«Настав час подолати ці протиріччя, подолати переконаність у тому, що це [індивідуалізм і комунізм] взаємовиключні речі, відкинути уявлення, що індивідуаліст — це неодмінно буржуазна богемна людина, якій начхати на всіх, а комуніст — людина, яка мріє про казармене суспільство. Зрозуміло, що і те, й інше по суті є чужим для анархізму» – Петро Рябов

Заклик Петра Рябова актуальний. Концептуальний зв’язок між ціннісними парадигмами індивідуалізму і комунізму необхідно проартикулювати чіткіше і ясніше, оскільки дотепер якихось узагальнювальних і систематичних творів, які би реалізовували подібне прагнення, не було. Були тільки невеликі есе, що викладають правильні, але не вичерпні тези, і безліч розкиданих по розрізнених творах думок.

У зв’язку з цим я постараюся тезисно і без надмірно обтяжливих своєю тривалістю міркувань втілити постулювання ідейно-концептуального синтезу індивідуалізму і комунізму на рівні їхніх цінностей. Поза сумнівом, що й це есе не вичерпає повністю всієї глибини питання і необхідності надалі розвивати цей синтез. Проте я вважаю, що воно принаймні закладе деякий фундамент, послуживши прологом до майбутнього більш розлогого і системного філософського трактату. 

******** 

1. Еммануель Муньє писав: «Ми називаємо персоналістською будь-яку доктрину і будь-яку цивілізацію, які стверджують примат особистості над матеріальною необхідністю і колективістськими апаратами… Персоналізм для нас — загальне позначення різних учень. Ми повинні говорити не про один персоналізм, а про персоналізми» [1]. Виходячи з такого посилу, анархо-індивідуалізм може бути визначений як персоналістичне вчення, оскільки ця інтелектуально-філософська традиція теж робить акцент на особистості.

Однак, що ж таке сам «індивідуалізм»? Індивідуалізм — це етичний світогляд, який проголошує головною цінністю своєї практики та рефлексії особистість та її мікрокосм. Конкретний праксис етики індивідуалізму має на увазі захист і обстоювання інтересів, уподобань, добробуту, щастя, самоналежності (свободи), честі, гідності, свідомості, любові, переконань, моральних імперативів, бажань, смислів, вибору, прагнень, здібностей, творчості, дружби, задоволеності особистості тощо. Особистість та її внутрішній світ (своєрідність, відмінність) — відправна і кінцева точка персоналістичної (індивідуалістичної) соціальної, економічної, політичної та моральної теорії і практики. Однак, на відміну від ліберально-буржуазного варіанта індивідуалізму, індивідуалізм як персоналізм піклується і визнає цінність усього перерахованого вище не за однією якоюсь особою або меншістю, а за кожною людиною. Індивідуалізм, у його персоналістичному варіанті, є всебічна турбота про особистостей та їхні мікрокосми; заохочення розвитку особистості в кожній людині. У такий спосіб персоналізм відстоює самовизначення і право на добробут всіх людей, усіх особистостей, утверджуючи принцип, що свобода і задоволеність кожного — це умова свободи і вдоволення всіх, тому що свобода і задоволеність одних доповнюється, відтворюється і зберігається завдяки увазі й повазі до задоволеності та самовизначення всіх — до своєрідності й особистості всіх. Зазіхання на чужу автономію і добробут неприйнятні. Як писав Михайло Бакунін: «Справді я вільний лише тоді, коли всі людські істоти, що оточують мене, чоловіки й жінки, однаково вільні. Свобода інших не тільки не обмежує або не заперечує моєї свободи, але, навпаки, слугує необхідною умовою її відтворення. Я стаю істинно вільним лише завдяки свободі інших, тож що більшою є кількість вільних людей, що оточують мене, що глибшою і ширшою є їхня свобода, то поширенішою, глибшою і ширшою стає моя свобода» [2]. Саме тому Іван Франко писав: «Девізом вищої історичної еволюції буде: солідарність і свобода» [3]. 

