Хвиля студентських протестів у розвинених країнах долає національні кордони, расові відмінності та ідеологічні бар’єри між фашизмом, корпоративним лібералізмом і комунізмом. Як не важко здогадатись, ​​чиновники капіталістичних країн звинувачують в усьому цьому комуністичних агітаторів, а чиновники комуністичних країн —- буржуазних ревізіоністів. Як на мене, за цією хвилею ховається зовсім інша політична філософія, і це анархізм.

Актуальні «проблеми» —- локальні та часто здаються дріб’язковими. Заворушення зазвичай виникають спонтанно попри те, що іноді з’являються групи людей, яким не терпиться розпочати бійку на тлі навколишньої атмосфери невдоволення. Заборона вистави, звільнення викладача, цензура студентських видань, відірвані від практики курси чи поганий стан авдиторій, тупа адміністрація, низька економічна мобільність, мандаринська технократія [1], зверхнє ставлення до бідних, призов на несправедливу війну — будь-що з цього може спричинити великий сплеск гніву в будь-якій точці світу, результатом якого стануть розбиті поліцейськими кийками макітри. Спонтанність, підняття конкретних проблем і тактика прямої дії — усе це самобутні риси анархізму.

Історично анархізм був революційною політикою досвідчених ремісників та фермерів, які не потребували панів; робітників небезпечних професій, на кшталт шахтарів та лісорубів, які вчились довіряти один одному; та аристократів, чий економічний привілейований стан дозволяв їм бути ідеалістами. Він виникає, коли суспільний лад недостатньо моральний, вільний чи товариський. Студенти схильні до анархізму, але в умовах значного розширення освіти вони, ставши новою соціальною групою, розгублені щодо власної позиції.

Про політичний анархізм дуже рідко згадують у пресі та на телебаченні. На Заході та Сході журналісти розповідають про «анархію», маючи на увазі хаотичне повстання чи позбавлену сенсу непокору владі, змішують докупи «комуністів та анархістів» та «буржуазних ревізіоністів, інфантильних лівих та анархістів». Висвітлюючи протести у Франції, вони були вимушені розрізняти комуністів та анархістів, оскільки комуністичні профспілки відразу ж відреклися від студентів-анархістів. Але жодних гасел анархістів вони не згадують, окрім хвалькуватого вислову Даніеля Кон-Бендіта [2]: «Я зневажаю всі національні прапори!».

(Взагалі, марксистські комуністи завжди оголошували анафему та придушували можливість анархістської революції, яка за своєю суттю заперечує централізацію, поліцію, партії та бюрократію, орієнтуючись замість них на вільні асоціації та спонтанну самоорганізацію. Маркс вигнав анархістів з Міжнародного співтовариства робітників. Ленін і Троцький знищували їх в Україні та в Кронштадті. Сталін вбивав їх під час Громадянської війни в Іспанії. Кастро ув’язнив на Кубі, а Гомулка в Польщі. Анархізм не обов’язково є соціалістичним в сенсі підтримки спільної власності. У питанні форм власності позиції можуть відрізнятися. Для анархізму неприйнятні корпоративний капіталізм, державний капіталізм і державний комунізм, бо вони заманюють людей у ​​пастку, шоб експлуатувати та владарювати над ними. Зате йому близький чистий комунізм, добровільна праця та вільне володіння ресурсами. Але й економічний ідеал Адама Сміта в чистому вигляді також можна вважати анархістським, через що в свій час його навіть так називали. Таким же є і аграрне уявлення Джефферсона про те, що людина має повноцінно контролювати джерела власного харчування, щоб бути вільною від тиску зовнішніх сил. Прагнення до незалежного селянського життя, ремісницького самоврядування та демократія середньовічних вільних міст лежать в основі анархістської думки. Звісно, існує питання, як цього досягти в умовах сучасної технологізації та урбанізації. Гадаю, ми могли би досягти набагато більшого, ніж уявляємо, якби прагнули порядності й свободи, а не оманливої величі та котеджної «заможності».)

