7 листопада 1888 року народився політичний діяч і революціонер, якого вважають обличчям українського анархізму — Нестор Махно.

Він був керівником селянського повстанського руху, а сама назва явища збройної боротьби українських анархістів часів Визвольних Змагань походить від його прізвища — махновщина. Попри це, Махно є лише одним з представників народу, який відображає його характер і політичний ідеал.

У своїй статті «Махновщина як практичне втілення суспільно-політичного ідеалу українців» колектив «Чорнозем» розповідає, що через ряд історичних умов в українців сформувалися суспільно-культурні тенденції до егалітаризму, негативного ставлення до влади, законів і майнової нерівності.

На думку авторів, ідеали, вимоги, погляд на суспільство й політику махновського руху прямо витікають з політичної культури українців, які завжди бажали «землі і волі» та життя «без пана і хлопа».

***

Махновщина — це, безумовно, одна з найцікавіших сторінок не лише української історії, а й світової. Очевидно, що через проблему практичного втілення ідей анархізму махновщина й понині викликає інтерес істориків і суспільствознавців. Водночас серед дослідників і звичайних людей помітне доволі неоднозначне ставлення до махновського руху. Науковці та просто особи правого спрямування вважають махновців бандитами та космопоілтами, які не мали національної складової, а також не сприймають їх як самостійний і серйозний суспільно-політичний рух. Інші ж навпаки, якщо й вважають махновський рух однією з важливих сил часів Визвольних змагань 1917-1921 років, то все одно сприймають його як суто космополітичний проєкт, при цьому ігноруючи загальноукраїнський історичний контекст [1]. Нерідко ідеологічно заангажовані чи то прихильники махновщини, чи то її противники, настільки ревно обстоюють власну позицію, що здається, нібито махновський рух настільки нетипове явище для України, яке аж ніяк не пов’язане ні з географією, ні з історією, ні з політичною культурою українців. Виникає питання, чи дійсно в махновського руху була національна складова, та як він вписаний в загальну українську історію?

Чинники виникнення махновського руху на території України

Оскільки махновщина виникла й існувала саме на території України, то важливо передовсім проаналізувати чинники, які призвели до побудови на цих землях безвладної суспільної організації. 

Після входження земель Київської Русі до складу інших держав і аж до початку XX століття українці фактично не мали своєї держави. Через це українці як нація формувались у складі інших держав, що заклало у підвалини масової політичної свідомості населення ставлення до держави та її інституцій як до чужої та ворожої сили. Разом з тим, навіть попри відсутність власної національної держави, на території України існували органи самоуправління паралельно з імперськими. Також великий відбиток на ментальність і політичну культуру українців зробила Запорізька Січ, яка, перебуваючи в складі іноземних державних утворень, зберігала певну автономію аж до своєї ліквідації у 1775 році.

На думку історика Віталія Лозового, ці факти вплинули на створення українською масовою свідомістю двох ідеалів, які суперечили і водночас доповнювали один одного [8]. Перший — селянський (мир, земля, праця), який сповідував так званий «стиль притаєного існування». За його словами, він супроводжувався уникненням широкого контакту зі світом, а також породжував конформізм й пристосування до обставин. Разом з тим, існував і другий ідеал — козацький. Він орієнтувався на героїчний, авантюрний та активно-агресивний стиль життя. Певний ескапізм ментальності українців — це закономірний підсумок перебування у складі чужоземних державних утворень. Оскільки козацький ідеал жив лише в колективній підсвідомості народу й не міг бути втілений реально, то він проявлявся в критичній ситуації соціального конфлікту. Лозовий зазначає, коли насильство, експлуатація і визиск доходили у сприйнятті селянства до крайніх меж, це провокувало у них відродження духу козаччини. Зокрема, селяни збиралися в загони та починали жорстоку боротьбу проти ворогів. Детальніше про те, як сформувався волелюбний козацький дух українців та як він вплинув на національний ідеал й менталітет українців, розповідаємо далі.

Вплив козаччини на політичну культуру та егалітаризм українців

Перша згадка про козаків датується 1489 роком. Це був період, коли Київська Русь втратила свою державність, а її землі відійшли до складу інших державних утворень. Так, територія, де виникне Військо Запорізьке, опинилась у складі Великого Князівства Литовського.По цей час історики сперечаються щодо причин і мети виникнення козацтва. Хтось вважає, що це явище утворилось через те, що на територію Наддніпрянщини прибували озброєні люди на промисли за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю. Інші вважають, що майбутні козаки утікали до степу від соціального, економічного, релігійного гніту. Решта ж навпаки наголошують на тому, що майбутніми козаками стали не представники селянства, а руських бояр і військових, які не отримали шляхетського титулу у ВКЛ й змушені були займатись війною та розбоєм. Інша поширена теорія, що явище козацтва виникло з метою захисту південних кордонів Великого Князівства Литовського від татар. Усі ці теорії та гіпотези мають сенс, однак незалежно від того, як з’явилось козацтво, воно існувало на території, де не було князівської адміністрації. Тому це, ймовірно, могло дати поштовх до організації суспільства на демократичних засадах.Так, історик Анатолій Ткаченко зазначає, що на Запоріжжі не існувало ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва [20]. За словами дослідника, там панувала формальна рівність між усіма козаками, зокрема щодо права користування землею та іншими угіддями, участі у радах тощо. Також Ткаченко стверджує, що під час освоєння степу козаки, всупереч панівному в той час феодальному способові виробництва, розвивали власне господарство, які базувалося на вільнонайманій праці.За словами історика, до кінця ХVІ — початку ХVІІ століть Запорізька Січ перетворилася в оригінальну воєнну громаду, де селянський демократизм поступово набрав рис військово-козачого [Там само]. Анатолій Ткаченко стверджує, що устрій Війська Запорізького грунтувався на: 

• демократичних традиціях державності предків; 
• звичаєвому праві; 
• елементах народоправства у вигляді віча; 
• соборності, колективізмі, громадській солідарності, суспільній власності на землю; 
• свободолюбстві, потягу до рівності людей, братстві, справедливості в досить розвинутому общинно-громадському житті; 
• принципах виборності владних органів; 
• децентралізації політичної влади, що проявлялася в розгалуженій системі місцевого самоврядування, автономізації окремих громад і регіонів, їхній федералізації і навіть конфедералізації. 

Разом з тим він стверджує, що були також поєднання монархічних і аристократичних форм правління. Ткаченко вважає, що на Запоріжжі існувала республіканська форма правління, оскільки там функціонувала козацька рада, існував відповідний військовий і адміністративний устрій і судочинство. Крім цього, у Війська Запорізького була виборна система органів управління, а контроль за їхньою діяльністю здійснювала козацька рада. Що важливо, майже всі посадовці як на Січі, так і в паланках виконували військові функції, оскільки козацтво передусім військова структура. Попри те, що Військо Запорізьке мало виконавчу, законодавчу, судову владу та власну територію, його не можна вважати державою через відсутність власного сувернітету. Так, спершу верховенство належало Великому Князівству Литовському, потім Речі Посполитій, Московській державі та Російській імперії. Тим не менш, незаважаючи на входження українських земель до складу інших державних утворень, їхні закони слабко поширювались на козацтво.Крім цього, така модель самоорганізації та паралельного існування з державою настільки закріпилась на українських землях, що вже після входження Гетьманщини у 1654 році до складу Російської імперії остання дуже довго її викорінювала. Так, Москва створювала Малоросійські колегії для керування цими територіями (перша — 1722-1727, друга — 1764-1786), ліквідувала інститут гетьмана (1764), знищила Січ (1775) й після цього запровадила кріпосне права (1783).

