Девід Абрам "Анімізм, сприйняття та земне ремесло мага"
Хоч термін «анімізм» і з’явився у ХІХ столітті аби відрізняти недоречну проекцію людиноподібних атрибутів — типу життя, розуму, інтелекту — на нелюдські й нібито неживі явища, та очевидно, що сам первинний сенс сприйняттєвого досвіду корінних, неписемних народів, було укорінено західними вченими хибно. Дослідження феноменології сприйняття ХХ століття показали, що людина ніколи безпосередньо не відчуває жодне явище як остаточно інертне чи неживе. Сприйняття саме по собі є відносною, учасницькою подією; ми говоримо, що речі «притягують наш погляд» або «привертають нашу увагу», і, коли ми звертаємо увагу на речі, то бачимо, як ця зустріч впливає на нас і трансформує нас — як от синє небо, щойно ми зводимо до нього очі, відбивається у нашому чутливому організмі, змінюючи наш настрій і навіть ритм серцебиття. Коли ми гуляємо лісом, нашу свідомість може зацікавити якесь конкретне дерево, і якщо ми потягнемося аби відчути текстуру його кори, то можемо виявити, що наші пальці починають вчитися у цього дерева. Якщо кора шорстка і з глибокою борозною, то наші пальці почнуть уповільнювати свої рухи, аби дослідити ці хребти і долини, та якщо стовбур гладкий, як у суничника, то навіть долоня нашої руки буде тягнутись, аби притиснутись і пестити цю гладку поверхню. Моріс Мерло-Понті у своєму класичному творі «Феноменологія сприйняття» припускає, що первнинна сприйняттєва подія завжди переживається як зворотна зустріч між сприймаючим і сприйнятим, як відкрита діалектика, де моє чутливе тіло постійно реагує і налаштовується на речі, які воно відчуває, і де сприймане явище теж відповідає, розкриваючи мені свої нюанси лише тоді, коли я дозволяю собі перебувати під впливом його неповторного стилю, його особливої динамічності чи активної діяльності.
Ретельний аналіз сприйняття Мерло-Понті виявив, що, всупереч нашій поширеній манері висловлюватись, сприймаюче «Я» — це не знеможений розум, а тілесний суб’єкт, повністю занурений у світ, який він сприймає. Його пізніша робота підкреслила взаємність сприйняття досвіду, вказавши на очевидний факт (який, однак, легко упустити), що очі (органи зору), якими ми дивимось і досліджуємо видиме поле, самі є повноцінною частиною цього поля; вони мають свої кольори, як колір неба чи трави. Так само руки, якими ми торкаємось до чогось, є повноцінною частиною тактильного поля, яке вони досліджують — бо ж, звісно, руки мають власні текстури, свої власні гладкі або шорсткі поверхні. Отже, коли ми торкаємось іншої істоти, відчуваючи текстуру стовбура дерева або коли гладимо валун пальцями, ми також можемо, спонтанно, відчути, як це дерево торкається до нас, або як сам камінь відчуває наші пальці. Аналогічно, коли ми виходимо на вулицю вранці та дивимося на долину та лісистий схил поза нею, якщо ми уважно придивимось до побаченого, то відчуємо власну видимість, будемо відчувати себе відкритими цим деревам, можливо, навіть відчуємо себе побаченими тим лісистим схилом. Сприйняття, на думку Мерло-Понті, є не що інше, як ця взаємність, ця взаємна реакція і змішування, в яких навколишня місцевість переживається мною лише в тій мірі, в якій я відчуваю себе спійманим і пережитим цими околицями.
Такий опис чітко перегукується із дискурсом багатьох корінних народів, таких як народ Коюкон, що проживає у центральній Алясці, представники якого стверджують, що живуть «у світі, що спостерігає, у лісі очей». Неписемні корінні народи з усього світу — хоч мисливці, хоч примітивні садівники — зазвичай стверджують, що земля сама по собі жива і має свідомість, що місцеві тварини, рослини та земні стихії навколо них мають власну чутливість та відчуття. Вони стверджують, що земний світ, який ми переживаємо, також переживає нас. А значить, ми повинні з повагою ставитися до того світу, аби не образити землю, яка тримає нас, вітри та води, що живлять нас.
