Знаєш, я ніколи не думав, шо мене так зачепить якийсь шрам. Отаке малесеньке, дурне місце на її нозі. Воно ж не кричить, не просить, шоб на нього дивилися. Просто собі є. Як камінь на дорозі. Але я його бачу — і все, пиздець, не можу відірвати очі. Шрам той — як карта. Як дорога, шо веде кудись, де я ще не був. А може, був, але забув. Вона казала, шо то від бомби. Ну, не прямо від бомби, а від того, шо після. Каже: "Романе, то дурниця, шматок скла мене зачепив, коли я бігла". Бігла, уявляєш? Отак просто — бігла. А я си сиджу тут і думаю: куди ти бігла, Марто? Від кого? І шо то за скло було? Яке воно на дотик? Гостре чи тупе? Воно ж могло глибше зайти, могло кров зупинити, могло… Могло тебе в мене забрати. Я її перший раз побачив у селі, коли нас туди кинули на ротацію. Вона стояла біля криниці, воду набирала. Сукня на ній — синя, як небо перед дощем, а на ногах — босоніжки старі, стоптані. І той шрам. Я його не одразу примітив, бо сонце сліпило, але потім… Потім він мене ніби покликав. Отак: "Романе, глянь сюди". І я глянув. І вже не можу не глядити. Вона сміялася, коли я спитав про нього. Каже: "Ти шо, солдатику, в тебе шрамів на фронті мало? Чого тобі мій?" А я не знаю, Марто. Не знаю, чого. Мої шрами — то інше. То залізо, то бруд, то піт із кров’ю впереміш. А твій — він… живий. Він говорить. Я чую, як він шепоче мені щоночі, коли я закриваю очі. "Романе, я тут. Романе, я її часть". Ми говорили з нею довго тоді, біля криниці. Вона розказувала, як усе було. Як сирена завила, як земля здригнулася, як шибки посипалися. Каже: "Я не чула нічого, крім того, як серце б’ється. А потім — тиша. І біль у нозі". А я слухав і думав: а де я був, коли то сталося? Чого я не був там, шоб тебе закрити собою? Чого я не бачив того скла, шоб його розтрощити, поки воно до тебе не дійшло? Я ж воюю, Марто! Я ж там, де смерть ходить, де кулі свистять, де хлопці падають, а я йду дальше. Я мав би звикнути до шрамів, до ран, до того, як тіло рветься на куски. Але твій шрам — він не дає мені спокою. Він не такий, як мої. Він не від кулі, не від ножа. Він від того, шо я не встиг. Від того, шо я не був поруч. Вона мені вчора казала: "Романе, ти хворий на голову. Чого ти до того шраму причепився? То просто шкіра". Просто шкіра… А я дивлюся на нього і бачу все. Бомбу. Дим. Її босі ноги на холодній землі. Її крик, якого я не чув. І себе — дурного, безсилого, шо сидить за сто кілометрів і чистить автомат, поки вона біжить. Я вчора її торкнувся. Ну, шрам той. Вона спала, а я не витримав. Простягнув руку і провів пальцем. Шкіра там шорстка, ніби пісок. А під ним — тепло. Її тепло. І я подумав: а шо, якби то скло глибше зайшло? Шо, якби я її не зустрів? Шо, якби той шрам був не на нозі, а десь, де я б не зміг його знайти? Вона прокинулася тоді. Подивилася на мене, як на дурня. Каже: "Романе, ти шо, не спиш? Чого ти мене лапаєш?" А я не знав, шо сказати. Сказав: "Марто, той шрам — то ти". Вона засміялася. А я не сміявся. Бо то правда. Той шрам — то вона. То її війна. То її біг. То її життя, якого я не бачив, але хочу знати. Я їй не розказав, шо мені сниться той день. Шо я бачу, як вона біжить, а я стою, як вкопаний, і не можу рушити. Шо я чую вибух, а потім — тишу, а потім — її голос, але не розумію слів. Я не розказав, бо як то сказати? Як пояснити, шо той шрам на її нозі став моїм? Шо я його ношу в собі, як кулю, шо застрягла і не виходить? Вона казала, шо я дурний. Шо то просто шрам. А я думаю: ні, Марто. То не просто шрам. То мій страх. Мій сором. Моя любов до тебе, шо я не можу вимовити. Бо як я скажу, шо люблю тебе, коли ти біжиш від бомб, а я не можу тебе догнати? Як я скажу, коли твій шрам кричить мені про те, шо я не встиг? Я вчора сидів і дивився на нього, коли вона спала. І думав: а може, то не шрам мене тримає? Може, то я сам себе тримаю? Може, то я хочу, шоб він мені щось сказав? Шо я можу її врятувати. Шо я ще не запізно. Шо той шрам — то не кінець, а початок. Але він мовчить. І я мовчу. А вона спить. І війна йде дальше. А я сиджу тут, із її шрамом у голові, і не знаю, шо з ним робити. Отаке воно, значить. Маленьке, а гостре, як чорт. Я його знайшов учора, коли ми з Мартою ходили до криниці. Лежало собі в траві, ніби чекало мене. Я підняв, а вона каже: "Романе, викинь ту дурницю, нашо тобі?" А я не викинув. Бо воно ж не дурниця. Воно — той самий шматок. Я знаю. Чую. Воно до її шраму пасує, як ключ до замка. Я їй не сказав, шо думаю про нього. Шо воно мені сниться. Як я тримаю його в руках, а воно ріже мені долоні, але я не пускаю. Бо як пущу — то все, Марта зникає. І шрам її зникає. І я знов один, із автоматом і брудом під нігтями. Вона б сміялася, якби я то розказав. Каже ж: "Ти, Романе, дурний, шо з тобою?" А я не дурний. Я просто… не можу відпустити. Я тут записав. Усе, шо вона мені розказувала про той день. Як сирена кричала, як вона бігла, як скло в ногу врізалося. Пишу, шоб не забути. Бо як забуду — то ніби того не було. А воно було. Я не бачив, але воно було. І той шрам — доказ. Він мені кричить: "Романе, то правда, вона бігла, а ти не встиг". Вчора я її спитав: "Марто, а шо ти думала, коли бігла?" Вона подивилася на мене, як на малого, і каже: "Нічо я не думала. Просто бігла. Шоб жить". Шоб жить… А я слухаю і думаю: а я шо роблю? Я ж тоже біжу. Тільки не від бомб, а за ними. За смертю. За хлопцями, шо падають. А вона бігла шоб жить, а я біжу шоб… шоб шо? Шоб її шрам не забути? Я його вчора приміряв. Ну, до її шраму. Вона спала, а я присів біля неї і приложив. Не ріже, не болить, просто лежить, як дома. І я подумав: а шо, як то не скло її різало? Шо, як то я сам його туди встромив? Не руками, а думками. Бо я ж не був там. Не закрив її. Не зупинив той вибух. То, може, то мій шрам? Моя вина? Вона прокинулася тоді. Побачила, шо я знов біля її ноги, і каже: "Романе, ти шо, з глузду з’їхав? Чого ти до того шраму липнеш, як муха до меду?" А я не знаю, Марто. Не знаю, чого. Може, я хочу його забрати. Вирвати з тебе і собі забрати. Шоб ти не носила його, а я носив. Бо я ж солдат. Я мушу носить рани. А ти — ні. Ти мусиш жить без них. "Сирена кричала так, шо вуха закладало. Я вискочила