Як перебування у складі інших держав вплинуло на анархічну ментальність українців

Історикиня Галина Дичковська зазначає, що під час перебування у складі інших держав в українців сформувалося вороже ставлення до держави та відчуження від влади, адже панівні позиції у владних структурах займали чужинці [4]. Крім цього, українці протягом своєї історії в більшості були представниками селянства, а вищі верстви займали представники інших національностей. До прикладу, на початку ХХ століття населення Наддніпрянської України складало 39 млн, серед них більшістю були українці — 31 млн. Разом з тим, українці, в основному, були селянським народом. Представництво ж у містах було низьким, де їхня частка не перевищувала третини. Своєю чергою у великих адміністративних та економічних центрах, як от Києві, Катеринославі, Одесі, Харкові частка українців була ще нижчою — 17%.  Якщо ж поглянути на число представників різних національностей у провідних сферах життя, то помітна така диспропорція: державно-адміністративний апарат — 47% росіяни, 30,8% українців; торгівля — 48% євреї, 13% українці [8]. У зв’язку з цим така однокласовість українського суспільства призвела до того, що суспільні відносини розглядались наступним чином: експлуататор — чужинець, експлуатований — український селянин [4].

На думку Дичковської, у купі це сформувало серед українців егалітаризм (концепція, що пропонує створення суспільства з рівними можливостями з управління і доступу до матеріальних благ всім його членам; протилежність елітаризму) та відчуження від влади, яка була експлуататорською.Своєю чергою історик Віталій Лозовий відзначає, що через відсутність у селян прецеденту української державності та через цілеспрямовану політику митрополії з нівеляції національної ідентичності в них відбулося загалом притуплення почуття причетності до всієї України. Разом тим селяни передусім ототожнювали себе зі своєю малою Батьківщиною.

Також сільськогосподарська праця обмежувала соціальну мобільність селян, тісно пов’язуючи зі своїм селом чи повітом. Виходячи з цього, місцеві інтереси для селян були більш пріоритетними, ніж загальноукраїнські, що ще більше посилювало локальну ідентичність населення [9]. Дослідник до цього додає, що українська селянська спільнота століттями жили за своїми власними звичаями та етичними нормами, які визначали поняття справедливості в їхній культурі. При цьому великі суспільства жили за державними законами, які селяни вважали витвором експлуататорських класів і такими, що захищають приватну власність панів. Через це українські селяни їх не сприймали й жили відповідно до власних моральних норм, які зберігали значні елементи звичаєвого права [Там само].

Також Лозовий відзначає, що коли в українців постало питання про творення національно-державних форм життя, то інтелігенція, яка була вихована переважно в народницькому дусі, намагалась віднайти шляхи втілення національної справедливості або в реконструкції політичних моделей минулого, або в утопічних ідеях майбутнього. Своєю чергою селянство прагнуло бачити Україну «без хлопа і пана» й виступало проти майнової нерівності, передусім у володінні землею. Крім цього, вони вимагали аграрного перерозподілу між бідними та багатими на засадах зрівняльного землекористування.Таким чином, на думку дослідника, період бездержав’я та козаччини сформували в українців анархічну ментальність. У купі з локальною ідентичністю, відчуженістю від влади й її несприйняттям це все вилилось у чисельний атаманський рух, який діяв на території України в період Визвольних змагань. У період 1917-1921 років на селі почав формуватися новий тип політичної культури –​​​​​ своєрідне поєднання модерно-політичних та архаїчно-політичних цінностей. На думку Лозового, селяни дивились на політику передусім як на інструмент розв’язання аграрної проблеми. При цьому, вони продовжували ділити суспільство й владу на дві частини: верхню — місто, панів, уряд, адміністративні органи, нижню — село, громаду [Там же].

У купі це спричинило амбівалентне сприйняття влади селянами. Попри те, що вони, з одного боку, бажали втілення земельної реформи, з іншого ж — намагалися позбутися впливу тієї самої держави, не сплачуючи податки та не допускаючи на село владні та правоохоронні структури. Дослідник відзначає, що ідеологія українського селянства акумулювала в собі ідеали свободи, демократичного представництва, рівності, справедливого суспільства, пріоритету трудового начала та скасування поміщицького землеволодіння, яку можна пояснити формулою «землі і волі».

Культурно-історичний зв’язок між махновщиною та Запорізькою Січчю

Отже політичний характер українського визвольного руху прямо витікав із політичної культури українців, яка формувалась під час довготривалого перебування в умовах бездержав’я. До цього додавалися культурно-історична міфологія про «козацьку вольницю», яка відігравала важливу роль у політичній і ціннісній ідентифікації українського революційного селянства.

Прагнучи зберегти свою локальну автономію та позбутися будь-яких зовнішніх експлуататорів робітничого селянства та пролетаріату, який працював на малій промисловості в селі, різноманітні українські діячі анархістського, а потім й махновського руху, часто стихійно проводили паралель між своїм ідеалом безвладдя та устроєм «козацької вольниці». Такий синтез «козаччини» та анархізму не проводився якось послідовно та спеціально. Це радше було певне спонтанне самоусвідомлення українськими селянами себе як революційно-політичної сили, чиї світоглядні погляди витікають і продовжують ціннісні традиції їхнього власного краю. Так, наприклад, історик Віктор Савченко згадує, що ватажок гуляйпільської групи О. Семенюта в 1906 р. звертався до гуляйпільських анархістів з наступними словами: «Велика честь і слава вам — синам народу, славним правнукам запорожців» [17].

У рамках махновщини подібне сприйняття свого політичного руху як сучасного втілення і продовження політично-культурних традицій Запорізької Січі стало лише помітніше. Напівміфічні уявлення про Запорізьку Січ передавалися майбутнім борцям за самоврядну Україну ще з дитинства від їхніх батьків, які розповідали їм про волелюбних козаків. Так, Нестор Махно згадує, що: «Мати часто мені розповідала про життя запорізьких козаків, про їхні колишні вільні громади» [13]. Ці розповіді доповнювалися вивченням історичних праць з історії України та, закономірно, Запорозької Січі, які читав Махно: «Я не можу пояснити, звідки йдуть у мене симпатії до України; звичайно, я багато читав про її історію, зокрема книги Ключевського та Карєєва» [Там же]. Крім розповідей від батьків та історичних праць, «окозаччення» світогляду українських селян і Нестора Махна зокрема відбувалося також через художню літературу. Нестор Махно згадує, що на його світогляд вплинув суттєво твір «Тарас Бульба», який оповідає про боротьбу запорізьких козаків проти поляків: «Я колись читав повість Гоголя “Тарас Бульба” і захоплювався звичаями та традиціями людей того часу, але ніколи не припускав, що настане день, коли я відчую себе їхнім нащадком, і вони стануть для мене джерелом натхнення для відродження цієї вільної країни» [Там же]. Розповіді від батьків, історичні праці та художні твори — усе це в купі слугувало джерелами пізнання та натхнення вільним духом, мужністю, волелюбністю та незалежністю запорізьких козаків, які формували в світогляді Нестора Махна та інших українських селян певний ідеал свободи, рівності та солідарності, який вони бажали відновити, щоб знову побачити свою рідну країну вільною від будь-якого гноблення, влади та експлуатації.

Така історична культурно-політична атмосфера ґуртувала ціле покоління майбутніх українських революціонерів, які віднайшли більше конкретне вираження їхнього демократичного ідеалу в ідеях анархізму, який якраз пропонував організувати суспільні відносини на принципах широкого самоврядування знизу догори, солідарності, взаємодопомоги, соціальної справедливості та спільного володіння землею та засобами виробництва, яке унеможливлює економічну експлуатацію народу та утворення класу «паразитів» (бюрократів, капіталістів тощо).

Із цих причин сама територія, на якій під час Української Соціалістичної Революції 1917-1921 рр. з’явилася махновщина, мала сильну тенденцію до розвитку політичних проєктів лібертарного спрямування, що влучно відмічає вищезгаданий історик Віктор Савченко: «Прагнення створити своє вільне суспільство було притаманне українцям південних степів, і це довела історія махновського руху та григор’євських повстань, сотень інших селянських повстань, котрі були спрямовані проти московських “призначенців”» [18, стор. 186].

