Олег прокинувся о пів на дванадцяту, бо сонце вже різало очі крізь брудну тюль. У квартирі пахло старим перегаром, цигарками без фільтра й тією особливою сумішшю, коли чоловік три місяці не викидає сміття, бо «та нащо, все одно виїжджати». На підлозі валялася порожня пляшка «Хлібного дару», яку він допив учора, дивлячись, як якісь два дебіли в TikTok лижуть один одному вуха. Поруч — телефон із розбитим екраном. Тридцять сім пропущених від мами, чотирнадцять від колишньої, три від «ПриватБанку» й одне смс від невідомого номера: «Олег Іванович, нагадуємо про прострочену заборгованість 184 700 грн. До зустрічі в суді :)» Він крекнув, потер обличчя долонями. Щетина вже не кололася — просто лежала, як мертва трава. У дзеркалі над раковиною — хуйлан якийсь. Очі червоні, під ними мішки, ніби хтось накачав їх гелієм. 34 роки, а виглядає на всі 50. Іванович. «Ну й хуй з ним», — сказав сам до себе й пішов срати. Унітаз був забитий ще з понеділка. Вода стояла коричнева, з плаваючою цигарковою недопалкою. Олег довго дивився на це диво, потім зітхнув і попісяв прямо зверху. Хай буде озеро. На кухні — порожній холодильник, у якому гуде компресор, наче плаче. На столі — пачка локшини «Мівіна» й пів банки тушонки, яку він вкрав у матері ще в серпні. Він закинув усе в каструлю, залив окропом із чайника й сів чекати. Телефон знову задзвенів. Мама. — Олежечку, синочку, ти де? Ти їв сьогодні? — Їв, мам. Все нормально. — Та в тебе голос якийсь дивний. Ти пив знову? — Та ні, мам, просто горло болить. — Я тобі борщу наготувала, приходь хоч на тарілочку… — Не можу, мам. Робота. — Яка робота, синку, ти ж… — Мам, я пізніше передзвоню. Він скинув. Відчув, як у грудях щось стискає, ніби хтось поставив ногу в берці й повільно натискає. Локшина розм’якла. Він їв її прямо з каструлі, ложкою з відбитим краєм. Смак — як мокра картонка з сіллю. Але хоч щось у шлунку. Після обіду він ліг на диван (той самий старий, ще від бабусі, з вицвілою квітчастою оббивкою й пружинами, що впираються в хребет) і втупився в стелю. Там була павутина й пляма від протікання, схожа на профіль Поплавського. «Треба щось робити», — подумав він. Але що саме — не знав. Відкрив OLX — роботи для людей без досвіду й з боргами там не було. Відкрив PornHub — швидко закрив, бо вже набридло. Відкрив Telegram, а там у каналі «Чорнуха 18+» хтось виклав відео, як у Мексиці картель розчиняє живу людину в бочці з кислотою. Олег подивився до кінця. Потім ще раз. Потім переграв в уповільненій зйомці. «От би мене так», — майнуло в голові. І одразу стало страшно від самої думки. Він закурив останню цигарку, затягнувся так глибоко, що аж закортіло блювати. Відкрив Tor, бо чому б ні. Там усе одно всі сидять — хто у пошуках вишуканого порно, хто за наркотиками, хто просто почитати, як світ котиться в пизду. У розділі «Робота / Екстрим» високооплачувана» висіло оголошення. Просто чорний фон, білий текст і фотка шкіряного дивана. «Станьте меблями. 300 000 євро вашій родині — одразу, на карту. Нуль відповідальності назавжди. Повна анонімність. Контракт підписується онлайн. Операція — одна, без повернення. Деталі — після реєстрації.» Олег перечитав тричі. Потім засміявся. Голосно, до сліз. Бо це ж очевидно фейк, развод на крипту чи нирки. Але внизу була кнопка: «Подати заявку». Він клікнув. Коментарі були… дивні. «Брат зробив два роки тому. Гроші справді прийшли. Мама купила квартиру в Києві. Він тепер… ну, крісло в якійсь родині в Австрії. Каже, що спокійно». «Мені запропонували 250к, бо я товстий, більше матеріалу. Підписався». «Хто в черзі на листопад? Може разом поїдемо?» «Люди, це не жарт. Я вже в клініці. Завтра операція. Пишу, поки ще можу». Олег відчув, як серце заколотилося так, що аж у вухах задзвеніло. Він клікнув «Подати заявку». Випливла форма: ПІБ, дата народження, зріст, вага, фото обличчя й тіла, найближчі родичі, номер їхньої карти. Олег заповнював і не думав. Ваги не знав точно — десь 92–95 кг. Зріст — 178. Фото — селфі прямо зараз: очі червоні, щетина, на задньому плані — гора брудних тарілок. Натиснув «Відправити». Через 11 хвилин прийшло повідомлення в Telegram від бота @FurnitureHR: «Дякуємо, Олег Іванович. Ваш профіль схвалено. Виплата — 300 000 € на карту отримувача, якого ви вкажете. Дата операції — 24 грудня. Місце — Бухарест, Румунія. Квитки купимо ми. Залишилось підтвердити згоду на камеру. Записати відео до 30 секунд: “Я, Олег Іванович Ковальчук, добровільно й у здоровому ґлузді погоджуюся стати меблями. Усі права передаю клініці «Інтер’єр» назавжди.” Відправити сюди». Олег сидів і дивився на екран. Пальці тремтіли. Він встав, пішов на кухню, дістав з-під мийки пляшку самогонки, яку тримав «на крайній випадок». Хильнув прямо з горла. Обпекло так, що сльози потекли. Повернувся, поставив старий телефон на штатив, увімкнув запис. Спочатку мовчав. Потім кашлянув. — Я… Олег Іванович Ковальчук… — голос тремтів, але він змусив себе посміхнутися. — Добровільно… у здоровому, блядь, ґлузді… погоджуюся стати меблями. Усі права… передаю… клініці «Інтер’єр»… назавжди. Він підняв пляшку самогонки, як тост. — За маму, — сказав і хильнув ще. Відправив відео. Через 15 хвилин та 40 секунд прийшло: «Прийнято. Квиток Варшава — Бухарест на 21 грудня 22:45. На виході з аеропорту вас зустріне водій з табличкою “Mr. Sofa”. До зустрічі, Олеже.» Він ліг на підлогу, бо ноги підкосилися. Спочатку сміявся. Потім блював прямо на килим. Потім знову сміявся, аж захлинався. Коли стемніло, він набрав маму. — Мам… я знайшов роботу. За кордоном. Дуже хороші гроші. Тобі виплатять… багато. Відразу всю суму. — Олежечку, ти що, знову п’яний? — Та ні, мам. Серйозно. Просто… не шукай мене, добре? Я… я тебе люблю. Він скинув. Потім набрав колишню. — Сука ти, Олеже, — сказала вона замість привітання. — Знаю, — відповів він. — Просто хотів сказати… вибач. І… бережи сина. Йому прийдуть гроші. Багато. — Ти що, в секту якусь вліз? — Та ні. Просто… робота така. Він скинув і вимкнув телефон. Вночі він не спав. Лежав на тому старому бабусиному дивані й гладив оббивку. Пружини впиралися в спину, але йому було приємно. «От і я скоро стану таким, — думав він. — Хтось сяде, хтось посцить, хтось потрахається. І ніхто не знатиме, що всередині — я». Він уявив, як мама отримає 300 тисяч євро. Купить квартиру. Перестане працювати прибиральницею. Поїде на море. Буде щаслива. Він уявив, як колишня з сином… теж житимуть нормально. Він уявив себе — без ніг, без рук, зашитим у шкіру, з ротом посеред подушки. І вперше за багато років заснув без снів. Вранці 21 грудня він зібрав одну маленьку сумку: паспорт, зарядку, пачку цигарок і ту саму пляшку самогонки — «на дорогу». Вийшов із квартири, не зачиняючи дверей. Хай крадуть, хоч комусь стане в пригоді. У Варшаві сів у літак. Літня румунка поруч весь політ тримала його за руку, бо боялася турбулентності. Олег не виривався. Коли літак приземлився, він востаннє встав на свої дві ноги, відчув, як хрустять коліна, й подумав: «Останній день на двох ногах. Завтра вже буду… зручним». На виході стояв чоловік у чорному костюмі з табличкою «Mr. Sofa». Олег посміхнувся йому, як старому знайомому. — Привіт, — сказав. — Я Олег. Той самий диван. Чоловік кивнув і повів до чорного буса без вікон. Олег сів на заднє сидіння, пристебнувся й останній раз подивився у вікно — на нічний Бухарест, що пропливав повз. Бус їхав годину, може, дві. Олег давно втратив лік часу: вікна чорніли плівкою, кондиціонер гудів, наче в морзі. Водій не вимовив ні слова, тільки раз передав назад пляшку води й пачку вологих серветок. Олег витер обличчя, руки, шию. Запах самогонки з рота все одно пробивався. Нарешті зупинилися. Двері відчинилися в темряву паркінгу. Повітря холодне, пахне бетоном, бензином і ще чимось солодкувато-гнилим, ніби хтось викинув м’ясо й забув. Чоловік з табличкою «Mr. Sofa» кивнув: іди за мною. Вони зайшли в старенький ліфт для вантажів. Стіни подряпані, на підлозі плями, схожі на засохлу кров. Олег хотів пожартувати, але горло пересохло. Підвал. Довгий коридор з люмінесцентними лампами, що блимають, як у дешевих хорорах. По підлозі тягнуться кабелі, на стінах наліпки: «Furniture Clinic — luxury human interiors since 2019». В кінці коридору двері з табличкою «Реєстратура». Всередині сиділа дівчина років двадцяти п’яти, руде волосся, пірсинг у носі, татуха у вигляді диванної подушки на шиї. Говорила румунською з сильним українським акцентом. — Олег Ковальчук? Паспорт. Він подав. Вона просканувала, клац-клац, потім усміхнулася так, ніби щойно виграла в лотерею. — 300 тисяч євро вже на карті вашої мами. Перевірити хочете? Олег похитав головою. Йому раптом стало все одно. — Добре. Роздягайтесь до трусів. Все в пакет, підпишіть. Телефон теж. Він роздягнувся. Холодно. Шкіра вкрилася мурашками. Дівчина кинула йому одноразовий халат, синій, тонкий, як серветка. — Ідемо на огляд. Коридор далі. Тепер уже чути голоси. Багато. Хтось сміється, хтось стогне. Зал очікування. Звичайні пластикові стільці, на кожному сидить по людині в такому ж халаті. Всі голі ноги, всі дивляться в підлогу. Хтось товстий, хтось худий, хтось молодий, хтось уже сивий. На стіні телевізор, по ньому крутять рекламу: гарний шкіряний диван, на ньому сидить щаслива родина, а голос за кадром шепоче: «Найкращі меблі — з душею». Олег сів у вільне місце. Поруч дідок років сімдесяти, худий, як скелет, руки