У цій країні (США), в якій не сформувалося сталої анархістської традиції, молодь це все не знає. Я бачив чорний прапор Анархії лише на одній демонстрації, коли в квітні 1967 року 165 студентів спалили свої призовні квитки на Шип Медоу в Нью-Йорку. Як зазвичай, преса тоді звернула увагу лише на пихато виставлені прапори В'єтконгу, які не мали жодного стосунку до тих, хто спалював призовні квитки. Також поруч з червоним анархістський прапор піднімали на національному з'їзді Студентів за демократичне суспільство (Students for a Democratic Society, далі — СДС) в Іст-Лансінзі в червні 1968 року. Нещодавно в Колумбійському університеті саме червоний прапор майорів на даху. Американська молодь надзвичайно погано знається на політичній історії. Розрив між поколіннями та їхнє відчуження від традицій такі глибокі, що вони не пам’ятають правильної назви того, що вони насправді роблять.

Таке невігластво шкодить їхньому руху та веде до диких суперечностей. В Америці нові ліві називають себе марксистами та говорять про «захоплення влади», «побудову соціалізму», хоча рішуче виступають проти централізованої влади й зовсім не мають сучасної економічної теорії для суспільства та технологічного розвитку. Боляче чути, як студенти гнівно протестують, щоб до них не ставились, як до перфокарт IBM, але захищають червону книжечку керманича Мао. Карл Девідсон, редактор New Left Notes, взагалі зайшов так далеко, що розповідає про «буржуазні громадянські свободи». Водночас в країнах комуністичного блоку, на відміну від Латинської Америки, анархістська традиція також знищена. До прикладу, у Чехословаччині, Польщі та Югославії студентів, які хочуть громадянських свобод та більшої економічної свободи, таврують «буржуазними», хоча насправді їх відштовхує матеріалізм їхніх режимів. Тому вони прагнуть до робітничого управління, відродження села, відмирання держави і загалом того самого анархізму, який Маркс так по-райськи змальовував.

Найгірше, що не усвідомлюючи те, ким вони є, студенти не сприймають один одного як міжнародний рух попри спільний стиль, тактики та культуру. Проте є важливі цілі, яких, на мою думку, вийде досягти лише завдяки величезній потенційній силі молоді, що діє глобально. Насамперед вони мають спільно боротись за знищення ядерних бомб Франції, Китаю, Росії, Сполучених Штатів. Інакше не бачити їм повноцінного життя.

Протестуючі студенти — анархісти, тому що знаходяться в історичній ситуації, коли анархізм для них — єдина можлива відповідь. Протягом усього свого існування наддержави знаходяться у глухому куті Холодної війни, накопичуючи ядерну зброю. Гігантські військово-промислові комплекси все більше розширюються, технологіями зловживають, наука та університети морально спотворилися. Освіта стала конвереємом, де вчаться довго, але з швидшим темпом. Централізована соціальна інженерія створює світ, який передбачив Орвелл в романі «1984». Молодь відчужена: нею маніпулюють заради національних інтересів, в які вона не здатна вже вірити. Кожний континент страждає від надмірної урбанізації, через що світ прямує до екологічної катастрофи.

За цих умов молодь відкидає владу, бо вона не просто аморальна, але й функціонально некомпетентна, що взагалі не можна пробачити. Вони гадають, що самі впораються краще. Вони хочуть скасувати національні кордони. Вони не вірять у наддержаву. Оскільки вони готові дозволити Системам розвалитися, їх не зворушують заклики до закону та порядку. Вони сподіваються на місцеве врядування, розвиток громад, відбудову сіл, децентралізовану організацію, де в них буде голос. Їм до вподоби простіший рівень життя. Хоча їхні протести породжують насильство, самі вони схиляються до ненасильства та вважають себе частиною міжнародного пацифістського руху. Проте вони не довіряють чиновницьким процедурам та швидко вдаються до прямих дій та громадської непокори. Усе це цілком відповідає ідеалам анархізму комун Кропоткіна, анархізму спротиву Малетести, анархізму агітаторів Бакуніна, соціалізму гільдій Вільяма Моріса, індивідуалістичної політики Торо.

Хаотичну плутанину анархістських та авторитарних ідей добре проілюстрували дії СДС, коли вони очолили протест у Колумбійському університеті.

