Серед найвизначніших спроб представити модель посткапіталістичного суспільства можна назвати теорію «парекон» («економіка участі»). Один із двох її засновників, Майкл Альберт, написав нову книгу з підзаголовком «Життя за межами капіталізму» (2006). У цій праці він також критикує анархістів за відсутність бачення того, які будуть організовані інститути в новому суспільстві. Анархізм «…часто відкидає як саму ідею бачення, так і необхідність створювати альтернативне бачення політики, вважаючи таку інтелектуальну діяльність недоцільною або навіть шкідливою» (p. 175). Він висуває те саме звинувачення проти марксистів і навіть «лібертарних марксистів або анархо-марксистів… які представляють з себе найкраще, що може запропонувати марксизм». (p. 159) На мою думку, у цьому звинуваченні є доля правда, особливо якщо взяти за приклад мейнстрімних марксистів, а також деяких лібертарних марксистів і навіть анархістів. Водночас це звинувачення дещо перебільшене. Його оцінка позитивних пропозицій анархістів та інших лібертаріаних соціалістів спотворена бажанням помічати лише такі повністю розроблені програми для нового суспільства, як його «парекон», через що Майкл Альберт ігнорує інші цінні, хоча й менш детальні, конструктивні моделі антиавторитарних соціалістів.

Наприклад, Альберт посилається на видатного італійського анархіста: «Ерріко Малатеста каже нам… що анархісти прагнуть “повністю подолати панування та експлуатації людини людиною… свідомої й бажаної солідарності… Ми хочемо хліба, свободи, любові та науки — для всіх". Добре-добре, але як цього досягти?» (p. 176). Таким чином Альберт кидає виклик Малатесті: «Добре-добре, але як цього досягти?». В який спосіб, із точки зору Малатести, можна забезпечити всіх «хлібом, свободою, коханням та наукою» в анархістському суспільстві? Саме на це питання я постараюся дати відповідь. Як я збираюся показати, хоча у нього не було чіткого плану, але зате він мав власний підхід до розвитку анархістських інституцій — анархістський метод.

Ким був Малатеста?

Але для початку: ким був Ерріко Малатеста? Народившись у 1853 році в італійській родині поміщиків середнього класу, він заробляв на життя працею електрика і механіка. Він особисто знав Михайла Бакуніна і Петра Кропоткіна, але, на відміну від них, дожив до підйому фашизму. Він багато разів потрапляв до в’язниці та тричі був засуджений до смерті. Через політичні переслідування в Італії він провів понад половину свого дорослого життя у вигнанні. Він жив на Близькому Сході, у Південній Америці, у США і протягом приблизно 19 років у Великобританії. Померши в 1932 році у віці 79 років, він провів останні роки свого життя під домашнім арештом у фашистській Італії.

У молодості він брав участь у кількох безрезультатних невеликих повстаннях, намагаючись спровокувати селянські бунти без дійсної впевненості в підтримці з боку народу (Pernicone, 1993). Він зрештою відмовився від подібних авантюр на користь більш продуманого підходу, але при цьому він ніколи не перестав бути революціонером (на відміну від Майкла Альберта, який, здається, не вірить у революцію). Малатеста критикував тих анархо-синдикалістів, які вважали, що революцію можна здійснити без насильства, просто «склавши руки» і провівши загальний страйк. Італійський анархіст наполягав, що капіталістів і їхню державу неможливо перемогти без збройної боротьби. Однак, оскільки він був прихильником народної революції, він не підтримував тактику кидання бомб і вбивств («атентатів») анархістськими терористами (Malatesta, 1999).

На думку Малатести, «серед тих, хто називає себе анархістами, є дві фракції…: прихильники та противники організованості» (1984, p. 84). Ці розбіжності серед анархістів зберігаються й донині. Малатеста був із тих анархістів, які підтримували ідею організованої діяльності. Окрім незгоди з анархо-індивідуалістами, які виступали проти організацій, він також сперечався щодо цієї теми з анархо-синдикалістами. На міжнародній анархістській конференції 1907 року він полемізував із французьким анархістом П'єром Монатом (1881-1960). Монат стверджував, що анархісти повинні припинити зосереджуватися на пропаганді в невеликих групах і виданні невеликих газет і брошур, зайнявшись замість цього створенням профспілок (синдикатів) разом з іншими робітниками. Малатеста не був проти створення профспілок. В Аргентині він брав участь у створенні профспілки пекарів (однієї з перших профспілок у цій країн). Але він виступав проти будь-якої тенденції до розчинення анархістів у масових організаціях. На його думку, масові організації повинні орієнтуватися на робітників із різними політичними поглядами (революціонерів і реформістів, прихильників держави та анархістів), які ведуть реформаторську боротьбу за кращі зарплати та умови праці шляхом переговорів з капіталістами, принаймні в нереволюційні часи, тобто переважну більшість часу. Тому він наполягав, що революційні анархісти повинні утворювати власні організації, які будуть складатися виключно з анархістів, щоб поширювати анархістські ідеї та політику всередині та поза профспілками.