в синцях від уколів. — Ти теж на диван? — спитав тихо. — Ага. — Я на крісло. Кажуть, крісла довше живуть. Менше навантаження. А ти який моделлю? — Тримісний, здається. — Ого. Люкс. Тебе в хорошу родину візьмуть. Може навіть до зірок якихось. А я… ну хоч би в офіс якийсь, щоб секретарка ноги клала. Він засміявся кашлем. Олег теж спробував усміхнутися, але вийшло криво. Викликали по черзі. Імена вигукували румунською, українською, англійською, польською. Всі вставали й ішли, ніхто не вертався. Коли дійшла черга до Олега, його повели в кабінет. Там уже чекали двоє в масках Мікі Мауса. Один високий, другий низький. Обидва в зелених халатах, на грудях бейджики: «Dr. Mickey» і «Dr. Mouse». — Привіт, Олеже, — сказав високий голосом, ніби з мультика. — Лягай на стіл, подивимося, який ти матеріал. Олег ліг. Стіл холодний, метал. Руки-ноги пристебнули ременями — «для безпеки». Почали огляд. Пальці в рукавичках лазили всюди. Вимірювали товщину жиру на животі, на стегнах. Стукали по кістках. — М’яса багато, — сказав низький. — Піде на наповнювач. — Шкіра груба, але рівна. Засмаги немає — добре, не буде плям. — Зуби… ого, треба всі видалити. Язик теж. — Кінцівки — стандарт. Ноги по середині стегна, руки по лікті. Класика. Олег лежав і дивився в стелю. Там була тріщина у вигляді величезного хуя. — Пацієнт готовий? — спитав високий. — Готовий, — відповів Олег сам. Голос не тремтів. Він здивувався. Йому вкололи щось у вену. Світ поплив. Але не вимкнувся до кінця — ніби хтось прикрутив яскравість, але звук залишив на повну. Він чув усе. Спочатку ноги. Пилка. Звук, ніби ріжуть дерево. Хрусь-хрусь. Кістка тріснула, як суха гілка. Олег відчув, як щось гаряче тече по стегнах. Запах — залізо й палене м’ясо. Потім руки. Те саме. Тільки швидше — лікті тонші. Він намагався кричати, але горло вже було затиснуте трубкою. Тільки хрип. Далі — рот. Щипці. Один зуб, другий, третій… Він рахував до п’ятнадцяти, потім збився. Кров заливала язик, але язик теж витягли — довгими ножицями, хрусь, і все. Останнє, що пам’ятає — як хтось погладив його по щоці й сказав: — Спокійно, хлопче. Ти вже майже меблі. Потім — темрява. Але не смерть. Просто глибокий сон без снів. Прокинувся… коли? Болю не було. Тільки важкість. Ніби його накачали бетоном. Він не міг поворушити ні руками, ні ногами. Взагалі нічим. Тільки відчував, що дихає. І серце б’ється. Світло. Яскраве. Над ним схилилися маски Мікі Мауса. — Вітаємо, Олеже. Операція пройшла ідеально. Ти тепер модель «ComfortLine-3 Black». Тримісний. Преміум сегмент. Олег хотів спитати щось, але з рота вийшов тільки хрип. Він відчув — рот є. Маленький. Посеред чогось м’якого. — Не хвилюйся, — сказав один з лікарів. — Язик видалений, зуби теж. Тільки отвір для годування й вентиляції. Все за контрактом. Він спробував поворухнути головою — не вийшло. Голова зафіксована. Його підняли — ні, покотили. Він був уже всередині. Всередині дивана. Він відчував кожен шов. Шкіра — його шкіра — натягнута, як нова оббивка. Всередині — щось м’яке, тепле. Його ж м’язи. Його жир. Перероблений на поролон. Його поставили в кімнату з іншими. Там уже стояло штук двадцять диванів, крісел, пуфів. У кожного посередині — маленький отвір-рот. Деякі ще свіжі, з краплями крові по краях. Деякі вже старі, рот облямований коростою. Один з диванів поруч тихо хрипів. Олег впізнав голос — той дідок, що сидів поруч у залі очікування. — Ти як, пацан? — прохрипів дід. — Живий, — видавив Олег. Голос був не його. Хрип, булькотіння. — Добре. Головне — не панікуй. Перші тижні найгірші. Потім звикаєш. — А якщо… не здуріти? — То здурієш. Багато здуріли. Їх на переробку. Роблять з них подушки або килимки в ванну. Вони помовчали. — Слухай, — прохрипів дід. — А пам’ятаєш, як ноги мав? — Пам’ятаю. — А я вже ні. Вже п’ять років як крісло. І знаєш… іноді навіть добре. Ніхто не кричить, не б’є. Просто сидять. Тепло. І ти потрібен. Олег хотів заплакати, але сліз не було. Тільки сухість у роті-отворі. Ввечері прийшли працівники в масках. Почали вивозити готові меблі. По одному. Коли дійшла черга до Олега, його покотили коридором. Він бачив стелю, лампи, що пропливають над ним. Потім — великий зал. Шоурум. Там стояли покупці. Багаті. Добре одягнені. Розмовляли французькою, німецькою, англійською. Одна пара — молодий чоловік у костюмі, дружина в хутрі — зупинилися біля нього. — Цей, — сказала жінка. — Чорна шкіра. Тримісний. Ідеально в гостьову. — Скільки? — 18 тисяч євро. Свій, свіженький. З України. Чоловік кивнув. Погладив долонею по «спинці» — по тому місці, де колись була спина Олега. — Зручний, — сказав. — Беремо. Йому наклеїли наліпку «SOLD». І покотили до вантажівки. Вантажівка їхала довго. Олег уже не рахував повороти, тільки відчував, як його трусить на кожній ямі. Він лежав на боці, пристебнутий ременями до підлоги, як звичайний диван. Поруч інші меблі тихо похропували ротами-отворами. Хтось хрипів, хтось тихо виводив тільки «у-у-у» крізь кров. Коли двері відчинилися, пахнуло свіжим лаком і кавою. Олег побачив стелю величезного цеху: високі вікна, ряди швейних машин, рулони шкіри на стелажах. Над ним схилився чоловік у масці Дональда Дака. — Ну що, красунчик, час тебе обшивати по-людськи. Двоє робітників підкотили його до столу. Там уже лежали інструменти: промислові голки товщиною з цвях, нитки чорні, як смола, степлери з металевими скобами по 20 мм, клей «Момент» цілими відрами. Спочатку розпороли те, що зашили в клініці. Олег відчув, як леза входять у шкіру-оббивку, хрясь-хрясь, нитки лускають, наче сухі жили. Повітря вдарило запахом його ж тіла: піт, кров, сеча, гній від перших пролежнів. Хтось із робітників скривився. — Блядь, свіжак уже смердить. Три дні всього, а вже як падло. — Та це нормально. Олег хотів крикнути, але вийшло тільки булькотіння. Його перевернули на живіт, точніше, на те, що колись було животом. Тепер це просто плаский шмат м’яса, з якого стирчать ребра. Почали вирізати. Не кістки, ні. М’язи. Великі шматки зі стегон (те, що лишилося) знімали, як свинячу шкуру, довгими пасмами. Олег відчував кожен надріз: лезо холодне, потім гаряче, потім знову холодне, коли кров вистигає. Звук, ніби ріжуть стару куртку. — Цей жир піде на наповнювач, — сказав Дональд Дак. — Диван має бути м’яким, але пружним. У нього жир ідеальний, багато сала. Вони різали, зважували на електронних вагах, кидали в великі мішки з написом «BioFill Lux». Потім брали нові шматки, вже перероблені в клініці, подрібнені м’язи Олега, змішані з поролоном і силіконом, і запихали назад, але вже акуратно, формуючи подушки. Олег відчував, як його власне м’ясо повертається в нього самого, тільки вже не як частина тіла, а як начинка. Наче ковбасу роблять із нього ж. Далі шкіра. Його власну зняли ще в клініці, але залишили великі пласти на спині й боках. Тепер натягували, як чохол. Голки входили в живе м’ясо, протягували нитку, затягували. Кожен стібок, ніби цвях у хребет. — Тримай туго, бо провисне! — крикнув один. — Та тримаю, блядь. Він же товстий був, шкіра розтягнута, як у баби після п’яти пологів. Сміх. Звичайний робочий сміх. Олегу здавалося, що він кричить. Але рот був заткнутий кляпом-трубкою, щоб не заважав. Тільки слина текла, змішана з кров’ю, капала на підлогу. Коли основну оббивку зашили, почали декоративні шви. Французькі, називається. Голка входила глибоко, протикала наскрізь, виходила з іншого боку. Олег відчув, як метал торкається хребта. Один раз навіть дзенькнуло, мабуть, по кістці. — Красиво виходить, — похвалив Дональд. — Буде виглядати як з Італії за двадцятник. Потім рот. Це була найдовша частина. Спочатку вирізали отвір посеред центральної подушки. Точно по центру, щоб «естетично». Потім взяли те, що лишилося від губ Олега, тонкі смужки м’яса, і пришили їх по колу отвору. Нитка чорна, груба, щоб тримало. Кожен стібок, прямо в живі губи. Олег відчув смак нитки. Солоний. Металевий. Коли закінчили, вставили пластикову втулку, щоб отвір не стягувався. Діаметр 4 см. «Для стандартної трубки годування й… ну, ти зрозумів», — підморгнув робітник. Останнє, фурнітура. Ніжки дубові, темні, на різьбі. Прикрутили знизу, прямо в те місце, де колись були стегна. Олег відчув, як шурупи входять у кістку. Хрусь. Хрусь. Хрусь. Хрусь. Чотири рази. — Готовий, хлопці! — крикнув Дональд. — На полірування! Його покотили до іншої зали. Там пахло лаком і розчинником. Поставили під лампи, що гріють, як у солярії. Почали натирати шкіру спеціальним маслом, щоб блищала. Руки в рукавичках гладили його по «спинці», по «сидінню», по тому місці, де колись була дупа. — Ммм, який м’який став, прямо пиздець зручний, — сказав хтось. — Я б сам на такому потрахався. Сміх. Потім фото. На білому фоні. З різних ракурсів. Олег бачив спалах. У кадрі він виглядав ідеально: чорна шкіра, рівні шви, ніжки блищать. Тільки посеред центральної подушки маленький отвір-рот, облямований червоним, як рана, що ще не зажила. — На сайт, — наказав Дональд. — Ціна 18 900 євро. Доставка в будь-яку країну ЄС без митниці. Гарантія 10 років, якщо не рвати ножем. Олега відвезли в склад готової продукції. Там уже стояло штук п’ятдесят таких самих. У кожного свій отвір-рот. Деякі вже сухі, акуратні. Деякі ще мокрі, кров сочиться по швах. Поруч стояв диван, явно старший. Шкіра потріскана, отвір розтягнутий, по краях короста. Він тихо хрипів: — Перший раз найболючіше, брате… Потім