Подібність між махновським рухом і запорізькими козаками відзначали й сучасники махновців, які наживо споглядали розвиток махновського руху. Голова уряду УНР Ісаак Мазепа, наприклад, писав: «Історики знайдуть у махновському русі немало рис, типових для наших давніх запорожців» [10]. Слова Мазепи гарно доповнює доречне спостереження відомої революціонерки Олександри Коллонтай: «Село Гуляйполе… прийняло вигляд укріпленого табору, що нагадує стародавню Запорізьку Січ» [16].

Однак таке розуміння світоглядних витоків махновського руху із захоплення демократичними традиціями Запорізької вольниці ще не відповідає повністю на питання які саме ідеали хотіли реалізувати махновці, оскільки загальне уявлення «про вільні порядки» запорізьких козаків потребувало більш серйозної конкретизації у площині економіки, судово-адміністративного питання, громадянського самоврядування тощо. Саме тому варто перейти до аналізу програмних засад махновців і те, як вони намагалися втілити ці засади на практиці.

Суспільний ідеал махновщини та його практичне втілення

При розгляді махновщини як оригінального суспільно-політичного явища Української Соціалістичної Революції 1917-1921 рр. може виникати багато різноманітних суперечок стосовно ідейного напрямку та практичних результатів цього руху. Саме тому найкраще судити про прагнення та ідеали махновців згідно з офіційною програмою махновців та їхніми конкретними творчими перетвореннями на підконтрольній їм території.

Махновці прагнули звільнити український народ від будь-якої ієрархічної влади, яка завжди відчужує людей своєю централістською структурою від механізмів впливу на їхнє власне соціально-економічне та культурне життя. Задля втілення такої мети махновці намагалися створити умови суб’єктивації українського народу через побудову горизонтальних структур громадянського самоврядування, які вони називали «радами». Ці ради базувалися на спільних місцевих зборах селян і робітників задля обговорення і вирішення ними спільних проблем, які могли стосуватися конкретного села, кооперативного підприємства, сільськогосподарської комуни тощо. Координація між такими радами відбувалася за допомогою з’їзду делегатів, яких спільний збір міг відкликати в будь-який момент і чий мандат визначався на низовому рівні цими зборами, які були ядром легітимності волі народу. Такий «радянський» лад був абсолютно протилежний «більшовицькому радянському» устрою, який насправді був не радянським, а партійним, оскільки ґрунтувався на диктатурі партії, яка представляла інтереси панівної меншості, що претендувала нав’язувати та визначати життя народу згори донизу і дуже часто всупереч інтересам самого народу. У той же час федерація рад, які пропагували і допомагали створювати махновці, формувалася на основі широкого залучення всього або більшості населення до керування тими процесами і питаннями, які їх безпосередньо торкалися. Координація між такими радами декількох сіл або підприємств втілювалася знизу догори із збереженням за локальним радами максимальної автономії. У такій неієрархічній структурі радянського ладу найнижчий рівень у вигляді ради села або окремного підприємства був головним джерелом легітимності волі, а не якийсь відірваний від локальних рад «центр», який несправедливо і свавільно втручався і нехтував потребами, думкою та свободою «низів» — народу.

Ось як махновці самі описували свій «радянський» лад у «Проєкті Декларації Революційної повстанської армії України», який був офіційно затверджений на з‘їзді в Олександрівську в листопаді 1919 року:

«Сутність справжнього радянського ладу повинна, на нашу думку, полягати в наступному:

Для організованого налагодження нового господарського та суспільного життя вільні селяни та робітники, природно, створюють — всюди на місцях — свої суспільно-економічні організації, сільські комітети або ради, всілякі союзи, кооперативи, рудничні, фабричні та заводські комітети, залізничні, поштово-телеграфні та інші організації. З метою широкого об’єднання взаємного зв’язку всі ці організації — виробничі, професійні, розподільні, транспортні та інші — природно створюють знизу вгору об’єднувальні їх органи, у вигляді економічних рад, що виконують технічну задачу регулювання суспільно-господарського життя в широкому масштабі. Ради ці можуть бути волосними, міськими, обласними та ін. Вони організовуються, у міру потреби, на вільних засадах. Вони ні в якому разі не є політичними установами, керованими тими чи іншими політичними діячами або партіями, що диктують свою волю та здійснюють, під маскою  “радянської влади”, свою політичну владу: вони є лише дорадчо-виконавчими органами, які регулюють живу господарську діяльність на місцях.

Такий радянський лад постане, дійсно, організацією вільних робочих і селян. І якщо створення його стане дійсно вільною справою робітничих і селянських мас; якщо жива господарська робота всіх низових, місцевих і об’єднуючих радянських організацій почне залучати до себе все більш та більш широкі робітничо-селянські маси, без примусу та свавільного втручання будь-яких політичних партій чи органів влади, то, на нашу думку, досить скоро вдасться налагодити суспільно-господарський апарат на засадах соціальної рівності, справедливості та товариства, і тим самим покласти край існуванню класів, політичних партій і влади, а також панування одних національностей над іншими» [6].

Конкретні спроби створити координаційні самоврядні структури з делегатами виливалися в проведення за сприянням махновців різноманітних сходів і з’їздів селян, робочих і повстанців. На таких сходах та з‘їздах обговорювалися численні проблеми, які хвилювали народ, ухвалювалися різні резолюції, приймалися рішення про розділ і соціалізацію землі, погоджувалося проведення добровільної мобілізації в Революційно-повстанську армію України і т. ін. з метою задовольнити і потурбуватися про потреби та інтереси українського трудівництва і революційних повстанців, а не його експлуататорів і гнобителів.

Наведемо декілька прикладів таких актів прямої демократії у вигляді асамблей селян, робітників і повстанців:

1) Проведення за сприянням Нестора Махна Гуляйпільскої ради робітників і селян в серпні 1917-го року, на якій було вирішено відібрати у поміщиків документи про землю та живий і мертвий інвентар і провести точний облік землі та інвентаря. Пізніше на волосному та районному з’їзді Махно підготував доповідь, запропонувавши дозволити поміщикам користуватися землею на рівні з селянами та залишити поміщикам стільки землі та інвентаря, скільки їм потрібно для ведення господарства власними силами без експлуатації чужої праці. З’їзд селян і робітників схвалив пропозицію Махна. Пізніше подібні пропозиції були висунуті на повітових з’їздах селян Катеринославської, Таврійської, Полтавської, Харківської та інших губерній [3].

2) Проведення Гуляйпільського з’їзду Рад і селянських організацій 25-го вересня 1917-го року, на якій ухвалено резолюцію «…про конфіскацію всіх поміщицьких і куркульських земель, скасування приватної власності на землю і її соціалізації». Також було вирішено створювати у колишніх поміщицьких садибах великі сільськогосподарські комуни, а конфіскований сільгоспінвентар і техніку взяти під контроль громадського фонду [5]

3) Організація з'їзду селян і робітників, що проходив 20 жовтня 1919 року в місті Олександрівськ. На з'їзді було понад 200 делегатів, з яких 180 були селянами, а решта — робітниками. З'їзд розглядав питання: а) військові проблеми, такі як боротьба з денікінцями та зміцнення повстанської армії; б) питання внутрішнього будівництва. Постанови з'їзду стосувалися, по-перше, розширення і зміцнення повстанської армії. Згідно з резолюцією, до армії мали мобілізувати всіх чоловіків до 48 років включно на добровільних засадах. Постанови з'їзду мали той самий зміст, що й рішення попереднього з'їзду щодо добровільної мобілізації. Фінансування армії планувалося здійснювати за рахунок добровільних внесків селян, військових трофеїв і реквізицій у багатих. Щодо внутрішнього будівництва, з'їзд підкреслив важливість самостійного організування життя без будь-якої влади, використовуючи місцеві сили трудящих. З'їзд тривав близько тижня у піднесеній атмосфері. Це було зумовлено кількома факторами: повернення махновської армії стало значною подією для селян, оскільки багато з них мали у війську родичів. Найголовніше, що з'їзд проходив в умовах абсолютної свободи без зовнішнього тиску. Крім того, делегати мали чудового доповідача, анархіста Воліна, який виявився кращим виразником їхніх думок і сподівань. Ідеї вільних рад, співпраці селян і міських робітників, а також безвладної організації їхнього життя, викладені у виступах Воліна, були близькі селянству [3].