Дві початкові вимоги СДС — усунути військових з університету та надати владу громаді Гарлема — анархістські за духом, хоча їх могли підтримати й ліберали, і марксисти. Пряма дія, тобто ненасильницьке захоплення корпусів — класичний приклад анархізму.

Однак оголошені вимоги не були цілком щирими, адже місцевий осередок СДС реалізовував загальнонаціональний план організації протягом весни зірвати роботу багатьох університетів, використовуючи будь-які зручні приводи, аби вдарити по Системі. Задум як такий не був безпідставним, оскільки великі університети, зокрема Колумбійський, справді важлива частина механізмів нашої військової машини, які слід зупинити. Але формулювання СДС було неприйнятним: «Якщо ми ще не можемо захопити все суспільство, почнемо хоч з Колумбійського університету». Сумніваюся, що більшість учасників протестів прагнули щось «захоплювати». Певен, вони би так само не відчували себе у спокої під керівництвом СДС, як і під владою президента чи донорів Колумбійського університету.

Зазвичай, коли викладачі прокинулись і починали ставитися до обґрунтованих вимог студентів серйозно, студентів або зовсім не карали, або відсторонювали від занять на 45 хвилин. Така реакція була типова для багатьох кампусів. Та СДС раптом висунули глибшу мету: «політизувати» студентів і «радикалізувати» викладачів у «конфронтації» з поліцією. Якби з поліцією довелось зіткнутися, перед людьми оголилась би справжня сутність Системи. Тож керівництво організації підвищило ставки та унеможивило переговори. Адміністрації забракло великодушності прийняти ситуацію якою вона є та терпіння дочекатися розв’язки: вона викликала поліцію і все закінчилося хаосом.

Не завжди хаос невиправданий, якщо припустити, що лише повне руйнування може змінити повністю спотворене суспільство. Але сама концепція «радикалізації» — це досить зухвала маніпуляція людьми начебто заради їхнього блага. Цілком відповідає анархізму підхід, коли людям дозволять залишитися вірними своїм принципам і на особистому гіркому досвіді пізнати жорстокість і несправедливість влади, але не коли ними авторитарно користуються задля досягнення власних цілей. (З мого досвіду, фахівець справді стає радикалом тоді, коли намагається виконувати свою працю чесно й сміливо: його робота —  це те, про що він дбає і що знає, і де дуже швидко усвідомлює, що багато речей треба змінювати. Під час студентських заворушень професорів не змогла радикалізувати вбога програма в New Left Notes, але вона допомогла згадати, що взагалі означає бути викладачем.)

Зрештою, коли чотирьох лідерів відсторонили від занять та студенти знову зайняли корпус на їхню підтримку, схильність СДС до авторитаризму стала відверто диктаторською. Більшість протестуючих проголосували за те, щоб залишити корпус до приходу поліції, оскільки студенти не бачили сенсу, щоб їх знову побили та заарештували. Однак керівництво організації знехтувало цим голосуванням, тому що воно не відображало «правильної позиції», і всі інші, гадаю, через тваринну лояльність, залишилися у кампусі, де поліція їх розігнала.

Тим не менш, акція в Колумбійському університеті також зразок анархізму, і ті самі лідери СДС заслуговують чималої похвали. Насамперед, вона, ймовірно, зупинила витіснення бідняків з університетських ділянок [3], тоді як протести громадян, які тривали роками (і мої також) нічого не дали. Коли через жорстокість поліції студенти організували успішний страйк і навчальний процес в коледжах та на низці аспірантур офіційно зупинили на семестр, вони швидко та вправно узгодили з лояльними викладачами новий порядок роботи. Протестувальники організували вільний університет і запросили до нього багато видатних аутсайдерів. Одна з активіських груп, «Студенти за перебудований університет» (Students for a Restructured University), мирно відокремились від СДС, щоб зосередитися на створенні мирних та життєздатних стосунків з адміністрацією. Деякий час до повернення поліції в кампусі царювала пасторальна атмосфера. Викладачі та студенти постійно між собою спілкувались. Як і університет Берклі після протестів, Колумбійський університет став набагато кращим місцем.