Однак, якщо феноменологічне дослідження сприйняття є правильним, то ці твердження не слід відносити до «проекції» усвідомлення людини на нібито неживий і об’єктивний світ; вони просто є способом говорити більше відповідно до нашого самого прямого і спонтанного досвіду перцептивного космосу. Ця ідея є далекою від спотворення нашої справжньої зустрічі з матеріальним світом довкола, адже анімістичний дискурс багатьох корінних народів, певно, є найбільш практичним і всеохоплюючим способом дати голос земному світу, поки цей світ розкривається людству за відсутності інтервенційних технологій.
Коли природний світ сприймається не з подібної до глядацької позиції відстороненого чи знеціненого інтелекту, а радше з втіленої позиції, розташованої цілком всередині цього світу, то не видно, аби якийсь аспект того світу був цілковито інертним чи неживим. «Анімізм» залишається корисним терміном для цього високо втіленого та вбудованого способу сприйняття. У цьому сенсі можна сказати, що «анімізм» позначає споконвічний спосіб сприйняття, який не допускає чіткого розмежування між тим, що є живим, і тим, що неживе. Радше, кожне явище, яке привертає нашу увагу, сприймається або відчувається, щонайменше, потенційно оживленим. Кожна сприйнята річ має свій ритм і стиль, свою внутрішню анімацію. Все рухається — хоча, очевидно, деякі речі рухаються набагато повільніше, ніж інші речі, наприклад, гори або земля під ногами.
Короткий, схожий на хоку, вірш Гарі Снайдера, чудово ілюструє цей стиль усвідомлення:
Яким м’яке осіннє дзижчання цвіркунів
Є для нас,
Такими для дерев є ми,
А вони — для пагорбів та гір.
Кожна сутність у цій поезії має свій динамізм, власний ритм — і все ж кожен ритм сильно відрізняється за темпом свого пульсу від інших. Тим не менше, кожна сутність також слухає, пам’ятаючи про інші ритми навколо неї.
До такої втіленої та вбудованої перспективи довколишній світ стає не конгломерацією детермінованих об’єктів, а спільнотою суб’єктів –реляційним полем живих, активних органів, до яких нас, людей, теж включено.
Таке розуміння анімістичного способу сприйняття, властиве корінним і неписемним культурам, необхідне для розуміння життєвої ролі, яку відіграють шамани, практики магії корінних народів, ендемічної для таких культур на місцях. Бо якщо усвідомлення не є винятковим атрибутом людства — якщо насправді кожен аспект світу, що сприймається, або хоча б потенційно відчувається, є живим, пробудженим і усвідомленим — то в
Магічні навички шамана кореняться в його здатності виходити зі свого загального стану свідомості, аби контактувати та вчитися від цих інших сил навколишньої землі. Лише регулярно скидаючи прийняту перцептивну логіку своєї культури, шаман може сподіватися вступити у стосунок до інших видів на їхніх власних умовах; лише змінюючи загальну організацію своїх почуттів, він здатний налагодити контакт та спілкуватися з іншими формами чутливості та відчуттів, із якими переплетене людське існування. І тому саме це, можна сказати, визначає шамана; здатність легко вислизати з колективних перцептивних меж, що визначають його культуру — меж, встановлених соціальними звичаями, табу, а особливо загальновживаною мовою — для того, щоб безпосередньо брати участь і вести переговори з безліччю нелюдських почуттів, що оживляють місцеву землю.
Внаслідок його підвищеної сприйнятливості до значущих запитів ширшої спільноти істот, шаман прагне жити на межовій периферії людського поселення, на околиці села чи табору. Гостра чутливість шамана часто не дає йому можливості жити, чи навіть затримуватися, посеред людського шуму; тільки на краю громади він може прислухатися до потреб людського світу, проживаючи, однак, у постійному контакті з ширшим та диким полем земних сил. Шаман, отже, є мешканцем окраїни, він доглядає за тонкою межею між людським колективом та диким екологічним полем інтелекту, впевнюючись, що ця межа залишається пористою мембраною, через яку в обох напрямках тече життя — впевнюючись, що людська спільнота ніколи не візьме більше від живої землі, ніж вона повертає у землю, не тільки матеріально, а й молитвами, покаянням, спонтанною та красномовною похвалою. Певною мірою, кожен дорослий у людській спільноті бере участь у процесі прислухання та підлаштовування під інших присутніх, які існують довкола та впливають на повсякденне життя. І
Крім того, лише в результаті постійного моніторингу та підтримання динамічної рівноваги між людським та
На сьогодні термін «шаманізм» регулярно використовується для позначення системи вірувань або світогляду таких культур, де практикується шаманське ремесло. І все ж цей термін є дещо неправильним. Адже він означає, що особистість шамана стоїть в самому центрі системи вірувань і самої культури; це говорить про те, що шамана шанують або, можливо, представники такої культури йому навіть поклоняються. Ніщо не могло би бути більш далеким від правди.