Із відстані часу видно, що Монат мав рацію щодо необхідності вступати до профспілок і створювати їх. Анархістські активісти значно розширили свій вплив серед робітників завдяки профспілковій роботі в декількох країнах. Однак Малатеста також мав рацію. Правильність його позиції підтвердилася, коли французькі профспілки, над створенням яких працювали анархо-синдикалісти, опинилися під контролем твердолобих «практичних» чиновників. А коли почалася Перша світова війна, керівництво цих профспілок стало підтримувати імперіалістичну війну. (Монат виступив проти неї і залишився вірним революційним переконанням).

Сьогодні ми, анархісти, які виступають за організації, називаємо себе «платформістами» або «еспецифістами» і погоджуємося з Малатестою щодо необхідності співіснування двох типів організацій: масової організації та вужчої революційної організації з більш узгодженими політичними поглядами. Навіть багато (але не всі) сучасних анархо-синдикалістів погодилися б з цим. Малатеста відхилив конкретні положення «Організаційної платформи лібертарних комуністів» за авторством Махно, Аршинова та інших, які з того часу посприяли розвитку платформістської тенденції серед анархістів. Я не буду розглядати дискусію між Малатестою та першими платформістами. Незалежно від того, чи мав він рацію в цьому питанні, Малатеста продовжував дотримуватися про-організаційної позиції.

Коли в 1914 році спалахнула Перша світова війна, Кропоткін та кілька інших відомих анархістів підтримали Антанту. Попри свою давню дружбу з Кропоткіним, Малатеста засудив цю позицію, назвавши її прихильників «проурядовими анархістами». (Троцькісти люблять тикати анархістам в обличчя тим, що Кропоткін підтримував цю імперіалістичну війну. Це правда, але так само робили й більшість марксистських партій та лідерів того часу. Наприклад, Георгій Плеханов, засновник російського марксизму, підтримував війну. Однак, на відміну від марксистів усього світу, більшість анархістів виступили проти неї з революційною позицією).

Остання битва Малатести відбулася після його повернення до Італії. Як редактор революційних видань, він працював з іншими анархістами та анархо-синдикалістськими профспілками. Вони намагалися сформувати єдиний фронт із Соціалістичною партією та Комуністичною партією та їхніми профспілками, щоб відбити фашистів за допомогою самооборони, збройного протистояння та політичних страйків. Але соціалісти та комуністи не хотіли співпрацювати з анархістами або між собою (соціалісти в якийсь момент підписали мирний договір з фашистами, а комуністи перетворилися на секту під керівництвом Бордіги). Урешті-решт фашизм прийшов до влади (Rivista Anarchica 1989).

Анархістський метод

Усе своє доросле життя Малатеста ототожнював себе з традицією лібертарного (анархістського) комунізму. Його метою було суспільство, в якому вся земля і засоби виробництва перебували у спільній власності, а гроші не використовувалися. Кожен працював би стільки, скільки міг, і отримував би те, що йому було потрібно, із загального запасу продуктів («від кожного за здібностями, кожному за потребами»). «Вільні асоціації та федерації виробників і споживачів» (1984, p. 17) управляли б економікою «за допомогою розумної децентралізації» (p. 25). Такий устрій ґрунтувався би на економічному плануванні знизу. Малатеста відстоював скасування держави, національних кордонів і націоналістичних упереджень, а також «створення нового типу сім'ї» (p. 17) і звільнення жінок.

Однак з часом він став критично ставитися до деяких анархо-комуністичних ідей, які вважав занадто спрощеними. Він критикував «кропоткінську концепцію… яку я особисто вважаю занадто оптимістичною, занадто легковажною, а також занадто віруючою в природну гармонію…» (1984, p. 34). Він продовжував підтримувати комуністичний анархізм, але в більш гнучкій формі. «Нав’язаний силою комунізм був би найогиднішою тиранією, яку тільки може уявити людський розум. А вільний комунізм був би просто недолугим жартом або абсурдом, якщо людина за такого комунізму не матиме права жити в іншому суспільстві — колективістському, мютюелістському, індивідуалістичному та будь-якому іншому. Людина повинна мати можливість провести своє життя в такому суспільстві, в якому вона захоче, але за умови, що це суспільство не базується на гнобленні або експлуатації інших» (1984, p. 103).