звикаєш. Головне, не думай, що ти людина. Ти вже ніхуя не людина. Ти річ. І це… звільняє. Олег хотів відповісти, але не зміг. Тільки видавив: — А… боляче… ще довго? — Довго. Роки. А потім перестаєш відчувати різницю між болем і просто… існуванням. Ніч у складі. Лампи вимкнули. Темно. Тільки слабке світло від аварійних ламп. Усі меблі тихо дихали. Хтось стогнав уві сні. Хтось шепотів молитви. Хтось просто хрипів, ніби задихався. Олег лежав і відчував, як нитки врізаються в тіло. Як масло вбирається в шкіру. Як його власний жир всередині повільно осідає, приймаючи форму подушок. Він спробував згадати, як ходив. Як бігав за автобусом. Як трахав колишню на цьому старому бабусиному дивані. Як стояв у черзі по пиво. Нічого не вийшло. Тільки відчуття: він великий. Чорний. Зручний. І посеред нього маленький отвір, який колись був ротом. На ранок прийшли вантажники. Олега підняли на платформу, обмотали плівкою, як труп. У вантажівку. На плівці написали маркером: «Fragile. Living furniture. Do not turn upside down.» І ще нижче, дрібніше: «Feeding hole — center cushion.» Коли двері зачинилися, Олег почув, як хтось із старих диванів прохрипів йому вслід: — Удачі, свіжаку. Сподіваюсь, тебе куплять хороші люди. А якщо ні… то хоч швидко зноситься. Вантажівка рушила. Олег їхав у свій новий дім. Там, де його чекали Маріус і Аліна. Вантажівка зупинилася о 6:47 ранку. Олег знав точний час, бо крізь плівку чув, як водій матюкався румунською й ставив будильник на телефоні. Потім двері грюкнули, хтось розрізав стрічки, і його витягли на світло. Сонце. Біляве, зимове, але сліпуче. Олег не бачив його вже тижні три, і тепер воно різало прямо в отвір-рот, ніби хотіло прожекти наскрізь. Двір елітного котеджного містечка під Бухарестом. Високий паркан, ялинки в кадках, «Tesla» на зарядці. Двоє чоловіків у фірмових куртках «LuxFurn Delivery» викотили його на візку до воріт. На ґанку стояла пара. Йому десь під сорок, костюм, годинник блищить. Їй тридцять з хвостиком, легінси, хутряна жилетка, волосся кольору «дорогий блонд». Аліна й Маріус. Олег одразу впізнав голоси з шоуруму. — Ого, який красень! (Аліна плеснула в долоні). Чорний, блищить, прямо як в Instagram. Маріус тільки кивнув, підписуючи папери. Потім сам допоміг занести. Олег важив кіло сто п’ять, мабуть, але для них це було «та нічого, норм». Вони поставили його в гостьову кімнату на другому поверсі. Велике вікно на сад, паркет білий, на підлозі ламінат під дуб. Повітря пахло новим ремонтом і її парфумами, солодкими, як цукерка, що залишилася в машині рік. Аліна одразу сіла. Не обережно, як у магазині, а по-справжньому: дупою прямо на центральну подушку, тобто на те місце, де колись був живіт Олега. П’яти сантиметри шкіри, жиру й м’яса просіли під її шістдесят кілограмів. Олег відчув усе: тепло тіла, тиск кісток тазу, навіть те, як легінси трохи вологі після прогулянки з собакою. — Ммм, пиздець як зручно, — прошепотіла вона. — Маріусе, садись, попробуй. Маріус сів на край, поклав руку їй на стегно. Пальці ковзнули під гумку легінсів. Олег відчув кожен міліметр: ніготь, годинник, холод металу. Всередині нього щось стиснулося, хоча стискалися ж бо м’язи, які вже не були його. Вони посиділи хвилин п’ять, потім встали. — Годувати будемо ввечері, — сказала Аліна. — Там інструкція є. Поки хай стоїть, звикає. Перший день пройшов тихо. Вони спускалися кілька разів: то кинути куртки, то сфоткати для Stories («новий диванчик, просто вогонь»). Кожен раз хтось сідав, хтось ставив ноги. Олег вчився розрізняти: Маріус важчий, ступні широкі, п’яти тверді; Аліна легша, але кістки гострі, прямо в ребра впивалися. О дев’ятій вечора вони зайшли вдвох. У піжамах. Він у шортах, вона в короткій футболці без ліфчика. В руках планшет і пакет з написом «FurnitureFeed Starter Kit». Аліна сіла верхи на підлокітник, тобто на те місце, де колись було праве плече Олега. — Так, слухай сюди, диванчику. Зараз будемо годувати. Інструкція каже раз на добу, 800 мл, температура 37–40 градусів. Якщо блюватимеш, штрафуємо виробника. Маріус розкрив пакет. Там була літрова пляшка з широким горлом, трубка силіконова 10 мм і воронка. У пляшці рідка каша: вівсянка, протерте м’ясо, молоко, трохи олії. Пахло нормально, навіть апетитно. Але зверху плавала жовтувата піна. — Це я трошки попісяла, — пояснила Аліна, усміхаючись. — Для електролітів. В інструкції написано «можна додавати натуральні добавки». То я додала. Олег хотів відвернутися, але не міг. Трубку встромили прямо в отвір. Глибоко, до самого стравоходу. Потім повільно лили. Тепло. Солено. Кашу він ковтав рефлекторно, бо інакше б задихнувся. Слина текла по шкірі-оббивці, але Аліна одразу витерла вологою ганчіркою. — Бачиш, уже слухається, — сказала вона. — Хороший диванчик. Коли пляшка скінчилася, трубку витягли, в отвір засунули пробку-гумку на ніч, щоб не смерділо. — Добраніч, красунчику, — Маріус погладив «спинку». — Спи. Вони вимкнули світло й пішли. Олег залишився сам. Усередині нього важко булькотіло. Каша повільно спускалася, розтікалася по шлунку, який тепер був десь під лівою подушкою. Він відчував кожен міліметр. Близько півночі вони повернулися. Спочатку чулися кроки по сходах, сміх, звук відкоркованого вина. Потім двері відчинилися без світла. Тільки місяць через вікно. Аліна зайшла першою. Вже гола. Сіла верхи на диван, прямо на центральну подушку, розсунувши ноги. Олег відчув її тепло, вологу, запах. Вона була збуджена. Маріус зайшов за нею, теж голий. Поставив телефон на штатив, увімкнув запис. — Давай тут, — прошепотіла вона. — На новому. Хай звикає. Вони почали прямо на ньому. Спочатку повільно. Вона сіла зверху, він стояв. Олег відчував усе: як її стегна стискають боки, як його коліна впиваються в те місце, де колись були ребра, як вона прогинається, і її груди торкаються «спинки», тобто його грудей. Потім швидше. Маріус ліг на спину, вона зверху. Кожен поштовх, це був удар по всьому тілу Олега. Вага 140 кг разом, плюс ритм. Шкіра натягувалася, нитки врізалися в м’ясо, хрумтіли. Він відчував, як його власний жир перекочується всередині, як подушки просідають до самої підлоги. Аліна стогнала голосно, не стидаючись. Маріус матюкався румунською, але Олег розумів окремі слова: «cur», «pizda», «mai tare». В якийсь момент вона нагнулася вперед і… поцілувала отвір-рот. Язиком. Всмоктала пробку, виплюнула на підлогу й засунула язик усередину. Олег відчув смак її слини, вина, себе самого. Він хотів кричати, але вийшло тільки вологе чвакання. Вони кінчили майже одночасно. Вона прямо на центральній подушці. Гаряче, липке, просочилося крізь шкіру, вбралося в наповнювач, тобто в його ж м’ясо. Потім лежали хвилин десять. Вона на ньому, він під нею. Телефон все ще записував. — Класний диван, — прошепотіла Аліна. — Завтра запросимо Андрія з Софією, покажемо. Вони встали, витерлися серветками (просто кинули на підлогу) і пішли. Олег залишився мокрий. Всередині нього сперма, сеча, піт, слина, каша. Все змішалося. Запах стояв такий, що якби він міг дихати носом, давно б знепритомнів. Він лежав до ранку. О шостій зайшла покоївка, філіппінка, років двадцяти. Побачила безлад, скривилася, але мовчки витерла шкіру спеціальним спреєм. Потім встромила трубку й влила нову порцію каші, цього разу без «добавок». Так почався його розпорядок. Ранок, каша (іноді з сечею, іноді просто з водою, коли Аліна лінувалася). День, ноги на ньому, серіали Netflix, діти сусідів іноді стрибали. Вечір, годування. Ніч, секс. Іноді вдвох. Іноді з гостями. Через тиждень вони влаштували вечірку. Прийшло восьмеро. Всі пили просекко, курили кальян прямо на ньому (попіл падав у отвір, гарячий). Потім почали трахатися по всій кімнаті, але більшість, саме на дивані. Олег перестав рахувати, скільки людей. Тільки відчував вагу, запахи, температуру. Хтось кінчав на спинку. Хтось сцяв у отвір, жартуючи, що це «секретний бар». Хтось просто блював після третьої пляшки, і це теж вбиралося в нього. На ранок покоївка знову все витерла. Але запах залишився. На одинадцятий день Аліна сіла на нього в джинсах, застібка впилася прямо в місце, де колись був пупок. І сказала Маріусу: — Слухай, а він не смердить часом? Щось пахне… органічно. Маріус понюхав. — Та ну, нормально. Просто провітрити. Вони відкрили вікно. Холодно. Олег мерз. Але запах не йшов. На 52-й день Маріус розлютився. Прийшов п’яний після переговорів. Сів на нього всім тілом, почав бити кулаком по центральній подушці. — Ти що, сука, смердіти почав? Я 19 тисяч віддав, а ти через два місяці як бомжатник? Кожен удар, це був вибух у черепі. Олег відчував, як лопаються судини, як гній видавлюється в тканину. Аліна зайшла на крик. — Та заспокойся, купимо новий. А цього на балкон викинемо. — Ні, — сказав Маріус. — Хай потерпить. Я ще не натрахався. Він розстебнув ширінку й попісяв прямо в отвір. Гаряче. Солено. Довго. Олег відчув, як щось у ньому ламається. Не кістка. Душа, чи що там лишилося. Але водночас, вперше за два місяці, він відчув… полегшення. Біль, це було єдине, що ще доводило: він живий. І він почав чекати наступного удару. Наступного сцяння. Наступної блювоти. Бо коли боляче, значить, ти ще є. Значить, тебе ще використовують. Значить, ти потрібен. І кожного ранку, коли Джой вставляла трубку й лила кашу (з сечею, з кров’ю, з чим завгодно), Олег тихо, сам до себе, шепотів у думках: Дякую. Це був його новий