В анархістській теорії «революція» — це момент, коли структура влади послаблюється, що відкриває шлях вільній життєдіяльності. Її мета — розширити простори свободи та захистити їх. У складних сучасних суспільствах, можливо, безпечніше працювати над цим поступово, уникаючи хаосу, який має тенденцію породжувати диктатуру.

З іншого боку, для марксистів «революція» — це момент, коли революціонери захоплюють владу, формуючи державний апарат, яким вони керують як їм заманеться. З анархістської точки зору подібне вважається «контрреволюцією», оскільки у результаті встановлюється новий режим, якому треба протистояти. Проте марксисти наполягають на тому, що поступові зміни — це всього-навсього реформізм і треба використовувати владу та мати сильне керівництво, щоб запобігти реакціонізму.

У Колумбійському університеті адміністрація та авторитарії із СДС, таке відчуття, вступили в майже навмисну ​​змову з метою ескалації конфлікту, щоб на ділі підтвердити марксистську теорію. Керівництво університету було глухим до справедливих вимог, у нього не було реальної потреби викликати поліцію через акцію і відстороняти студентів. Воно поводило себе вперто та мстиво, і, гірше того, дріб’язково. Наприклад, під час страйку адміністрація наказала не вимикати поливальні системи на галявинах, щоб студенти не могли там збиратись у межах вільного університету.  Коли речник говорив, прибиральнику наказували «глушити» промову шумним пилосмоком. Директор служби будівель і територій Вільям Дж. Вайтсайд казав журналісту The New York Times, що «такі зібрання з мегафонами залишають по собі купу сміття, тож нам доводиться все прибирати». І подібна поведінка існує в університеті, заснованому аж ще у 1754 році!

Розглянемо два ключові терміни з риторики нових лівих: «партисипативна демократія» та «кадри». На мою думку, ці поняття взагалі несумісні, проте обидва постійно використовуються однією молоддю.

Партисипативна демократія — це головна ідея Порт-Гуронської декларації — установчого статуту СДС. Вона відстоює право голосу, від яких прямо залежить наше життя, як противагу управлінню згори донизу, соціальній інженерії, корпоративній та політичній централізації, владі орендодавців (absentee owners), промиванню мізків мас-медіа. За своєю суттю партисипативна демократія охоплює такі речі, як: принцип «жодних податків без представництва» [4], низовий популізм, міські зібрання, конгрегаціоналізм [5], федералізм, студентську суб'єктність, суб'єктність темношкірих, робітниче самоврядування, солдатську демократію, партизанську організацію. За своїм духом це анархістський соціальний лад, добровільна федерація самоврядних ініціатив.

Партисипативна демократія ґрунтується на соціально-психологічному припущенні, згідно з яким люди, що безпосередньо виконують певну функцію, зазвичай найкраще знають, як її слід здійснювати. За великим рахунком, їхнє вільне рішення буде ефективним, винахідливим, витонченим і дієвим. Бувши активними та впевненими у собі, вони співпрацюватимуть з іншими групами з мінімумом заздрості, тривоги, безглуздого насильства чи прагнення домінувати. 

Як зазначав Джефферсон, тільки така суспільна організація здатна самовдосконалюватися. Ми вчимося на практиці, і єдиний спосіб виховувати співпрацю серед громадян — це надати їм владу над собою, ким б вони не були. Крім дуже виняткових обставин, немає великої потреби в диктаторах, деканах, поліції, примусових навчальних планах, розкладах, військовій повинності, законах. Вільні люди легко здатні узгоджувати між собою адекватні правила роботи: вони прислухаються до експертних вказівок за необхідності, вони мудро обирають тимчасових лідерів. Усуньте панування і на його місці виникне самоврядування, а не хаос.

Радикальна студентська активність фактично дотримується цієї лінії. Чинячи спротив бюрократичній системі соціального забезпечення, студенти присвятили себе розвитку спільнот, не як лідери чи експерти, а як каталізатори для об'єднання бідних людей на шляху до розуміння та вирішення їхніх власних проблем. У політиці радикальні студенти зазвичай вважають марним витрачати зусилля на обрання віддалених (відчужених) представників, оскільки для них кращим виходом слугує організація місцевих груп для боротьби за власні інтереси.