Малатеста застерігав від віри в те, що ми володіємо «Абсолютною Істиною», як це роблять релігійні люди або марксисти. «Тому можна віддавати перевагу комунізму, індивідуалізму, колективізму або будь-якій іншій системі й показувати власний приклад, пропагуючи шлях досягнення своїх особистих уподобань. Проте треба остерігатися припущень, які наражають на катастрофу, що витікає з сліпої віри у те, що ваша система єдина, непогрішна та хороша для всіх людей в усі часи та в усіх країнах, і що ця система повинна бути досягнута за будь-яку ціну та всіма засобами, які відмінні від тих, що залежать від переконань, доведених фактами» (1984, p. 27 -28).

Його метою залишався вільний комунізм, хоча він розумів, що інші могли підтримувати «колективізм», тобто устрій з спільною власністю, але з системою винагороди працівників відповідно до їхньої праці («парекон» теж включає власну версію розподілу «за працею»), або «індивідуалізм», тобто якомога більшу індивідуальну власність і дрібне виробництво.

Після революції «ймовірно, усі можливі форми володіння та використання засобів виробництва і всі способи розподілу продуктів праці будуть випробовуватися одночасно в одному або декількох регіонах, і вони будуть поєднуватися та видозмінюватися різними способами, поки досвід не покаже, яка форма або форми є найбільш підходящими. Тим часом необхідність не переривати виробництво і неможливість припинити споживання предметів першої потреби змусять приймати рішення про продовження повсякденного життя одночасно з процесом експропріації. Доведеться робити все, що в наших силах, і доки ми запобігатимемо створенню і закріпленню нових привілеїв, буде час знайти найкращі рішення» (1984, p. 104).

Чи вірогідно, що кожна регіональна та національна культура обере однакову версію лібертарного соціалістичного суспільства? Чи кожна галузь, від виробництва сталі до освіти дітей, буде слідувати однаковим принципам?

«Зі свого боку, я не вірю, що існує “єдине рішення” соціальних проблем, а є тисячі різних і мінливих рішень, так само як соціальне буття відрізняється у часі та просторі. Зрештою, кожна інституція, проєкт або утопія були б однаково хорошими для розв’язання проблеми людського задоволення, якби всі люди мали однакові потреби, однакові думки або жили в однакових умовах. Але оскільки така одностайність думок і однакові умови неможливі (а також, на мою думку, небажані), ми повинні… завжди пам’ятати, що ми не… живемо у світі, населеному лише анархістами. Ще довгий час ми будемо відносно невеликою меншиною… Ми повинні знайти способи жити серед не-анархістів настільки анархічно, наскільки це можливо…» (1984, p. 151-152).

Слова Малатести правдиві не тільки зараз, але й будуть такими після революції. Ми не можемо припускати, що навіть коли робітники погодяться повалити капіталізм, вони забажають негайно створити повністю анархо-комуністичне суспільство. Що, якщо дрібні фермери наполягатимуть на оплаті своїх врожаїв грошима? Вони можуть відмовитися від цієї думки, коли стане очевидним, що промисловість забезпечить їх товарами, але спочатку їх не можна примушувати відмовлятися від своїх врожаїв на умовах, які вони відкидають.

«Що буде після революції, тобто після поразки наявних сил і переконливої перемоги сил повстання? Що тоді? Саме тоді поступовість дійсно вступає в дію. Ми повинні будемо вивчити всі практичні проблеми життя: виробництво, обмін, засоби комунікації, відносини між анархістськими угрупованнями та тими, хто живе під якоюсь владою… І при розгляді кожної проблеми [анархісти] повинні віддавати перевагу рішенням, які не тільки є економічно вигідними, але й задовольняють потребу в справедливості та свободі й залишають відкритий простір для майбутніх покращень…» (1984, p. 173).

Саме ця гнучкість, плюралізм та експерименталізм, на думку Малатести, характеризують анархізм і роблять його кращим підходом для розв’язання проблем життя після капіталізму.