з хати, а воно вже падало. Десь близько. Земля затряслася, я впала, а потім встала і побігла. Не знаю куди. Просто бігла. А потім — біль. Нога тепла стала, я глянула — кров. І скло стирчить". Я то читаю і бачу. Її босі ноги. Її крик. І себе — далеко, з автоматом, шо не стріляє в той момент, коли треба. Вона мені казала: "Романе, забудь. То минуле". А як забути, Марто? Як забути, коли твій шрам — то мій будильник? Він мене будить щоночі. Я закриваю очі, а він тут. Горить. І я чую, як ти біжиш. І я біжу за тобою, але не встигаю. Ніколи не встигаю. Я вчора чуть не розрізав собі руку. Отак, просто шоб знати, як то було в тебе. Але не став. Бо шо я докажу? Шо я сильний? Шо я можу кров пустити, як ти? Ні, Марто. Я не можу. Бо твій шрам — то не просто кров. То твій біг. Твоя сила. А я… я тільки дивлюся на нього і тону. Вона мені вчора сказала: "Романе, ти хворий. Ти той шрам любиш більше, ніж мене". А я засміявся. Бо то правда. Я його люблю. Бо він — то ти. Але не вся ти. Тільки та часть, шо я не можу догнати. Та, шо бігла без мене. І я сиджу тут, із тим склом у руках, і думаю: а шо, як я його викину? Шо, як я перестану на нього дивитися? Чи перестану я тоді тебе бачить? Воно блищить. Як її очі, коли вона сміється. Але воно холодне. А її шрам — теплий. І я не знаю, шо з ним робити. Тримати? Викинуть? Чи просто сидіти і слухати, як він шепоче мені про той день, коли я не встиг? Я їй не скажу. Ніколи не скажу, шо той шрам — мій квиток до неї. Шо я через нього її бачу. Шо я через нього знаю, шо вона жива. Бо якби не той шрам, я б не повірив, шо вона вибігла. Шо вона сильніша за мене. Шо вона бігла, коли я стояв. Але я боюся, Марто. Боюся, шо той шрам мене з’їсть. Шо я буду дивитися на нього, а тебе не побачу. Шо я буду тримати те скло, а тебе відпущу. І шо тоді? Шо я буду робити без твого шраму? Без тебе? Ось я стою, тримаю її ногу в руках, а вона спить, як мала дитина, сопе собі тихенько, ніби ніякої війни нема, ніби ніякого шраму нема. А я дивлюся на нього, на той її шрам, і пальці самі тягнуться, ніби магніт якийсь, ніби він мене кличе: "Романе, давай, торкни, погладь, вилижи, шо ти там хочеш". І я торкаю, а він шорсткий, як наждачка, але теплий, як її шкіра, і я чую, як кров у мені гудить, як двигуни літаків над головою. Вона вчора казала: "Романе, ти шо, здурів? Чого ти до тої ноги липнеш, як пес до кістки?" А я сміюся, бо шо я їй скажу? Шо я хочу той шрам собі забрати? Шо я хочу його розрізати знов, шоб кров пішла, шоб я її скуштував, шоб я знав, як то було, коли вона бігла? Вона б мене в дурку здала, якби я то ляпнув. Але я думаю про то. Думаю, як би то скло взять, шо я знайшов, і провести по ньому, по тому шраму, шоб він ожив, шоб він закричав, шоб він мені розказав усе, шо я пропустив. Я ж не нормальний, Марто. Ти права, я хворий. Бо я сиджу тут, у цій сраній хаті, де стіни тремтять від вибухів десь там, за полем, а мені в голові тільки твій шрам. Я його малюю в зошиті, як дурень, олівцем обвожу, ніби карту, ніби план наступу. Ось тут скло зайшло, ось тут кров текла, ось тут ти впала, а тут встала. Я то бачу, хоч не був там. І мене то рве, бо я не був там, а мав би. Мав би тебе закрить, собою накрить, шоб ніяке скло до тебе не дісталося. Вчора я чуть не лизнув його. Ну, шрам твій. Ти спала, а я сидів біля тебе, як придурок, і думав: а шо, як я попробую? Шо я відчую? Сіль твоєї шкіри? Чи ту пекучу тишу після вибуху? Я вже нахилився, аж тут ти ворухнулася, і я відскочив, як обпечений. Бо шо б ти сказала, якби побачила? "Романе, ти шо, зовсім дах поїхав?" А я б сказав: "Та, Марто, поїхав. Через твій шрам поїхав". Знаєш, я вчора взяв те скло і попробував. Не її, себе. Просто чиркнув по пальцю, шоб знати, як то. Кров пішла, червона, густа, і я сидів, дивився на неї, як на кіно. Думав: а в тебе так само було? Ти тоже дивилася, як вона тече, чи просто бігла дальше? Я лизнув той палець, і смак — як залізо, як війна. І я подумав: а шо, як твій шрам пахне так само? Шо, як я його розріжу і попробую, чи буде він мій? Вона мені казала: "Романе, забудь той шрам, живи собі, люби мене, а не ту дурну шкіру". А я не можу, Марто. Бо той шрам — то ти, але не вся. То та ти, шо без мене вижила. Та, шо бігла, коли я чистив автомат десь у багнюці. І я хочу ту тебе догнати, схопить, притиснуть до себе, шоб вона не тікала більше. Але як я то зроблю, коли вона в тому шрамі схована? Я вчора сидів і гладив його, поки вона спала. Пальцями водив, ніби сліпий, шо карту читає. І думав: а шо, як я його зріжу? Просто возьму ніж, акуратненько, і заберу собі. Покладу в кишеню, буду носить, як талісман. Вона прокинеться, а шраму нема. І шо вона скаже? "Романе, де моя нога?" А я скажу: "Марто, я його врятував. Він тепер мій". І буду сміятися, як псих, а вона мене лупитиме по голові, але я знатиму, шо той шрам у мене, і ніхто його не забере. Але я не зрізав. Бо я боягуз, Марто. Я можу тільки дивитися на нього і шепотіти йому, як коханій: "Розкажи мені, як то було". І він мовчить, сука, мовчить, а я сатанію. Бо він знає, шо я хочу. Він знає, шо я хочу його роздерти, шоб ти прокинулася і закричала, шоб я побачив той день, коли ти бігла. Я хочу той крик, той біг, той біль — усе твоє хочу, шоб воно стало моїм. Вчора я чуть не розбудив її. Сидів біля неї, тримав те скло над її ногою, і думав: а шо, як я просто ткну? Не сильно, так, шоб кров пішла. Шоб я побачив, як вона тече, як тоді. Але я не ткнув. Бо шо б я сказав? "Марто, я хотів знати, як то було"? Вона б мене вигнала, і правильно б зробила. Але я хочу знати. Хочу скуштувать той момент, коли ти стала тою, шо з шрамом. Я їй не скажу, шо той шрам — мій бог. Шо я молюся на нього щоночі, коли закриваю очі. Шо я бачу, як він росте, як він покриває її всю, а потім мене, і ми обоє стаємо одним великим шрамом, шо кровоточить і кричить. Я не скажу, бо вона скаже: "Романе, ти хворий, лягай спати". А я не можу спати, Марто. Бо він не спить. Він дивиться на мене, сміється, дражнить: "Ти мене не доженеш". Знаєш, я вчора попробував його понюхать. Ну, шрам. Нахилився, аж носом торкнувся, і вдихнув. Пахне нею, але ще чимось — землею, димом, страхом. І я подумав: а шо, як я вдихну його весь? Шо, як я заберу той запах собі, шоб він жив у мені? Я чуть не розплакався там, біля її ноги, як дурень, бо зрозумів, шо не можу його забрать. Він її, а не мій. Але я хочу, шоб він був мій. Хочу його гризти, лизати, рвати, шоб він став частиною мене. Вона прокинулася тоді, подивилася на мене і каже: "Романе, ти шо, знов? Іди спати, дурню". А я встав, пішов до столу, взяв те скло і стиснув, аж кров пішла з долоні. І сказав їй: "Марто, я сплю. То сон". А вона засміялася і перевернулася на другий бік. А я сидів, дивився на свою кров і думав: а шо, як я поміняю її на твою? Шо, як я виріжу той шрам і прикладу до себе, шоб він приріс? Я не нормальний, Марто. Я хочу твій шрам більше, ніж тебе. Бо він — то ти, але чиста ти, та, шо без мене вистояла. І я хочу ту тебе з’їсти, шоб вона була в мені, шоб я знав, як то — бігти від бомб і жить. Але я не можу. Бо я тільки дивлюся, тримаю те скло і кровію, як дурень, а ти спиш, і твій шрам сміється надо мною. Я закриваю очі, Марто, і все починається знов, ніби хтось у голові кнопку натиснув, і я падаю в той сон, шо рве мене на шматки щоночі. Я стою посеред поля, кругом дим, гудить так, шо вуха лопаються, а земля під ногами тремтить, як жива, ніби хоче мене проковтнуть. І я бачу тебе, ти біжиш, боса, сукня рвана, а на нозі той шрам — червоний, свіжий, кров тече, як ріка, і я чую, як ти кричиш, але не розумію слів, бо гул літаків заглушає все. Я хочу побігти за тобою, Марто, шоб догнать, шоб закрить тебе собою, але ноги — як камінь, не рухаються, ніби мене в бетон закатали. А ти все далі, і той шрам на твоїй нозі росте, він вже не просто шрам, він — рана, шо відкривається, як паща, і з неї лізе скло, гостре, блискуче, і я знаю, шо то воно тебе різало, шо то воно тебе чуть не забрало. І я кричу: "Марто, стой, я йду!", але голос мій — як шепіт, і ти не чуєш, ти біжиш, а я стою, як дурень, і дивлюся, як той шрам пожирає тебе. А потім вибух, Марто, такий, шо мене кидає на землю, і я падаю в багнюку, а вона липка, тепла, як кров, і я розумію, шо то твоя кров, шо ти вже не біжиш, шо ти лежиш десь там, а я не встиг. Я ползу, руками рву ту грязь, шоб найти тебе, шоб хоть шматок твого шраму забрать, шоб хоть щось від тебе осталось. І я бачу його, той шрам, він лежить у багні, сам по собі, без тебе, відірваний, і я хапаю його, притискаю до грудей, а він гарячий, він пульсує, як серце, і я чую, як він шепоче: "Романе, ти запізно, Романе, ти не встиг". Я кричу уві сні, Марто, так кричу, шо горло рветься, але ні звука, тільки тиша, а той шрам у моїх руках росте, він обмотується круг мене, як змія, лізе по руках, по шиї, і я відчуваю, як він ріже мене, як він вгризається в мою шкіру, шоб стать моїм. І я хочу його, Марто, хочу, шоб він мене з’їв, шоб я став ним, шоб я знав, як то було, коли ти бігла. Я лижу його, той шрам, смакую його, і він солоний, як піт, як твоя кров, і я давлюся ним, але не пускаю, бо то єдине, шо в мене від тебе осталось. А потім ти з’являєшся знов, але вже не ти, Марто, а тінь твоя, і стоїш наді мною, а ноги в тебе нема, тільки дірка, звідки шрам виліз, і ти смієшся, а сміх твій — як скло, шо ріже мені вуха. І ти кажеш: "Романе, шо ти хочеш від мого шраму? Він не твій, він мій". А я кричу: "Ні, Марто, він мій, я його заберу!", і хапаю той шрам, шо вже обмотав мене, і рву його, а він кричить, як живий, і кров тече, але не твоя, а моя, і я розумію, шо то я кровлю, шо то я рву себе, а не його. І тоді поле зникає, Марто, і я вже не в багні, а в нашій хаті, але вона розбомблена, стіни в дірках, а ти лежиш на підлозі, і твій шрам — всюди, він покриває тебе, як павутина, і я падаю на коліна, ползу до тебе, а він лізе на мене, той шрам, обмотує мені горло, і я не можу дихать, але хочу, шоб він мене задушив, шоб я став ним, шоб я знав, як то — бути тобою. Я лижу його знов, той шрам, але тепер він пахне порохом, димом, і я чую вибухи, і розумію, шо то не сон, шо то правда, шо я не встиг. А ти встаєш, Марто, але очі в тебе пусті, і кажеш: "Романе, ти дурний, шо ти до мого шраму причепився?" І я хочу сказать: "Марто, я його люблю, я хочу його з’їсти", але рота нема, бо шрам його закрив, і я тільки хриплю, а ти смієшся, і твій сміх — як сирена, шо рве мені мозок. І я падаю на тебе, хапаю той шрам, рву його зубами, а він живий, він б’ється, як риба, і я гризу його, ковтаю, а він росте в мені, лізе в горло, в груди, і я чую, як він кричить: "Романе, я твій, але ти мій тоже". І тоді я бачу скло, Марто, те саме, шо я тримаю в руках наяву, воно летить на мене, величезне, гостре, і я знаю, шо то воно тебе різало, шо то воно зробило той шрам. І я кричу: "Давай, ріж мене, шоб я знав!", і воно влітає в мене, рве мені ногу, і я падаю, а кров тече, і я сміюся, бо думаю: "Тепер я, як ти, Марто, тепер я знаю". Але ти зникаєш, а шрам мій росте, і я розумію, шо то не твій шрам, то мій, і він сміється надо мною, бо я не встиг, бо я не догнав. Я хапаюся за нього, за той свій шрам уві сні, рву його руками, а він кричить, і кров тече, і я п’ю її, бо хочу знати, як то було в тебе, але смак — не твій, а мій, і я давлюся, а він обмотує мене, лізе в очі, в рот, і я не бачу нічого, тільки чую твій голос: "Романе, забудь той шрам". А я не можу, Марто, не можу, бо він уже я, а я — він, і ми тонемо в тій багнюці, в тій крові, і я знаю, шо не виберуся, бо не встиг. А потім усе зникає, Марто, і я лежу в темряві, а шрам мій гудить, як двигун, і я чую, як ти біжиш десь далеко, а я не можу встать, бо ноги рвані, і я кричу: "Марто, вернися, дай мені твій шрам!", але ти не чуєш, а я падаю в ту темряву, і шрам обмотує мене, як кайдани, і я знаю, шо то мій сон, мій жах, і я не втечу від нього, бо він — це я, а я — це він, і ми обоє не встигли. Я просипаюся, Марто, мокрий, як пес, і хапаюся за свою ногу, шоб провірить, чи є там шрам, чи то був тільки сон. Але я чую його, той шрам, він шепоче мені з твоєї ноги, сміється, і я знаю, шо він мене не пустить, шо він буде рвать мене щоночі, шоб я знав, шо не встиг, шоб я пив ту кров уві сні, шоб я гриз його, але не забрав. Роман: Слухай, Вітьок, ти шо, знов ту картоплю недоварив? Вона ж хрустить, як