Слово від редакції журналу:

Деякі дослідники і прибічники анархізму впевнені, що ця філософсько-політична парадигма — це «винахід розумних інтелектуалів: Прудона, Бакуніна або Кропоткіна». Однак самі «класики» не вважали анархізм власним винаходом, що належить виключно їм. На їхнє переконання, вони займалися насамперед описом, тобто експлікацією, теоретизуванням і осмисленням егалітарних практик самоврядування різноманітних рухів і суспільств їхнього часу і минувшини.

Наприклад, в обґрунтуванні своїх ідей, Кропоткін надихався досвідом самоврядних «вільних міст» Середньовіччя та практиками взаємодопомоги в природі, а на Прудона сильно вплинув французький кооперативний рух 40-х років і революція 1848-го року.

Подібних прикладів можна навести безліч, проте всі вони свідчать про істину, яку не можна забувати: анархізм — не мертва доктрина з кабінетів «розумних вчених», а філософський відбиток реального життя людей, які боролися проти соціальної несправедливості, свавілля влади, відчуження та експлуатації. У боротьбі проти гноблення різні спільноти збагачували історію людства дійсною практикою горизонтальної організації суспільно-політичних процесів. З її допомогою вони повертали контроль над власним життям і зупиняли посягання на власну свободу.

Слідуючи конструктивному прикладу класиків анархізму, ми пропонуємо до читання статтю «Анархія без анархізму. Уроки містечка Черан» британського анархіста Самюеля Кларке.

У маленькому мексиканському містечку корінним жителям вдалося створити нову демократичну і переважно мирну громаду. Одразу виникає питання: чого нас може навчити цей досвід?

                                                              ***

У своїй фундаментальній праці по соціальної екології «Екологія свободи» Мюррей Букчин критикував тенденцію істориків зосереджуватися виключно на висвітленні історії «завоювання влади», імперій з їхніми «храмами, мертвецькими і палацами» — об’єктами, що «викликають у нас глибинний трепет перед владою». Наслідки такого ставлення, на думку Букчина, очевидні: «На превеликий жаль, таке нехтування з боку істориків значною мірою затьмарило історію селян і ремісників, що складали “основу” суспільства: їхню широку мережу сіл і малих міст, численні ферми і присадибні ділянки, малі підприємства, бартерні ринки, надзвичайно взаємовигідні системи праці, проникливі та чуйні почуття соціальності, а також їхні чудові індивідуальні ремесла, змішані сади і локальне використання ресурсів, за допомогою яких звичайні люди забезпечували собі гідне існування та здатність займатися творчістю» [1].

Із точки зору анархіста або лібертарного соціаліста загальноприйняті підручники з історії малюють дещо похмуру картину людства. Від конкуруючих царств періоду Воюючих держав у Китаї (475-221 рр. до н. е.) до «роздирання Африки» імперськими країнами (близько 1881-1914 рр. н. е.), здається, що людські книжки переповнені або епізодами людського обожнювання, або підкоренням великим авторитарним силам. Але саме під шарами цієї загальноприйнятої великої історії ми можемо віднайти справді анархічну історію, яка нам так близька і цінна: історію «людських вільних домовленостей, громадської солідарності та взаємної турботи», яка схильна оминати і діяти всупереч існуванню різноманітних ієрархічних структур влади, розгортаючи свою діяльність на рівні громади. Іншими словами, незалежно від того, хто сидить на троні, всупереч цьому завжди існує і діє ціла варіативна мережа спілок сіл і фермерських господарств, які кооперуються між собою на основі взаємної допомоги і вигоди.

Це означає, що не всі суспільства були централізованими або очолювалися владними особистостями. Насправді, якщо ви зазирнете за межі стандартних підручників з історії, то побачите різноманітний калейдоскоп людських історій про управління своїм життям у спільний і дуже демократичний спосіб, як це було в об’єднаних племенах ірокезів, чи то в общинних селах на острові Сулавесі в Індонезії. У щоб там собі західні історики не вірили, але демократія — це не винахід стародавніх афінян, а всесвітня традиція, що налічує сотні, якщо не тисячі років. Небажання розповідати про цю традицію західній аудиторії добре пояснив Девід Ґребер: «Справжня причина неготовності більшості вчених визнати сільські збори мешканців Сулавесі або таленсі “демократичними” (окрім, звісно, банального расизму, небажання визнати, що ті, кого Захід знищував із такою відносною безкарністю, перебували на тому самому рівні, що й Перікл) полягає в тому, що ці люди не голосують» [2].

