Народженням я батьку Антуану - "Тоні"

- він італійського походження, як кажуть, Uomo Naturale;

і матері з туманів Альбіону, Анні -

надію дав у день Вентоттного²⁵ числа грудневий,

в дванадцятому році після середини століття з Хі де Хо,

що стану піаністом. Не дивлячись на шок.

Про ostegenesis imperfecta було відомо небагато в ті часи,

у Франції, в Оранжі, на Землі.

Мій батько на гитарі грав, а два брати, Філіп з Луї,

гитару ту подвоїти зуміли та ще й додали до ансамблю дабл-бейс

(як Контрреволюція чи Контражур, одначе цікавіше - Контрабас)

. Монтгомері, та не гора, а Уес - мене у струнах полонив із років трьох,

батько музичність розвивав в сім'ї і думці по платівкам американця;

мене зачарували темп, звучання, мелофрази, свінг -

всепроникаючі і велич і тепло. Уес був для мене сорту батьком.

В родині всі ми музиканти, від Антуану до синів.

Дід батька не соромився з гитарою приходити до друзів,

неаполі-тополітанцем був, бодай не за трикут анчоусів на млин.

Тоні багато працював, відвідував чимало танців,

хоча сором'язливості позбавленим із тим не був,

маніжності, крім того, італьянськості: не варто

з ним мову вести про так зване "особисте",

цікавитись коштовністю речей навколо;

коли, буває, я йому дзвоню, розпочинаючи з питання,

чи не турбую Па дзвінком, він відповісти поспішає

в тоні "Як це?! Мій син, Мішель - мене - турбує?"

Мати не менш за батька працювала: підшивка, переробка всіх одеж,

від волосяниці до глобусу Оранжу, який, до речі,

містом став народження мого (от не згадав, та наче хто питав)

. Брати ходили в школу, дома залишаючи мене,

став ближче музиці із тим - не колектив навчав мелодії, а світ,

в котрий ніякий колектив втручатись права не здобуде,

доки ми творимо для Більших Інших,

але - на самоті.

Оранж поринув у минуле, коли на році 6 родина оселилась

в Монтелімар.

З минулого згадати варто той гараж,

де батько обіймав гітару - вгадати і вловити легко

безслівну глибину душі таких картин.

Не мав ніколи Тоні грошей, однак щоб бракувало йому чогось - засі.

Завжди бажав він кращого, родині і собі:

не те, що величезна, але вілла, і телевізор,

який в Монтелімар не був занадто розповсюджен

(запізно зрозуміли ми, що то була культурна перевага)

, авто і телефон - ознаки основні комфорту сучасного француза.

Ніколи я не був нещасним, не страждав

від соціальних негараздів чи матеріального нестатку,

але мені відомо добре, як батьки боролись

за ті "ніколи" і "завжди":

праця була важка, а місяця кінець бував складнішим і за неї;

часом на столі зустрічались лиш кава, хліб і молоко,

багатострунна паста і

терпіння.

Але той час інакше як Чудійним не назвати:

хліб з маслом і "американо" - хіба не перші сходинки

натхнення,

розуміння,

співчуття.

До речі, пам'ятаю: в тому ж незабутньому Оранжі,

в Théâtre Antique ходив на виступ Каунта Бейсі,

між п'ятим роком, шостим і французським сиром,

що замість хмар вкрив небо над Театром -

між традиційним вихованням ("Сьо-ома - спа-ати!")

і папайкой, якою особисто Каунт Бейсі коронував мене

з нью-джерсійським акцентом - конкретних слів, нажаль,

згадати досі неспроможний я.

Мабуть, розвеселила джазмена присутність дітлахів

в надпіздну, як на Оранжські звичаї, годину.

Перший піано мій приплив із бази

повітряних, літаючих, крилатих, але - лисих,

як протилежна темній сторона Луни,

сил,

були серед котрих у батька, окрім праці, друзі,

настільки, що і ветикальних піано їм не шкода

для превелебних малюків; вони ж ламають іграшкові зазвичай,

якщо ті милі симулякри не в джазове річище линуть.

Не шкода, може, і за гроші - пам'ять і тут підвела.

Стосовно іграшки - історія звичайна

і враження не справила вагомого,

життя ні трохи не змінила винуватця,

останній ж досі не відчув провини;

навіщо, я не знаю, вона закріплена в генетиці і ЗМІ.