4) 10 квітня 1919 року Воєнно-революційний Радою був скликаний третій районний з'їзд селян, робітників і повстанців. На нього з’їхалися делегати з 71 волостей, що представляли понад 2 мільйони людей. З'їзд мав визначити актуальні завдання та подальший напрямок революційного життя району. Серед таких питань були: проведення соціалізації землі, заводів і фабрик, налагодження систематичного товарообміну між містом та селом, повне скасування приватної торгівлі й розвитку замість неї «широкої мережі товариств споживачів і кооперативів» [3] [5].

5) 12-16 лютого 1919 року відбувся другий Гуляйпільський районний з'їзд фронтовиків, Рад і підвідділів. Обговорюючи доповіді, делегати виявили, що соціально-господарське життя в регіоні контролюють Ради, які повторюють дії 1917 року. З'їзд ухвалив резолюцію щодо земельного питання, проголосивши принцип «земля — нічия», встановивши трудову норму для розподілу та заборонивши найману працю. Місцевим земельним комітетам наказали взяти на облік землі, розподілити їх між малоземельними та безземельними селянами і забезпечити посівним матеріалом [5].

Це лише деякі з прикладів конкретної практики махновців по створенню разом з українськими робочими та селянами горизонтальних структур самоврядування, які ставили собі за мету підвищення громадянської самосвідомості українського народу через залучення його в безпосереднє спільне керування тими питаннями соціально-економічного та культурного життя, які напряму його хвилювали та стосувалися. Подібне залучення вимагало розбудови органів громадянського самоврядування, розширення впливу якого мало тенденцію до витіснення будь-яких ієрархічних, тобто централістських структур, які своєю організацією прийняття рішення та управління країною згори донизу лише відчужують людей від можливості впливати на своє життя. І саме таке подолання та витіснення вертикальних структур через створення горизонтального самоврядування відображає прагнення до створення ладу анархії. Як писав П‘єр Жозеф Прудон: «Як різновид вільного порядку я назвав анархію, яка означає управління всіх і кожного самими собою. Вона ж самоврядування» [23, p. 29]. Саме в такому суспільстві самостійне керування кожного своїм життям є умовою самостійного керування своїм життям всіма іншими.

Вищенаведена практика прямої демократії, яку махновці називали «справжнім радянським ладом», передбачала на рівні громадянського самоврядування подолання держави як джерела політичної ієрархії та гноблення українського народу з боку відірваних від нього ієрархічних структур та їхніх агентів у вигляді бюрократів, які виникають унаслідок того, що держава ґрунтується на монополії на насильство та прийняття рішень, а отже на посяганні меншості через примус і свавільне втручання на життя, гідність і свободу — самовизначення більшості. Як писав Петро Кропоткін: «Держава — це яскраво виражений тип ієрархічної установи, виробленої століттями задля того, щоб підпорядковувати всіх людей та їхні усі можливі угруповання централізованій волі. Держава за потребою заснована на принципі ієрархії, начальства, інакше вона перестає бути державою», а також: «Поняття про державу має на увазі щось зовсім інше, ніж поняття про уряд, — воно не стільки і не тільки про існування влади над суспільством, а скільки про зосередження управління місцевим життям в одному центрі, тобто передбачає територіальну концентрацію, а також зосередження багатьох відправлень життя в руках небагатьох» [15]. Саме завдяки створенню децентралізованої структури численних місцевих рад робітників, селян і повстанців, які координують між собою обговорення та узгодження рішень за допомогою федеративної мережі організованих знизу догори районних або волосних з‘їздів делегатів від цих місцевих рад селян, робітників і повстанців, де ці делегати повинні лише передавати волю і потреби місцевої ради підприємства або села, махновці намагалися подолати державну форму управління, яка заснована на централізмі, який породжує несправедливість через відчуження народу від інструментів впливу та визначення свого соціального, економічного та культурного життя.

Бувши ідейними людьми, які намагалися бути послідовними у своїх принципах, махновці сприяли створенню самоврядування трударів не тільки на рівні територіальних громад як мешканців того чи іншого села, але й у площині сільського господарства та малої промисловості, про що вони також писали в своїй програмі в розділах про:

«Земельне питання»: «Процес відбудови та швидкого покращення нашої сільськогосподарської економіки, яка зараз перебуває в руїнах і дуже обмежена в потужності, вимагає реорганізації роботи на землі шляхом абсолютно вільного та добровільного прийняття рішень усім працьовитим сільським населенням… Ми переконані, що розв’язання земельного питання виникне само собою через комуністичну організацію селянського господарства. Кожен швидко переконається, що зростання виробництва і задоволення всіх потреб може бути забезпечене лише громадою, а не приватними особами. Однак будь-яке нав’язування комунізму через обмеження або адміністративне втручання зверху ми відкидаємо… Ми вважаємо, що вирішення всіх цих питань самими селянами започаткує природний процес розширення суспільної організації селянського господарства, починаючи, скажімо, з зрівняльного і пропорційного поділу землі, сільськогосподарського реманенту і худоби, тобто з початком суспільної організації праці і розподілу продукції на основі кооперації, що передбачає суспільне користування землею і реманентом та всім іншим необхідним, що більш-менш відповідає ідеям [лібертарного] комунізму. Ручна і розумова праця досвідчених і здібних селян разом із допомогою робітничих спілок доповнить і прискорить розвиток економіки. Тим часом приватні господарства будуть швидко і легко подолані. Активне селянське населення з легкістю перейме контроль над землею представників крупних власників, спочатку конфіскувавши їхні маєтки на користь громади, а потім природним чином інтегрувавши їх у загальну суспільну організацію. Звернемо увагу селян на важливість розширення кооперативних організацій (артілей) та виробництва для розподілу. Ми вважаємо, що кооперативна організація, як початковий етап, найбільш доцільний і природний крок на шляху до побудови сільськогосподарської економіки на нових засадах» [24, pp. 374-375];

і «Питання праці»: «…ми можемо з упевненістю заявити, що існує єдине справжнє і справедливе вирішення питання праці: передача всіх засобів, знарядь і матеріалів праці, виробництва і транспорту не в повне розпорядження держави — цього нового господаря і експлуататора, який використовує найману працю і не менш гнобить робітників, ніж приватні підприємці — а робітничим організаціям і спілкам у природному і вільному об'єднанні цих спілок один з одним у нерозривному зв’язку з селянськими спілками… Ми прийшли до переконання, що тільки робітники, за допомогою своїх вільних організацій і профспілок, зможуть домогтися звільнення від ярма держави і капіталу (як приватного, так і державного), взяти в свої руки розробку родовищ корисних копалин і вугілля, відновити роботу цехів і заводів, налагодити справедливий обмін продукцією між різними регіонами, містом і селом, відновити залізничний рух, одним словом, вдихнути життя в омертвілу шкаралупу нашої господарської організації. Жодна державна влада, жодна партія, жодна система керівництва і нагляду за робітниками, комісари, чиновники, політичні активісти та інші не можуть, на наше глибоке переконання, досягти поставленої мети. Організація праці, виробництва, транспортування, розподілу та обміну має бути завданням вільних робітничих спілок, яким допомагатимуть досвідчені та компетентні люди в умовах вільної праці на фабриках і в майстернях. Для того, щоб така організація була активною і творчою, а її розвиток плідним, необхідно насамперед, щоб справжні робітничі з'їзди і конференції готувалися на вільних засадах, без тиску і диктату з боку партій чи окремих осіб. Тільки такі вільні з'їзди і конференції зможуть ефективно вирішувати всі нагальні питання робітничого життя і робітничого будівництва в потрібному і цілеспрямованому руслі» [Ibid., pp. 375-376].