чоботи на морозі! Вітя: Та шо ти верзеш, Романе? Нормальна картопля, я її годину тримав, шоб ти знав! Ти просто жерти не вмієш, ото й хрустить. Роман: Годину, кажеш? Та ти її, мабуть, у холодну воду кинув і сидів, сопів, як паровоз. Я ж казав — спочатку кип’яток, а тоді кидай, шоб не ганьбитися перед людьми! Вітя: А ти шо, шеф-кухар, чи шо? Перед людьми, каже. Перед ким — перед тобою, чи шо? Ти тут один жреш, а я для тебе стараюся, як для пана. Роман: Та який з мене пан, Вітьок? Пан би горілку пив, а не ту твою бурду, шо ти з банки налив. То шо за пойло, ти де його взяв? Вітя: То не бурда, то самогон від діда Степана, чисте, як сльоза! Ти понюхай, Романе, то ж аромат, а не пойло. Ти просто не шариш, бо в тебе нюх, як у старої кози. Роман: Аромат, кажеш? Та від нього мухи дохнуть, я вчора бачив, як одна впала, тільки понюхала! Ти мене отруїть здумав, чи шо? Вітя: Та не верещи, Романе, пий і не жужжи. То нормальний самогон, я сам пробував, і бачиш — живий стою. А мухи — то вони дурні, не розбираються в хорошій випивці. Роман: Живий, кажеш? Та ти вчора після нього співав, як кіт на плоті, аж собаки в селі гавкали. Я думав, шо ти вже гаплик, а ти ще й картоплю варить поліз! Вітя: А шо, не співать? Життя ж таке, Романе, шо хоч співай, хоч плач — одна хрінь. А картопля — то святе, без неї ніяк, ти ж сам казав, шо без неї горілка не йде. Роман: Та йде, Вітьок, але не та, шо ти приніс. От у нас у селі був самогон, то пив — і душа співала, а від твого діда Степана душа в п’яти тікає. Ти хоть би розбавив його, чи шо. Вітя: Розбавить, кажеш? Та ти шо, баба, шоб самогон водою псувать? То гріх, Романе, дід Степан би мене з того світу прокляв, якби я таке зробив. Пий, як мужик, і не гундоси! Роман: Мужик, кажеш? Та я після твого пойла вчора чуть чоботи не зжер, бо картопля твоя була, як камінь. Ти хоть сіль кинув, чи знов забув? Вітя: Сіль — то для слабаків, Романе. Нормальний мужик і так зжере, шо дадуть. А ти шо, панночка, шоб тобі сіль подавать? Жери, шо є, і дякуй, шо я тобі взагалі варю! Роман: Дякую, Вітьок, дякую, шо ти мені таке щастя приніс. А шо, до картоплі нічого більше нема? Хліб там, чи огірок якийсь, шоб не так в носі дерло від твого самогону? Вітя: Хліб? Огірок? Ти шо, на весіллі, Романе? Є картопля, є горілка — живи і радуйся. А огірки я вчора з’їв, бо ти спав, як бик, і не просив. Роман: Та ти шо, Вітьок, огірки сам схомячив? А мені шо оставив — ту твою недоварену картоплю? Я ж казав — ділися, як брат, а ти жрешеш, як свиня на току! Вітя: А шо ти спав, Романе? Хто спить, той не жре. Я ж не винен, шо ти дрих, а я голодний був. І не свиня я, а солдат, шо знає, шо завтра може й не бути. Роман: Солдат, кажеш? Та ти солдат, шо самогон п’є і огірки краде, а побратиму картоплю сиру суне! Я б тобі в селі за таке в шию дав, шоб знав, як братів кидать. Вітя: А ти не в селі, Романе, тут не паничі, тут життя, шо є — то їмо. І не сира вона, нормально зварена, ти просто жерти не вмієш, я ж казав. Пий горілку, заїдай, і не гундоси! Роман: Пий, кажеш? Та я після твого пойла вчора чуть собаку не обійняв, думав, шо то ти! Воно ж пече, як чорт, ти хоть би закуску нормальну приніс, а не ту твою картоплю-гумку. Вітя: Собаку обійняв? Та то ти п’яний був, Романе, а не від мого самогону. І не гумка вона, а хрустка, як у ресторані. Ти просто не шариш, шо то делікатес! Роман: Делікатес, Вітьок? Та в ресторані тебе б за таке на сміх підняли, шо ти ту картоплю ледве теплу приніс. Я ж казав — у кип’яток кидай, а ти все по-своєму, як баран упертий! Вітя: Баран, кажеш? Та я для тебе, барана, стараюся, шоб ти не здох з голоду, а ти ще й носом крутиш! Пий, жери, і мовчи, бо я зараз усе сам з’їм, а ти будеш слюні пускать! Роман: З’їж, Вітьок, з’їж, шоб тобі та картопля в горлі стала! А я горілку доп’ю, шоб твій дід Степан хоть раз у житті мені пригодився. Тільки налий ще, бо я ту бадягу без закуски не витримаю. Вітя: Налий, кажеш? Та я тобі наллю, Романе, шоб ти не гундів. Але пий акуратно, бо вчора ти після третьої вже співав, а я слухав, як дурень, і чуть не оглох. Роман: Співав, бо душа просила, Вітьок. А ти не слухай, ти пий зі мною, шоб тоже душа заспівала, а не ту твою картоплю жуй, як коза сіно. Наливай, давай, і шукай хоть шмат хліба, бо я з голоду здохну! Вітя: Хліба нема, Романе, але налию, шоб ти заткнувся. Пий, співай, тільки не гундоси, бо я тебе тією картоплею закидаю, шоб знав, як Вітька діставать! Роман: Слухай, Вітьок, наллий мені ще, бо я тобі зараз таке розкажу, шо ти мене або в дурку здаси, або сам вип’єш до дна. Я вже трошки п’яний, але то добре, бо інакше я б не ляпнув, шо в мене в голові твориться. Вітя: Та налию, Романе, налию, тільки не гундоси, шо я мало ллю. Шо там у тебе за байки, шо ти аж п’яний розказувать здумав? Роман: То не байки, Вітьок, то життя моє, шо мене за горло тримає. Є в мене одна баба, Марта, ну, не баба ще, молода, але то не важно. В неї на нозі шрам, отакий, кривенький, шорсткий, від скла, каже, коли бомба рвонула. І от я, дурень, побачив той шрам, і все — пропав, Вітьок, він мені в мозок заліз, як цвях, і сидить там, не вилазить. Вітя: Та ти шо, Романе, до баби причепився через шрам? Ну є в неї рубець, і шо з того? В мене тоже шрамів повно, он на руці, бачиш, від колючки, то шо, ти й до мене липнуть будеш? Роман: Ні, Вітьок, то не те, ти не шариш. Твоя колючка — то дурня, а її шрам — то ціла історія, шо я не бачив, але чую її, ніби сам там був. Вона бігла, каже, коли все рвалось, а я думаю — де я був, коли вона бігла? Чого я її не закрив? І той шрам мені очі ріже, я його бачу і вдень, і вночі, і хочу знати, як то було, коли він з’явився. Вітя: Ну ти даєш, Романе, шо ти до того шраму докопався? Вона жива, та й добре, шо ти з нього собі трагедію клеїш? Пий краще, шоб дурне з голови вивітрилось. Роман: Не вивітрюється, Вітьок, хоч убий. Я п’ю, а він перед очима стоїть, той шрам, і кличе мене, ніби каже: "Романе, ти мусиш знати". Я до нього торкаюсь, коли вона спить, пальцями вожу, і він теплий, шорсткий, ніби дорога, шо мене кудись веде. І я хочу по тій дорозі пройти, шоб самому відчути, як то — коли скло рве шкіру, коли земля гудить, коли