«…Тільки анархія вказує шлях, за допомогою якого вони можуть, слідуючи методу спроб і помилок, знайти рішення, яке найкраще задовольняє вимоги науки, а також потреби та бажання всіх. Як будуть виховуватися діти? Ми не знаємо. То що ж буде? Батьки, педагоги та всі, хто турбується про майбутнє молодого покоління, зберуться разом, обговорять, домовляться або розділяться відповідно до своїх поглядів і втілять у життя ті методи, які вважають найкращими. Керуючись конкретною практикою, зрештою буде прийнятий той метод, який насправді найкращий. Так само вирішуватимуться всі проблеми, що поставатимуть перед нами» (1974, p. 47).

Малатеста перестав називати себе «комуністом» частково з вищезазначених причин, продовжуючи заявляти, що його метою є лібертарний комунізм. Іншою причиною було те, що леніністи фактично привласнили собі цей термін (за допомогою капіталістів, які погодилися — наполягали! — що саме це і є «комунізм»). «…Комуністи-анархісти поступово відмовляться від терміна “комуніст”; він стає все більш неоднозначним і втрачає репутацію внаслідок російського “комуністичного” деспотизму… Можливо, нам доведеться відмовитися від терміна “комуніст” через побоювання, що наш ідеал вільної людської солідарності буде сплутано із жадібним деспотизмом, який на деякий час переміг у Росії…» (1995, p. 20). Якщо це було правдою в 1920-х роках, то зараз, після приблизно 80 років леніністського/сталіністського правління під прапором комунізму, ці слова стали ще більш правдивими. На жаль, термін «комуніст» може негативно впливати через свою історію, створюючи бар'єр між нами та численними робітниками. Однак це залежить від країни. Натомість Малатеста віддавав перевагу більш розмитому і загальному найменуванню «соціалісти-анархісти». (1984, p. 143).

Схожі погляди

Інші анархісти також вважали гнучкий та експериментальний підхід головним принципом анархістської філософії. Наприклад, Пол Ґудман, найвидатніший анархіст 60-х років, писав: «Я не пропоную систему… Малоймовірно, що може існувати єдиний правильний стиль організації чи економіки, який би відповідав усім функціям суспільства, так само, як не може — і не повинен — існувати єдиного способу організації освіти, “відвідування школи”, який би підходив усім… Ми перебуваємо в періоді надмірної централізації… У багатьох функціях централізація як стиль управління є економічно неефективною, технологічно непотрібною і шкідливою для людини. Тому ми можемо прийняти політичну максиму: децентралізувати все і всюди настільки, наскільки це доцільно. Але що, де і наскільки децентралізувати — це емпіричні питання. Вони вимагають досліджень і експериментів» (1965, p. 27).

Ґудман мав багато глибоких думок. Однак він був реформістом, тобто прихильником поступових змін зараз, тоді як Малатеста виступав за «поступовість» лише після революції. Як і Бакунін, Кропоткін і Маркс, Малатеста був революціонером. Подібно до них, Ґудман виступав за «змішану систему», подібну до (його уявлення про) скандинавські країни, яка включала як капіталістичні корпорації, так і кооперативи. Але Малатеста поділяв лише таку «змішану систему», яка не включала експлуатацію. Вона могла включати різні форми виробничих і споживчих кооперативів та федерацій, а також, можливо, окремі майстерні чи ферми, але не капіталістичні підприємства, які наймали би працівників.

Анархістський експерименталізм може здаватися схожим на марксистську концепцію перехідного періоду після революції. Вперше це питання було піднято в праці Маркса «Критика Готської програми» (1974, p. 339-359). Він гадав, що суспільство після революції все ще буде відчувати негативні наслідки розриву з капіталізмом. Він описував це суспільство як «першу фазу комунізму», за якого, зрештою, коли виробництво достатньо зросте, послідує «більш розвинена фаза комуністичного суспільства» (Маркс, 1974, p. 347). (Із відомих лише йому причин Ленін назвав ці дві фази комунізму «соціалізмом» і «комунізмом»). У політичному плані ця перша фаза набувала би «державної… форми революційної диктатури пролетаріату» (p. 355). На відміну від моделі «парекону», Маркс чітко усвідомлював, що «перша фаза» матиме ознаки буржуазного суспільства, оскільки певний час ще не зможе реалізувати повний комунізм. Якщо автори концепції «парекону» вважають, що їхня модель є кінцевою, то Маркс очікував, що згодом перша фаза переросте у вільний комунізм. (Цей перехід у другу фазу міг статися завдяки розширенню доступних для всіх послуг у міру зростання продуктивних сил суспільства).