Конкретним втіленням цих ідейних засад стало ухвалення на з'їздах селян різних резолюцій про скасування приватної власності та розподіл землі серед селян. Махновці разом із селянами соціалізували землю, проголосивши, що земля не належить нікому, тобто належить усьому суспільству, а тому нею може користуватися кожний бажаючий на ній працювати [5]. У такий спосіб селянам була роздана земля, на основі якої вони почали формувати сільськогосподарські комуни. Такі сільськогосподарські комуни формувалися переважно з селян, а в меншості випадків — з робітників і селян. Їхня організація базувалася на принципах рівності і солідарності. У комуні існували спільні кухні та столові, а хто хотів, той міг готувати собі окремо, попередивши про це інших. Члени комун обов’язково повинні були повідомляти про свою відсутність, щоб забезпечити належне виконання спільної роботи. Керівництво господарством відбувалося на загальних зборах комунарів. В околицях Гуляйполя діяло чотири такі комуни, в одній з яких два дня на тиждень працював сам Нестор Махно, активно допомагаючи в господарських справах і підтримуючи на практиці анархо-комуністичні ідеї. Хоча більшість членів не були анархістами, у комунальному житті відчувалася анархічна солідарність. Кожна комуна отримувала земельні наділи, достатні для обробки, а також необхідний інвентар. Щодо загальної кількості учасників таких комун, то в жовтні 1917 їх було до 700 осіб, а до лютого 1918 їхня чисельність зросла до 1000 [12]. Селяни, які не об’єднувалися в комуни, жили зі своєї праці на землі, не особливо спішачи об’єднуватися в комуни, оскільки бажали поспостерігати за практикою комунального господарства на прикладі інших селян.

Стосовно введення робітничого самоврядування, то Махно та махновці сприяли створенню численних профспілок і комітетів, які взяли би під свій контроль засоби виробництва. Серед прикладів результатів керування виробниками виробництвом та робітничого контролю можна навести:

1) Купівля за сприянням Союзу металістів і деревообробників колективної пекарні в липні 1917-го [5].

2) Соціалізація Покровською радою місцевого шкіряного заводу в восени 1917-го [Там само];

3) Прийняття рішення профспілкою за сприянням Нестора Махна про підняття на 35-70% та зрівняння заробітної плати робітників металургійного заводу Кернера «Богатир» [22].

4) Подолання безробіття в Гуляйполі за допомогою методу, коли замість того, щоб звільняти «непотрібних працівників», робітники скорочували тривалість робочого дня [Там же].

Загалом в економічному аспекті, тобто в питанні організації розподілу благ і керування засобами виробництва і землею, практика махновців мала такі переважаючі тенденції:

1) «робітничий контроль над підприємствами: спочатку у формі заборони для власників ухвалювати важливі рішення без урахування думки робітничого комітету, потім — усуспільнення (передання управління в руки самих робітників або територіальних одиниць)»;

2) «соціалізація землі, передача її в розпорядження всього суспільства, усім охочим працювати на ній: індивідуальним селянським господарствам і сільськогосподарським комунам»;

3) «конфіскація поміщицьких земель і сільгоспінвентарю в громадський фонд»;

4) «впровадження споживчої кооперації (розподілу товарів без “накрутки”) і прямого товарообміну за умов збереження товарно-грошових відносин і приватної торгівлі» [Там же].

У такий спосіб махновці намагалися звільнити український трудовий народ від будь-якої експлуатації людини людиною та підвищити і зміцнити демократичну культуру самоврядування серед робочих і селян.

Народна політика махновців не обмежувалася лише цим. У судових справах теж проводилися певні реформи. У розділі «Судово-адміністративний апарат» махновської програми проголошується низовий принцип відправлення права: «З питання про необхідність організації судово-адміністративного апарату ми висуваємо, перш за все, те основне положення, що всякий закостенілий, раз і назавжди встановлений судовий і поліцейський апарат, так само як всякі мертві, безумовно зафіксовані “склепіння законів” є самим грубим порушенням істинного правосуддя та справжньої самооборони населення… Вільні організації, спілки та ради робітників і селян повинні самі вільно ж встановлювати у себе ті чи інші конкретні форми правосуддя» [6].

Подібну практику заперечення поліцейського інституту та самоврядного (децентралізованого) втілення правових процесів при широкій участі населення Нестор Махно описує в одній із своїх статей: «У всіх тодішніх настроях трудового революційного українського селянства яскравою ниткою проходив стихійний анархізм, неприхована ворожнеча до всякої державної влади і прагнення звільнитися від неї. Прагнення селян до цього було дуже великим. По суті своїй воно полягало в тому, щоб позбутися міліцейського інституту, надісланого з центру судді тощо, і воно в багатьох районах України мало своє практичне вираження. Є багато фактів, які свідчать про те, як селяни Катеринославської, частин Таврійської та Херсонської, Полтавської та Харківської губерній або виганяли зі своїх сіл міліцію, або позбавляли її будь-яких прав на арешти без відома селянських громадських комітетів та сільських сходів, і часто сама міліція виконувала роль рознощиків тих чи інших суспільних постанов та інше. Те ж саме було і з суддями. Селяни судили всілякі проступки на своїх сільських сходах і зборах, суддів же професійних, надісланих центральною владою, позбавляли всяких прав судити кого би то не було, і часто-густо вони підпадали під таку опалу революційного населення, що змушені були самі розбігатися» [11].

Незалежність народу неможлива без його здатності самостійно визначати всі сторони його повсякденного суспільного життя, у тому числі й правові питання. Чим менш судовий апарат відірваний від волі народу і чим більш сам народ та його спільні збори стають джерелом справедливого правосуддя, тим менша вірогідність того, що сам народ стане безправним.

У такий ж спосіб вирішувалося форма проведення процедури мобілізації в махновську армію, де принцип самоврядного (децентралізованого) права без утисків цього права якимось «центром» теж втілювався. Як описує історик Віктор Савченко: «З’їзд ухвалив рішення провести зрівняльну та добровільну мобілізацію трудящих до Повстанської армії махновців з 19 до 39-річного віку — “в наслідок важкого становища на фронті”… Сільські сходи півдня України ухвалювали резолюції про добровільну мобілізацію та підтримку махновців. Сходи селян постановили оголосити добровільну мобілізацію чоловічого населення у віці від 18 до 25 років для боротьби на повстанському фронті та мобілізацію у віці від 25 до 45 років у загони самооборони по селах (сільська самооборона отримувала зброю від махновців). Для проведення мобілізації штабом махновської Повстанської армії була створена агітаційна комісія. Ця комісія мандрувала по махновській федерації, збираючи сходи та мітинги. Добровільна мобілізація полягала не в праві індивідуального вибору — служити чи не служити в махновських загонах, а в згоді селянського сходу, населення певного населеного пункту, надавати обраних сходом рекрутів для війська Махна» [18, стор. 173]. Таким чином у питаннях мобілізації махновська армія не виступала в ролі певної «держави» — «центра», який приходив та згори примусово мобілізовував кого захоче, а, принаймні намагалася, дотримуватися поваги до місцевого самоврядування та волі, згоди селян. У такий спосіб реалізовувалося на рівні громади демократичне право, яке не зазнавало примусу з-боку якихось ієрархічних структур, які представляють люди, що не є мешканцями того чи іншого села.