Та вертипіано те звучало, о - ніб Дюк,

чию гру чув і, особливо, бачив я у Телешоу;

момент знаменний для Мішеля,

рівний пробудженню з братима

до перших кроків людства по Луні.

Не те, що іграшкове піано, тьху.

Ніколи я не намагався дізнатись назву того Шоу,

чому й закріплене воно в свідомості моїй

мов Сон, який побачиш і - жодного бажання

тлумачити немає, скелет звільняючи

від серцю й Музі цінного містичного вбрання.

Коли нарешті з бази піано прибуло,

мати рікла: "Час і можливість вчити класику віднині є!"

- Мішель почав за методом Ернеста ван де Вельде,

Méthode Rose, у вжитку з року першого століття Хі де Хо -

тобто "баси Альберті", цим сказати можна все.

Я випатрав принаймні двох піанних гуру, бо

надто швидко розвивав два принципових види техніки:

гри і зухвальства.

Так, зневажливим нещадно став.

В Монтелімар, пізніше, Мадам Жакмін напутницею стала.

Примушена завершити кар'єру виступів публічних,

оскільки чоловік страждав від нападів серцевих

(навряд ті напади були пов'язані з кар'єрою Мадам)

, Жакмін приїхала з Парижу;

хто обирав не Цюрих і не Відень,

не Копенгаген, не Майорку,

не Танжер, а Монтелімар -

донині загадка для всіх, хто знав Мадам, кого вона навчала.

Друг друга ми тузали років стільки, скільки яєць у тузіні марксиста,

однак Мадам - Мадам і на Венері.

На той час я вже мав інтимно-автентичне розуміння

того, чим музика повинна бути, як не є;

що стосувалось і класичних творів,

інтерпретованих зі змінами в тонах і темпі.

Як люди намагались привернути увагу до ориджиналів,

я агресивно їм кидав надгризки мови:

"Я бачу, чую так, живу,

інакше не буває себто,

облиште, бо не подивлюсь..!"

Ще гнів безкомпромісним був, як помічалось,

ніби гуру замислював собі щось не мистецьке,

на занятті думками шкутильгав позаду моїх мрій:

у мрії - дія, не інакше.

Як пам'ятаю, років в двічі по чотири був в мене "Circuit 24"

(не плутати з Catch-22, COVID-19, та іншим трансмодерном)

, машинка електрична, з якою я нерідко гравсь,

немов і замість того, щоб поряд із Мадам лягти до піано:

"- Лягай негайно поряд, злий Мішель,

твоя машинка вже панчохи розідрала мої!

- За гроші батьківські, Жаклін,

я перепрошую, Мадам,

можна дозволити собі придбати цілий квартет таких панчох!"

- такий собі мессір.

Мабуть, зв'язати можна це із тим,

що на руках мене носили у дитинстві,

через обмежені можливості повинен я був захищатись

від найуявніших загроз. Юнга чи Фройда вже не розпитати,

а духи в музиці моїй всі на своїх місцях і незамінні.

Отже, уроки піано - раз на тиждень, офіційно.

Однак з рахунку батько ізслизати не збиравсь:

джаз і класичні твори,

суцільно творчий джаз і Classic Con під супервізінгом матусі.

Серйозно менш вона сприймала братів моїх музичні здобуття,

ніж успіхи в штандартному шкільному навчанні,

від мене на відміну, для кого музика була наріжним..

та ні, не каменем, бобом - горішком, яблуком і плоттю;

однак

жалітись на нестачу молока було б блюзнірством з мого боку.

В школярстві просвіщав мене, принаймні намагався,

вельмишановний Шерш Еметр,

на тиждень двічі, рідше тричі.

Був жалюгидним той процес: без співзмагань з однолітками;

і вчителі, що йшли у будь-який момент, бо поведінка "особлива",

що залишались

- для виконання тих завдань, які самі мені хвилину тому дали.

Приклад:

Жизель, талановита мат_мат_киня,

насправді - спеціаліст з питань економічних;

як надійшла нам відповідь на те завдання,

що вона замість мене справила майстерно,

славетний ревізьор додав в примітках,

ніби то "я" при рішенні поняття обирав,

якими він оперувати з легкістю тією ж не спромігся б;

справжнісінька Жизель, мат_мат_мат_киня!