У таких студентських ініціативах, як «Рух за свободу слова в Берклі» (Free Speech Movement, далі — РСС)[6] не було лідерів (якщо не зважати на телерепортажі) або, радже, було десятки тимчасових лідерів. Проте РСС та інші подібні рухи діяли дуже ефективно. Навіть на велетенських мітингах, де збиралися десятки тисяч людей з усіх куточків країни, як у Нью-Йорку в квітні 1967 року чи біля Пентагону в жовтні 1967-го [7], незмінним правилом було принципово не відмовляти жодній групі, яких поглядів вона би не поділяла. І попри хмурі прогнози, кожна група робила свою справу і все йшло добре. Коли виникала потреба в негайних рішеннях, як під час організації мирної окупації Колумбійського університету або коли треба було налагодити нові відносини з викладачами, спонтанна демократія працювала бездоганно. У русі за громадянські права на Півдні, як зазначав Мартін Лютер Кінг, кожна місцева громада планувала й проводила власну кампанію, а національне керівництво лише надавало фінансову чи юридичну підтримку настільки, наскільки могло.

Тепер щодо «кадрів». За останні кілька років цей термін з військового словника став надзвичайно поширеним у риториці нових лівих, як це було колись серед різних комуністичних сект у тридцяті роки (я підозрюю, що саме троцькісти надали цьому слову такої політичного значення. Троцький був командувачем Червоної Армії). Кадр або загін — це основна адміністративна чи тактична одиниця, за допомогою якої невеликі групи людей перетворюються на соціологічні групи для виконання єдиної волі організації, яка може бути армією, політичною організацією, профспілкою, робітничим рухом, агітаційною чи пропагандистською машиною. У марксистському розумінні кадри —- це щось, що відчужує людину від своєї родової сутності, і молодий Маркс однозначно відкинув би цю ідею.

Метод «створення кадрів» супроводжується знищенням звичайних людських взаємин та витісненням всього особистісного заради того, щоб поставити всю людську енергію на службу вищій справі. В агітації це передбачає єзуїтський підхід: виховати й підготувати невеликий загін, який згодом іде в люди й поширює серед них свій вплив. Офіцери, дисципліна та тактика військових кадрів визначаються в штабі, на противагу партизанській організації, бо партизани покладаються на власні сили, самі виробляють тактику і тримаються на особистій або феодальній вірності (тому дивно чути, як прихильники Че Ґевари вживають слово «кадри» [8]). Як революційний політичний метод, створення кадрів проходить через плекання тісно згуртованої конспіративної партії, яка зрештою захопить суспільні інститути і запровадить диктатуру доти, доки не перепрограмує більшість згідно з власною доктриною і поведінкою. Етимологічно «cadre» і «squad» походять від латинського quadrus — «квадрат», тобто мають відтінок розміщення людей у визначеній рамці.

Зрозуміло, що такий підтекст методу повністю чужий справжнім бажанням та духу сучасної молоді світу. Я гадаю, лідери, які використовують мову кадрів, попросту страждають від романтичних ілюзій. Молодь не приховує, навпаки, вона вбивчо щира. До прикладу, коли молодих учасників руху опору військовій службі викликають до суду, їхнім адвокатам важко переконати їх захищатись П’ятою поправкою [9]. Вони готові пожертвувати й отримати кийком по голові, але лише за власної волі. Вони носять той одяг, який хочуть, навіть якщо це шкодить публічній репутації. Їхня етика відверто кантівська, тож звичайну розсудливість чи «пристойну» казуїстику вони вважають стукачництвом.

Тому я гадаю, що їм не потрібна «влада», оскільки вони просто хочуть, щоб з ними рахувались, вони були вільними у своїх справах та аби їм не заважали. Вони дійсно хочуть революційних змін, але не шляхом «формування кадрів». За рідкісними винятками таку молодь не зробити слухняним загоном леніністського перевороту (я сам, як учитель, не зміг б їх так виховати). Якщо молодь погоджується з акціями, організованими троцькістами чи Прогресивною робітничою партією, або деякими мареннями СДС, то лише з цієї причини, що вони приносять більше користі, ніж шкоди. Порівняно із зарозумілістю, холодним насильством та людяністю наших поважних інституцій, зарозумілість, гарячковість та аж надто людська дурість молоді — це речі, які можна пробачити.