Радянська брехлива пропаганда малювала махновців як «диких бандитів, які всіх грабували та вбивали». У дійсності ж все було навпаки. Махновці розуміли, що відразу подолати товарно-грошову систему не вдасться, а тому в своїй програмі пропонували селянам і робітникам створювати «народні» банки на основі добровільної кооперації, де внески членів банку («самооподаткування») повинні використовуватися задля фінансування соціальних проєктів: «Звідси випливає, що державна централізоване казначейство, в якій би формі воно не існувало (навіть під виглядом “Народного банку”), повинна бути ліквідована і замінена децентралізованою системою справжніх народних банків, створених на кооперативних засадах. Засновниками і вкладниками цих банків повинні бути лише робітники і селяни, тобто їхні асоціації, спілки та організації, які робитимуть добровільні внески» [24, p. 377].

На практиці подібний кооперативний банк мав вигляд різноманітних актів солідарного обміну між махновцями та українськими селянами і робітниками. Так для соціальної підтримки українського трудівництва «… Н. Махно виділив на потреби робітничої страхової лікарняної каси 1 мільйон руб… Через відділи місцевого самоврядування та соціальної допомоги махновців частина грошей виділялася для потреб місцевих рад, профспілок, на розбудову громадських служб, на соціальні потреби: допомогу лікарням, заводським лікарняним касам, притулкам, сім’ям загиблих… Махновці надавали допомогу безробітним через профспілки — це було 10 мільйонів рублів — колишнім робочим і через соцзабез — 5 мільйонів рублів — біднякам… Для підтримки безробітних та бідноти в містах “вільного” району махновцями практикувалася роздача грошей. У Катеринославі вони роздавалися протягом часу перебування махновців. Грошова допомога становила 300 рублів. Для її отриманні людині необхідно було подати документ про своє соціальне становище. Кожного дня за грішми вишиковувалися величезні черги. Ці 300 рублів давали можливість сім’ї протягом місяця не померти з голоду» [18, сторінки 172 і 176].

На відміну від більшовиків з їхньої практикою продрозкладки, яка не поважала волю та працю селян, махновці вступали з селянами в рівні економічні відносини, купляючи їхню продукцію за тими цінами, які встановлювали самі селяни: «У листопаді 1919 року махновці мали у розпорядженні 8-10 мільярдів різних грошей (за іншими даними, лише 75 млн. руб.), причому золотий запас махновців становив 15 млн. руб. у золоті та прикрасах. Основна частина цих коштів йшла на забезпечення армії: купівлю у селян продовольства, коней, на платню повстанцям (рядовий махновець отримував щомісяця 50 руб.)… Виступаючи запеклим ворогом системи продрозкладки, прагнучи зберегти підтримку селян, махновський штаб здійснював постачання Повстанської армії через свої закупівельні комісії шляхом закупівлі продуктів у селян за розцінками, встановленими самими селянами, що засідали у махновській раді» [Там само, сторінки 176 і 182]. У такий спосіб махновці намагалися використати експропрійовані гроші капіталістів не на «власне збагачення», а на соціальну підтримку та звільнення українського народу від будь-якої влади та економічної експлуатації людини людиною — «червоної» або «білої».

Такими були ідеали махновців та їхня практика. Звісно, ця практика не була ідеальною, тому що їх втілювали прості люди зі своїми проблемами та недоліками, однак описані вище ідеї та спроби окреслюють загальну тенденцію суспільного ідеалу, яка переважала на підконтрольних махновцям територіях.

Махновщина та українське національне питання

Вище описані ідеї та практика представляють конкретний зміст тієї України, яку прагнули побудувати махновці як представники українського суспільно-політичного руху. Однак тут одразу виникає питання як самі махновці ставилися до «українського питання» та чи можна вважати махновщину «національно-визвольним рухом».

Перш за все варто розглянути аспект етнічного складу, який має важливе значення для визначення того чи іншого руху «національним». Як пише дослідник Г. Турченко: «Про співвідношення різних національних груп у махновському середовищі читач може дізнатися з книг російських анархістів П. Аршинова та В. Воліна. Махновська армія, за їхньою оцінкою, на 90% складалися з українців і на 6–7% — з росіян; решта 3–4% — представники місцевих національних меншин (греки, євреї та інші)» [21]. Як можна побачити, махновщина була рухом саме українського трудівництва.

Однак набагато важливішим є те які цілі та реформи проводили махновці. Різноманітні реакційні українські монархісти та інші етатисти вважають махновський рух «антиукраїнським». Однак подібна думка відверто безглузда і маніпулятивна. Звісно, Нестор Махно певний час не звертав уваги на національне питання, оскільки тоді гостріше стояло питання соціальне і політичне — питання визволення народу з-під гноблення експлуататорів через соціалізацію земель, засобів виробництва і розбудову горизонтальних структур самоврядування. Однак скоро дружина Нестора Махна Галина Кузьменко, яка була вчителькою української мови і переконаною українофілкою, почала впливати разом з іншими небайдужими до українського питання махновцями на повстанський рух, завдяки чому процеси українізації прискорилися. Характер цієї українізації був добровільним і заперечував будь-яке насильницьке насадження української мови та культури зверху, коли рішення про українізацію ставали саме свідомим вибором селян «знизу» на спільних зборах. Так, наприклад, при махновцях відбувалася українізація шкіл, коли на загальному сході селян Гуляйполя 15-го жовтня 1917-го року Нестор Махно разом з іншими селянами прийняв резолюцію, в якій в шостому пункті писалося наступне: «Наші представники… повинні добиватися українізації середніх і вищих шкіл, щоби наші діти могли учитися на ріднім язиці у вищезгаданих школах» [18, стор. 34]. Також в Гуляйполі в 1916-1918 роки діяло три гімназії, де також вивчалася українська мова разом з німецькою, французькою, латинською та російською [7, стор. 172].  

Сам Махно говорив російською, коли лише вийшов із в’язниці. Проте скоро він перейшов на українську, якою говорив у побуті. Дослідник та спеціаліст по Гуляйполю Іван Кушніренко пише наступне: «Як зізнався сам Нестор Іванович, влітку 1918 року він погано говорив українською і не хотів її “коверкати”, щоб не здатися смішним. Проте вже у вересні 1919 року, як відзначав майбутній письменник Мирослав Ірчан, котрий зустрічався з Махном, він говорив на рідній мові добре» [Там само, стор. 178]. Так що і в цьому його не можна назвати «антиукраїнцем».

Не у тільки в освітній сфері, але й в культурній були махновці, які сприяли популяризації української мови. Так 4 грудня 1919-го року в махновській газеті «Шлях до волі» (№ 15) з’явилася наступна об’ява: «Всім — кому справді потрібна і дорога українська культура, жива народна мова, пісня… до всіх тих Катеринославське українське культурно-просвітнє товариство імені Т. Г. Шевченка звертається із закликом, а саме: членів і співчуваючих завданням товариства прохає прибути на загальні збори товариства» [Там само, стор. 162]. Варто також згадати, що махновці видавали україномовну газету «Шлях до волі», що те теж засвідчує про внесок махновців у популяризацію української мови*.

У вищезгаданій програмі махновців є пункт «Національне питання», в якому вони прямо пишуть про право кожного народу, у тому числі, звісно, й українського, розвивати та жити відповідно до власних традицій, культури і говорити власною мовою: «Для нас очевидно, що кожна національність має природне і незаперечне право вільно розмовляти своєю мовою, жити відповідно до своїх звичаїв, зберігати свої вірування та обряди, складати свої шкільні підручники, мати свої управлінські установи та органи: словом, підтримувати і розвивати свою національну культуру в усіх сферах» [24, p. 377-378].