ЭЄ

За чесноком, ніколи в мене не було надії

- варто яку б назвати Extraodinaire Meilleur, -

що з мене вийде щось подібне,

чиїм життям і творчістю цікавитись так просто,

тобі, тобі, і вам, і тим, хто стане читачем цих балачок,

хто стане слухати уважно те, що грає

"славетний коротун, на сцені, бачиш, стань мені на плечі, люба",

- людське страждаюче єство.

Чи залишається єство стражданням і сьогодні?

Я грав - сім'я, пенати, випадкова живність,

і з дому не виходив майже -

батьки воліли захищати сина

від язиків і поглядів, від поштовхів і жестів;

рятуючи мене від шезнутого лонгу під зонтом,

нещадно-білим, як костюм хірурга;

від блідожовтої дощинки з готичним шрифтом "M*L*D"²⁵,

- батьки ховали мене від істот,

собі подібних,

мені у чомусь теж:

на рю Жюльєна Пьєра, в Монтелімар, вони

відкрили невеличку музилявку,

"Special Music" - as if our music was not special altogether,

anyways, - де радіо, касетні гравачі ремонтував не батько, не брати,

а я, Мішель -

настроював також гітари,

органні демонстрації проводив

(жартуй, жартуй, читач, як воля на то гожа є)

; "Сину, Мішель, піди зіграй для пана Покупіано!"

- зростав на репліках таких, bon sang!

Ні, не бонсай, bon sang, так, так, французькою,

не дерево, ні-ні, не ключ, на кшталт Sweet Jesus,

так, ні, я атеїст, але не до кінця.

Продовжимо?

Я відчував наближення клієнта

і фібрами і рецептурою всією, і неврилемою,

і гангліями - так стіни храмів

впізнають і чужебожця і раба, -

інтуїтивно-синтетично, та не рідше

і просто підглядаючи крізь тюль.

Чи я сховатись намагавсь?

Від зізнання вже не сховаюсь все одно:

"Мі-іше-е-ель!", цей батьків поклик - сангвіною від серця в мозок;

натхнення, гнів, нуда, любов.

Якщо відверто - що корисно, час від часу -

моє дитинство не було щасливим,

у тому сенсі "щастя", яким минуле надіяють ті,

хто пережив війну і голод і наволоч на маршовій площадці

(і тій, де - марш, і тій, де - сходи)

. Як по суті: з шпиталю до шпиталю, від переломів ніг до

пере-таких-самих рук, із дошки в алябастер, себто гіпс,

зі мрій до забутків речей, які торкались розуму і серця на світанку;

був безперечно незворотньо ізольованим Мішель.

Із Повнолітністю не витримав я батьківських тривог,

за 8000 кіломанців опинився,

як Фела Куті на плантації прокинувся О'півднем.

Це, звісно, жарт, та не суцільний.

Сьогодні в мене pied-à-terre в Парижі,

я став доступнішим для родичів,

не дивлячись на мері-канське громи-дянство.

Це втомлює жахливо:

відновлена доступність, а не паспорт.

До речі, хто не знає, що за pied-à-terre?

Всі знають, навіть оператор!

Дивуйте мене далі, люди!

Тож в першій половині сьомдесяток

дебюти відбулися концертові й балові.

Гралося танго, пасодобль - знають всі?

Це справжнє диво, а не інтерв'ю! - "Алін" Крістофа

(з четвертим виконанням її звали просто

"Кристофалін"), його ж "блакить зі слів",

Les mots bleus ільдефранською.

Мій перший гонорар (до "гонору" відношення умовне)

, як пам'ятаю: батькова долоня, півзжаті пальці,

вологий трішки апельсин, orange orange, voyage voyage, پرتقال کوکی

- не знав ніколи, як то вимовляти,

однак спливає знов (encore et encore) не просто так.

Такий я гордий цитрусом тим був!

У ті часи ж частенько барабанив, бо мати невблаганна

була у тому, що на піано з-під пальців сина залунають тільки

clas-sics;

власне, дотепність батьку підказала, що барабани - шлях в обхід.

Він змайстрував власноруч чудійний агрегат,

що дозволяв і ноги тренувати:

остеджаз - найліпша терапія.

Немає слів для вдячності, є інструмент, ти чуєш, батьку?

До речі, я не перший, не останній з піаністів,

чиєго часу тінь на барабані - наче роси:

Кіт Джарет, Чік Коріа, Джек Деджонетт -

останній дуже добре піанить.