Самоналежність (свободу, самовизначення) ж я розумію як фундаментальну здатність бути собою, тобто щирим, осмисленим, рефлексуючим і відповідальним творчим буттям, що самостійно визначає смисли, свій внутрішній світ і стосунки з навколишнім світом; це «самоврядування» у масштабах однієї особистості та її внутрішнього світу, залученого в ширший контекст взаємодії зі світом зовнішнім. Як писав Макс Штірнер: «… бути особисто вільним означає бути тільки настільки вільним, щоб жодна інша особистість не могла розпоряджатися мною, або щоб те, що я можу робити або чого не смію робити, не залежало від волі іншого» [4].

2. Що таке комунізм? Комунізм — це соціально-економічна система, що передбачає всебічний розвиток творчих здібностей особистостей за допомогою залучення цих особистостей до управління виробництвом і споживанням відповідно до індивідуальних потреб кожного. Для досягнення цієї мети комунізм передбачає передачу всіх матеріальних і духовних благ у спільне користування особистостями. Спільний рівний доступ до благ забезпечує рівну можливість кожної особистості задовольняти свої індивідуальні потреби без штучних ієрархічних обмежень («природними» перешкодами для такого задоволення можуть бути лише екологія і ступінь розвитку продуктивних сил).

Спільна власність комунізму — це міжособистісна власність, де кожна особистість разом з іншими застосовує свої здібності для творення благ і потім закономірного споживає ці блага відповідно до особистих потреб. Таким чином суспільна власність не є запереченням особистості та її автономії, а фундаментальною умовою її самоналежності, оскільки рівний доступ до благ унеможливлює їхню монополізацію, а відтак і вірогідність відтворення класової ієрархії, нерівних позицій і можливостей, коли монопольний власник через те, що він володіє ресурсами, має змогу нав’язувати свою волю іншим, утілюючи такі відносити, що відчужують, поневолюють і принижують гідність та автономію особистості через існування тих, ким керують, та тих, хто керує — пригноблених і гнобителів. Кожна особистість користується ресурсами спільно з іншими, а тому жодна з них не виключена зі спільного користування, завдяки чому жодна з них не перебуває в більш уразливому становищі, ніж інші. Як писав Александр Беркман: «Справжня анархічна рівність означає вільне користування, а не однакову кількість. Вона не вимагає, щоб усі їли і пили одне й те саме, носили однаковий одяг, виконували одну й ту саму роботу і вели один і той самий спосіб життя. Ні в якому разі. Насправді все зовсім навпаки. Потреби і вподобання окремих людей настільки ж сильно відрізняються одна від одної, як і їхній апетит. Справжня рівність полягає в рівній можливості задовольняти їх» [5].

Отже, суспільна власність не суперечить індивідуалізму, тому що ця форма власності передає ресурси під управління численних федерацій вільних асоціацій особистостей заради того, щоб вони спільно, допомагаючи одна одній, задовольняли свої духовні та матеріальні потреби. Ця власність слугує конкретним потребам кожної особистості і винятково їм; кінцева мета будь-якого виробництва за комунізму — безпосереднє задоволення різнорідних потреб реальних і конкретних особистостей, а не вигода будь-якої меншості та прибуток експлуататора. Суспільна, тобто міжособистісна власність підпорядкована винятково індивідуальним потребам унікальної своєрідності, ставлячи своїм головним завданням задоволеність кожної особистості.

Оскільки принцип задоволеності всіх ставить собі за мету пряме задоволення потреб конкретних і своєрідних особистостей, остільки в основі етичного цілепокладання комуністичної організації виробництва і розподілу, що підпорядковує собі весь сенс суспільного виробництва, лежить глибоко індивідуалістичний принцип ставлення до людини не як до засобу, а як до мети. За комунізму економіка служить особистостям, а не особистості служать економіці (як сьогодні за капіталізму, де особистість лише об’єкт експлуатації, що потрібен для перманентного самозростання капіталу заради капіталу, з якого найбільший зиск має нечисленна привілейована меншість).

