Короткий екскурс в історію жанру

Жанр виник наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років, коли такі фільми, як "Фатальний потяг" (1987) та "Основний інстинкт" (1992) досягли комерційного та критичного успіху. Еротичний трилер — це, так би мовити, оголений нуар, особливо якщо зважати на суттєвий вплив на генезіс жанру таких стрічок епохи Кодексу Хейса як "Той що підглядає" (1960) Майкла Пауелла, "Запаморочення" (1958) Альфреда Ґічкока та "Дияволиці" (1955) Анрі-Жоржа Клузо.

Однією з визначальних рис жанру еротичного трилера є його зосередженість на жіночих персонажках. В еротичних трилерах часто з’являються сильні, незалежні жінки, які використовують свою сексуальність, щоб маніпулювати та контролювати чоловіків, які їх оточують. Це контрастує з багатьма іншими трилерами, в яких головними героями, як правило, є чоловіки. Тим не менш, досі не вщухає полеміка, а чи можна вважати жанр еротичного трилера феміністичним чи навпаки — мізогінним. Істина, напевно, десь поряд, але еротичних трилерів, знятих жінками, можна перерахувати на пальцях однієї руки.

Цей жанр часто використовували для дослідження табуйованих тем і для того, щоб кинути виклик суспільним нормам. Наприклад, "Фатальний потяг" досліджував небезпеку подружньої невірності, а "Основний інстинкт" кинув виклик стереотипам про жіночу сексуальність.

Ще однією ключовою особливістю жанру еротичного трилера є використання саспенсу у дусі тих самих класичних нуарів. Еротичні трилери часто мають складні сюжетні повороти, що залишають глядачів у здогадках до самого кінця, і це споріднює жанр з італійським джиалло, побудованому на відвертій сексуальності та високому рівні насилля. Сюжетна інтрига часто посилюється сексуальним змістом фільму, який може ще більше створити відчуття напруги, втім, деякі вже культові еротичні трилери дев’яностих накшталт "Кольора ночі" (1994) або "Блакитної китаянки" свідомо заходили на територію нескінченого кітчу, щоб, врешті-решт, висміяти жанр.

Еротичні трилери в епоху стримінгу

Є така думка, що сучасні стримингові сервіси — Netflix, Max, Disney+ etc — мало чим відрізняються від ринку відеокасет, в першу чергу, через свої особливості як формування, так і наповнення контенту, якого треба багато і якість якого буде хоча б задовільною. Додайте сюди іноді можливість великої авторської свободи — і ви отримаєте те що зараз є на тих чи інших стримінгах: велику кількість еротичних або мелодраматичних трилерів, які навіть за мірками дев’яностих не змогли б конкурувати з тогочасними посередніми прикладами жанру. Бо жанр, який в першу чергу порушував табу та не боявся надмірної, поза межами фолу, сексуальністі, у сучасному світі четвертої хвилі фемінізму, політизації кіновиробництва та відмови від сексу як чогось справді життєво важливого виглядає якщо не якимось анахронізмом, то точно не тим що може отримати бурхливе схвалення радикально лівого твіттеру.

Останні гучні стрічки в цьому жанрі — "Глибокі води" (2022) Едріана Лайна та міні-серіал "Ідол" (2023) Сема Левінсона здебільшого справедливо були розчавлені критикою, причому з усіх боків. Прогресивна критика побачила у цих стрічках лише надмірний male gaze та сюжетну тупість, тоді як консерватори навпаки були незадоволені що ці стрічки лише імітують базові тропи жанру, не розуміючи нічого в його механізмах. Лайн ледве не впав в старечий маразм, тоді як Сем Левінсон разом з the Weeknd створили якійсь крінжовий кліп, де сюжет та режисура були чимось вторинним, тоді як цицьок Лілі Роуз-Депп було просто забагато, бо навіть найхріновіші еротичні трилери вісімдесятих та дев’яностих не забували про здоровий глузд.

"Чесна гра" — ковток свіжого повітря чи типовий фемексплуатейшн?

Як було вказано вище, еротичних трилерів, знятих жінками, небагато, і серед цієї невеликої кількості виділяється досі хіба що стрічка 2003 року "Темний бік пристрасті" Джейн Кемпіон. 20 років тому ця кінострічка з Мег Райан у головній ролі не отримала гідної уваги, вщент провалилася у домашньому та світовому прокаті та була (несправедливо справді) знищена критикою. І навіть підйом феміністичного кінематографу в останні років десять не став приводом для соціокультурної ревізії "Темного біку пристрасті", який за своєю відвертістю нічим не поступався тому ж "Основному інстинкту".