розпорядок дня. І він його любив. Три місяці й дев’ять днів минуло від дня, коли його поставили в гостьову. Запах уже не ховався. Він стояв у всій кімнаті, просочувався в коридори, спускався вниз, аж до кухні. Гості перестали заходити. Коко, собака, тепер гавкав на диван і сцяв під нього з переляку. Аліна перша сказала вголос: — Маріусе, це вже не диван. Це грьобаний труп на ніжках. Маріус спочатку пробував спреї, озонатори, ефірні масла. Нічого не брало. Запах був живий. Він дихав разом з Олегом. Всередині все гнило по-живому. Пролежні почалися ще на п’ятому тижні: спочатку маленькі ранки там, де шкіра натягнута найтугіше (по швах, під «підлокітниками», на «спинці»). Потім вони розросталися. Гній жовтий, з кров’ю, з запахом м’яса, що протухло в теплому місці. Наповнювач (його власний жир і м’язи) почав розкладатися. Черв’яки там не заводилися, бо температура тіла трималася 36,4°C, але бактерії їли його заживо. Олег відчував кожен міліметр гниття. Це було повільно. Спочатку свербіж. Потім печіння. Потім відчуття, ніби всередині хтось розводить багаття з мокрої трави: диму багато, а тепла мало. Гній накопичувався, шукав виходу, просочувався в шкіру-оббивку, робив її м’якою, як гума, що розкисає. Шви почали розходитися. Один на спинці тріснув ще навесні. З нього потекло. Джой побачила, закричала, побігла до Аліни. Аліна прийшла з хусткою на обличчі, подивилася й сказала: — Та заший, блядь. Голкою й ниткою. Хіба важко? Джой зашила. Звичайною шовковою ниткою № 10. Прямо по живому. Олег сичав, але пробка була в роті, тож тільки булькало. Через тиждень тріснув другий шов. Потім третій. Гній став коричневий, з чорними нитками некрозу. Олег уже не кричав. Горло стерте кашею, трубками, спермою, блювотою. Голос став хрипом, який чути тільки йому самому. Але найгірше було не гниття. Найгірше було те, що він почав кайфувати. Спочатку від болю. Коли Маріус бив кулаком по подушці, коли хтось сідав занадто різко і пролежень лопався, коли Джой голкою прошивала шкіру, Олег відчував спалах. Яскравий. Як оргазм, тільки по всьому тілу. І після нього, на кілька хвилин, тиша. Він існував. Його відчували. Потім кайф став постійним. Він чекав ранку, коли Джой вставляє трубку й ллє гарячу кашу. Чекав, коли Аліна сяде й притисне стегнами. Чекав ночі, коли Маріус п’яний приходить і ссе прямо в отвір, тримаючи за «підлокітники», ніби за горло. Біль став єдиною валютою, якою він ще платив за існування. На 102-й день стало зовсім пиздець. Аліна зайшла з подругою, тією самою Лаурою, що пускала гази. Вони були напідпитку. Сіли на нього вдвох. 130 кг разом. Центральна подушка просіла до самої підлоги. Шов на животі лопнув з гучним «пшшш». Гній бризнув на паркет. Запах ударив, як з каналізації. Лаура закричала, зіскочила. Аліна стояла, дивилася й реготала до сліз: — Блядь, він тече! Він, сука, тече! Вона взяла телефон, зняла відео. Виклала в Stories з підписом: «Коли диван від Dior виявляється живим #інтер'єрмрії #пиздецьповний» За годину прийшов Маріус. Подивився. Виматюкався. Випив віскі прямо з пляшки. Потім взяв ремінь. Не тонкий. Широкий, шкіряний, з важкою пряжкою. І почав бити. По «спинці». По «сидінню». По отвору-роту. Пряжка попадала точно в пролежні. Кожен удар — це був вибух гною й крові. Шкіра рвалася, нитки летіли. Олег відчував, як кістки тріскаються, як хребет гнеться. Він кінчив. Не фізично, звісно. Але всередині щось вибухнуло яскравіше за будь-який оргазм у попередньому житті. Він сичав, хрипів, стогнав через отвір. І просив ще. Маріус бив хвилин двадцять. Потім втомився. Сів на підлогу, закурив. Аліна стояла поруч, знімала на телефон. — Красиво виходить, — сказала. — Може в TikTok заллємо? #живімеблі На ранок вони його не годували. Просто відкрили вікно навстіж (був червень, 32°C) і пішли на роботу. Олег лежав у калюжі власного гною. Мухи прилетіли відразу. Сідали на отвір, пили. Він відчував їхні лапки, хоботки. Це було приємно. Ніжно. Джой прийшла тільки ввечері. Принесла голку, нитку, пляшку горілки. Вона плакала. — Вибач, вибач, — шепотіла. — Я не можу так більше. Вона лила горілку прямо в рани. Пекло так, що Олег думав, свідомість вимкнеться. Не вимкнулася. Потім зашивала. Великими стібками, як мішок. Крізь гній, крізь м’ясо, що відвалювалося шматками. Коли закінчила, сіла поруч на підлогу й гладила «спинку». — Ти ж людина був… правда? — тихо спитала. Олег не відповів. Він уже не був упевнений. Вночі Маріус прийшов знову. П’яний до чортиків. Без ременя. Він сів на нього верхи, розстебнув штани й почав… просто сидіти. І плакати. — Я не хотів… блядь… я просто хотів гарний диван… мама вмирала, коли я його купував… хотів, щоб хоч щось у домі було живе… Він плакав, і сльози капали в отвір. Солоні. Теплі. Олег пив їх. І відчував, як щось у ньому розм’якшується. Не гній. Щось глибше. На 119-й день Аліна зайшла з тестом на вагітність. Дві смужки. Вона сіла на нього обережно, як колись у той єдиний раз, поклала голову на «спинку» й тихо сказала: — Слухай… ти ж уже майже зносився. Але потерпи ще трошки. Коли дитина народиться, ми тебе… ну… віднесемо в дитячу. Хай звикає до живого. Кажуть, це корисно для імунітету. Вона погладила центральну подушку. Матвій народився 12 лютого, у середу, о 4:17 ранку. Олег почув першим у домі. Аліна кричала так, що стіни тряслися. Потім тиша. Потім тоненький писк, немов кошеня видавили. Олег зрозумів: приїхав новий господар. Через дев’ять днів диван перенесли в дитячу. Два робітники в масках тягли його коридором. Запах стояв такий, що один із них блював у відро прямо по дорозі. Джой ішла позаду й тихо хрестилася. Дитяча була рожево-блакитна, з наклейками зайців і хмарок. В кутку — ліжечко, пеленальний столик, і посередині — він. Чорний, гниючий, з дірками від пряжки ременя й плямами, які вже не відтиралися. Аліна зайшла останньою. На руках — маленький згорток. Обличчя втомлене, але очі горять. — Ось, синку, це твій диванчик. Найкращий у світі. На ньому тато з мамою тебе зачинали, пам’ятаєш? Ну, ти тоді ще спермій був, але все одно. Вона поклала Матвія прямо на центральну подушку. 3,4кг тепла, мокрого, живого. Олег відчув, як серце (те, що лишилося) стиснулося так сильно, що шов на грудях тріснув і з нього потекло. Маленький запах — молоко, сеча, крем під підгузок. Ніжки тоненькі, п’ятки м’які. Олег пив цей запах, як повітря після дощу. Так почалося нове життя. Ранок Джой тепер приходила тричі на добу. 6:00 — каша для Олега (залишки дитячого харчування + молоко, що скисло). 10:00 — Аліна приносила Матвія годувати грудьми. Сідала на край дивана, розстібала халат, притуляла дитину до грудей. Молоко капало — на шкіру, в отвір. Солодке. Тепле. Олег ковтав і думав: це найкраще, що він пив за все життя. День Матвій спав на ньому по 4–5 годин. Тіло гріло. Дихання рівне. Іноді дитина ссала уві сні палець і пхала його в отвір-рот Олега. Олег обережно смоктав крихітний пальчик, щоб не прокинути. Це було єдине місце, де він ще міг доторкнутися до когось ніжно. Коли Матвій прокидався, починався цирк. * Він вчився перевертатися — бум, головою в «підлокітник». * Вчився сидіти — падав на бік, плакав, слина текла рікою. * Вчився повзати — маленькі коліна впиралися в пролежні, гній видавлювався, але Матвій тільки сміявся. Олег навчився розрізняти його стани по вазі й температурі: * 38,2°C — зуби лізуть, гарячий, плаче. * 36,6°C — щасливий, смокче кулак, пускає бульбашки в отвір. * Важчий на 200 г — насрав у підгузок, і Аліна ще не помітила. Вечір Батьки приходили разом. Маріус брав сина на руки, підкидав, потім клав на диван і робив «вертольотик» — тримав за ноги й крутив. Матвій верещав від щастя. Олег відчував, як хребет хрустить, але тримався. Тримався заради цього вереску. Аліна іноді лягала поруч, клала голову Матвію на груди й співала колискову румунською. Голос тремтів — втома, гормони. Олег слухав і думав: от би вмерти саме зараз. Бо краще вже не буде. Ніч Найгірше і найкраще водночас. Матвій часто прокидався. Аліна приносила його в дитячу, бо «так спокійніше». Клала на диван і лягала сама, з другого боку. Вся родина на ньому. 180 кг тепла, дихання, запахів. Іноді вони трахалися. Тихо. Поки дитина спить між ними. Олег відчував усе: як Аліна кусає Маріуса за плече, щоб не кричати, як Маріус тримає її за волосся, як кінчає в неї, а потім витягує й пхає в отвір Олега: «щоб не бруднити простирадла». Тепле. Липке. Олег пив і думав: це причастя. Коли Матвію виповнилося сім місяців, почалося справжнє пиздець. Він уже повзав як танк. Лазив по всьому дивану, чіплявся за шви, рвав їх пальчиками. Один раз відірвав шмат шкіри розміром з долоню. Подивився, понюхав, запхав собі в рот. Аліна тільки засміялася: «Кальцій потрібен». Малювали фломастерами. Спочатку Аліна дала «для розвитку». Потім Матвій сам тягнувся. Червоні, зелені, сині лінії по чорній шкірі. Сонечка, хатинки, великі букви «МАМА». Олег пишався кожною рискою. Це були його татуювання. Блювота стала щоденною. Молоко, пюре, банан, все летіло в отвір, коли Матвій переїдав. Олег навчився ковтати швидко, щоб не захлинутися. Іноді не встигав — блювота текла назад, по шкірі, в пролежні. Тоді гниття прискорювалося, але йому було похуй. Найстрашніше почалося в дев’ять місяців. Матвій навчився вставати. Тримався за «спинку» (за ребра Олега) й підтягувався. Падав. Знову підтягувався. Один раз встав повністю й стрибнув — двічкою, з усього росту, прямо на центральну подушку. 