3. Комунізм — це горизонтальна і динамічна адаптивна мережа саморегульованих і самокерованих симбіотичних спільнот, тобто сукупне зібрання особистостей, які спільною гармонією праці допомагають задовольняти потреби одна одної. Взаємна допомога, солідарність і рівні можливості означають, що потреби всіх задовольняються, оскільки внесок кожної особистості зрештою обертається спільним взаємовигідним обміном через те, що всі одночасно і споживачі, і виробники. Наприклад, я працюю 5-6 годин і виробляю хліб як для себе, так і для інших, тоді як ці інші, які не виробляють хліб, але теж його споживають, забезпечують мене електрикою, вчать моїх дітей, створюють для мене музику, лікують мене й постачають водою; так само інші забезпечують їх домівками, вчать їхніх дітей або шиють їм одяг. У такий спосіб втілюється загальний симбіоз, взаємовигідний обмін. Таким чином комунізм відповідає індивідуалістичній цінності — турботі про потреби та вигоду особистості — тим, що представляє собою перманентне задоволення різнорідних інтересів, які перетинаються, і гармонія між якими досягається завдяки прихильності до етичного принципу взаємної допомоги, рівної свободи та задоволеності всіх. Як писав анархо-індивідуаліст Етребілал Авів: «Ми хочемо бути вільними разом, спираючись на взаємодопомогу як на основоположний принцип нашої діяльності» [6].

Комунізм проти того, щоб особистість жертвувала собою і була експлуатованою, тобто діяла постійно на шкоду власним інтересам. Натомість він обстоює взаємний симбіоз особистостей, чия діяльність і внесок за здібностями у творення загальних благ задовольняє як мене, так і інших. Жертовність і праця на шкоду самому собі — це характерна ознака капіталізму, за якого особистість трудиться заради збагачення привілейованої меншості експлуататорів. Комунізм же прямо протилежний капіталізму, оскільки передбачає взаємне і спільне користування ресурсами всім людством заради задоволення всіх, тобто кожної особистості; комунізм відстоює принцип взаємовигідності та взаємодопомоги — симбіозу, а не паразитизму. Паразитизм же — одна з ключових ознак капіталізму, за якого той, хто нічого не виробляє, лише наживається на інших, отримуючи нетрудовий дохід. За комунізму ж усі роблять свій внесок у творення благ за здібностями, одержуючи за індивідуальною потребою, що прямо виключає паразитизм і стверджує принцип взаємної допомоги один одному в задоволенні потреб кожного своєрідного мікрокосму. Із цього випливає, що комуністична економіка є конкретним етичним втіленням індивідуалістичного піклування особистостей одна про одну, що суперечить ліберально-буржуазному, але не егалітарному та лібертарному індивідуалізму — персоналізму. Саме до створення симбіотичних федеративних спільнот закликав як Кропоткін, так і Штірнер, оскільки вони обидва писали, що «спілка егоїстів» або комуна повинні бути добровільними і служити інтересам людей, які входять до них.

4. Здатність особистості управляти собою, тобто самостійно визначати свій мікрокосм, у рамках постійної взаємодії із зовнішнім світом полягає у варіативності та ступені розвиненості її здібностей. Якщо особистість позбавлена тих чи інших умінь, то вона нездатна застосувати ті чи інші навички, щоб впливати на світ у своїх інтересах, що закономірно призводить її до відчуження від світу, а значить, і від неї самої, тому що сама вона невіддільна частина цього світу. Отже, свобода особистості, її самоналежність безпосередньо залежить від набору і постійного розвитку здібностей, що забезпечують і розширюють поле її можливостей задовольняти свої прагнення і бажання. Анархо-індивідуаліст Альбер Лібертад прямо пов’язував розвиток здібностей особистості з її свободою: «При прагненні до свободи розвиток індивідуальності в нас самих стає особливо необхідним. Коли я говорю про прагнення до свободи, то я маю на увазі під цим саме прагнення кожного з нас до найповнішого розвитку [здібностей] свого “Я”» [7]. Такий самий взаємозв’язок між розвитком здібностей і свободою особистості постулював Кропоткін, який писав, що комунізм ставить собі за мету всебічний розвиток творчих здібностей людини: «Комунізм являє собою… найкраще підґрунтя для розвитку особистості — не того індивідуалізму, що штовхає людей на боротьбу одне з одним…, а того, що представляє собою повний розквіт усіх здібностей людини, вищий розвиток усього, що в ній є оригінального; він представляє найбільшу діяльність її розуму, почуттів і волі» [8].