Я трохи граю на гітарі та дещо на басу і навіть дрібку у сопрано саксів,

чом дивуватися не чля, адже - музична лавка, не забули?

Лише поріг її утримати від того міг,

аби Мішеля долю пов'язати із диджериду.

Та краще інших інструментів у цих руках

- не відгортайтеся, будь ласка -

звучать гітара, барабан і піано,

яке, до слова, від Мішеля

лиш третій рік почало відчувати

Увагу Особливу, Particulière,

без партії - в кар'єр, хо-хо!

Так-так, який-бо сенс мені брехати?

Раніше я завжди грав з батьком в парі

- тож дім, сім'я, безпека -

і настрій відповідний при виконанні самих імпозантних творів.

Я уявляв собі концерти непідробні,

лиш батьків палець клавішу відпустить,

а погляд майстра - руку підмайстерко.

В спроможності уявно відтворити такі івенти - благо безумовне,

однак рівняти Вейна Шортера з екранів

із Вейном Шортером у "Моці трьох"

(рік шостий у вісімдесятих)

- у ліпшому варіанті, анекдота

(bon sang, pas la défense des anciens!)

. У гіршому - радянський авангард.

Любов з сім'єю, як концепти, в оточенні сторонніх музикантів,

багатогранно-автаркічно-автентичних его-джанкі,

зламати глибочезніші уявлення спроможна,

найгенетичніші з рефлексів,

революційно трансформує продукти інженюрії²⁵ і роду.

Ален Брюне, до речі, пам'ятаю -

із ним в середині між сімкою й нулем

я неодноразово

ко-ла-ла-бо-ру-вав

й ко-ко-ла-бо-ру-вав

(не просто "працював", увага)

. Ален пізніше став у штабі Джека Ленга головою -

невдовзі помер той Big Fella, та він тут-зараз ні до чого,

з його консервами Australia White Turkey Poll & See Etceterament.

Брюне був трубачем й політиком до самого свого відходу

у світ, в якому саксофон з паперу вагоміше за золотий мандат.

З валансіанцем цим тусили ми по клюбах невеличких.

Назавжди залишився він беззаперечним-і-безпечним другом,

із ким до того ж можна й затрубити не на жарт.

Саме Ален мене підштовхував зігратись з Кларком Террі в Кліостаті,

що в Дромі, Франції зюйд-ост,

Ліон не так далеко, як Авіньйон.

Джаз-фестиваль проходив статі Кліо, із Кларком Террі,

Invité Spécial International - і ми: брат мій на дабль-бейсі,

Жак Боннардел відбарабанював, біг бенд Алена, я, нарешті,

тринадцяти хоч років, окупував піано на всі 33;

перший концерт таких масштабів..

Набув я звісності тоді вже, як і сім'я, музик і муз.

Коли від часу час ансамбль випадковий Монтелімар минав,

обов'язково зупинялись музиканти в нашій лявці,

придбати необхідне все для першокласних власних шоу:

"Як струни вам потрібні, палички чи навіть зайві вуха,

заходьте до Петруччіані, сім'я коханців перших муз і муз,

котрі в Монтелімарі вихід пристрастям знайшли"

- настільки безкоштовну нам рекламу

сусіди начіпляли на живця.

"Мішель, син мій, зіграй для чолов'яги,

щоб певен був, звідки, куди і як

дзеле-бринить струна Петруччіані!"

- Américains du Nord, коротше, анці, бували в шоці;

Français Accidentel, що й літери саксонською не мовлять,

а мешкають у хатці серед радянських champs de blé, і -

віртуозний Еллін-г-тон,

"Take the A Train", щоб "In A Sentimental Mood",

флаббергастичні анці були

(в жодному разі не "Флобер")

- Монтелімар, не космо і не аеро, а просто Дром;

сім'я із прізвищем неначе Сіцілійським,

потішний коротун, а грають Ел-лінг-тона,

як випадковий анці-Дюк зіграти б не зумів!

Крізь час промандрували касетні звідти записи,

тож сьогодні, чорти із слухом тим, я чую:

себе, в 13-14 був значно меншим я, ніж зараз,

у фотелі, у кріслі тобто, з великими очима,

дві Луни, два Сонця, дві Венери,

супутників Сатурна тет-а-тет;

чую і брата, мудрішого на 3-4, хоп..

Можу і зараз уявити, яким то Враження від нас було,

який Ефект доніс до професіоналів колектив

Петруччіані!