Проблема неоленінізму нових лівих полягає в іншому. Невдале маніпулювання живою енергією і моральним запалом задля політичної революції, якої не буде й не мало би бути, заважає поступовій соціальній революції, яка цілком можлива. Мене такий підхід відлякує, але новим лівим треба йти своїм шляхом. Проте це відверто нещиро розвивати громаду суто для «політизації» або використовувати гарний незалежний проєкт, щоб «залучати людей до Руху». Будь-які справи слід робити заради них самих. Неймовірну відвагу стояти на своїх переконаннях перед поліцією знеціюють, коли нею зловживають як засобом «радикалізації». Довіра і вірність один одному серед молоді дивовижна, але вона може перетворитись на розчарування, якщо молодь відчує, що її використовують. Добре, що принаймні ніде не фігурує московське золото, хоча грошей ЦРУ, здається, водиться багато як удома, так і закордоном. 

Зрештою, в описі цієї анархістської плутанини варто згадати конфлікт між лівими активістами та гіпі.

Активісти скаржаться, що ці дропаути [10] неполітизовані й нічого не змінять. Навпаки, їх таврують спокусниками, які заважають формуванню кадрів (і знову повертаємось до гасла «Релігія — це опіум для народу», або точніше «ЛСД — це опіум для народу»). Звісно, у цьому є своя доля правди, але, я вважаю, таку гостру полеміку нових лівих проти гіпі можна пояснити лише тим, що активісти просто захищаються від власних придушених імпульсів.

Насправді, дропаути не аполітичні. Під час важливих демонстрацій вони масово долучаються і б’ються разом з іншими попри свою «нерадикалізованість». Зі своїми квітами та гаслом «Займайтеся коханням, а не війною» вони надають подіям барвистості і чимало глибинного сенсу. Одна гіпі-група, «Діґґери» [11], створила повноцінну економіку з безкоштовними магазинами та фермерами, щоб бути незалежними від Системи і водночас розвивати місцеву громаду.

Їппі, Молодіжна міжнародна партія [12] (якби ж то було так!), присвятили себе підриву Системи: вони розкидали доларові банкноти у Фондовій біржі, захопили Центральний вокзал і намагалися «вигнати злих духів» із Пентагону заклинаннями. А нідерландські Провос, провотаріати [13], менш задурманені наркотиками, ніж Їппі, спонтанно винаходять дотепні поліпшення, щоб зробити суспільство кращим і кинути виклик панівним доксам. Вони навіть виграли вибори в Амстердамі [14].

Зі свого боку, гіпі стверджують, що нові ліві обережно потрапили в пастку Системи. Атакувати в лоб це — гра за правилами ворога, в якій мало шансів, а перемога стане Пірровою. Тому варто використовувати джиу-джитсу, ненасильницький опір, глузувати, «швейкувати», викривати брехню, спокушати, пропонувати щасливі альтернативи. Складне суспільство безнадійно вразливе, а тому чотирнадцятирічні легко втікають від нього і приєднуються до ромів. 

Ця критика нових лівих обґрунтована. Нова політика вимагає нового стилю, нової людини і нового способу життя. Формувати кадри та намагатися захопити владу — це старий шлях. Анархізм дропаутів часто доволі свідомий. Дивовижно чути, як Еммет Ґроґан, речник «Діґґерів», доходить до ідей князя Кропоткіна суто на основі власного досвіду в Гейт-Ешбері, Нижньому Іст-Сайді та охопленому заворушеннями Ньюарку.

Проте я думаю, що дропаути не реалісти. Вони живуть серед бідноти, через що орендатори підвищують орендну плату. Намагаючись жити вільним життям, вони сваряться з людьми, яким хочуть допомогти. Інколи темношкірі та латиноамериканці жорстоко нападають на них. На мою думку, їхня «комунікація» під час споживання наркотиків — це ілюзія, а покладатись на хімікати в нашу технологічну епоху — безумовно помилково. Через спотворені стандарти життя вони обирають добровільну бідність, але є багато корисних речей, на які вони мають право і від яких вони марно відмовляються. А ще вони часто просто несуть нісенітницю.