Таким чином комунізм ціннісно прагне до створення таких умов, які забезпечували би свободу особистості та розвивали її самоналежність. Це ключова мета і сенс комунізму як системи за Кропоткіним та його послідовниками, що означає, що вони були комуністичними індивідуалістами (персоналістами). Як можна побачити, у цьому аспекті Кропоткін у прямій згоді з класиком анархо-індивідуалізму Альбером Лібертадом.

Головну надію на втілення всебічного розвитку особистості, крім рівного доступу до суспільних благ і розширеного дозвілля, Кропоткін також покладав на розквіт безлічі різних співтовариств за різнорідними унікальними інтересами, в яких беруть участь особистості, набуваючи соціального й духовного досвіду, який збагачує їхній внутрішній світ: «З’являтимуться також федерації громад між собою та споживчих громад із виробничими спілками. І, нарешті, виникнуть ще ширші спілки, що покриють собою усю країну або кілька країн, члени яких з’єднаються для задоволення економічних, розумових, мистецьких і моральних потреб. Ці спілки не будуть обмежуватися однією тільки країною. Усі союзи і громади будуть з’єднуватися за вільною угодою між собою» [9]. У цьому Кропоткін прямо сходився з іншим класиком анархо-індивідуалізму Е. Арманом, який писав схожі думки про важливість всебічного розвитку особистості: «Прожити повноцінне і складне життя не так-то просто. Можна на пальцях перерахувати людей, справді здатних на по-справжньому насичене і важке життя, тобто на життя, що передбачає одночасне проживання різних існувань без зазіхань на свободу людей, які тебе оточують. Скільки можливостей мали би ті, хто здатний розвивати себе як багатогранну особистість за допомогою індивідуального залучення до різноманітних видів діяльності, які гармонійно співіснують один з одним, а не провокують нескінченні конфлікти! Скільки духовного багатства і краси в подібному накопиченні творчого досвіду! Вкрай імовірно, що людина завтрашнього дня буде не спеціалізованою людиною — людиною однієї мети –, а буде людиною безлічі можливостей і поглядів, яка має достатньо волі й енергії, щоб одночасно і паралельно проживати різні життя. Мені хочеться вірити, що люди зможуть насолодитися подібним життєвим розмаїттям за допомогою створення безлічі добровільних асоціацій, що мають на меті, залежно від специфіки своєї спрямованості, максимально розвинути всебічність особистості через пізнання нею тих різноманітних сфер людського знання, дослідження і практика яких принесе їй справжнє задоволення» [10].

5. Вищенаведена цитата Е. Армана спонукає мене торкнутися також теми подолання вузького дисгармонійного поділу фізичної та розумової праці. Як відомо, анархо-комуністи (Кропоткін, Малатеста та інші) розвивали й популяризували необхідність такої організації праці та освітнього процесу, за якої особистість могла би розвиватися гармонійно й багатосторонньо без вузької спеціалізації та поділу на фізичну й розумову працю, оскільки однобічний розвиток є згубним для особистості з тієї причини, що веде до збіднення її внутрішнього світу і сковує її в самореалізації, оскільки, а, як я писав вище, розширення поля здібностей — це вагома умова свободи, тобто самоналежності особистості.

