіграли в історії народні конструктивні практики взаємодопомоги.

Не називаючи себе анархістом, Лев Толстой, як і його попередники в народних релігійних рухах 15 і 16 століть, Хоєцький, Денк і багато інших, зайняв анархістську позицію щодо держави і прав власності, виводячи свої висновки із загального духу вчення Христа, а також з необхідних велінь розуму. З усією силою свого таланту він виступив (особливо в книзі «Царство Боже всередині вас») з потужною критикою церкви, держави і права в цілому, особливо сучасних законів про власність. Він описує державу як інструмент панування порочних і злих людей, які підтримують свою владу жорстоким насильством. Розбійники, на його думку, набагато менш небезпечні, ніж добре організований уряд. Лев Толстой піддає нищівній критиці сучасні йому упередження щодо благ, які надаються людям церквою, державою та існуючим розподілом власності, виводячи з вчення Христа правило непротивленства та абсолютне засудження будь-яких війн. Його релігійні аргументи, однак, настільки добре поєднуються з аргументами, сформованими з безпристрасного спостереження за теперішнім злом, що анархістські частини його творів знаходять симпатії як серед релігійних, так і нерелігійних читачів.

Неможливо описати в такому короткому нарисі проникнення, з одного боку, анархістських ідей у сучасну літературу, а з іншого боку, вплив, який лібертарні ідеї найкращих сучасних письменників справили на розвиток анархізму. Щоб зрозуміти, наскільки тісно анархізм пов’язаний з усім інтелектуальним рухом нашого часу, варто ознайомитися з десятьма великими томами літературного додатку до газети «La révolte» — «Повстання», а пізніше в журналі «Temps nouveaux» — «Нові часи», які містять передруківки з творів сотень сучасних авторів, що виражають анархістські ідеї. Можна згадати такі праці, як «Про свободу» Дж. С. Мілля, «Індивід проти держави» Г. Спенсера, «Мораль без зобов’язань і санкцій» Гюйо, «Мораль, мистецтво і релігія» Фуйо, праці Мультатулі (Е. Даувес Деккер), твір Ріхарда Вагнера «Мистецтво і революція», твори Ф. Ніцше, Емерсона, В. Ллойда Гаррісона, Торо, Олександра Герцена, Едварда Карпентера та багато інших. Серед представників сучасної художньої літератури можна згадати драми Ібсена, поезію Волта Вітмена, «Війна і мир» Толстого, «Париж» і «Праця» Золя, останні твори Мережковського і нескінченну кількість творів менш відомих авторів, чиї художні твори сповнені ідей, які показують, наскільки тісно анархізм переплітається з сучасною думкою, яка також прагне у напрямку звільнення людини як від пут держави, так і від пут капіталізму.

Примітки:

1. Важливо пам’ятати, що термін «анархіст» дуже часто досить вільно вживається в публічному просторі через окремі епізоди насильницьких вбивств (атентатів), і що така ж вільність у визначенні часто використовується людьми, які бажають виправдати «анархізмом» якісь свої жорстокі вчинки. Як зазначалося вище, філософський анархіст проти такого визначення «анархізму». Загальна громадська думка, яка не має предметного уявлення про анархістську філософію, створює плутанину в термінах. Проте для зручності викладення фактів під відповідним заголовком, де читач очікує знайти підтвердження своїм хибних уявлень про анархізм, додається наступний короткий опис головних сучасних так званих «анархістських» інцидентів.

Між 1882 і 1886 роками у Франції були ув’язнені князь Кропоткін, Луїза Мішель та інші. В Англії Мост, один з лідерів німецьких анархістів, заснував газету «Свобода» — «Die Freiheit». За захист вбивства Олександра II в Санкт-Петербурзі у цій газеті Мост був засуджений до вісімнадцяти місяців ув’язнення з каторжними роботами. Після цього він переїхав до Сполучених Штатів, де у травні 1886 року відновив видання своєї газети у Нью-Йорку. У цей період у Сполучених Штатах відбулося кілька анархістських конгресів. На одному з них в Олбані в 1888 році революційне крило на чолі з Юстусом Швабом відкололося від інших; в Аллегейні в 1879 році знову стався розрив між мирною і революційною крилами. «The Voice of the People» — «Голос народу» в Сент-Луїсі, «Arbeiter Zeitung» — «Робітнича газета» в Чикаго і «Anarchist» — «Анархіст» в Бостоні були органами революційно налаштованих анархістів. У 1883 році в Піттсбурзі з'їзд двадцяти восьми делегатів, що представляли двадцять два міста, склав звернення до робітників Америки. Програма, яку він запропонував, проголошувала наступні цілі:

«По-перше, знищення існуючого класового панування всіма засобами, тобто енергійною, невпинною, революційною та інтернаціональною дією.

По-друге, встановлення вільного суспільства, заснованого на добровільній кооперації в організації виробництва.

По-третє, вільний та рівний обмін продуктами між виробничими організаціями, без комерції та жаги до наживи.

