Небожну молоду дівчину на ім’я Ремі вигнали з тоталітарної секти, де їй, загалом-то, і до цього було не надто комфортно. Опинившись на вулиці, Ремі вимушено приєднується до групи секс-працівниць, які обслуговують далекобійників на трасах. Дівчата називають себе "ящірками" і аж ніяк не справляють враження жертв. Утім, на Ремі чекає ще чимало інших відкриттів.

Експлуатаційне кіно — надто легка мішень для критики, незважаючи на те, що неодноразово вже було сказано про необхідність відмови від поділу кінематографа на highbrow і low-brow. Тим паче що саме експлуатаційне кіно — як жодна інша течія — є емансипаторським за своєю суттю, висвічуючи з усією можливою яскравістю проблематику тих чи інших маргіналізованих груп. Безумовно, найбільш наочним прикладом експлуатаційного кіно, цінного як повноцінні висловлювання щодо статусу жінок та патріархального тиску, є деякі класичні роботи Расса Мейєра та Джона Вотерса, насамперед "Убий, кицюню! Убий! Убий!" і "Жіночі проблеми" відповідно. Варто, звісно, окремо згадати сучасні фемексплуатейшени, в діапазоні від "Атомної білявки" до "Дівчини, яка подає надії", в яких суто трансгресивна мова експлуатаційного кіно остаточно стає інструментом політичного висловлювання проти мізогінії та насильства проти жінок (особливо якщо мати на увазі, що політичним може бути будь-який акт, спрямований на відмову від усталених суспільних норм).

"Країна солодощів" у цьому відношенні є фемексплуатейшеном у квадраті, оскільки режисер Джон Шваб взявся за максимально ризиковану тему секс-праці, навколо якої у феміністському співтоваристві вже зламано чимало членів, а дискусія давно перейшла в німу категоричність укупі з непристойним рівнем мізандрії. Очевидно, що ключовими орієнтирами для режисера стали нечисленні фільми про секс-працівниць, які мстять усьому світові за своє пригноблене становище: "Вулиці" Кетт Ші, "Янголятко" Роберта Вінсента О’Ніла, навіть "Міс 45 калібр" Абеля Феррари тощо. "Країна солодощів", проте, десь набагато тонша і розумніша за перераховані вище картини, які практично без жодної лірики переходили від сексу до насильства і навпаки навіть у рамках окремих епізодів. Шваба у своєму фільмі цікавить людське співтовариство як таке, і як у ньому здатна пристосовуватися глибоко травмована людина, від початку позбавлена всяких понять про нормальність.

Ремі довгий час була частиною релігійного культу, який відібрав у неї власну суб'єктність. Аж до моменту свого вигнання звідти Ремі була всього лише "однією з", крихітною частиною монолітного, безсловесного і слухняного ком’юніті, де немає місця жодним сумнівам. Але що відбувається, коли Ремі потрапляє до "ящірок" і поступово стає і частиною цієї спільноти? Ремі виявляється напрочуд гнучкою в питаннях власного виживання, проте її становище як секс-працівниці є не менш, а часом і навіть більш вразливим, ніж як учасниці тоталітарної секти. В обох випадках контроль над власною тілесністю є не більш ніж умовністю, оскільки в секті твоє тіло повністю належить її лідеру, а як секс-працівниця тіло однаково перебуває у владі клієнтів, які за замовчуванням здатні на все, та сутенерки, зі своїм, в дечому своєрідним поглядом на суб'єктність. Утім, "ящірки" намагаються створити всередині своєї спільноти таку собі подобу "сестринства", де знайдеться місце для секс-позитивізму, з подальшим обстоюванням своєї домінуючої ролі. Тут доречно згадати цитату з книжки Нюмана і Вайта "Влада жінок і державна політика" (2012) про феміністську дискусію навколо секс-праці: "По-перше, вони (феміністки) засуджують поточну правову політику, що передбачає кримінальні санкції проти жінок, які пропонують секс за гроші. По-друге, вони згодні з тим, що справжня згода є sine qua non законним сексом, чи то в комерційній, чи то некомерційній формі. По-третє, всі феміністки визнають, що мало що робиться для вирішення цих проблем". Ремі, своєю чергою, як смислотворчий персонаж "Країни солодощів" зазнавала кілька форм придушення власної сексуальності, і для неї "ящірки" стають тригером справжнього внутрішнього звільнення. Райлі, Седі, Лів і Леві — решта учасниць "ящірок" — розділяють секс із клієнтами та секс із партнерами, підтримуючи одна одну в усьому і допомагаючи Ремі прийняти нову дійсність. Джон Шваб намагається зруйнувати стереотипи про секс-працівниць, постійно додаючи до стрічки дедалі нові й нові нюанси та розкриваючи характери кожної з героїнь.

Утім, усі ці ідеологічні важливі моменти пропущені режисером через сито вельми неохайного слешера, який, по суті, не перезібраний у щось по-справжньому концептуально нове. Само собою, Джон Шваб намагається переосмислити жанр, впорскуючи в нього елементи rape & revenge і психологічної драми. Десь це йому однозначно вдається: лінія секс-працівниці Леві, яка мститься клієнту, який піддав її сексуальному насильству, викликає асоціації з культовим "Днем жінки" Мейра Зарки, мінус візуально надмірна жорстокість останнього. Десь режисер працює вхолосту, покладаючись виключно на акторське виконання, і, припустімо, присутність шерифа на горизонті розповіді деколи істотно відбирає екранний час у героїнь і їхню репрезентацію. При цьому Джон Шваб — постановник економний, який не прагне заливати екран кров’ю в будь-якій ситуації. Атмосфера жаху в стрічці досягається скоріше ретельною увагою до побутових деталей і поступовим зануренням глядача в життя головної героїні та її товаришок. Навряд чи "Країна солодощів" приречена стати новою класикою, але як хорор, що показує нову перспективу на секс-праці, картина Джона Шваба точно не виглядає невдачею. Хоча, звісно, в ідеальному світі за цей сюжет могла б узятися, наприклад, Лінн Ремсі або Джейн Кемпіон.