ти один проти всього. Вітя: Та ти ненормальний, Романе, шо ти до бабиної ноги липнеш, як до ікони? То ж просто шрам, шо ти з нього собі бога зробив? Вона знає, шо ти так сатанієш? Роман: Знає, Вітьок, знає, але не до кінця. Каже: "Романе, ти хворий, забудь той шрам". А я не можу забуть, бо він мене тримає, як ланцюг. Я вчора сидів біля неї, дивився на нього, і так хотів його розрізать, шоб він заговорив, шоб я побачив її кров, шоб я понюхав той момент, коли вона вистояла. Я вже скло тримав над ним, але не ткнув, бо злякався, шо вона прокинеться і мене прожене. Вітя: Ти шо, Романе, з ножем до неї лізти здумав? Та ти псих, добре, шо не ткнув, бо вона б тобі яйця відірвала, і правильно б зробила! Шо ти хочеш від того шраму — шоб він тобі пісню заспівав? Роман: Не пісню, Вітьок, а правду. Я хочу знати, як то — вижить, коли все летить в біса. Вона вижила, а я тільки стріляю десь там і не знаю, як то — бігти без зброї, тільки з собою. І той шрам — він її сила, а я слабак, шо не був там, шо не бачив, як скло її чіпляло. Я хочу його понюхать, скуштувать, шоб він став моїм, шоб я тоже був сильним, як вона. Вітя: Ну ти загнув, Романе, я аж горілку пролив. Ти шо, її шрам жрать здумав? То не сила, то просто рана, шо ти з нього собі цілу казку накрутив? Пий, шоб мозок прояснився, бо ти вже несеш якусь хрінь! Роман: Не хрінь, Вітьок, а моє життя. Я п’яний, але правду кажу — той шрам мене жере зсередини. Я бачу його, коли очі закриваю, і думаю: а шо, як я його заберу? Просто виріжу і собі в кишеню покладу, шоб він був зі мною, шоб я його гладив, коли страшно. Вона спить, а я сиджу і мрію, як би то було — держать його в руках, нюхать його, лизнуть, шоб знати, як вона пахла, коли бігла. Вітя: Ти шо, Романе, на все село психом станеш? Виріже, каже! Та вона тебе за таке зарубить, і я б зарубив, якби ти до моєї ноги з ножем поліз! Шо ти до того шраму причепився, як до баби на танцях? Роман: Бо він мене не пускає, Вітьок. Я п’ю, а він у голові гудить, ніби двигун. Я хочу його розколупать, шоб він показав мені її, ту Марту, шо вистояла, коли я десь гнидався в окопах. Я вчора чуть не полоснув себе по нозі, шоб так само, шоб знати, як то — кровить, як вона кровила. Але не полоснув, бо зрозумів, шо мій шрам не буде таким, як її. Вітя: Ну ти дурень, Романе, добре, шо не полоснув, бо я б тебе до медпункту тягнув, а там би ржали з тебе до ранку. Шо ти до її шраму липнеш, як до меду? Вона жива, радуйся, а не сиди з ножем над її ногою! Роман: Не можу радіть, Вітьок, бо той шрам — мій сором. Я не був там, коли він з’явився, а вона була, і вистояла. І я хочу той сором забрать, шоб він став моїм, шоб я його носив, а не вона. Я вчора шепотів йому, як дурень: "Дай мені себе", а він мовчить, а я п’яний сиджу і думаю, як би його вирвать із неї, шоб я був спокійний. Вітя: Та ти ненормальний, Романе, шептать шраму? Ти шо, з ним одружиться здумав? Пий ще, шоб та дурня з тебе вийшла, бо я вже не знаю, шо з тобою робить — сміятися чи в шию дать! Роман: Смійся, Вітьок, смійся, але то не дурня, то я весь. Я п’яний, але кажу, як є — той шрам мене рве, бо я слабший за нього. Я хочу його держать, нюхать, кусать, шоб він був моїм, шоб я знав, шо можу бути, як вона. Налий ще, бо я без горілки того не витримаю. Вітя: Налию, Романе, налию, тільки не кусай мене, як той шрам! Ти шо, закохався в нього, чи шо? Вона знає, шо ти такий псих? Я скидаю ковдру, тихо, шоб вона не прокинулась, і лягаю ближче, аж носом чую її тепло. Шрам пахне не так, як решта її тіла — тут гостріше, ніби земля після грози, змішана з чимось терпким, живим. Я притискаюсь губами до нього, легенько, ніби цілую, і він теплий, пульсує під моїм диханням, ніби відповідає. Мене трусить, але я не спиняюсь, веду язиком по його краю, і він жорсткий, ніби кора дерева, але м’який у глибині, і я чую, як кров гудить у моїх скронях, як мотор, шо набирає обертів. Я розстібаю штани, руки тремтять, але я вже не можу назад, бо той шрам — він не просто шкіра, він кличе мене, і я хочу його так, шоб він став моїм, шоб я в нього ввійшов. Я притискаюсь до нього стегном, трусь об нього, і він ніби оживає, ворушиться піді мною, ніби дихає, і я відчуваю, як жар від нього лізе мені в живіт, у груди, у горло. Я стогну, тихо, шоб Марта не почула, але мені здається, шо той шрам чує, шо він знає, шо я роблю, і хоче того ж. Я обіймаю її ногу, притискаю його до себе міцніше, і він ніби розкривається, стає ширшим, м’якшим, ніби запрошує мене всередину. Я впираюсь у нього, рухаюсь, і кожен рух — як удар струмом, бо він не просто лежить, він тягне мене, ніби хоче, шоб я розчинився в ньому. Я чую його шепіт, низький, гудячий, ніби він каже: "Давай, Романе, глубже", і я давлю сильніше, аж шкіра на стегнах пече, але мені не боляче, мені добре, бо той шрам — він мій, він мене приймає. Але тоді щось міняється, Марта ворушиться уві сні, а шрам ніби стискається, обхоплює мене, і я відчуваю, як він лізе на мене, не просто тримає, а тягне в себе. Я хочу відірватись, глянуть, шо відбувається, але не можу, бо він уже не просто рубець, він — яма, темна, волога, і я падаю в неї, ніби в колодязь. Мої руки липнуть до нього, ніби до смоли, і я чую, як він дихає, як він смокче мене, ніби голодний звір, шо не пускає здобичі. Я трусь об нього швидше, шоб вирватись, але чим дужче я рухаюсь, тим глибше він мене затягує, і я бачу, як він росте, покриває її ногу, лізе на мене, обмотує стегна, живіт, і я вже не знаю, де я, а де він. Мій піт змішується з його теплом, і він стає слизьким, ніби живе м’ясо, шо пульсує піді мною, і я кричу, але без звука, бо рот повний його, і він лізе в мене, в горло, в груди, ніби хоче мене проковтнуть цілого. Я відчуваю, як він стискає мені ребра, як він дихає замість мене, і я вже не рухаюсь, а борсаюсь, ніби в болоті, але то не болото, то він, той шрам, шо став пащею, і я розумію, шо він не мій, шо то я його, і він мене жере, повільно, ніби смакує. Мої ноги тремтять, але не від кайфу, а від страху, бо він уже на шиї, лізе в очі, і я бачу тільки темряву, вологу, густу, і чую, як він гудить, ніби двигун, шо тягне мене на дно. Я хапаю Марту за ногу, шоб вирватись, але