Як можна судити із вищенаведеної інформації про українізацію шкіл махновцями та популяризацію української культури, махновці докладали зусиль до втілення й цього пункту своєї програми. При цьому махновці, безумовно, не були, на відміну від російських більшовиків та українських монархістів і фашистів, шовіністами, а були саме інтернаціоналістами, які бажали мирного співіснування та розквіту різних національних культур на основі принципів добровільної кооперації, рівності різного та поваги до свободи та гідності кожного народу. Така позиція відповідала ідеалам махновців, які були ідейними противниками будь-якого поневолення людини, будь-якої ієрархії, у тому числі національної: «На нашу думку, національні прагнення природного, здорового характеру (мова, звичаї, культура і т. д.) можуть досягти повного і плідного задоволення тільки в союзі національностей, а не в їх антагонізмі. Боротьба одного народу за визволення природно призводить до такої ж шовіністичної боротьби з боку інших народів, а результатом неминуче є ізоляція і ворожнеча між різними націями. Таке розуміння національного питання, глибоко буржуазне і негативне, з необхідністю призводить до абсурдних і кривавих національних конфліктів» [Ibid., p. 378]. Таке зневажливе ставлення до шовінізму на практиці вилилося, наприклад, у те, що махновці жорстко придушували будь-які антиєврейські погроми та антисемітизм, за що єврейська частина населення поважала махновський рух.

Звісно, для махновців питання землі, звільнення робітників від експлуатації, подолання будь-якого гноблення українців ієрархічною владою та інші соціально-економічні проблеми були важливіше та більш пріоритетними, ніж питання якою мовою викладати предмети в школі. Однак й національне питання вони не забували.

Хоча культурно-освітнє питання посідає важливе місце в характеристиці махновського руху як національного, суть полягає навіть не у цьому. Національно-визвольний рух — це насамперед визвольний рух, тобто суспільно-політичне явище, яке ставить своєю метою зробити той чи інший народ вільним і незалежним. Тоді виникає питання чи прагнули до цього махновці, чи бажали вони зробити Україну, а саме український народ незалежним? У своїй програмі махновці дають чітку відповідь на це питання: «Коли ми, махновці, повстанці, говоримо про незалежність України, ми ґрунтуємо її [цю незалежність] на соціально-економічному становищі трудящих. Ми проголошуємо право українського народу (і кожної іншої нації) на самовизначення, не у вузькому, націоналістичному сенсі петлюрівців, а в сенсі права трудящих на самовизначення» [Ibid., p. 378].

Махновський рух був однозначно як національним, так і визвольним рухом, оскільки прямо ставив собі за мету створення незалежної самоврядної України. Однак якщо у різноманітних ультраправих Україна — це відірваний від людей і сповнений ететистських й людиноненависницьких ідей (капіталізм, расизм, шовінізм, етатизм, патріархальність, сексизм тощо) образ, який нехтує потребами та інтересами справжніх людей, через що їхній «патріотизм» є відверто лицемірним і репресивним по відношенню до багатьох українців, то «патріотизм» махновців ґрунтується на ідеях анархізму (егалітаризм, соціальноорієнтована економіка, робітнича демократія, справжнє народовладдя через горизонтальне самоврядування та федералізм, взаємодопомога, співчуття, повага до гідності людини та турбота про внутрішній світ і потреби, інтереси кожного мешканця країни) та на тому, хто складає більшість населення України і створює матеріальне та духовне багатство цієї країни: на українських селянах, учителях, промислових робітниках — на українському трудівництві. Махновці прямо пишуть, що відстоюють право українського народу на самовизначення, і таке самовизначення можливо лише за умов створення справжніх і невідірваних від народу горизонтальних структур самоврядування, тобто справжня свобода народу можлива лише на основі органів прямої демократії, де всі рішення приймаються на «найнижчому рівні», тобто на рівні асамблей (зборів) територіальної громади села або міста та ради того чи іншого підприємства, де такі ради можуть координуватися між собою знизу догори на основі делегатів, чий мандат визначається на спільних зборах громади або підприємства, і де такі делегати можуть бути відкликані в будь-який момент спільним збором громади або підприємства, що тим самим робить усю структуру неієрархічною та справді демократичною, тобто такою, де відсутня політична та економічна еліта і народ справді є керівником власного життя, а не депутати з Верховної Ради та олігархи.

Саме цього не можуть зрозуміти державники: махновський рух і був найбільш українським рухом в історії українського народу, оскільки махновці прагнули та створювали органи народного самоврядування, які дійсно давали для українців можливість впливати та керувати своїм життям. У той час як держава такої можливості не передбачає, тому що держава — це «… бюрократично-військова машина, що стоїть над рештою класово розділеного суспільства і відчужена від нього, слугуючи інтересам вищого класу» [25], тобто це централізований апарат управління народом згори донизу, в якому органи регуляції суспільного життя (культурне життя, виробництво, розподіл благ, комунальні послуги, освіта, медицина, прийняття норм і правил співіснування тощо) відчужені від більшості населення, яке не залучено ніяк або майже ніяк у керування інститутами, які впливають на їхнє життя. Держава як ієрархічна структура організації суспільних процесів нездатна дати українському народові незалежність і свободу, оскільки за такої форми існують лише привілеї та господарювання меншості над більшістю. Це прекрасно розумів Нестор Махно, який писав: «Сучасна держава і як форма організації суспільного життя народу, і як форма організованого насильства довільної влади над цим самим народом — незалежно від того: буржуазна ця держава, чи вона "трудова", "пролетарська" — все одно ґрунтується на так званому централізмі, який витікає з прямого насильства меншості над більшістю» [14]. Тому дуже дивно і безглуздо називати махновський рух «антиукраїнським» через те, що махновці «не підтримували українську державу». Українська держава — це один із варіантів організації суспільного життя в країні Україна, однак не єдиний і далеко не найкращий. Існують інші способи — справді демократичні та справедливі, і анархізм пропонує такий спосіб: організувати життя народу у такий спосіб, щоб сам народ через численні спілки та їхні федерації міг визначати важливі для нього рішення і самостійно відстоювати і турбуватися про свої інтереси, а економічне життя було орієнтоване на пряме задоволення всіх духовних і матеріальних потреб всього народу, а не на експлуатацію трударів заради вижимання з них всіх «соків» задля максимізації прибутків привілейованого панівного класу «олігархів» — капіталістів.

Саме махновська, тобто анархістська модель організації суспільства здатна надати народу найбільшої суб’єктності, незалежності і волі, а не держава й капіталізм, які поділяють суспільство на керуючих та керованих, експлуатуючих та експлуатованих, на гнобителів і пригноблених.

У довершення до міркування стосовно цього питання, варто додати, що доказом того, що махновщина була саме українським рухом було й те, що повстанські революціонери вживали всюди саме слово «Україна», а не «Росія» там чи ще щось. У програмі махновців є також пункт «Зносини з іноземними державами», де пишеться: «Загальні з’їзди представників від усіх, складових вільного співжиття, організацій, міст і сіл виділяють комісію, що веде повсякденні зносини з іноземними державами. Діяльність комісії повинна бути відкритою і явною. Ніякі “дипломатичні таємниці” неприпустимі. Питання, які не можуть бути дозволені комісією, обговорюються і вирішуються шляхом екстрених з’їздів» [6]. Це означає, що махновці бачили Україну не як залежну маріонетку зовнішніх сил, а як самостійний суб’єкт зовнішньої політики. Як вказує історик Віктор Савченко: «В своїх документах анархісти [махновці] визнавали Україну як окремий етно-територіальний простір, який має свою історію і особливе майбутнє. Формально, не визнаючи будь-якої державної структури, анархісти відносилися до України як до автономної, незалежної частини колишньої імперії, постійно вказуючи на український характер як анархістської організації, революції, так і майбутнього анархічного суспільства» [19]. Лише ті, хто прагне здобути країні незалежність, будуть намагатися розбудувати низові структури громадянського самоврядування, які дозволять українцям також брати участь у вирішенні питань на рівні міжнародної політики.