Найпроникливіше і найпростіше цю ідею виклав Ерріко Малатеста: «…усі працюватимуть головою і руками. Ці два види праці, далекі від того, щоб шкодити один одному, надаватимуть один одному допомогу, тому що для гарного самопочуття людині необхідно практикувати всі її здібності, як мозкових, так і м’язових. Людина, розвинена розумово, краще може впоратися з ручною працею, і той, хто має добре здоров’я, має також живий і проникливий розум. Нарешті, оскільки ці вони обидві необхідні і розумова праця вигідніша і приємніша за ручну, то несправедливо, щоб одна частина людства одурманювала себе винятково м’язовою роботою, даруючи небагатьом людям знання, а отже — владу. Тому, повторююся, всі повинні працювати як руками, так і головою» [11].

Чи сходяться в цьому аспекті анархо-комуністи з яким-небудь анархо-індивідуалістом? Безумовно, так. Анархо-індивідуаліст не був би індивідуалістом, якби обстоював однобічний розвиток особистості та її залежність лише від одного виду діяльності, що неминуче збіднювало би внутрішній світ особистості і робило б її менш унікальною і вільною.

Саме тому я знаходжу в Е. Армана настільки глибокі й чудові ідеї щодо проживання різних існувань і формування себе багатогранною гармонійною особистістю. У своєму іншому творі він прямо закликав особистість не бути вузькою й обмеженою і розвиватися різнобічно: «“Я людина однієї мети”, — але навіщо? Чому би не мати кілька цілей, якщо ти відчуваєш, що в тебе достатньо для цього сил? Я рідко займався більш ніж однією справою в один і той самий час, і тому глибоко шкодую, що не можу займатися одночасно кількома речами. Не будь людиною одного напрямку, однієї мети, однієї діяльності, якщо ти можеш бути більш різношерстою особистістю. Прагни бути людиною всіх цілей, усіх задумів, усіх напрямів і всіх ідеалів, які ти тільки можеш собі уявити» [12].

Таким чином ми можемо побачити, що і в цьому аспекті класики анархо-комунізму та анархо-індивідуалізму погоджуються і сходяться, оскільки Кропоткін, Малатеста та Е. Арман поділяють спільний базовий ціннісний орієнтир — особистість. Вони пропонують концепції, які забезпечували б їй можливість здобути свободу, достаток і розвиток як творчий та унікальний мікрокосм.

Безумовно, вони розходяться у баченні конкретної практичної економічної моделі (Кропоткін і Малатеста — прихильники комунізму, а Е. Арман — мютюелізму), що слугувала би реальним підґрунтям для втілення в життя їхніх ціннісних прагнень. Однак це означає лише, що протилежність між ними виникає не як між індивідуалістом і не-індивідуалістами, а як між індивідуалістами, які вбачають дещо різний шлях для досягнення одних і тих самих індивідуалістичних бажань та ідей (як от, наприклад, ідея про гармонійний розвиток особистості).

Вузький поділ праці фрагментує буття особистості, розколюючи її на безліч непов’язаних між собою сфер свідомості та діяльності. Такий стан згубний для самопізнання і саморозуміння особистості, оскільки фрагментоване буття нездатне пізнати себе, а отже, пізнавати повноцінно світ і діяти в ньому свідоміше, від чого напряму залежить здатність особистості управляти собою та будувати якісні стосунки з іншими на засадах конструктивного і творчого діалогу, впливу, залученості та рефлексії. Поза сумнівом, будь-який послідовний лібертарний індивідуаліст персоналістичного спрямування або спорадичної тенденції має бути проти такої фрагментації й радо приймати зцілювальні ідеї як Кропоткіна, так і Армана щодо перспектив і можливостей подолання вузької спеціалізації та розриву між різними видами діяльності за допомогою багатогранного залучення до варіативного життєвого досвіду, який збагачує внутрішній світ особистості своїм розмаїттям.