По-четверте, організація освіти на світській, науковій і егалітарній основі для обох статей.

По-п’яте, рівні права для всіх, незалежно від статі чи раси.

По-шосте, регулювання всіх суспільних справ шляхом вільних договорів між автономними (незалежними) комунами та асоціаціями на федеративних засадах».

Ці пункти, разом із закликом до робітників до організації, були опубліковані в Чикаго в листопаді 1883 року місцевим комітетом з чотирьох осіб, які представляли французьку, богемську, німецьку та англійську секції, де головою останньої був Август Спіс, який був повішений у 1887 році за участь у Виступі на площі Геймаркет в Чикаго 4-го травня 1886-го року. Ця справа стала кульмінацією в серії сутичок чиказьких робітників з поліцією, яка тривала кілька років. Мітинг 4 травня був скликаний Спісом та іншими на знак протесту проти дій поліції, яка вбила кількох робітників у зіткненнях, що виникли внаслідок спроб трударів добитися восьмигодинного робочого дня. Мер міста був присутній на мітингу, але, побачивши його мирний характер, пішов додому. Згодом на мітинг увійшла поліція і наказала розійтися. Хтось кинув бомбу, у результаті чого декілька поліцейських було вбито і ще декілька поранено. За цей злочин вісьмох активістів засудили: сімох — Спіса, Парсонса, Енгеля, Фішера, Філдена, Шваба і Лінга — до смертної кари, а одного — Неебе — до п’ятнадцятирічного ув’язнення. Вироки Філдену і Швабу були замінені губернатором Оглесбі на довічне ув’язнення за рекомендацією головуючого судді і прокурора. Лінг покінчив життя самогубством у в’язниці, а Спіса, Парсонса, Енгеля і Фішера повісили 11 листопада 1887 року. 26 червня 1893 року губернатор Альтгельд помилував Філдена, Шваба і Неебе, які залишилися в живих. Губернатор пояснив помилування тим, що, вивчивши протоколи, він виявив, що присяжні були обрані не в звичайному порядку, а спеціальним судовим приставом, який зробив власний відбір і викликав «упереджених присяжних», а також, що «держава так і не з’ясувала, хто кинув бомбу, яка вбила поліцейських, і докази не вказують на будь-який зв’язок між підсудними і людиною, яка кинула бомбу….» або що ця людина «коли-небудь чула або читала слова, сказані підсудними, і, отже, не може довести, що вона діяла за порадою, яку вони їй дали». Суддя Гері, який був суддею на процесі, опублікував захист цієї процедури в журналі «Century Magazine» (том xxiii, с. 803).

Прибічникам революції приписували низку насильницьких епізодів у наступні роки, як, наприклад, в Іспанії та Франції в 1892 році, де особливо відзначився Равашоль. У 1893 році у французькій Палаті депутатів було підірвано бомбу, яка встановив Вайян. Настрій цих людей добре ілюструє відповідь, яку Вайян дав судді, який докоряв йому за те, що він поставив під загрозу життя невинних чоловіків і жінок: «Невинних буржуа не буває». У 1894 році стався вибух у паризькому кафе, а потім у театрі в Барселоні. За останній акт насильства було страчено шістьох людей. Того ж року президента Французької Республіки Карно вбив італієць у Ліоні. У вересні 1898 року вбили австрійську імператрицю Єлизавету. Ці події, що асоціювалися в суспільстві з «анархізмом», призвели до прийняття Конгресом Сполучених Штатів у 1894 році закону про недопущення до в’їзду іноземних анархістів і депортацію всіх, кого можна було знайти в країні, а також до скликання міжнародної конференції в Римі в 1898 році для узгодження плану дій щодо боротьби з такими революціонерами. Було запропоновано, щоб їхні злочини більше класифікувалися не як політичні, а саме як кримінальні, і щоб вони підлягали екстрадиції. Також пропонувалося заборонити революційну пресу і налагодити міжнародну співпрацю поліції. Результати конференції, однак, не були опубліковані, і питання про те, як боротися з «антисуспільною діяльністю» на деякий час відійшло на другий план. Замах, здійснений молодим Сіпідо на (тодішнього) принца Уельського в Брюсселі в 1900 році, знову звернув увагу до цієї теми. Виправдання Сіпідо і нездатність бельгійського уряду забезпечити правосуддя у справі такого міжнародного значення викликало значне занепокоєння в Англії і стало приводом для різкої політики англійців по відношенню до бельгійського уряду. Вбивство італійського короля Умберто в липні 1900 року відновило переслідування італійських анархістів. Ще більший жах і обурення викликало вбивство президента США Мак-Кінлі, скоєне Чолгошем 6 вересня 1901 року в Буффало. І особливо підлою була спроба підірвати молодих короля і королеву Іспанії в день їхнього весілля в 1906 році.

Оригінал: https://en.wikisource.org/wiki/1911_Encyclop%C3%A6dia_Britannica/Anarchism

Переклад: Денис Хромий