Незалежно від переваг цих ідей, вони використовувалися марксистами для виправдання ленінсько-сталінського тоталітаризму, адже, зрештою, ми не можемо очікувати, що постреволюційне суспільство відразу досягне лібертарно-демократичних цілей класичного комунізму. І хоча Маркс не прагнув побудувати тоталітарну антиутопію, оскільки все ж таки під «диктатурою пролетаріату» він мав на увазі щось на зразок Паризької Комуни, саме задля виправдання своєї диктатури марксисти-леніністи стали використовувати концепцію «перехідного періоду».

І Маркс, і Малатеста вважали, що неможливо відразу перейти до повністю безкласового суспільства без грошей, примусу та гноблення. Однак концепція Маркса, попри її глибокі ідеї, була детерміністською, тому що описувала лише один варіант нижчої фази комунізму (такий, як в «Критиці Готської програми»), який повинен неодмінно з’явитися в ході історичного процесу. Малатеста вважав, що краще постійно висувати пропозиції, залишаючись відкритим для плюралістичних експериментів. Крім того, Маркс був переконаний, що якась форма держави буде необхідною, замість того, щоб думати про те, як трудящі люди зможуть забезпечити захист нового суспільства без бюрократично-військового апарату держави (Малатеста виступав за народну міліцію).

За словами друга Бакуніна Джеймса Гійома, економічною метою Бакуніна був лібертарний комунізм, але він не вірив, що його можна було би відразу і повсюдно впровадити. «Тим часом кожна громада самостійно вирішуватиме під час перехідного періоду, який метод розподілу продуктів спільної праці вона вважає найкращим» (Гійом, 1980, p. 362). Це дуже схоже на підхід Малатести.

Якщо повертатися до виклику Майкла Альберта Малатесті «Добре-добре, але як цього досягти?», то видно, що Малатеста не мав готової моделі того, як має виглядати анархістське соціалістичне суспільство відразу після революції. Він не підтримував такий підхід. Проте він не і був прихильником вседозволеності. Він виступав за те, щоб трударі взяли під свій контроль засоби виробництва і розподілу та спільно розпоряджалися ними через вільні асоціації та федерації. Саме таке самоврядне суспільство було би здатне до експериментальних і гнучких методів. Малатеста також завжди нагадував, що різноманітні суспільстві можуть будь-якими, але «за умови, що не буде пригноблення чи експлуатації інших». Він не був проти відмінних уявлень чи програм, якщо вони пропонувалися з певною скромністю та готовністю змінювати їх на практиці за необхідністю. Він міг би оцінити й модель «парекону» як набір ідей для організації суспільства після революції, не вважаючи при цьому його готовим планом того, що треба неминуче зробити. Метою Малатести був лібертарний комунізм, але він не боявся бачити різні шляхи до кращого майбутнього.

Статтю також можна прочитати на сайті онлайн-журналу «Низовина».  

Переклав: Фідель

Відредагували: Курт, Валентин Долгочуб, Денис Хромий

Оригінальна публікація: https://theanarchistlibrary.org/library/wayne-price-malatesta-s-anarchist-vision-of-life-after-capitalism

Посилання:

• Albert, Michael (2006). Realizing Hope: Life Beyond Capitalism. London/NY: Zed Books.
• Goodman, Paul (1965). People or Personnel; Decentralizing and the Mixed System. NY: Random House.
• Guillaume, James (1980). “On Building the New Social Order.” In Sam Dolgoff (ed.), Bakunin on Anarchism (pp. 356 — 379). Montreal: Black Rose Books.
• Malatesta, Errico (1984). Errico Malatesta; His Life and Ideas (Vernon Richards, ed.). London: Freedom Press.
• Malatesta, Errico (1974). Anarchy. London: Freedom Press.
• Malatesta, Errico (1995). The Anarchist Revolution; Polemical Articles 1924 — 1931 (Vernon Richards ed.). London: Freedom Press.
• Malatesta, Errico (1999). Anarchism and Violence; Selections from Anarchist Writings 1896–1925. Los Angeles: ICC.
• Marx, Karl (1974). The First International and After; Political Writings Vol. III (David Fernbach, ed.). NY: Vintage Books/Random House.
• Perncone, Nunzio (1993). Italian Anarchism, 1864–1892. Princeton, NJ: Princeton University Press.
• Rivista Anarchia (1989). Red Years, Black Years; Anarchist Resistance to Fascism in Italy (Alan Hunter, trans.). London: ASP.