Більш витончені проворіати вірять у катастрофічне бачення майбутнього, Нового Вавилона, суспільства, в якому всі співатимуть, кохатимуться та займатимуться своїми справами, тоді як всю роботу виконуватимуть автоматичні машини. Вони не розуміють, що в такому суспільстві влада належатиме технократам, а самі вони будуть заточені в неволю, як індіанці в резерваціях. У принципі, я сумніваюся, що можливо бути вільним, мати право голосу та жити повноцінним життям, маити гідну роботу та займатися мистецтвом та наукою без професійної практики, без виховання дітей, без політичної діяльності. Гра та особисті відносини — необхідна основа, але це не те, заради чого мають жити люди. Проте, ймовірно, я просто старомодний кальвініст.  

Твір також можна прочитати на сайті онлайн-журналу «Низовина».  

Переклали: Ельстер Оскар, Денис Хромий

Відредагували: Денис Хромий, Федя Акне, Валентин Долгочуб

Оригінальний текст: https://www.ditext.com/goodman/flag.html

Примітки перекладачів:

[1] Мандаринство — це система або посада, а також статус, що стосується мандаринів, які були чиновниками в стародавньому Китаї. Мандаринів призначали на посади за результатами іспитів, складність яких залежала від позиції в адміністративній ієрархії, на яку претендував кандидат.

[2] Данієль Кон-Бендіт — європейський політик, один з лідерів травневих заворушень у Франції 1968 року. На момент подій він себе вважав маоїстом, але Гудман, ймовірно, не знав цього.

[3] У 1958 році Колумбійський університет в рамках розширення своєї інфраструктури масово виселяв жителів бідного району Гарлема в Нью-Йорку, скуповуючи прибуткові будинки, підвищуючи квартплату і виселяючи десятки родин. З 1958 по 1968 домівку втратили понад 7 000 людей, з-поміж яких 85 % були афроамериканцями та пуерториканцями.

[4] ‘no taxation without representation’ — це вираз уперше масово використали північноамериканські колоністи 1760-х рр. під час протестів проти британських мит і «Закону про гербовий збір»: колоністи сплачували податки, але не мали жодного депутата в парламенті Лондона. Радикальні студенти відмовлялися платити університетські «активіті-фі», доки не матимуть голосу в їх розподілі. Подібно до колоністів, вони вимагали «представництва за внески». У русі проти війни у В’єтнамі обговорювали бойкот федерального прибуткового податку як протест проти «безголосого» фінансування воєнної машини — пряма паралель до колоніального гасла.

[5] Конгрегаціоналі́сти — радикальна протестантська реформатська течія що сформувалася в 2-й пол. 16 ст. у Англії. У 18 ст. конгрегаціоналісти стали найчисельнішою деномінацією в США, але в 19 ст. поступилися першістю методистам і баптистам. Конгрегаціоналісти заперечували необхідність загальнонаціональної та Вселенської церкви, відкинули церковну організацію у вигляді обов’язкової духовної ієрархії, пресвітеріату чи синодів. Тим самим утверджувався новий конгрегаційний церковний устрій, відмінний як від єпископального (влада ієрархії), так і пресвітеріанського (влада вищих зборів пресвітерів над громадами). Автономною й самоуправною одиницею ставала релігійна громада, незалежна від зовнішньої духовної чи світської влади.

[6] «Рух за свободу слова» був масовим і тривалим студентським рухом, який активно діяв 1964–65 році в кампусі Каліфорнійського університету в Берклі. Студенти наполягали на тому, щоб адміністрація університету скасувала заборону на політичну діяльність у кампусі та визнала право студентів на свободу слова та академічну свободу.

[7] Нью-Йорк, 15 квітня 1967 р. — «Spring Mobilization to End the War in Vietnam»: від Центрального парку до штаб-квартири ООН пройшло від 300 000 до 400 000 людей. Там спалювали призовні картки й виступав Мартін Лютер Кінґ-молодший.