її шкіра вже не її, вона вся — той шрам, і він обмотує мене, як павутина, і я відчуваю, як мої кістки тріщать, як він ламає мене, шоб забрать собі. Я хочу крикнуть, шоб вона прокинулась, шоб мене витягла, але язик не слухає, він липне до нього, до того шраму, і я чую, як він сміється, низько, глухо, ніби знає, шо я не втечу. Я давлю на нього всім тілом, шоб хоч раз закінчить, шоб він мене відпустив, і він ніби вибухає піді мною, гарячий, вологий, і я падаю в нього, але то не кайф, то кінець, бо він уже в мені, в голові, в жилах, і я не я, а він, той шрам, шо поглинув мене, як море рибу. Я чую, як Марта дихає, але її вже нема, є тільки він, і я тон в ньому, і він шепоче: "Ти мій, Романе", а я не можу відповісти, бо мене вже нема. Вона прокидається, ворушиться, а я лежу, мокрий, важкий, і не знаю, чи то був секс, чи то він мене зжер, але шрам на її нозі знову маленький, тихий, ніби нічого не було, а я дивлюся на нього і тремчу, бо знаю, шо він чекає, шоб я знов прийшов, шоб знов мене забрать. Роман: Алло, добрий вечір, це той психотерапевт, шо мені радили? Роман я, мені сказали, шо ви можете помогти, коли в голові шось не те. Чуєте мене? Психотерапевт: Добрий вечір, Романе, так, це я. Чую вас чудово, не хвилюйтесь. Хто радив, якщо не секрет? І шо там у вас не те, розкажіть спокійно. Роман: Та друг один казав, шо ви йому мозги розплутали, коли він заплутався. А я от… ну, не знаю, як сказати, просто чуюсь, ніби мене хтось ізсередини гризе, але не зубами, а якось так, ніби шепоче мені в вухо, шо я не там, де треба. Психотерапевт: Гризе, кажете? Цікаво. А де б ви мали бути, як вам той шепіт здається? Шо він вам таке шепоче, шо ви аж до мене додзвонились? Роман: Та не знаю я, де мав би бути, ото й біда. Може, десь, де тихо, де ніхто не лізе в душу, а тут кругом шум, люди, все гудить, і я сижу, як дурень, думаю — шо я тут роблю взагалі? Ви таке чули колись, чи я один такий? Психотерапевт: Чув, Романе, чув, не один ви. То нормально, коли душа шукає тишу, а кругом гудить. А шо ви робите, коли той шепіт вас гризе? От сьогодні, шо було, перед тим як мені дзвонить? Роман: Та шо роблю, сижу собі, дивлюсь, як мухи по стелі лазять, і думаю — шо вони там шукають, ті мухи? А потім думаю — а я шо шукаю? І так воно крутиться в голові, ніби я сам муха, шо не знає, куди летіти. От і набрав вас, шоб хоть хтось пояснив, шо з тим робить. Психотерапевт: Мухи, кажете? Гарно підмітили. Може, ви шукаєте те саме, шо й вони — місце, де спокійно? А шо вам ті мухи шепочуть, коли ви на них дивитесь, є якісь думки? Роман: Та шепочуть, мабуть, шо я дурень, шо сижу і на них витріщаюсь, замість шоб шось робить. Але шо робить, коли я не знаю, куди себе діти? От ви скажіть, шо нормальні люди роблять, коли їм в голові мухи гудять? Психотерапевт: Нормальні люди, Романе, по-різному. Хтось книжку читає, хтось гуляє, шоб голову провітрить. А ви шо любите робить, коли не на мух дивитесь? Є шось, шо вас від того шепоту відволікає? Роман: Люблю, буває, по дворі ходити, дивитись, як кури гребуться, там хоч якийсь рух, а не та стеля з мухами. Але то ненадовго, бо потім вертаюсь, і знов те саме — шепіт, гудеж, ніби я в клітці, а двері не видно. Ви як думаєте, то клітка в голові, чи я справді десь застряг? Психотерапевт: Кури — то вже шось, Романе, рух, як ви кажете. А клітка, мабуть, у голові, але то не страшно, ми всі часом у своїх клітках сидимо. А шо вам кури шепочуть, коли ви на них дивитесь, вони вам помагають чи дражнять? Роман: Та не шепочуть вони, а гребуться собі, а я стою, дивлюсь, і думаю — шо вони знають, шо я не знаю? Може, вони двері бачать, а я сліпий, як кіт у мішку. От якби я був куркою, може, й не дзвонив би вам, а гребся б собі і не парився. Психотерапевт: Куркою, кажете? Цікава думка. Може, вам у тих курях є шо повчитись — гребтись і не паритись, як ви кажете. А шо б ви гребли, якби двері побачили, куди б пішли? Роман: Та греб би я, мабуть, десь, де трава м’яка, де сонце гріє, а не той двір сірий, де кури тільки пилюку здіймають. Але я не курка, я Роман, і мені не гребтись, а жить якось треба, а як — не знаю, бо той шепіт мене з розуму зводить. Психотерапевт: Трава м’яка — то вже мрія, Романе, бачите, шось у вас вимальовується. А шо вам заважає жить, як Роман, а не як курка? Шо той шепіт вам таке каже, шо ви аж з розуму сходите? Роман: Та заважає, шо я не знаю, куди ту траву шукать, де вона росте, чи є вона взагалі. А шепіт каже — ти дурень, Роман, сидиш тут, а життя десь там, і я думаю — а де там? Може, в курях, може, в мухах, а може, в стелі, і я вже не знаю, шо слухать. Психотерапевт: Життя десь там, кажете? То цікаво, Романе, ви ніби шукаєте, але не знаєте, шо. А якби ви ту траву знайшли, шо б ви з нею робили, якби були не куркою, а собою? Може, там ключ до того шепоту? Роман: Шо робив би? Та ліг би на неї, мабуть, і лежав, шоб вона мені в спину кололась, шоб я знав, шо я живий, а не просто сижу і мух ловлю очима. Але то дурня, бо трави нема, а є тільки кури, і я не знаю, шо вони від мене хочуть. Психотерапевт: Лежати на траві — то вже план, Романе, шось живе в вас є. А кури, може, від вас нічого не хочуть, а просто собі гребуться? Може, то ви від них шось хочете, шо вони вам не дають? Роман: Та може, й хочу, шоб вони мені двері показали, шоб я не сидів, як дурень, а пішов кудись, де не гудить. Але вони гребуться, а я стою, і думаю — шо я тут, а не там, де кури знають дорогу? Ви як думаєте, вони мене кудись ведуть, чи я сам себе воджу? Психотерапевт: Кури знають дорогу, кажете? Цікаво, Романе, може, ви їм заздрите, шо вони не паряться? А куди б ви пішли, якби вони вам двері показали, шо б ви там шукали? Роман: Заздрю, мабуть, бо вони гребуться і не думають, а я думаю і не гребусь. Пішов би я, мабуть, туди, де мухи не лазять, де стеля не давить, а кури б за мною бігли, шоб я їх годував. Але то ж дурня, бо кури мене не поведуть, вони ж кури, а не я. Психотерапевт: Кури за вами бігли б, Романе? То вже ціла картина. Може, ви хочете, шоб вони вас вели, а не ви їх годували? Шо б ви їм дали, якби вони вас до тієї трави привели? Роман: Та дав би я їм зерна, шоб вони не греблись, а танцювали