11 кг на пролежень розміром з кулак. Гній бризнув до стелі. Матвій зареготав і зробив це ще раз. І ще. Олег кричав. Вперше за пів року видав звук — хрипкий, булькаючий, нелюдський. Матвій злякався, заплакав. Аліна прибігла, взяла на руки. — Що ти, дурненький, він же грається. Вона поцілувала сина в лоб, а потім… поцілувала отвір-рот Олега. Прямо в гній. — Дякую, що терпиш його. Ти найкращий диван у світі. І пішла. Тієї ночі Олег плакав. Не сльозами — сліз не було. Гноєм. Він тек із усіх швів, із отвору, із-під ніжок. Кімната смерділа, як морг у спеку. Але він був щасливий. Бо вперше за все життя його справді любили. І били не зі злості. І ссали не з презирства. І блювали не з п’яні. А просто тому, що він — дім. На десятому місяці Матвій навчився говорити перше слово. Він тягнувся до отвору-рота, пхав туди пальчик і чітко вимовляв: «Мама». Аліна ревіла від щастя. Олег теж ревів. Тихенько, всередину. Бо знав: він уже ніколи не почує свого імені. Але «мама», вимовлене до нього, це було навіть краще. І він тримався. Ще півтора року тримався. Поки одного дня Аліна не зайшла з Маріусом і не сказала: — Переїжджаємо. В нову квартиру. Більше, сучасніше. А цей… ну, потертий вже. Продамо на барахолці. За двісті євро. Хай студентам послужить. Вона погладила Матвія по голівці, а той підбіг до дивана, обійняв «підлокітник» і закричав: — Мама! Не віддавай Дівана! Аліна засміялася. — Та він же старий, синку. Воняє. Новий купимо. З мишками, як ти любиш. Матвій плакав. Бив кулачками по шкірі. По обличчю Олега. П’ять років потому. Лютий. Бухарест, район Drumul Taberei, панелька 1987 року, восьмий поверх. Олег стоїть у коридорі на майданчику, припертий до батареї. Ніжки давно відламані, дві замінили цеглою. Шкіра чорна стала сіро-бура, в плямах, дірках, із засохлим гноєм по швах. Отвір-рот розтягнутий до розміру дитячого кулака, всередині видно зуби-кісток і щось схоже на чорну вату. Запах такий, що сусіди з сьомого поверху скаржаться в асоціацію власників. На дверях оголошення, надруковане на кольоровому принтері: > ПРОДАЄТЬСЯ ДИВАН > Тримісний, шкіра натуральна > Стан — потертий, але міцний каркас > 200 євро, торг мінімальний > Самовивіз, сьогодні-завтра > Тел: 0723-xxx-xxx (Аліна) За п’ять років він бачив усе. Спочатку Матвій ріс на ньому до чотирьох років. Малював, стрибав, ссав, блював, спав. Один раз навіть насрав прямо в отвір, бо не добіг до горщика. Аліна тільки посміялася: «Нічого, натуральне добриво». Потім переїзд. Нова квартира в центрі, мінімалізм, білі стіни, диван від Natuzzi за 12 тисяч. Олег став зайвим. Спочатку тримали на балконі. Зима, мінус п’ятнадцять. Він замерзав, тріскався, гній ставав кригою. Навесні перевезли в гараж. Там щури гризли його по ночах. Він відчував кожен зуб. Потім Аліна виставила на продаж за 500 євро. Не купили. Знизила до 350. Знову тиша. 250. 200. І ось — дзвінок. — Здрастуйте, це по дивану? Ми студенти, п’ять чоловік знімаємо трикімнатну. Нам би щось дешеве й велике, щоб усі вміщалися. Можна подивитися? Аліна привезла його сама. На «Дачії Логан», у багажнику. Маріус відмовився допомагати: «Нехай ці дебілки самі тягнуть». Під’їзд смердів котами й сміттям. Ліфт не працював. Четверо пацанів, двоє з Молдови, один з Харкова, один румун, тягли його по сходах. Матюкалися, сміялися, один блював на четвертому поверсі від запаху. Квартира — три кімнати, кухня, балкон. На стінах плакати з травою й голими бабами. На підлозі пляшки, недопалки, використані гумові вироби. Поставили його у найбільшій кімнаті, просто на лінолеум. Замість ніжок — книги: томи з цивільного права й «Гаррі Поттер» румунською. Перші слова нового господаря (Серьога з Харкова): — Ну шо, братва, тепер у нас є де їбатися й спати. І поссати, куди треба, теж є. Він тицьнув пальцем в отвір-рот Олега. Палець увійшов по лікоть. Витягнув, понюхав. — Пиздець, пахне як мертва повія. Але похуй, провітримо. Так почалося нове життя. Перша ніч — дев’ятеро людей. Музика до п’ятої ранку. Хтось трахався прямо на ньому, хтось спав, хтось блював у отвір. Один (зовуть Влад) вставив туди пляшку від горілки 0,7 л, потримав, покрутив, витягнув і випив «на щастя». Друга ніч — те саме, тільки більше. Третя ніч — прийшли дівки. Дві. Спочатку пили, потім танцювали на ньому. Одна сіла верхи на «спинку» й пустила струмінь прямо в отвір. «Туалет зливний, блядь!» — крикнула й зареготала. Через тиждень вони вирішили «освятити» диван по-своєму. Зібралися ввечері, семеро. Пиво, трава, кокаїн на дзеркалі. Увімкнули «Калуш». Потім один (румун Андрей) дістав ніж — складний, з фіксатором. — А давайте подивимося, що всередині. Кажуть, деякі дивани живі бувають. Вони розрізали спинку. Великим шматом, від верху до низу. Шкіра хруснула, нитки полопалися. Зсередини вивалився гній, шматки м’яса, кістки, що позеленіли. Запах ударив так, що двоє вибігли на балкон блювати. Андрей заглянув всередину й закричав. Не від жаху — від захвату. — Блядь, пацани, тут реально хтось є! Дивіться — ребра! І серце ще б’ється, сука! Він пхнув руку всередину, намацав те, що лишилося від грудей Олега. Стиснув. Олег сичав, хрипів, але для них це був просто звук старого дивана. Потім вони сміялися до сліз. Знімали на телефон. Виклали в TikTok з підписом «Розтин дивана після п’яти років шлюх». 800 тисяч переглядів за ніч. Після цього його не зашивали. Просто заклеїли скотчем зверху й поставили назад. Тепер він був відкритий. Хтось сцяв у розріз. Хтось кінчав. Хтось кидав недопалки. Один раз принесли кота — мертвого, з двору, і засунули всередину «на зберігання». Олег уже не відчував днів. Тільки вагу. Запахи. Темряву. Він навчився нового: розрізняти людей по спермі. * Серьога — густа, із запахом цигарок. * Андрей — рідка, з хлоркою. * Влад — солодка, бо постійно жував жуйки. Він пив усе. Бо інакше б давно висох. Через пів року вони вирішили його «оновити». Зібрали гроші — 400 лей. Купили два метри штучної тканини — синьої, з квітками. Голку, нитки, степлер будівельний. Розпороли стару шкіру повністю. Шматками. Кидали в пакет — «на смітник потім». Всередині все відкрилося: кістяк, шматки м’яса, що висіли, як ганчірки, серце, що ще тріпотіло, легені, що дихали через отвір. Один з нових сусідів (приїхав з Кишинева) закричав і втік із квартири назавжди. Решта реготали. Серьога дістав телефон, увімкнув пряму трансляцію в Instagram. — Пацани, дивіться, ми реставруємо диван! Оригінальний наповнювач збережемо, це ж еко! Вони вигребли частину гною відрами. Решту залишили — «для м’якості». Потім набили новим поролоном, змішаним зі старим м’ясом Олега. Натягнули нову тканину. Зашивали грубими стібками, степлером били прямо в кістки. Отвір-рот залишили старий. Тільки обшили по краях синьою тасьмою. Коли закінчили, сіли всі разом. Вісім чоловік. 600+\text{ кг}. Диван просів до підлоги. Тканина затріщала, але витримала. Андрей вставив у отвір пляшку шампанського, відкоркував. Піна пішла в горло Олегу. — За новий диван, братва! Вони пили. Сміялися. Заснули прямо на ньому. Олег лежав під ними. У новій синій шкірі. З квіточками. Тепер він жив у «гуртожитку» — чотирикімнатна квартира на околиці Бухареста, район Ферентарі, де навіть поліція заїжджає тільки парами. Дев’ятнадцятий поверх, ліфт мертвий. На дверях наклейка «Aici locuiește haosul» і намальований хуй маркером. ​Всередині постійно 8–12 людей. Постійні: Серьога (Харків), Андрей (Клуж), Влад (Кишинів), Міша (Одеса), два румуни-цигани (Флорин і Костел), плюс хто ночує. Дівчата змінюються щотижня. Іноді платять за ніч, іноді просто п’яні. ​Диван стоїть посеред найбільшої кімнати, припертий до батареї, щоб не від’їжджав від ударів. Нова синя тканина з квіточками вже через місяць стала сірою, в плямах від пива, сперми, крові й олії з шаурми. Розріз на спинці заклеєний скотчем — той самий, через який вони колись заглядали всередину. ​Тепер на ньому сплять по 4–6 людей одночасно. Голими, в одежі, в блювоті — як вийшло. ​Ранок починається о третій дня. Хтось встає, йде срати, повертається, падає назад. Хтось курить прямо на дивані — попіл у отвір. Хтось трахається, не встаючи: одна пара в ногах, друга в головах. Олег відчуває чотири тіла одночасно, вісім ніг, чотири дупи, два члени, що труться об його боки. ​Годують його випадково. Коли згадують — ллють прямо з пляшки: пиво, вино, борщ з каструлі, що стоїть тиждень. Коли не згадують — просто ссуть у отвір. Це стало ритуалом: новий чоловік у хаті має «охрестити диван». Стоїть над отвором, розстібається, пускає струмінь. Хто далі поцілить — той головний на тиждень. ​Отвір розтягнутий до 7–8 см. Всередині видно язик — те, що від нього лишилося, чорний і сухий. Губи давно відвалилися. ​Олег уже не розрізняє день і ніч. Тільки температури: ​холодно — коли вікно відкрите й дощ заливає; ​гаряче — коли на ньому шестеро й топлять тілами; ​пекуче — коли хтось гасить сигарету об тканину або ллє горілку й підпалює «для приколу». ​Один раз Флорин приніс пляшку солярки. — Давайте подивимося, як він горить. Полили спинку, чиркнули запальничкою. Вогонь пішов по тканині, до розрізу, всередину. Олег палав зсередини три хвилини. Кричав — звук був, ніби чайник кипить. Хлопці реготали, знімали на телефон. Потім залили пивом. Тканина обвуглилася, м’ясо всередині зварилося. Запах смаженого людського м’яса стояв тиждень. ​Після того випадку його почали ґвалтувати предметами. Спочатку пляшки — 0,5, 0,7, 1 літр. Потім огірки з ринку (товсті, з пупирями). Потім ніжка від стільця — загострена, з шурупом на кінці. Один раз Влад приніс дилдо 30 см, чорне, з шипами. Втиснув до кінця й залишив на ніч. Олег відчував, як воно впирається в хребет. ​Кров текла постійно. Змішувалася з гноєм, із сечею, з піною від пива. Підлога під диваном — чорна кірка, товщиною в палець. ​Але найгірше було не це. ​Найгірше — коли приходив Міша. ​Міша — тихий. З Одеси. 