Завершимо статтю словами махновців, які найповніше та найгарніше відповідають на питання про махновщину як «національно-визвольний рух українського народу» і які досі актуальні для українців у 21-му сторіччі: «У чому спасіння української нації? Який ідейний рух дійсно збереже українську націю, її свободу та незалежність? Відповідь зрозуміла. Сам народ вже давно зрозумів, що єдиний його порятунок в анархізмі, у безвладній федерації праці, яка є єдиною вільною незалежною організацією, яка повинна привести націю до довгоочікуваної свободи і розквіту українського народу» [2].

ВИСНОВКИ

Підсумовуючи, можна стверджувати, що махновщина як явище — це практичне втілення того суспільного та політичного ідеалу, який хотіли би бачити українці. Зокрема, вони сприймали суспільну організацію, побудовану на безначальних засадах, як ту, яка найповніше відповідає їхнім власним потребам. Таке уявлення продиктоване політичною культурою українців, яка, своєю чергою сформувалась через наступні причини:

1. Існування на українській території Війська Запорізького, яке, попри перебування у складі інших держав, зберігало широку автономію та жило за власними законами. Також слабкість поширення влади метрополії дозволило козакам побудувати демократичне суспільство, а сама модель такої самоорганізації проіснувала до кінця XVIII століття;
2. Перебування в складі інших держав, що сформувало в українців вороже ставлення до влади, адже панівні позиції у владних структурах займали чужинці. Крім цього, метрополії вели цілеспрямовану політику з придушення національної ідентичності, що, з одного боку, посилювало вороже ставлення до держави, а з іншого — призвело до притуплення відчуття приналежності до всієї України;
3. Однокласовість українського суспільства, де більшість було селянами. Це підсилювало негативне ставлення до влади, оскільки українці розглядали суспільно-політичні відносини крізь призму: експлуататор — чужинець, експлуатований — український селянин. Також сільськогосподарська праця обмежувала соціальну мобільність населення, тісно пов’язуючи зі своїм селом чи повітом. Тому місцеві інтереси для селян були більш пріоритетними, ніж загальноукраїнські, а в купі з притупленням відчуття приналежності до всієї України через політику іноземних держав в українських селян ще більше посилювалася локальна ідентичність. Разом з тим селяни жили відповідно до свої власних етичних норм, ігноруючи державні закони, оскільки вважали їх витвором експлуататорських класів.

Ці причини в купі призвели до того, що в українців сформувався егалітаризм, негативне ставлення до влади та законів, майнової нерівності, а також погляд на політику як інструмент, котрий розв’яже аграрне питання. Тому логічно, що в період революції на українських землях виник саме махновський рух, оскільки його ідеали, вимоги, та погляд на організацію суспільства й політики прямо витікали з політичної культури населення. Саме в такій формі суспільно-політичної організації українці отримали те, чого завжди бажали: «землі і волі» та життя «без пана і хлопа».

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Азаров В. Моя махновщина. Союз Анархистов Украины. URL: https://s-a-u.org/history/ukraine/80-mine-machnovschina-1.html 
2. Анархист-повстанец. — Полтава, 1919. — № 1
3. Аршинов П. А. История махновского движения. URL: https://ru.anarchistlibraries.net/library/arshinov-petr-alekseevich-istoriya-mahnovskogo-dvijeniya
4. Дичковська Г. Світоглядні аспекти українського державотворення в контексті ідеї справедливості. Ґенеза № 1-2 (6-7). 1998. С. 194-195.
5. Дубовік А. Економіка махновщини. Akrateia. 2019. URL: https://akrateia.info/uk/ekonomka-makhnovshchini/
6. Дубовік А. Проект Декларації Революційної повстанської армії України. Akrateia. 2020. URL: https://akrateia.info/uk/proekt-deklarats-revoliutsino-povstansko-arm-ukrani/
7. Кушніренко І. К. Нестор Махно: від анархізму до… республіки. — Запоріжжя: Дніпровський металург, 2013.
8. Лозовий В. Соціокультурні особливості українського народу і державотворчі процеси в добу революції (1917-1921 рр.). Вісник Кам’янець-Подільського національного університету ім. Івана Огієнка. 2013. С. 340-348.
9. Лозовий В. Українська революція та українська ментальність (1917-1921 рр.). Краєзнавство. 2002. Т. 1, № 4. С. 53–58. URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/71473/11-Lozovyy.pdf?sequence=1.
10. Мазепа І. Україна в огні і бурі революції. 1917–1921. Прометей. 1951. ВС. 136-137
11. Махно Н. И. Великий Октябрь на Украине. Дело труда. Орган русских анархистов-коммунистов. 1927. № 29. С. 9-11. URL: https://telegra.ph/VELIKIJ-ZHOVTEN-V-UKRAINІ-10-05.
12. Махно Н. И. Воспоминания. Книга I. Русская революция на Украине (от марта 1917 года по апрель 1918 года). URL: https://ru.anarchistlibraries.net/library/nestor-ivanovich-mahno-vospominaniya-kniga-i-russkaya-revolyuciya-na-ukraine-ot-marta-1917-goda
13. Махно Н. И. Мятежная юность (1888-1917). Париж: Громада, 2006. Ст. 61.
14. Нестор Махно. Путь борьбы против государства. Дело труда, № 17, октябрь 1926 г.].
15. Петр Кропоткин. Современная наука и анархия. URL: https://web.archive.org/web/20220315065131/https://aitrus.info/node/202
16. Правда. Орган ЦК РКП (б) (Москва). — 1919. — 14 февраля. С. 22
17. Савченко В. А. Ідея козацької волі в пропагандистський і організаційній діяльності анархістів в українському селі (1905–1920 рр.). Чорноморська минувшина. 2015. №.10. URL: https://telegra.ph/%D0%86DEYA-KOZACKOI-VOL%D0%86-V-PROPAGANDISTSKIJ-%D0%86-ORGANIZAC%D0%86JN%D0%86J-D%D0%86YALNOST%D0%86-ANARH%D0%86ST%D0%86V-V-UKRAINSKOMU-SEL%D0%86-1905--1920-rr-08-14
18. Савченко В. А. Проект «Україна». Махновська Трудова федерація (1917-1921 рр.). Харків: Фоліо, 2018. 298 c.
19. Савченко В. А. Українська складова махновського руху. Історія. 2011. № 21. С. 55-62.  URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/iiv_2011_21_7.
20. Ткаченко А. Запорізька січ як феномен державотворення. Світогляд — Філософія — Релігія. 2012. № 3. С. 272–280. URL: https://essuir.sumdu.edu.ua/bitstream-download/123456789/52313/6/Tkachenko_Zaporizka_sich.pdf.
21. Турченко Г. Ф. Махновський рух і українська ідея. Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. 2017. № 48. Стор. 93. URL: https://shron1.chtyvo.org.ua/Turchenko_Halyna/Makhnovskyi_rukh_i_ukrainska_ideia.pdf
22. Экономическая система махновщины: производство и распределение. Революционное действие. URL: https://revbel.org/2015/12/ekonomicheskaya-sistema-mahnovshhiny-proizvodstvo-i-raspredelenie/
23. Proudhon P.-J. Du principe fédératif et de la nécessité de reconstituer le parti de la révolution. Paris: E. Dentu, Libraire-Éditeur, 1863.
24. Skirda A. Nestor Makhno — Anarchy’s Cossack. The Struggle for Free Soviets in the Ukraine 1917-1921. 2004. URL: https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/19962/file.pdf
25. Price Wayne. The Abolition of the State. URL: https://theanarchistlibrary.org/library/wayne-price-the-abolition-of-the-state#toc3
    
    ​​​​​​​* Ознайомитися з випусками цієї газети можна за посиланням.

Вперше стаття опублікована на сайті інтернет-журналу «Низовина».