Різниця, зрештою, між цією традицією демократії і сучасною політикою полягає в самому процесі голосування. Консенсус був улюбленим демократичним методом цих суспільств [3], і, як пише Ґребер, ми можемо знову і знову знаходити егалітарні спільноти «по всьому світу: від Австралії до Сибіру», де такий метод практикувався. «Чому нам вдається знаходити такі приклади знову і знову?», — запитує він, відповідаючи відразу: «Тому що в громаді, де кожний її мешканець живе віч-на-віч з іншими», набагато легше дійти згоди про бажання більшості її людей, а також через характерну рису подібних спільнот, де «не існує способу змусити меншість погодитися з рішенням більшості». Відсутність монопольної сили означає відсутність влади, що примушувала би людей приймати рішення, а отже повинен застосовуватися саме демократичний метод, який передбачає залучення всіх членів громади до прийняття рішень. Відсутність системи голосування, подібної до грецької або нашої сучасної, може змусити істориків ігнорувати існування подібних демократичних та егалітарних спільнот. Проте можна бути певними: демократія — це не виняток в історії, а правило (принаймні на місцевому рівні).

Саме ці традиції вплинули на думку двох нігерійських анархістів Сема Мбаха та І.Е. Ігарівея, які у своїй спільній праці «Африканський анархізм: Історія руху» стверджують, що хоча анархізм «як конкретна ідеологія дійсно може бути невідомою для африканців», анархістські практики «зовсім не є невідомими для них як спосіб життя». Африканські спільноти здебільшого були общинними, такими де, «виник симбіоз між групами, що виживають різними способами». Заснована на децентралізованих зустрічах і зборах, їхня політична організація жодним чином не нагадувала централізовані системи, які розвивалися в інших частинах світу. Як описують самі автори: «Такі збори та зібрання не керувалися ніякими відомими писаними законами, оскільки їх просто не існувало. Натомість вони ґрунтувалися на традиційних системах вірувань, взаємній повазі та місцевих принципах природного права і справедливості» [4].

Такі історичні традиції можуть стати променями надії в нашій похмурій картині майбутнього. Якщо у світі є анархічні практики, що існують довше, ніж наше капіталістичне пекло, то нам залишається лише відродити їх. Нам не обов’язково будувати нову, здавалося б, невідому утопію. Ми повинні тільки сприяти відновленню тих самих людських цінностей, які передували нашій нинішній антиутопії. Або, кажучи словами даоського філософа 3-го століття Бао Цзинь-яна [5], ми повинні лише повернутися до часів перед тим, як наші серця «з кожним днем все більше почали наповнюватися злими задумами».

Тож яке місце в цьому всьому займає Черан?

Сан-Франциско Черан (якщо користуватися повною його назвою) — це громада місцевого корінного населення, що проживає в мексиканському штаті Мічоакан. Втомлені від злочинної діяльності, незаконної вирубки лісу та «постійних інтриг» місцевих політичних партій [6], 15 квітня 2011 мешканці Черану зібралися разом, щоб взяти ситуацію в свої руки. Вони швидко вигнали нелегальних лісорубів, які знищували їхні природні ресурси. Коли їм це вдалося, вони звернулися до муніципальної влади та правоохоронних органів, що не змогли їм допомогти. Прогнавши і місцеву владу, жителі Черану започаткували «загальні зібрання громади», що організовувалися знизу за допомогою місцевих рад. Причини цього повстання добре пояснила одна з місцевих мешканок, Хосефіна Естрада, яка в інтерв’ю газеті Los Angeles Times сказала: «Ми більше не могли довіряти владі чи поліції, тому що ми не відчували, що вони захищають нас чи допомагають нам. Ми сприймали їх як спільників злочинців» [7].

Мир і безпека, які їм вдалося завдяки цьому досягти, вражають. У державі, що їх оточує, за рік сталося 180 вбивств за місяць [8]. У той час як єдиним реальним злочином у місті Черан були п’яні бійки або керування автомобілем у стані алкогольного сп’яніння. Зазвичай такі правопорушники проводять деякий час у витверезнику за ґратами або на громадських роботах; самі покарання досить рідко виходять за рамки таких форм відповідальності. Порівняно з більшою частиною Мексики, політична практика підзвітності в цій місцевості також викликає захоплення: члени їхніх рад отримують скромну зарплатню і підзвітні демократичним асамблеям [9].