Ми бачили, що шаман є типовим мешканцем окраїни, маргінальною фігурою, тим, хто переступає межу між культурою та рештою оживленої природи. Не шаман є центральним у віруваннях цієї культури, а, скоріше, оживлений природний світ у всіх його видимих та невидимих аспектах — виразна сила та активна організація чуттєвого та сприйнятливого оточення. Тому світогляд такої культури є, відверто кажучи, не так «шаманським», як «анімістичним». Саме в таких анімістичних культурах — культурах, для яких будь-який сприйнятний аспект світу може мати власну активну силу, власну внутрішню анімацію — саме в таких культурах і виникає ремесло чарівника, і саме в такому контексті, шаман (місцевий маг) знаходить свою основну роль і функцію, як посередника між людським та
Насамкінець, певно, слід сказати кілька слів про роль мага у сучасних технологічних суспільствах. Зрештою, подвиги сучасного чаклуна із кроликами, голубами чи тиграми наближені до магічного зв’язку шамана корінних народів із іншими видами. Дійсно, практично всі сучасні форми магії можна так чи інакше вивести із анімістичної моделі досвіду, спільної для всіх наших корінних, мисливських та збиральницьких предків — до досвіду, що позначає життя у світі, який сам є живим. Крім того, цілком ймовірно, що цей спосіб участі в чуттєвому досвіді насправді ніколи і не помирав — а був похований під більш відокремленими та об’єктивуючими стилями сприйняття, що стали можливими завдяки різноманітним технологіям, від яких більшість сучасних людей стала залежною, від алфавіту до друкарської машинки, від камери до комп’ютера. У ході раннього навчання більшість з нас вчиться переносити часткову розкрутіть своїх почуттів від природного
Але навіть сучасний фокусник все ще використовує наш прихований імпульс, анімістично взаємодіяти із об’єктами, які ми сприймаємо. Маги — хоч сучасні хитромудрі фокусники, хоч племінні шамани — однакові в тому, що вони працюють із учасницькою силою сприйняття. (Сприйняття для чарівника — посередник, так само, як фарби — посередник для художника). І сучасний фокусник, і племінний шаман вміють ламати або порушувати прийняті перцептивні звички власної культури. Шаман практикує це для того, щоб зав’язати стосунки та зблизитися із іншими, земними формами життя та відчуттів. Сучасний фокусник робить подібні злами лише для того, аби дивувати і, тим самим, розважати свою аудиторію. Але якби сучасні маги знали більше про давні, корінні джерела свого ремесла (якби вони розуміли, наприклад, що корінні шамани з багатьох місцевих культур уже використовували методи спритних рук у своїх ритуалах покаяння та зцілення), тоді навіть ці сучасні маги теж могли би почати усвідомлювати більш життєву, екологічну функцію у сучасній культурі.
Бо в епоху, коли про природу говорять переважно абстрактними термінами, як про об’єктивний і багато в чому обмежений набір механізмів — у часи, коли експресивна поведінка інших тварин вважається цілковито «закладеною у їхніх генах», і коли навколишній чуттєвий ландшафт називають просто запасом «ресурсів» для людського використання — зрозуміло, що наша безпосередня, чуттєва взаємодія із землею довкола нас стала неймовірно вбогою. Прискорене екологічне руйнування здійснюване сучасним людством, схоже, пов’язане не з іманентною жадібністю нашого виду, а зі своєрідним перцептивним невіглаством, неможливістю дійсно помітити будь-що поза сферою наших людських задумів, із глибокою сліпотою та глухотою до
Але, можливо, така магія, нині, є провінцією всіх мистецтв — провінцією музики, живопису, поезії. Можливо, саме нашим митцям сьогодні випадає орудувати своїми фарбами та словами так, аби послабити перцептивні звички, що змушують нас бути неуважними до нашого фактичного оточення. В
Переклад зроблено з The Encyclopedia of Religion and Nature, Taylor and Kaplan, ed., published by Continuum, 2005.
Переклад: Щепанський Віталій