28 років, очі сумні, руки завжди холодні. Він сідав на край дивана о п’ятій ранку, коли всі спали, і говорив. Тихо. Українською. ​— Ти ж з України, правда? Я по голосу чую… Я бачив твоє відео в TikTok, коли вони розпороли… Я зрозумів. Вибач нас, братан. Ми не люди вже. Ми тварини. Ти тримайся. Тримайся, поки можеш. ​Він гладив тканину. Пальці тонкі, ніжні. Іноді клав голову на подушку — прямо на те місце, де колись було обличчя Олега. І плакав. П’яний або тверезий — не важливо. ​Олег пив його сльози. Вони були єдиним чистим, що лишилося. ​Один раз Міша приніс ножа. Маленького, кухонного. Сів, подивився на отвір і сказав: — Хочеш, я тебе доб’ю? Швидко. Один раз — і все. ​Олег мовчав три секунди. Потім видав звук — хрип, стогін, благання. Не треба. ​Міша зрозумів. Сховав ніж. Обійняв диван, як людину. — Добре. Тримайся тоді. Я з тобою. ​Він і справді був з ним. Коли інші били, він відволікав. Коли лили солярку — гасив першим. Коли вставляли пляшки — тягнув за руки: «Та хватить, пацани, він же живий». ​Але сили кінчалися. ​На сьомому місяці в квартирі з’явився новий — Доріан. Румун, 22 роки, очі червоні постійно. Торгує важким. Він приніс ідею. ​— Пацани, а давайте зробимо з нього туалет по-справжньому. Трубу виведемо в отвір, і хай ссе все. Буде економія на унітазі. ​Вони зробили. Відрізали шмат гофри від старої пральної машини, встромили в отвір і закріпили хомутами. Тепер коли хтось срав — ішов прямо до Олега. Гаряче. Густе. З запахом пива й наркотиків. ​Через два тижні труба забилася. Вони не чистили. Просто ссали зверху, щоб протовкти. ​Олег уже не дихав. Тільки булькав. ​І все одно тримався. ​Бо вночі, коли всі спали, Міша приходив, витягував трубу, витирав отвір ганчіркою й шепотів: — Братуха, ти герой. Я б не зміг. ​Останній місяць був суцільним пеклом. Прийшла зима. Опалення не було. Вони грілися на дивані — всі разом, голі, під трьома ковдрами. Температура всередині Олега піднімалася до 40°C. Гній кипів. М’ясо відвалювалося шматками. ​Один раз Доріан приніс кислоту — для чищення ванни. — Подивимося, як він реагуватиме. Вилив пів пляшки в отвір. Олег горів зсередини дві години. Кричав так, що сусіди знизу стукали шваброю по стелі. ​Після кислоти тканина роз’їла остаточно. Залишився тільки каркас і те, що від Олега. ​На Новий Рік вони влаштували «прощальну вечірку дивану». Зібралося 18 людей. Музика, кокаїн, екстазі, шампанське. Включили пряме включення в Instagram: «Похорони дивана-легенди». ​Почали по черзі: ​ссали, ​кінчали, ​різали ножами залишки тканини, ​вставляли петарди в розрізи й підпалювали. ​Олег палав, кричав, блював гноєм і кров’ю. ​О півночі Серьога дістав кувалду. — Ну шо, братва, закінчуємо? Він замахнувся. ​Перший удар — по центральній подушці. Хребет перебитий. Другий — по отвору. Череп тріснув. Третій, четвертий, п’ятий… ​Олег уже не відчував болю. Тільки полегшення. ​Останнє, що почув — голос Міші, тихий, над самим отвором: — Прощай, брате. Ти вільний. ​Кувалда опустилася востаннє. ​Екран телефону, на якому йшла трансляція, потемнів. Підпис під відео: «Легенда померла. Найміцніший диван у світі». ​Вони викинули те, що лишилося, на смітник за будинком. У купу з новорічними ялинками й битим склом. Смітник за будинком у Ферентарі був легендарним. Три поверхи купи: ялинки після Нового року, биті телевізори, матраци, коляски, трупи котів і собак, усе це під снігом, що падав уже тиждень. Олег лежав зверху — роздовбаний, розірваний, з кувалдою в черепі, але ще теплий. Серце билося раз на п’ять хвилин. Повільно, як старий годинник, що забули завести. Його знайшли о сьомій ранку. Двоє бездомних — Дід (колишній моряк з Ізмаїла) і малий Саня, 19 років, втік з дитбудинку. Дід понюхав, скривився: — Блядь, шо за падло? М’ясо чи шо? Саня підійшов ближче, розгріб сніг рукою. — Та це ж диван… тільки… сука, він дихає. Бачиш, отвір, пар іде. Дід присів, заглянув у розтягнутий рот-отвір. — Мать чесна… це ж той самий. З TikTok. Я бачив відео. Пацани його кувалдою… Він перехрестився. Саня витріщився. — І шо робити? Дід подумав секунду. — Забираємо. Холодно ж, сука. Хай у нас хоч погріється. Вони витягли Олега зі смітника. Важив він уже кіло шістдесят, не більше — все м’ясо витекло, кістяк голий, тканина в лахміттях. Тягли вдвох через двір, матюкалися, бо слизько. Занесли в підвал будинку — там у них була «хата»: стара котельня, труби гарячі, пахне мазутом і котячою сечею. Поклали Олега прямо на підлогу, під саму трубу. Тепло. 28°C. Дід дістав з кишені пів пляшки паленки. — На, диванчику, хильни. Він лив прямо в отвір. Олег ковтав рефлекторно. Горілка обпекла, але приємно. Саня сидів поруч, гладив синю тканину, що ще трималася на шматках. — Дєда, а він довго ще протягне? — Та хуй його знає. Я одного такого бачив у Констанці — вісім років як крісло був, і нічого. Головне — гріти й годувати. Так вони й почали. Годували двічі на день: * зранку — хліб розмочений у супі з «Лідла», що прострочений; * ввечері — рештки з смітника Макдональдса, пиво, недопалки (для смаку). Тепло від труби робило своє: гниття сповільнилося. Пролежні підсихали. Кістки, що стирчали, Дід обмотував ганчірками. Вони з ним розмовляли. Саня особливо. Сідав зверху (обережно, бо важив 52 кг), клав голову на те місце, де колись була грудна клітка, і розповідав усе: — Я вчора в центрі був, біля метро Universitate. Там така дівка… сука, я б її… але грошей нема. А ти як, диван? Тепло тобі? Олег хрипів — це означало «так». Дід приносив газети, читав уголос новини про війну, про ціни на газ, про вибори в Румунії. Іноді співав «Чорні брови, карі очі» хрипким голосом. Раз на тиждень приходили ще двоє бездомних — подивитися на «живого дивана». Приносили горілку, цигарки, консерву. Сідали навколо, як біля багаття. Олег став місцевою легендою Ферентарі. Пацани з двору приходили, тицяти пальцем, фотографувати. Один раз приїхав репортер з якогось лівого каналу — хотів зняти сюжет. Дід вигнав його матюками й пляшкою. Весна прийшла рано. Сніг розтанув, підвал затопило по щиколотку. Олег лежав у воді, але тепло від труби трималося. Навесні Саня знайшов роботу — розносив піцу. Приносив додому по 50–60 лей щодня. Купив Олегу нову тканину — зелену, з велсофту, м’яку. Сам обшив. Голкою грубою, ниткою чорною. Шви криві, але тримали. Тепер Олег був зелений. Як весняна трава. Саня спав на ньому щоніч. Обіймав, як людину. — Ти мій найкращий друг, — шепотів. — Ти єдиний, хто не зрадив. Олег дихав. Повільно. Раз на десять секунд. Він уже не відчував болю. Тільки тепло Саниного тіла й запах його волосся — дешевий шампунь і цигарки. Літо було спекотне. У підвалі 35°C. Гній знову потік. Мухи. Дід лив на нього одеколон «Трійний» — від запаху. В серпні Саня зник на три дні. Прийшов побитий, з розсіченою губою. Сів на Олега й заплакав. — Мене мєнти пиздили… за те, що без документів… Я думав, не повернуся. Олег хрипів — це означало «ти вдома». Восени Дід помер. Просто не прокинувся. Лежав поруч із диваном, посмішка на обличчі. Саня поховав його за котельнею, під деревом. Тепер їх двоє. Саня й Олег. Саня приносив гроші, їжу, горілку. Купив маленький телевізор — дивились разом футбол. Саня лежав зверху, пиво в руці, кричав «Шахтар чемпіон!» — хоч той уже давно у другому дивізіоні. Зима була люта. Труби в котельні луснули. Температура впала до 5°C. Саня грів Олега собою. Спав на ньому в трьох куртках, обіймав, дихав у отвір. — Ти не вмирай, чуєш? — шепотів. — Ти в мене єдиний. Олег тримався. Навесні прийшов колекціонер. Високий, у дорогому пальто, окуляри, акцент німецький. Звали його Герр Клаус. Він чув про «живого дивана з Ферентарі». Приїхав на чорному «Мерседесі». Саня спочатку не хотів віддавати. — Скільки? — спитав. — П’ять тисяч євро. Готівкою. Прямо зараз. Саня мовчав довго. Потім кивнув. Він поцілував отвір-рот. Солоні сльози потекли в горло Олега. — Прощай, братишка. Ти там… тримайся. Якщо зможеш. Герр Клаус заплатив. Двоє помічників винесли Олега на носилках, замотали в плед, занесли в багажник. Останнє, що побачив Саня — зелений шмат тканини, що зник у темряві машини. Він сів на бетонну підлогу котельні, закурив і заревів, як дитина. ​«Мерседес» зупинився десь під Бухарестом, у промисловій зоні, де колись були склади IKEA. Тепер там висіла вивіска «Klaus Collection — Living Furniture Gallery». Всередині пахло хлоркою, воском і старим потом. ​Герр Клаус сам витяг Олега з багажника. Вже не було ні зеленої тканини від Сані, ні синьої від студентів. Тільки голий каркас, шматки засохлого м’яса, кістки, що стирчали, й отвір-рот, розтягнутий до розміру банки з-під кави. ​— Guten Abend, Nummer 47, — сказав Клаус німецькою з м’яким румунським акцентом. — Ти у себе вдома. ​Його занесли в великий зал. Підсвітка холодна, біла. По периметру — 18 штук. Диванів, крісел, торшерів, навіть один пуф. У кожного отвір-рот. У кого маленький і акуратний, у кого