У роки, що передували повстанню, приблизно половина з 59 000 акрів лісу Черана була незаконно вирубана [10], але тепер, коли лісоруби пішли геть, а територію регулярно патрулюють, вона добре захищена. Значення цього досягнення мешканців Черану вона також пояснює в інтерв’ю для Los Angeles Times: «Ці ліси — наша сутність. Вони були залишені нам нашими предками для захисту і догляду*, — сказав Франциско Уароко, 41-річний член лісового патруля, коли він з командою проходив повз пні, що свідчать про колишню вирубку лісу, – “Без цих лісів наша громада не є цілісною, не є собою”» [11].

Ці чудові події мають надихнути будь-якого лівого, а декого змусять замислитися: який саме лівий вплив можна знайти в Черані? Це важливе питання, і не менш важливо, відповідаючи на нього, підкреслити вплив власної корінної культури Черану на створення їхньої нової громади. Це підкреслюється у статті журналу «Відкрита демократія»: «Громада Черан населяла цю територію ще до процесу колонізації. Вона зберегла свої власні інститути для самоорганізації в політичній, культурній, економічній та соціальній сферах, що знайшло своє відображення в її соціальній динаміці. Мешканці муніципалітету поєднали свої власні практики з національним законодавством у вигляді подвійного права» [12].

Хоча місто, безумовно, зазнало соціалістичних впливів (про що свідчать мурали на честь мексиканського революціонера Еміліано Сапати [13]), тут проте ніде не видно марксистських повстанців, комуністичного авангарду чи анархістських агітаторів. На авансцені цього руху не майорять ані червоні, ані чорні прапори, — лише обличчя місцевих жителів, які вирішили, що з них «досить». І хоча їх могли надихнути теперішні і минулі революції, саме їхня власна корінна культура, традиції і місце проживання надали сенсу їхньому повстанню і заклали основу для нової спільноти. Черан дійсно отримав підтримку від лівих радикалів з усього світу, але найбільш помітну підтримку їм надали місцеві групи, наприклад Colectivo Emancipaciones (з ісп. «Колективи звільнення») [14] — латиноамериканська правозахисна група, що захищає права місцевих корінних жителів.

Є два важливих уроки, які ми можемо винести з досвіду таких громад, як Черан:

1. Ми повинні зберігати надію в нашому, здавалося б, похмурому і нереволюційному світі. Такі моменти зміцнюють віру анархістів в те, що люди можуть бути анархістами на рівні своєї корінної культури. Я маю на увазі, що люди, як корінні мешканці якоїсь території, що надихаються своїми місцевими традиціями, спільнотами і культурами, будуть прагнути самостійно керувати власним життям. Глобальне поширення і закріплення таких самоврядних громад у сучасному світі врешті-решт покладе край стражданням, спричиненим існуванням капіталістичної системи.

2. Щоб досягти анархістських ідеалів, руху не обов’язково свідомо себе ідентифікувати анархістським і виступати під відповідною символікою. Якщо ми справді віримо, що людство у своєму корінні здатне досягти анархії, то нам не потрібно вимагати чи очікувати, що рухи відповідатимуть стандартам, визначеними нами. Якщо ми справді віримо, що людські суспільства, якщо їм буде надана така можливість, прагнутимуть до спільного способу життя, то нам потрібно не стояти осторонь і диктувати або несправедливо критикувати революційні дії, а лише надихати і підтримувати їх.

Розмірковуючи про Черан, я би хотів закликати нас, щоб ми були такими справжніми «радикалами», про яких писав Пауло Фрейре у передмові до своєї праці «Педагогіка пригноблених»: «Така людина не вважає себе володарем історії або всіх людей, або тим, хто звільняє пригноблених. Однак при цьому в ході історичного процесу вона присвячує себе боротьбі на їхньому боці» [15].

У своїй чудовій праці Фрейре постулює ідею про те, що ми повинні розвивати «освіту, яка проблематизує світ», тобто яка фокусує навчальний процес на критичному дослідженні і пізнанні матеріальних умов учня, що його оточують «тут і зараз». Як писав сам мислитель: «Точка відліку руху лежить у самих людях. Але оскільки люди не існують окремо від світу, окремо від реальності, цей рух повинен починатися зі стосунків між людиною і світом. Отже, відправна точка завжди повинна бути там, де люди, “тут і тепер”, тобто в ситуації, в яку ці люди занурені, з якої вони виходять і в яку вони втручаються» [16].