Вашингтон, 21 жовтня 1967 р. — «March on the Pentagon»: приблизно 100 000 демонстрантів спочатку зібралися біля меморіалу Лінкольна, а згодом 50 000 рушили до Пентагона, де частина вчинила акт громадянської непокори. Акцію організував National Mobilization Committee.

[8] Че Ґевара був сталіністом і для нього як раз кадровий підхід цілком логічний. Він агітував за жорстку дисципліну та підпорядкування в своїх роботах, присвячених теорії партизанської війни. Ґудман, можливо, цього не знав.

[9] П’ята поправка Конституції США гарантує, що людина може відмовитись свідчити проти себе. 

[10] Гіпі обзивали «дропаутами», маючи на увазі, що вони кинули навчання і роботу (від англійського dropout, тобто «відраховані»).

[11] Йдеться про сан-франциську гіпі-групу The Diggers (San Francisco Diggers) — радикальний анархістський колектив вуличного театру та комунітарної дії, що виник у районі Хейт-Ешбері в 1966 р. з кола San Francisco Mime Troupe. Серед ключових фігур: Еммет Ґроґан, Пітер Берг, пізніше Пітер Койот та ін. Назва запозичена в англійського руху діґґерів XVII століття, які виступали проти приватної власності.

[12] Молодіжна міжнародна партія (YIP), членів якої зазвичай називали «йіппі», була американським молодіжним радикальним та контркультурним революційним відгалуженням рухів за свободу слова та антивоєнних рухів кінця 1960-х років. Вони використовували театральні жести, щоб висміяти соціальний статус-кво, наприклад, висунули свиню на ім’я «Пігас Безсмертний» кандидатом на посаду президента Сполучених Штатів у 1968 році. Їх описували як надзвичайно театральний, антиавторитарний та анархістський молодіжний рух «символічної політики».

[13] Як пишеться в «Заклику до міжнародного провотаріату»: «Прово, бітники, плейнери, ноземи, тедді-бойзи, блузони-нуари, гамлери, раггари, стиляги, мангупі, моди, студенти, художники, рокери, правопорушники, анархісти, прихильники заборони бомбардувальників, аутсайдери…

Ті, хто не хоче кар'єри, хто веде безладне життя, хто почувається як велосипедисти на автостраді. Тут, в отруєних чадним газом асфальтових джунглях Амстердама, Лондона, Стокгольма, Токіо, Москви, Парижа, Нью-Йорка, Берліна, Мілана, Варшави, Чикаго…

Провотаріат — останнє бунтівне угруповання в країнах соціальної держави. Пролетаріат став рабом політиків, залипнувши тупо в телевізорі. Він злився зі своїм традиційних ворогом, буржуазією, змирившись із нею та перетворившись на жирну та сіру масу.

Нова класова опозиція — це Провотаріат проти безликого народу. Але провотаріат не є класом — його склад надто неоднорідний. Провотаріат декласований».

[14] Provo — молодіжний анархістсько‑контркультурний рух, що виник у Амстердамі 1965 р. довкола іронічних «гаппенінґів» Роберта Яспера Гроотвельда й радикальної молоді (так званого провотаріату). Вони влаштовували дотепні провокації проти монархії, поліції, автомобілецентричної міської політики, війни у В’єтнамі тощо, перетворюючи міський простір на театральну арену протесту й роблячи Амстердам символом контркультури 1960‑х. 

На муніципальних виборах у червні 1966 р. Provo здобув одне місце в міській раді Амстердама — гучний прорив для руху, який до того вважали маргінальними «довговолосими дармоїдами». Це підтвердило широку симпатію містян до їхніх антиелітарних акцій і дало трибуну всередині офіційної політики. Отримавши представництво, провос висунули серію «Білих планів» (зокрема знаменитий White Bicycle Plan), а також вимагали: зупинити знелюднення центру, дозволити вільні публічні «гаппенінґи», обмежити автотрафік і віддати місто людям. Ці пропозиції стали впливовою частиною амстердамських міських дебатів і передвісником пізніших урбаністичних реформ.