круг мене, шоб я був їх король, а вони мене слухали. Але то ж бред, бо кури не танцюють, а я не король, і трави нема, і я не знаю, шо я несу вам, мабуть, я здурів. Психотерапевт: Танцювали круг вас, кажете? Гарна фантазія, Романе, може, вам танці з курми сняться? А шо б ви робили, якби стали їх королем, шо б ви їм наказали, крім танців? Роман: Та наказав би я їм летіть, шоб вони крила розпустили і полетіли до тієї трави, а я за ними на крилах би гнав, шоб не сидіть тут, а летіть, як муха, тільки не до стелі, а до сонця. Але то ж абсурд, бо кури не літають, а я не лечу, і шо ви зі мною базарєте, я вже не знаю! Психотерапевт: Летіти до сонця, Романе? То вже не кури, а цілий Ікар у вас у голові. Може, вам не кури потрібні, а крила, шоб самому до тієї трави дістатись? Шо б ви з тими крилами робили? Роман: Та шо робив би, гнав би за курми, шоб вони мені гніздо звили на тій траві, а я б там спав, як курка на яйцях, і не слухав би той шепіт, а слухав би, як вони кудкудакають. Але я ж не лечу, і кури не літають, і ви мене не розумієте, мабуть, я не туди дзвоню! Психотерапевт: Гніздо на траві, кажете? Романе, то вже ціла казка. Може, вам не психотерапевт, а птахівник треба, шоб з тими курми розібратись? Я вас слухаю, але ви праві, я вже не встигаю за вашими крилами! Роман: Та який птахівник, я ж не про курей, а про себе, а ви про крила! Я дзвоню, шоб шепіт спинити, а ви мені про гнізда, я вже не знаю, шо я вам несу, бувай, мабуть, я сам з курми розберусь! Роман: Алло, тату, то ти? Слухай, я тут трохи випив, але то не важно, нормально чути? Хочу з тобою побазарить, бо в голові каша, а ти ж усе знаєш про життя. Батько: Алло, Романе, чую, чую, шо там у тебе? Знов горілку хлистаєш, чи шо? Ну давай, базарь, шо там тебе мучить, шоб я хоч раз у житті щось путнє від тебе почув. Роман: Та не мучить, тату, просто думаю про жінок от сих. От ти ж з мамою скільки прожив, як ти її вибрав? Бо я тут одну маю на думці, Марту, і не знаю, шо з нею робить — жениться чи тікать, бо вона мене з розуму зводить. Батько: Жінки, кажеш? Ну, Романе, то ціла наука, шо ти її горілкою не змиєш. Маму я вибрав, бо вона була не така, як усі — тиха, але як шось скаже, то аж мурашки по спині. А ти шо, до своєї Марти причепився? Шо вона тобі такого зробила? Роман: Та шо зробила, тату, сама по собі така, шо я аж пітнію, як її бачу. Гарна, знаєш, як весна, але з характером, як буря. Каже мені: "Романе, ти дурний, але я тебе терплю". І я не знаю, чи то любов, чи то вона мене просто дражнить, шоб я бігав за нею, як пес. Батько: Ха, Романе, то як мама мені колись! Терпить, кажеш? То вже добре, бо жінка, шо терпить дурня, — то скарб. Але ти не бігай, як пес, бо вони, баби, люблять, коли ти трошки гордий, шоб не ганявся за кожною юбкою, а вибрав одну і тримайся. Роман: Гордий, кажеш? Та я гордий, тату, але як вона на мене гляне, то я вже не я, а якийсь телепень, шо слова забуває. Вчора сиділи, пили чай, а вона мені: "Романе, шо ти на мене витріщаєшся, як на корову?" А я й не витріщаюсь, я любуюся, але не скажеш же так, бо засміє. Батько: Ну ти й олух, Романе! Любуюся, каже! То скажи їй, шо любиш, шо ти мимриш, як мала дівка? Жінки, знаєш, люблять, коли ти прямо ріжеш, а не крутиш, як вуж на пательні. Мама мені сама казала: "Не мямли, а говори, шо хочеш". Роман: Прямо, тату? Та я б сказав, але язик не слухає, бо горілка в голові гудить. Вона ж не проста, Марта моя, вона як вогонь — гріє, але як не так підійдеш, то й обпече. От ти як з мамою мирився, коли вона палила тебе словами? Батько: Мирився, Романе, як умів. Мама, бувало, гримне, шо аж шибки дрижали, а я мовчу, бо знаю — перекричить її не вийде. А потім беру її за руку, кажу: "Ганю, хватить, бо я оглохну". І вона сміється, і все, мир. Ти тоже не бійся, шоб твоя Марта тебе трошки попекла, то й любов міцніша буде. Роман: Попекла, кажеш? Та вона мене вже сто раз пекла, тату! Вчора кажу їй: "Марто, ти гарна, як сонце", а вона: "Романе, не заливай, бо я не дурна, шоб на таке вестися". І сміється, а я стою, як дурень, і думаю — шо з нею робить, коли вона така? Батько: Ха, Романе, то вона тебе на крючок взяла! Гарна, кажеш? То добре, але ти не розсипайся перед нею, як пшоно перед курми. Жінки люблять, коли ти трошки тримаєш себе в руках, шоб вона сама до тебе тягнулась, а не ти до неї, як до меду. Мама мене тоже дражнила, а я не вівся, і вона сама потім приходила мириться. Роман: Тягнулась, тату? Та Марта моя не тянеться, вона сидить, як цариця, і чекає, шоб я їй звізди з неба приніс. А я б приніс, знаєш, але як їй сказать, шо я її хочу не просто так, а шоб назавжди? Бо вона як скаже "ні", то я здохну, мабуть, від сорому. Батько: Не здохнеш, Романе, не верещи! Сказать, шо хочеш назавжди, — то не сором, то мужність. Я мамі казав: "Ганю, ти моя, і нікуди не дінешся", і вона хоть і бурчала, а очі сміялись. Твоя Марта тоже не дурна, якшо ти їй серце покажеш, то не прожене, а як прожене — то не твоя вона. Роман: Серце, тату? Та я б показав, але вона мене так крутить, шо я вже не знаю, де моє серце, а де горілка. От ти як з мамою тримав себе, шоб вона тебе не вертіла, як циган сонцем? Бо Марта моя — вона вертить, і я п’яний від того, як дурень. Батько: Тримав, Романе, як умів. Мама мене тоже крутила, бувало, шо я чуть не гавкав від неї, але я їй казав: "Ганю, я тут хазяїн, а ти слухай". І вона слухала, бо знала, шо я не здамся. Ти тоже не здавайся, шоб твоя Марта бачила, шо ти не просто п’яний балабол, а мужик, шо знає, шо хоче. Роман: Мужик, кажеш? Та я мужик, тату, але як вона на мене гляне, то я вже не мужик, а телепень, шо чоботи плутає. Вчора кажу їй: "Марто, пішли б гулять", а вона: "Романе, шо ти гуляти вмієш, ти ж п’яний вічно". А я не вічно, я просто люблю її, а горілка сама лізе, шоб я не боявся. Батько: Не боявся, кажеш? Та ти, Романе, не горілкою хоробрість бери, а собою. Я мамі не п’яний освідчувався, а тверезий, шоб вона знала, шо я при умі. Твоя Марта тоже не дурна, скажи їй тверезо, шо любиш, а не п’яним язиком мели, бо вона тебе за клоуна держать буде. Роман: Тверезо, тату? Та я б сказав, але горілка мені язик розв’язує, а без неї я мимрю, як хлопчик. Вона