"Попали ж ми, містечко чаклунів Альпійських!"

- мабуть, такою думка анців виглядала

в ранкових дзеркалах.

Це ніби ми приїхали у Міссісіпі,

де афроанці грають в клюбі за О'північ овернське бурре.

Та повертаючись до Кларка Террі;

то був чарівний чолов'яга, хоч я й не знав,

як спілкуватись з ним (моя англійська - твоя українська)

, хоча сьогодні я не можу уявити, що колись,

не вмів блягузкати як Charly №3,

або принаймні, як Давід Лубега.

Пізніше, році в 77, зустрів за прізвищем я Кларка.

Річ певна, Кенні на увазі.

Турне його затрималось в Театрі

Монтелімарському

- разом із Кенні я зустрів Хумера і Садре,

яких швейцарською звичайно пишуть так:

один "Humair", інший "Saudrais" - обидва драммери ще ті.

Запам'яталось, як Хумер допомагав знімати Кларку барабани,

з шаною, Кенні бо втомивсь.

Я, батько, брат були на розігріві,

і тільки Кларк побачив двох дітей на сцені,

наблизився: "Hey man, beauty-ful.."

- типова мериканська звичка, але ж то Кенні Кларк,

не Рональд Вільсон якийсь Рейган!

Разом зробили фотню статусеву.

Не те що, власне, зустріч повноцінна.

Однак Хумер, як пам'ятаю, із батьком балакунив,

запрошував мене в Париж,

зробити запис з ним і Роном,

Картером тобисть.

Та Тоні відповів, що я ще настільки піаніст.

Я б спробував, насправді, але зараз, буквально тілько що, нарешті,

усвідомив, що

рацію мав батько.

З мене хіба Булю Феррі вибрунькувався б;

котрий Boulou, не Beuleux, до того ж, Іліоса брат.

Мій батько, Тоні Мудрий, сумнів марен.

Провидець у житті Мішеля і кар'єрі музиканта.

ЭЄ

З батьком і братом гіг навели якось

в Пустці Кардена,

в продушині, в проточині, кінець-кінцем, в Дірі,

pas dans le Cul, в Парижі бо;

супутником нам барабанив

мессір, що грав з Едіт Піаф.

Безцінні в бізнесі музичному зв'язки він мав,

Тож забезпечив гіг, який в сім'ї Петруччіані став

Big Night Out ("Туса Ще Та", буквально, любі)

- мати прийшла, вечірка в хаті перед гігом,

такий для нас незвичним ритм був для всіх.

Альдо Романо-барабано зустрів я на гулянці,

Філліпсом Барром, анцькій дабль-бейс, влаштованій

у власному будинку під захистом Святої Філомени Римки

(та діва має примхи не на жарт!)

, що близько Ніцци.

Тобто пиячити під пальмами є місце, сенс і час.

Альдо Романо-барабано не чув моєї попередньо гри,

ім'я моє - Мішель - нічого не казало.

Тоді я планував провести запис

із Майком Зверіним, кульджазним тромбоньєро,

співтворчість котрий, серед інших, із Майлзом розвивав.

У Апті Зверін жив, на північ від Марселя,

на схід від Авіньйона і на зюйд-ост відносно квазімодів;

у Апті Майко чув про нас, прийшов побачити і - впав.

Горизонтально написав статтю в "Трибун Геральдів".

На тій ж гулянці був саксокларнет Андре Жоме

("au" як Aurum)

, разом з Луї і Майком був запрошений на запис,

де барабанив вже з години дві Бернар Люба

(в кінці на "t")

, в останню мить котрий згадав про "інші справи",

звільнив чим бочку для Романо.

Проект завершився у серпні,

за 20 років до останніх

російських виборів в Росії.

Ім'я проекту "Flash",

що "спалах", "мить", не "плоть", не Гордон.

Неначе вчора, пам'ятаю запис, c'était sympa,

тобто приємний був у всіх відношеннях процес;

і першим офіційним у кар'єрі запис був,

однак завдячуючи батьку, Мішель до складових, не перебільшуючи,

звик.

Сьогодні те ж: записую свій виступ, пізніше слухаю,

наводжу самокритику, справу здаю собі у ляпсусах,

технічний розвиток з духовним зіставляю, тощо.