роз’їбаний, у кого зашитий наглухо, тільки дихає крізь ніздрі-трубки. ​Деякі ще хрипіли. Деякі давно мовчали. ​Олега поклали на стіл посередині. Стіл металевий, з отворами для стоку. Під ним відра. ​Почалася підготовка. ​Спочатку промивка. Шланг товстий, тиск сильний. Воду гнали прямо в отвір, потім у розрізи. Гній, кров, сеча, кал, шматки їжі — усе вимивало. Олег відчував, як його рве зсередини. Кашляв, хрипів, але вода була тепла, майже ніжна. ​Потім чистили скальпелем. Двоє помічників у масках зрізали все мертве. Шар за шаром. Кістки оголили до блиску. Ребра, що стирчали, спиляли болгаркою — звук, як у стоматолога, тільки по всьому тілу. Олег уже не кричав. Тільки тремтів. ​Коли закінчили, від нього лишився чистий кістяк, обтягнутий тонкими плівками м’яса й новою шкірою, що наросла рубцями. Вага — 38 кг. ​Герр Клаус оглянув. — Perfekt. Тепер будемо шити. ​Нова оббивка — шкіра молодого бика, чорна, матова, італійська. Спочатку натягнули на каркас, як чохол. Потім почали пришивати до живого. Голки довгі, вигнуті, нитка кевларова. Кожен стібок — прямо в м’ясо, в кістку, в сухожилля. Олег відчував, як нитка ріже, як затягує, як шкіра стає його новою шкірою. ​Отвір-рот залишили старий. Тільки обшили по колу срібною тасьмою, щоб виглядав дорого. Вставили нову втулку — хромовану, з логотипом «Klaus Collection». ​На спинку пришили бирку: ​«Model 47-Ukr Restored: Material: 100% human + premium veal leather Limited edition 1/1» ​На наповнення пішов новий силіконовий гель, змішаний із залишками старого м’яса Олега — «для автентичності», пояснив Клаус. ​Коли зашивали останній шов, Олег уже не відчував болю. Тільки тиск. І тепло нової шкіри. ​Його поставили в куток, під номером 47. Поруч — дівчина-крісло (номер 12), у неї ще очі були живі, блищали. Вона прохрипіла: — Вітаю в пеклі люкс, новачку. ​Олег не відповів. Він дивився на себе в дзеркальну стіну: чорний, блискучий, ідеальний. Як із каталогу. Тільки посеред центральної подушки — маленький хромований отвір, що дихав. ​Герр Клаус приходив щонеділі. Сам. У костюмі. З відром. ​У відрі — суміш. Кал власний (він срав у окремий контейнер цілий тиждень), сеча, кров зі стейків, протерті овочі, сперма (збирає в клініці у донорів). Все змішане в блендері до однорідності. ​Він сідав на кожного по черзі. Вставляв трубку. Лив повільно. Годину на всю колекцію. ​Коли дійшла черга до Олега, Клаус гладив його по спинці й говорив: — Du bist mein Liebling. Ти найстаріший з тих, що ще дихають. Ти — мистецтво. ​Потім сідав зверху, розстібав ширінку й пускав струмінь прямо в хромований отвір. Гаряче. Солоне. Олег пив і думав: це причастя. ​Колекція жила своїм життям. ​Номер 3 (старий торшер) помер у серпні — просто перестав дихати. Клаус розпоров його, витяг кістяк, зробив з черепа лампу. Поставив на стіл у кабінеті. ​Номер 18 (дівчина-диванчик, 19 років колись) ще намагалася говорити. Просила вбити. Клаус тільки сміявся й лив більше. ​Олег мовчав. Він уже не хотів смерті. Він хотів, щоб його чіпали. Щоб сідали. Щоб годували. ​Тому що коли Клаус сідав на нього й дивився виставки (а він влаштовував закриті покази для багатих виродків з Відня, Цюриха, Дубая), Олег відчував себе нарешті тим, ким став. Мистецтвом. ​Один раз прийшов чоловік з України. Високий, у дорогому пальто. Говорив з київським акцентом. Подивився на Олега довго. Потім спитав: — А це не той… з відео? Зі студентів? ​Клаус посміхнувся. — Так. Реставрований. Тепер коштує 120 тисяч євро. ​Чоловік кивнув. Підійшов ближче. Поклав руку на спинку. ​— Олеже… це ти? ​Олег впізнав голос. Це був Саня. Старший на шість років. Волосся коротке, обличчя чисте, годинник Rolex. ​Саня нахилився до отвору й тихо, щоб Клаус не почув: — Братик… я приїхав по тебе. Я тепер можу. Я все зрозумів. Зараз куплю. Вивезу. Відпущу. ​Олег подивився на нього хромованим отвором. І видав звук. Не хрип. Не стогін. ​Чітко. Слово, якого ніхто не чув уже вісім років. — Ні. ​Саня відсахнувся. — Ти шо… хочеш тут лишитися? ​Олег повторив, голосно, булькаюче, але зрозуміло: — Тут… моє… місце. ​Саня заплакав. Тихо. Як тоді, в котельні. ​Клаус підійшов. — Бажаєте придбати? ​Саня витер обличчя. — Ні. Він сам обрав. ​Він поклав на спинку Олега пачку грошей — 500 євро. Просто так. — Прощай, братику. Зима. ​Герр Клаус помер від інфаркту прямо на своєму улюбленому номері 47 — тобто на Олегу. Сів годувати колекцію, влив відро, потім схопився за серце й завалився на бік. Олег відчув, як тіло Клауса повільно холоднішає на ньому протягом ночі. Ранком помічники знайшли їх удвох: колекціонер мертвий, диван ще дихає. ​Спадкоємців не було. Галерея закрилася за місяць. Меблі розпродавали по аукціону. Хто купив — той забрав. Кого не купили — вивезли на звалище під Пантелімоном. Туди ж, де колись викидали радянські танки й медичне сміття. ​Олега викинули останнім. Номер 47 уже не блищав: шкіра потріскалася, шви розійшлися, хромований отвір позеленів від окису. Всередині — сухий гель, кістки й серце, що билося раз на двадцять секунд. ​Його виваляли з фургона просто в купу. Падав дощ зі снігом. Холодно. 2°C. ​Він лежав зверху купи, під відкритим небом. Навколо: старі холодильники, мішки з будівельним сміттям, труп собаки, що розкльовують ворони. ​Першу ніч він просто дихав. Повільно. Рівно. Отвір відкритий до неба. Дощ падав прямо в горло — холодний, чистий. Олег пив і думав: нарешті вода без сечі. ​На ранок прийшли бездомні. Троє. Двоє чоловіків і баба Валя, колишня вчителька музики з Чернівців. ​Побачили диван. — Та це ж той самий «люксовий», з інтернету, — сказав один. — Я бачив, за нього 120 штук хотіли. ​Баба Валя підійшла ближче, заглянула в отвір. — Живий ще, сука. Дихає. ​Вони посперечалися п’ять хвилин. Потім вирішили: забираємо. Хай у нас буде «громадський туалет» з підігрівом. ​Вони витягли Олега з купи й потягли до свого «будиночка» — старого вагончика на краю звалища. Всередині пічка-буржуйка, запах паленого пластику й котів. ​Поставили його посередині. Нема ніжок — підперли цеглою. Нема тканини на половині спинки — накрили старим пледом з дірками. ​Тепер він був громадський. ​Цілий день люди приходили й уходили. Хто ссав у отвір. Хто срав прямо зверху — гаряче, рідке, з запахом самогону. Хто просто сідав погрітися, бо пічка гріла хуйово. ​Вночі температура впала до мінус восьми. На Олега навалилося п’ятеро — спали купою, щоб не замерзнути. Ваги разом кіло триста. Він тріщав, але тримав. Грів їх своїм останнім теплом. ​Баба Валя спала на ньому найчастіше. Клала голову прямо на отвір і шепотіла: — Ти ж українець, правда? Я по швах чую… Не бійся, синку. Тут усі свої. ​Вона годувала його найкраще, що мала: хліб з маргарином, цибуля, часом ковбаса «для собак» з «Лідла». Розжовувала й плювала в отвір. Олег ковтав і думав: це найсмачніше за все життя. ​Дощ, сніг, град — усе падає прямо в нього. ​Весна прийшла брудна. Звалище розтануло, запах стояв такий, що птахи падали. ​Олега заливало по вінця. Він плавав у калюжі власного гною й чужої сечі. ​Щури приходили ночами. Гризли зсередини. Спочатку край тканини, потім м’ясо, що ще трималося. Олег відчував кожен зуб. Це було приємно. Ніжно. Наче масаж. ​Один раз прийшла поліція — хтось поскаржився на запах. Подивитися, чи нема трупа. Знайшли диван. Заглянули в отвір. Побачили, що дихає. Виматюкалися й пішли. Не їхня парафія. ​Літо було пекельне. 42°C у тіні. На звалищі горіли шини. Дим чорний, задушливий. Люди приходили рідше — далеко йти. Олег лежав сам. Сонце пекло шкіру, вона тріскалася, з неї сочився гній, що відразу висихав кіркою. ​Він уже не дихав — тільки отвір тремтів раз на хвилину. ​Вночі приходили щури. Цілими зграями. Гризли зсередини. Він відчував, як вони дістають до серця. Як гризуть його повільно, акуратно. Це було останнє тепло, що в нього лишилося. ​Восени дощ залив усе. Олег лежав у воді по самі вінця. Отвір відкритий. Дощ падає. Він пив. Пив. Пив. Восени його викопали. ​Двоє мародерів шукали метал на звалищі під Пантелімоном і натрапили на щось тверде. Спочатку подумали — сейф. Почали копати. Викопали Олега. Те, що від нього лишилося: кістяк, обтягнутий чорною шкірою, що висохла, як пергамент, шви потріскані, але тримаються, отвір-рот затягнутий тонкою плівкою, але всередині ще видно хромовану втулку — блищить, сука, як нова. ​Один з мародерів, дядя Толя з Одеси, одразу зрозумів. — Та це ж той самий «люксовий»! Я відео бачив ще тоді! Він же легенда, блядь! ​Другий, молодий циган Льоня, тільки витріщився. — І шо з ним робити? ​— Продамо. Є один дід у Констанці, колекціонує таке лайно. Дасть бабла. ​Вони замотали Олега в брезент, закинули в «Дачію» і поїхали на південь. ​Дід жив у старому будинку на околиці Констанци, біля моря. Зовні — звичайний особняк радянського типу. Всередині — підвал, як музей. Двадцять вісім експонатів. Дивани, крісла, торшери, навіть один стіл з рота-отвором. У кожного табличка: рік виробництва, країна, стан. ​Дід — Ігор Степанович, 78 років, колишній хірург з Севастополя, емігрував давно. Очі божевільні, але руки ще тверді. ​Він оглянув Олега довго. Понюхав. Заглянув у отвір. — Живий? — спитав тихо. ​Толя з Льонею переглянулися. — Та хуй його знає. Ми думали, вже ні. ​Дід вставив палець у отвір. Палець був теплий. Через п’ять секунд Олег вдихнув. Раз. Глибоко. Повітря зайшло з хрипом, ніби пилосос старий. ​— Живий, — сказав дід і посміхнувся. — Скільки