ж не проста, Марта, вона як вино — п’янка, але як переборщиш, то голова тріщить. От ти як маму в руках тримав, шоб вона не крутила тобою? Батько: В руках, Романе, то голосно сказано. Мама мене не крутила, бо я їй не давав, але й не душив її, шоб вона не тікала. Казав їй: "Ганю, ти моя, але я тебе не в клітці тримаю". І вона була зі мною, бо знала, шо я її поважаю. Ти тоже поважай свою Марту, але не гнися перед нею, шоб вона не думала, шо ти ганчірка. Роман: Ганчірка, тату? Та я не ганчірка, я просто дурний від неї! Вчора сиділи, вона мені пирога дала, а я чуть не подавився, бо дивився на неї, а не на тарілку. А вона сміється: "Романе, ти шо, сліпий?" А я не сліпий, я закоханий, але як їй то сказать? Батько: Закоханий, кажеш? То скажи, Романе, шо ти дурня строїш? Я мамі казав: "Ганю, люблю тебе, хоч ти й бурчиш", і вона хоть і гримала, а потім обняла. Твоя Марта тоже не кам’яна, скажи їй, шо любиш, і не п’янь, шоб вона повірила, а не ржала з тебе. Роман: Не п’янь, тату? Та я зараз п’яний, але завтра попробую, як протверезію. Вона ж мені сниться, Марта, і я думаю — шо з нею робить, коли вона така, шо я аж тремчу? От ти як з мамою дожив до сих пір, шоб я знав? Батько: Дожив, Романе, бо любив і не здавався. Мама не ангел, але я її брав таку, яка є, і вона мене тоже. Ти тоже бери свою Марту, якшо вона твоя, але не пий перед тим, шоб не ганьбиться. А зараз клади слухавку і спи, бо ти вже п’яний, як чіп! …її шкіра пахне сіллю і теплом, а в кімнаті тихо, тільки годинник цокає десь у кутку. Вона повертається до мене, очі напівзаплющені, і я торкаюсь її живота, пальці ковзають по її м’якій плоті, ніби по воді. Вона хапає мене за руку, тягне до себе, і я падаю на неї, наші губи стикаються, вологі, жадібні, і я чую, як вона дихає мені в рот, ніби віддає своє повітря. Я скидаю сорочку, вона рве мою футболку, і ми сплітаємось, її груди притискаються до моїх, і я відчуваю, як її серце б’ється, швидко, ніби птах у клітці. Я хапаю її за стегна, підіймаю, і вона обхоплює мене ногами, ніби лещата, шо не пускають. Я входжу в неї, різко, і вона вигинається, ніби струна, шо ось-ось лопне, а я рухаюсь, ніби хочу пробить її наскрізь, і вона кричить, але не від болю, а від того, шо ми живі, шо ми разом. Її нігті рвуть мені шкіру на плечах, і я кусаю її в шию, смокчу її плоть, ніби хочу випить її до дна. Ми котимось по ліжку, вона штовхає мене, сідає зверху, і її рухи — як танець, шо рве мене зсередини, і я хапаю її за сідниці, впиваюсь пальцями, шоб лишить синці. Вона стогне, голос хрипкий, і я відчуваю, як її жар лізе мені в кістки, як ми стаємо одним ритмом, одним диханням, ніби машина, шо гудить і не спиняється. Я перевертаю її, притискаю до подушки, і вона б’ється піді мною, ніби риба на гачку, але не тікає, а тягне мене глубже, і ми пітніємо, наші тіла липкі, ніби смола, шо з’єднує нас намертво. Я гризу її груди, вона тягне мене за волосся, і ми вже не люди, а звірі, шо рвуться одне в одного, і кожен її крик — як удар, шо відлунює в моїй голові, і я хочу її всю, до останньої краплі. Але тоді вона різко б’є мене в лице, кулак твердий, і я падаю назад, а з носа тече кров, тепла, густа. Вона кидається на мене, ніби вовчиця, і я хапаю її за горло, стискаю, шоб спинити, але вона сміється, хрипко, і б’є мене в груди, аж ребра гудять. Я відштовхую її, вона падає на підлогу, і я стрибаю за нею, хапаю за ноги, тягну до себе, і ми котимось, ніби в багні, шо нас засмоктує. Вона виривається, хапає ніж зі столу, маленький, кухонний, і тиче мені в плече, і я чую, як він рве м’ясо, але не кричу, а сміюся, бо то вже не гра, то смерть, шо танцює з нами. Я вириваю ніж з її рук, б’ю її в живіт, не сильно, але так, шоб вона зігнулась, і вона падає, а я на неї, притискаю до підлоги, і мої руки находять її горло, стискають, аж вени на її шиї пульсують. Вона хрипить, але б’є мене коліном у пах, і я реву, падаю набік, а вона хапає мене за голову, б’є об підлогу, і я чую, як череп тріщить, але хапаю її за руку, кручу, шоб виламать, і вона кричить, а я тичу ніж їй у бік, і кров тече, червона, блискуча, ніби фарба, шо малює нас обох. Ми б’ємося, ніби хочемо розірвать одне одного на шматки, її кулаки луплять мені в лице, а я рву їй шкіру на стегнах, і ми кричимо, ніби звірі, шо не знають, як спинитись. Я хапаю її за шию знов, стискаю так, шо очі її вилазять, і вона тиче мені пальці в очі, ніби хоче видавить, і я відкидаюсь, а вона стрибає на мене, б’є ножем у груди, неглибоко, але кров тече, і я хапаю її за зап’ястя, ламаю, і ніж падає, а ми котимось, мокрі від поту і крові, ніби в озері, шо кипить. Я б’ю її в горло, вона хрипить, але кусає мене в руку, і я відчуваю, як її зуби рвуть м’ясо, і ми вже не б’ємося, а рвемо одне одного, ніби хочемо злізти під шкіру. А потім шось тріщить, не в нас, а між нами, і я бачу, як її шкіра лопається, ніби глина, шо сохне, і моя тоже, і ми не б’ємо вже, а з’єднуємось, ніби дві ріки, шо стікають в одну. Її руки лізуть у мої рани, не рвуть, а вростають, і я чую, як мої кістки хрустять, лізуть у її плоть, ніби нитки, шо зшивають нас докупи. Її кров тече мені в груди, моя в її стегна, і ми пульсуємо, ніби одне серце, шо б’ється в двох тілах. Я відчуваю, як її ноги сплітаються з моїми, кістки ламаються, але не болять, а зрощуються, ніби метал, шо плавиться, і ми ростемо, стаємо вищими, ширшими, з руками, шо стають крилами, але не пташиними, а важкими, м’ясистими. Її очі лізуть у мої, зливаються в одне, велике, темне, і наші роти стають пащею, шо реве, не словами, а звуком, шо рве повітря. Її волосся вростає мені в голову, моє в її, і ми — одне створіння, шо дихає, шо ворушиться, шо живе. Ми встаємо, хитко, ніби народжені щойно, і наші кроки гудять по підлозі, бо ми важкі, наші груди — одні, широкі, з двома серцями, шо б’ються в унісон. Ми йдемо до стіни, б’ємо в неї, і вона тріскається, бо ми сильні, ми одні, і ми кричимо, але то не крик, а гул, шо ламає все кругом. Наша шкіра — груба, червона, з рубцями, шо пульсують, і ми падаємо на підлогу, згортаємось, ніби клубок, і засинаємо, одне створіння, шо дихає, шо знає, шо ми вбили одне одного, шоб стать чимось новим.

2025.