Перший рядок цієї цитати дуже важливий, оскільки із досвіду містечка Черан можна справді побачити, що початок руху знаходиться в самих людях. Їхні місцеві соціальні зв’язки, культурна спадщина і спільна людяність створили основу для їхнього нового суспільства. Саме тоді розвиток розуміння хвороб капіталізму та його причин призвів до того знаменного дня: 15 квітня 2011 року. Нам, радикалам, залишається лише поставити питання: «Чому світ повинен бути саме таким, яким він є?», і, за необхідності, запропонувати інструменти, якими його можна змінити. Важливо, однак, пам’ятати про те, що ми маємо довіряти людям і не заважати їм організовувати і втілювати власне визволення. Освіта — це невід’ємна частина звільнення, але вона не дорівнює втручанню та поневоленню. Ми можемо спробувати посадити насіння, але не повинні визначати, як і якою виросте квітка у кінці.

Якщо традиції, про які говорили Букчин, Ґребер, Мбах та Ігарівей, у поєднанні з впливом революційної думки і практики з інших країн світу призвели до повстання в Черані, то можна очікувати, що таких повстань може бути багато. Завдання радикала, отже, полягає не в тому, щоб намагатися взяти під контроль рух, не в тому, щоб «нав’язати йому своє бачення» (використовуючи формулювання Фрейре), а в тому, щоб взаємодіяти з людьми, надихати їх і боротися разом з ними, а не за них і замість них. Те, що ми можемо називати або вважати анархістським рухом, не повинен обов’язково вважати себе або свідомо ідентифікувати таким. І це не робить його менш гідним нашої підтримки. Що ми бачимо в Черані, так це те, як люди беруть справу власного визволення у свої руки. Саме цей вчинок повинен сповнювати нас надією.

Примітка перекладача:

* Варто зауважити, що досвід Черану — це справді приклад гармонійного переплетіння прогресивної повістки боротьби проти капіталізму з боротьбою за збереження національних культурних традицій, оскільки ліси відіграють важливу роль у культурній ідентичності мешканців Черану. Українцям варто повчитися таким здоровим і конструктивним поєднанням соціальної та національної повістки.

Посилання:

1. Murray Bookchin, The Ecology of Freedom. URL: https://theanarchistlibrary.org/library/murray-bookchin-the-ecology-of-freedom

2. David Graeber, Fragments of an anarchist anthropology, p. 88. URL: https://libcom.org/article/fragments-anarchist-anthropology-david-graeber-0?ref=thecommoner.org.uk

3. Про те, що таке «консенсус» і якою є його практика, рекомендуємо прочитати книжку «Настольная книга по консенсусу». URL: https://www.seedsforchange.org.uk/translations/conshandbook_russian.pdf 

4. I.E. Igariwey, Sam Mbah, African Anarchism. The History of A Movement. URL: https://theanarchistlibrary.org/library/sam-mbah-i-e-igariwey-african-anarchism-the-history-of-a-movement?ref=thecommoner.org.uk

5. Bao Jingyan. Neither Lord Nor Subject. URL: https://theanarchistlibrary.org/library/neither-lord-nor-subject?ref=thecommoner.org.uk

6. Cherán. 5 years of self-government in an indigenous community in Mexico. URL: https://www.opendemocracy.net/en/cher-n-5-years-of-self-government-in-indi/?ref=thecommoner.org.uk

7. One Mexican town revolts against violence and corruption. Six years in, its experiment is working. URL: https://www.latimes.com/world/mexico-americas/la-fg-mexico-cheran-20170710-htmlstory.html?ref=thecommoner.org.uk#

8. Cheran: The town that threw out police, politicians and gangsters. URL: https://www.bbc.com/news/magazine-37612083?ref=thecommoner.org.uk

9. The Mexican indigenous community that ran politicians out of town. URL: https://www.theguardian.com/world/2018/apr/03/mexico-indigenous-town-banned-politicians-cheran?ref=thecommoner.org.uk

10. One Mexican town revolts against violence and corruption. Six years in, its experiment is working. URL: https://www.latimes.com/world/mexico-americas/la-fg-mexico-cheran-20170710-htmlstory.html?ref=thecommoner.org.uk#

11. Ibid.

12. Cherán. 5 years of self-government in an indigenous community in Mexico. URL: https://www.opendemocracy.net/en/cher-n-5-years-of-self-government-in-indi/?ref=thecommoner.org.uk

13. The Mexican indigenous community that ran politicians out of town. URL: https://www.theguardian.com/world/2018/apr/03/mexico-indigenous-town-banned-politicians-cheran?ref=thecommoner.org.uk

14. https://colectivoemancipaciones.org/?ref=thecommoner.org.uk

15. Paulo Freire, Pedagogy of the Oppressed, p. 39. URL: https://libcom.org/article/pedagogy-oppressed?ref=thecommoner.org.uk

16. Ibid., p. 85.

Оригінал: https://www.thecommoner.org.uk/anarchy-without-the-name/

Переклад: Денис Хромий