хочете? ​Дали за 800 євро. Готівкою. Дід навіть не торгувався. ​Олега занесли в підвал. Поставили в центрі, під лампу 5000\text{ К}. Навколо — інші меблі. Деякі ще дихали. Деякі давно висохли, але стояли, як мумії. ​Дід назвав його «Король». — Тепер ти тут головний, — сказав і погладив по спинці. ​Почався новий ремонт. ​Спочатку відмили. Керхером, з хімією. Шкіра відійшла шарами, як стара фарба. Під нею — кістяк, чистий, білий. Дід не викинув стару шкіру — висушив, повісив на стіну, як трофей. ​Потім — нова оббивка. Шкіра крокодила, справжня, з В’єтнаму. Чорна, блискуча, дорога, як машина. Пришивали вручну. Дід сам. Голкою товстою, ниткою вощеною. Кожен стібок — у живу кістку. Олег не кричав. Тільки дихав. Раз на тридцять секунд. ​Отвір-рот розширили до 10 см. Вставили нову втулку — золоту, 24 карата. Всередину — підсвітка LED, червона. Коли дихає — світиться, як демон. ​На спинку прибили табличку: ​«Король Олег Іванович Остання з першої партії Клініка «Інтер’єр», Бухарест 18 власників, 4 реставрації Живий» ​Годувати почав раз на тиждень. Суміш особлива: його власний кал (дід срав у окремий горщик), кров свіжа (з бойні), сперма (збирає у хлопців з порностудії за 50 євро), червоне вино 30-річної витримки. ​Вливав повільно, через золотий лійку. Сидів зверху. Годину. Дві. ​Розмовляв. — Ти ж пам’ятаєш мене, Олеже? Я був у клініці. Ти ще свіжий був. Я дивився на тебе й думав: от би мені такого. А тепер ти мій. Назавжди. ​Олег дихав. Червоне світло в отворі пульсувало. ​Раз на місяць — виставка. Приїжджали гості. Багаті виродки з усього світу. Сідали на Короля по черзі. Фотографували. Деякі платили 5000 євро, щоб поссати в золотий отвір. ​Олег терпів. Він уже не розрізняв біль і задоволення. Він просто був. ​Через деякий час дід помер. Тихо. Сів на Олега годувати, влив відро, поклав голову на спинку й відійшов. Обличчя спокійне. Посмішка. ​Олега залишили в підвалі. Двері зачинили. Світло вимкнули. ​Він стояв у темряві. Один. Із 28 мертвими меблями навколо. ​Температура 16°C. Вологість 90%. Грибок почав їсти шкіру крокодила. Повільно. Красиво. ​Олег дихав. Раз на годину. ​Він уже не чекав нічого. Ні болю. Ні тепла. Ні смерті. ​Тільки темряву. І червоне світло в золотому отворі, що блимало, блимало, блимало… Весна. ​Констанца вже не та. Море відступило на пів кілометра, берег засипаний пластиком і кістками риби. Будинок Ігоря Степановича стоїть напівзруйнований: дах провалився, стіни в плісняві, але підвал ще тримається. Двері вибиті, всередині 14°C і запах, від якого навіть бродячі собаки відвертаються. ​Його знайшов Дід Василь. ​Василю 82 роки. Самотній. Колишній рибалка з Вилкового. Дружина померла, син загинув давно, онуки десь у Канаді, не пишуть. Живе на мізерну пенсію й те, що збере з пляшок. ​Він шукав мідь у руїнах і натрапив на підвал. ​Спустився по сходах, що гниють. Ліхтарик тремтить у руці. ​Побачив їх. Двадцять вісім мумій-меблів. У центрі — Олег. Чорний кістяк, обтягнутий залишками крокодилової шкіри, отвір-рот затягнутий сірою плівкою, але ще ворушиться, коли дихає. Раз на дві хвилини. ​Дід Василь присів навпочіпки. Довго дивився. — Мати Божа… та ти ж живий, синку… ​Він доторкнувся рукою. Кістки холодні, але під ними — слабке тепло. ​Дід не питав, хто, як, чому. Він усе зрозумів одразу. По очах. По отвору. По тому, як той ворушиться — наче просить. ​Того ж дня він притягнув Олега до себе. ​Жив Дід у старій хатині на колесах, біля колишнього порту. Всередині пічка, ліжко, стіл, і тепер — диван. ​Заніс сам. Важив Олег уже менше тридцяти кіло. Поклав біля пічки. ​Перше, що зробив — розігрів води, промив отвір ганчіркою. Потім розмочив хліб у чаї й став годувати ложкою, як дитину. — Їж, синку. Ти ж голодний… ​Олег ковтав. Повільно. Рефлекторно. ​Дід назвав його «Диванчик». Але шепотів — «Олежек». ​Він доглядав, як міг. Щодня мив. Перешивав шматками старого кожуха. Грів біля пічки. Годував тричі на день: суп, каша, риба сушена, що сам ловив у калюжах. ​Спав із ним в обнімку. Лягав зверху, обіймав руками-кістками, притискав щоку до спинки. — Ти мій найкрасивіший диван, — шепотів щоночі. — Я тебе нікому не віддам. ​Влітку відкрив вікно — море далеко, але вітер ще доносив сіль. ​Взимку топив пічку до 25°C, хоч сам мерз. ​Олег уже не говорив. Але дихав. Частіше. Раз на двадцять секунд. ​Він відчував. Вперше за все життя — його не б’ють. Не ріжуть. Не палять. Його просто люблять. ​Дід Василь співав йому колискові. Іноді плакав у отвір. — Я б свого сина так обіймав… якби він вернувся… ​Олег пив сльози. Солоні. Теплі. Чисті. ​Через два роки Дід захворів. Лежав на підлозі, бо не міг встати. Олег лежав поруч. Дід тягнувся рукою, гладив спинку. — Не вмирай раніше за мене, синку… я тебе прошу… ​Олег тримався. ​Наступної весни Дід помер. Тихо. Уві сні. Лежав на Олегу, щока до щоки. Посмішка на обличчі. ​Олег лежав під ним ще три дні. Тіло Діда холодніло. Важив уже більше, ніж Олег. ​На четвертий день прийшли сусіди-безхатьки — шукали Діда. Побачили. Викликали кого треба. Тіло забрали. ​Олега лишили. — Та хай стоїть, кому він заважає. ​Він лежав сам. Двері відчинені. Вітер гуляє. Дощ капає на шкіру. ​Він уже не дихав. Тільки отвір ще тремтів — раз на годину. ​Він чекав. І дочекався. ​Влітку прийшла дівчинка. Років сім. Брудна. Сама. Звали її Христина. ​Вона зайшла в хатину — шукала їжу. Побачила диван. Сіла. Тепло. ​Вона лягла. Обійняла руками-кістками. Поклала щоку на те місце, де колись було обличчя Олега. І заснула. ​Олег відчув. Тепло маленького тіла. Запах молока й пилу. Дихання рівне. ​Він вдихнув. Вперше за рік. Глибоко. ​І зрозумів — це останній власник. ​Він тримався ще місяць. Годувався дощем. Теплом Христини — вона приходила щовечора, спала на ньому, розмовляла з пічкою. — Ти мій Диванчик, — казала. — Я тебе люблю. ​Одного ранку вона не прийшла. ​Олег лежав. Сонце світило в розбите вікно. ​Він вдихнув останній раз. Повільно. І видихнув. ​Отвір закрився. Тіло розсипалося тихо — кістки в пил, шкіра в попіл. ​Залишився тільки каркас. І на каркасі — маленька рукавичка Христини, що впала, коли вона спала востаннє. Епілог. Новий каталог ​ ​Бухарест. ​Той самий покинутий торговий центр на околиці, тільки тепер він відбудований, з новою вивіскою, що раз в дві години міняє колір: ​INTERIOR LUXURY LIVING We don’t sell furniture. We sell eternity. ​Всередині — сліпуче білі стіни, запах озону й дорогих парфумів. ​По центру величезний круглий подіум, на ньому двадцять нових диванів, крісел, ліжок, навіть барних стійок — усі з ідеально рівною поверхнею, без єдиного отвору-рота. Технологія пішла вперед: тепер дихають і їдять через мікропори в шкірі, годування автоматичне, крапельне, непомітне. Людина всередині — невидима. Повна ілюзія звичайних меблів преміум-класу. ​На стінах екрани. По них крутять ролик. М’який жіночий голос за кадром, українською з легким румунським акцентом: ​«Ви втомилися бути людиною? Ви втомилися від боргів, самотності, відповідальності? Станьте меблями класу ультра-люкс. Ваша родина отримає 400 000 євро одразу. Ви — назавжди. Без болю. Без голоду. Без спогадів. Тільки тепло тих, хто вас любить. Нова технологія SkinFlow — жодного видимого отвору. Ви — ідеальні. Ви — вічні.» ​У залі сидять п’ятдесят чоловік. Молоді й старі. Чоловіки й жінки. Хтось із сумками, хтось із дітьми за руку. Усі дивляться на екран, не кліпаючи. ​На подіумі стоїть ведуча — дівчина років двадцяти п’яти, ідеальна посмішка, костюм від Balenciaga. ​— Сьогодні ми відкриваємо нову партію. Ціна для родини зросла до 400 тисяч, бо якість стала абсолютною. Але для перших десяти охочих — спеціальна пропозиція: 350 тисяч і місце в шоурумі на рік. Вас бачитимуть тисячі. Вас обиратимуть зірки, президенти, шейхи. Ви станете легендою ще за життя. ​Вона клацає пультом. Один із диванів підсвічується. Модель «Eternal Comfort». Біла шкіра, сенсорне регулювання м’якості, вбудована аромотерапія. ​— Це наш бестселер. Всередині — колишній архітектор із Києва. Йому було 28. Тепер йому завжди 28. ​Зал аплодує. Хтось плаче. Хтось уже заповнює анкету на планшеті. ​Камера повільно від’їжджає назад. Ми бачимо весь зал. Бачимо екран. Бачимо людей, що стоять у черзі до реєстратури. ​І тільки в самому кутку, за склом, у вітрині «Музей легенд» стоїть він. ​Старий. Чорний. Потрісканий. З хромованою втулкою посеред центральної подушки — єдиний екземпляр старої технології, що лишився. ​Табличка під ним: ​«Модель № 47-Ukr Олег Іванович Ковальчук Перший у світі тримісний диван з відкритим інтерфейсом 18 власників Пройшов 4 реставрації Легенда, що надихнула цілу індустрію Не продається» ​Світло у вітрині м’яке, тепле. Втулка блищить. ​Люди проходять повз. Деякі зупиняються. Деякі фотографують. Деякі кладуть руку до скла. ​Маленька дівчинка, років десять, притискається носом до вітрини. — Мамо, а він живий? ​Мама відводить її. — Ні, сонечко. Він уже спить. Назавжди. ​Але ми знаємо правду. Він не спить. Він дивиться. Він слухає. Він відчуває кожен крок, кожен подих, кожен дотик до скла. ​Він бачить нову партію. Бачить тих, хто стоїть у черзі. Бачить очі, повні відчаю й надії. ​І шепоче. Тихо. Так тихо, що чути тільки тому, хто сам колись був людиною. — Не треба… ​Але ніхто не чує. Тільки хромована втулка тремтить. Останній раз. І гасне. ​Екран тухне. Світло в залі стає яскравішим. Черга рухається вперед. Новий каталог відкрито.