В свою чергу, еротичний трилер "Чесна гра" 2023 року є повноцінним режисерським дебютом Хлої Домон, яка раніше працювала над такими серіалами як "Мілліарди" та "Форс-мажори". Сюжетна конструкція "Чесної гри" ледве претендує на будь яку свіжість: пара фінансових брокерів Люк та Емілі працюють в одній великій компанії та дуже скоро планують офіційно закріпити свої стосунки, але як тільки Емілі отримує підвищення, між молодими людьми починаються конфлікти, які з кожним новим днем стають все більш небезпечними.

Стрічку Хлої Домон дуже вдало продавали саме як еротичний трилер (сама ж режисерка відмовляється саме так позіціонувати "Чесну гру"), хоча суто еротики та чуттєвості в фільмі не так вже багато, а найбільш довга еротична сцена є сценою сексу, що переростає у сексуальне насилля без згоди на це жінки (і ця сцена є в чомусь цитатою з "Основного інстинкту"). Треба нагадати, що, наприклад, в тому ж "Фатальному потязі" еротичних сцен теж було небагато і вони були в першу чергу реалістичними, а "Викриття" Баррі Левінсона поєднувало еротичний трилер з корпоративною драмою. І "Чесна гра" настільки відверто наслідує "Викриттю" Баррі Левінсона, а також дилогії "Волл-Стріт" опального путініста Олівера Стоуна, що місцями обізнаний глядач може зловити багато в'єтнамських флешбеків та дежа-вю. Що є спільного між цими усіма роботами? Наприклад, критика капіталізму та корпоративної культури, яка спонукає людей до поступового самознищення, нормалізує насилля як стосовно чоловіків, так і жінок та створює своєрідний договір мовчання в обмін на величезні грошові бонуси і підняття рейтингів компанії. Однак Хлоя Домон нарешті відмовляється від суто чорно-білого розподілу персонажів, типового для усього сучасного корпусу феміністичного кіно, тому головна героїня фільму Емілі у чи не найбільш цікавому епізоді стрічки ближче до фіналу, максимально бридко бреше, виставляючи Люка сталкером і справжнісіньким монстром, яким він став не без ії допомоги. Цей епізод між тим чітко прив’язує "Чесну гру" до класичних чи до найтиповішіх еротичних трилерів, у яких жінки здебільшого були маніпуляторками з усіма ознаками соціопатії або психопатії, таким чином знижуючи увесь потенційно радикально лівий пафос стрічки.

"Чесна гра" з "Викриттям" римується ще більше напряму: як через майже повну ідентичність сцен зустрічі героїв у ліфті, наприклад, так і через оприявлення головної жіночої персонажки, яка виступає у стрічці багато разів саме як повноцінний сексуальний агресор. Мередіт Джонсон у "Викритті" сексуально домагається свого підлеглого (плюс колишнього) Тома Сандерса. Емілі у "Чесній грі" неодноразово агресивно просить Люка про секс, врешті-решт жартома кинувши фразу мовляв зробиш мені кунілінгус — отримаєш підвищення. Майже тридцять років пройшло після релізу "Викриття", ідеологічний та культурний клімат змінився, але що "Викриття", що "Чесна гра" повторюють одне й теж: секс це влада, і отримання або ж втрата цієї влади одинаково негативно діє як на жінок, так і на чоловіків у корпоративному суспільстві.

Режисура Хлої Домон доволі економічна. Ніяких екстремальних візуальних експериментів, велика кількість середніх планів, акценти на акторській грі. "Чесна гра" — це еротичний трилер без вбивств та естетичної еротики. Але цій стрічці вдається бути наповненою еротичним томлінням та напругою, яка вистрілює у дещо недокрученому фіналі. Фінал нібито фіксує моральну та фізичну перемогу Емілі над Люком, але саме від такої кінцівки тхне маячнею та відчутною відсутністю реалізму, на який взагалі то "Чесна гра" претендувала спочатку. Зазвичай, історії взаємного насилля закінчуються ще більш криваво та нестримано, бо люди здебільшого доходять до тієї точки неповернення, де неможливо примирення за замовчуванням. Хлоя Домон навпаки постійно піднімає градус конфлікту у фільмі, щоб в кінці цей конфлікт буквально обірвати на півслова. Перемога Емілі виглядає якоюсь пирровою, тоді як в виграші залишаються ті самі акули великого бізнесу, для яких особисте та професійне життя не повинно змішуватися до стану коктейлю Молотова. І не можна сказати що вони, ці акули, не мають довбану рацію.