Коли я перечитую ті твори, що склали "Flash"

(повторюю, не надто королівський й не чортів "Flush")

, то відчуваю, ми - ще Зюд Глибокий все ж,

Півнячий Південь, mont Pensier

(принаймні, дя Бо Все, не кранк)

- Мішель не знав британських мов, а тільки блюз і блюз,

і блюз - Колтрейнові "Гігантські кроки" грали дуже й навіть надто часто.

До речі, в році "Сполоху і миті" я участь взяв у фестивалі Ля-Гранд-Мотт.

Іюнь, сказали б фінни "kesäkuu" - "літня луна", казкова ж мова, е?

Зверін, Жоме, Люба, мій брат Луї - зі мною у Еро,

де я рекомендований був Біллу Евансу,

але не зміг нічого зкрасномовити

- Мішель не знав британських мов, а тільки блюз і блюз,

і блюз - хоч Білл одним з кумирів був для легіня,

кого в піано замість люльки колисали.

Себто колибки, батьку не смалив.

Не бачив, нюх не натякав, не чув.

Щодо Парижу. Я ніколи там не жив,

хоч і ланцюжив, наче Більбо Беггінс,

між домом рідним і столицею - Європи, чи не так?

Заради музики, мистецтва, слави, ти гада?

А тицьку з цицьку!

Заради панночки, яку кохаючи, любив,

а люблячи, кохав - як прийнято у піанних парубків, без тями.

Як прийнято ж, для неї то була прозора mont Pensier.

На 8 років старша - жарт Амуру, від черепу заповз на Нотр-Дам:

"Premier Amour - l'envie de Bonaparte!"

- мадам мій друг й понині.

А музика, мистецтво - привід відвідати Париж з братами.

Мішель собою уособлює невтримну впертість.

Як завтра я фізично вже не зможу грати,

патронувати стану молодих талантів,

асоціації і школи, ідеї в головах, прожекти на бумазі;

і рух і боротьба - це складові моєї Долі і Персони.

Складніше це сьогодні, та - незмінно життєдайно.

Зі дзюба жовтелезностей я мріяв мандрувати -

не полем із суницею, білим крольча, зомлілим

від amélioré нудьги, не уві Сні і не на крилах у Евтерпи -

вона, до речі, все ще має крила кажана.

Хтів досвідів нових Мішель, і спробував багато чого,

окрім важких наркотиків (не важчих за війну, повірю)

: банджі стрибки - будь ласка, парашют - écarte-toi;

збирався дирижаблювати теж, але переконали,

приземлення занадто жорстке для кісток

і нот;

en somme, експерименти - моя пристрасть,

страхи для неї - лейтмотив, ni plus ni mois.

Син протилежність батьку в цьому, а батько протилежність сину.

Ще вірю я, що дар єдиний мій - любов до музики шалена,

до піано.

Éperdument.

Між обдарованим різниця і не надто в тому,

що перший може з дюжину годин провести "монотонно",

а другий - втому через 7 хвилин відчує і

працювати далі стане через примус.

Дар не шукає сили волі,

щоби уславитись великим брехуном.

Для мене піано - не робота, а життя.

Однак крокуймо..

Як спалахнуло вмить, Романо-барабано

мені пропонував зробити запис "мейчур" більш,

для чого познайомити хотів з Одним з Серйо,

продюсером і Жаном з Жаком,

та не Лаканом чи Шираком, суттєво ближче до Руссо,

однак - Пюссо

(політерно - первинна просто "П", "Ю"-попередня,

"С"-перша, друга-"С", "І" з крапкою,

зненацька "А", нарешті "Ю"-наступна)

. Пюссо мав лейблю Соворекордз,

хоч птаха жодного в житті не записав;

так чув від сов.

До офіса Пюссо Мішель ступив, неначе вчора.

Альдо: "Привіт, Мішель, дозволь тебе представити Жану і Жаку"

Мішель: "Обом?"

(у студії святкова тиша)

Альдо: "Жан-Жак, Мішеля ти, напевно, чув?"

Жан-Жак: "Так, чув"

Альдо: "Нам закортіло записатись.."

Жан-Жак: "Коли?"

Карт-бланш, шановні й шанобливі!

Пюссо Романо довіряв, запис пройшов у Нідерландах,

в Гронінгені, в компанії хеліфди,

кого тоді шалено я лівхеббів; три перші дні

вона була à ma disposition без будь-яких обмежень.

"Мішель Петруччіані" - то перше соло;

не надто назва винахідлива - не "Петруччельйо Мішіані".

Альдо Романо-барабано, Джей-Ф Дженні-Кларк із дабль-бейсом;

з Джей-Фо ми сперечались не на жарт -

насправді, в першу чергу, саме я

базікало нахабив безперервно,

вважаючи Джей-Еф не вартим Едді Гомеза.

Пізніше я рівняв його із Гарі Пі-

коком (пишіть, будь ласка, нероздільно, як па-

влин), із ким конфлікти теж ловив,

ніби метеликів жовтневих.

Джей-Фа і Гарі дабль-басували класно,

та не вкривали піано, ne "m'enveloppe" pas

- специфіка це стилю виконання,

що відрізняється від Пола Чемберса,

взірця із басових конвертів для Петруччіані.

До того ж, Дженні-Кларк у шахи грав у студії,

бо вмотивайчик шкутильгав.

Альдо ж до музики, до всього - з серцем лиш підходив повним.

Після "Мішелю"-альбуму Мішель-музика став частіше

з Романо у Парижі грати - і не в шахи, і не в гольф.

А, quatre-vingt-un!

Чек фентезійний. У Каліфорнію Мішель летить.

Був в мене друг, Тро-Дрог-Арт, з ардешців хлоп,

Auvergne-Rhône-Alpes-Rhône-Auvergne-Etainsi-Desuite,

Монтелімар неподалік.

Тро-Дрог нас чув із Кенні Кларком.

Вкрай драммер жалюгідним був у нашому ансамблі,

невдовзі від Дрог-Арту ми отримали листа:

"Петруччіані, містер, мене батьки назвали Троксом,

ардешці скоротили "екс", поки я вчився в драм-театрі,

в якому драми менше, ніж мистецтв;

де виступав разом із Фарлоу Талом,

Лі Конітцем.."

- Тро, відповідно, непоганий барабанщик,

не стати друзями - недобрий гріх.

А Тро завжди був справжнім хіппі.

Як мусив їхати до Штатів,

звідки надходили листівки:

"Мішель, Монтелімару - ревуар,

тут пречудова паста, геть сюди"

- тож злинув Шель Чіані, най батько проти був.

Але до того ще як реально став каліфорнійцем я,

"Побачення із Часом" запис стався, Date with Time,

солічне піано для Сови у грудні року зльоту.

І сатисфаку фактом існування запису понині я не зміг відчути:

був п'ян, як хлющ, як чіп,

ме́рло мерло́, неначе ніч сама, був п'ян,

просив Жан-Жака не робити з пияцтв релізу,

з чим згоден ніби був Жан-Жак, однак -

фінанси й трабли найчастіше,

як славно гуль, так попід мацаки;

пізніше, був 'же Блю Нотою Мішель,

Пюссо таки гукав на дозвіл,

із вдячності чи міг Мішель сказати кшталт "izin veremem"?

Турецька із французькою співдружна, е?

"Бач-бач із Часом" вийшов в світ за 10 років після п'янопіан,

оскільки в "трансі" гра - це тільки, власне, гра.

Наркотик, взагалі, не ліпший друг мистецтв.

Вечірка, ресторації, комфортний ланч -

не маю проти пляшечки Бордо нічого,

не зайвий і коньячний дух; однак,

як працювати час, творити, перформансувати - izin veremem,

не інакше.

Це правда, що початок мій проліг в оточенні осіб,

які вживали все, що сприйняття могло трансформувати.

Я вимушен знімати пробу був:

"- Un pétard? Що це?

- Ти затягнись і зрозумієш.

- О-о, та-ак, ніф-ніф, наф-наф, відпад, то що це?

- Не інше, як чистеньке листя коки"

Люди зі мною були чемні - мізерні дози, хо-не-хо;

що дало змогу швидко зрозуміти,

зі мною не спрацює "метод" ций.

Жодної користі від наркотичних речовин,

ніякої відкритості із поза-нутріцитним алкоголем.

Коли я слухаю цей трек, цей "Фінік Своєчасний",

якого я тверезим вже не відтворив -

приходить усвідомлення, та було б непогано

провести сесію ту ж саму, але за участі Мішеля Сьогоденчі-

ані.

==

==

==

²⁵ _{септет котячих лап, не запильнованих донині шредінгерцями}

²⁵_{хто вгадає, того й Крим}

²⁵_{génie ingénuerie}