6. Чимало анархістів, які вважають себе комуністами, збігалися з індивідуалістами у визнанні того, що суспільство — це передусім зібрання особистостей, тобто що особистість первинніша за суспільство.

Ерріко Малатеста: «Для анархістів є незаперечним те, що реальна, конкретна істота, яка володіє свідомістю і яка відчуває, страждає і радіє — це особистість, і що суспільство, бувши далеко не першорядним щодо особистості, є інструментом та її слугою. Суспільство повинне бути не більше ніж союзом об’єднаних чоловіків і жінок для загального блага. І з цього погляду можна сказати, що всі ми індивідуалісти» [13].

Петро Кропоткін: «Анархічний комунізм прагне до перемоги найціннішої для всіх — свободи індивіда. Він розширює свободу і дає особистості вільну базу — свободу економічну, без якої політична свобода залишається порожнім звуком. Позбувшись бога-господаря всесвіту, бога-Цезаря і бога-Парламенту, анархічний комунізм не вимагає від індивіда, щоб він поставив над собою ще більш жахливого бога-суспільство, щоб він поклав біля його престолу свою незалежність, волю, свої смаки і дав обітницю аскетизму, як це робили колись перед розіп’ятим богом. Навпаки, він каже йому: “Немає вільного суспільства, поки не вільний індивід!”» [14].

Емма Ґольдман: «Ні, навіть “суспільство” неможливе без людини. Первинний саме індивід, який живе, дихає і страждає» [15].

Подібної точки зору дотримувалися й індивідуалісти: «Лише особистість першорядна. Лише вона відчуває, змінюється і страждає. Усе інше вторинне відносно неї» [16].

Таким чином лібертарні комуністи персоналістичного спрямування визнавали, що серцевиною суспільства є особистості, а головна мета такого суспільства — це взаємний добробут, творчий розвиток і радість усіх, хто становить це суспільство.

Колективну працю, солідарність і взаємодопомогу один одному ці лібертарні комуністи теж виправдовували з індивідуалістичних позицій, стверджуючи, що за допомогою колективної праці особистостям буде легше жити і задовольняти свої потреби. Тобто вони не були прихильниками «казарми» чи примусової колективізації, а апелювали до колективної взаємодопомоги на основі раціональних аргументів про те, що особистостям самим вигідна співпраця одна з одною, бо так їм легше буде створювати блага і насолоджуватися достатком і дозвіллям. Разом можна виконати необхідну кількість праці легше і швидше. Саме тому особистості, виходячи зі свого власного інтересу, вигідніше бути соціальною і жити в суспільстві. Вона обирає існування з іншими та практику взаємної допомоги не через авторитарний примус, а через те, що це елементарно спрощує їй життя та задоволення своїх потреб без великих перешкод. Саме таке обґрунтування колективної праці наводить Малатеста: «Анархісти, які називають себе комуністами (і я належу до їхнього числа), є комуністами не тому, що хочуть нав’язати свій особистий погляд на світ або вважають його єдиним засобом порятунку, а тому, що вони переконані й переконуватимуться надалі, якщо не з’являться докази протилежного, що чим більше чоловіків та жінок об’єднано у товариства та чим тісніше їхня співпраця одних з іншими, то тим більшим буде їхній добробут та свобода. Вони вважають, що навіть там, де люди звільнилися від людського гніту, вони, як і раніше, підпадають під вплив ворожих сил природи, які вони не можуть подолати самостійно, але які вони можуть контролювати і перетворити на засоби свого добробуту за допомогою співпраці з іншими людьми. Людина, яка бажає задовольнити свої матеріальні потреби винятково власною працею, стає врешті-решт її рабом. Так, наприклад, селянин, який бажає самотужки обробляти ділянку землі, відмовляється від усіх переваг кооперації і тим самим прирікає себе на жалюгідне життя: він не знає ані відпочинку, ані подорожей, ані навчання, ані спілкування із зовнішнім світом… ані можливості завжди втамувати свій голод» [17].

Подібне постулювання первинності особистості відносно суспільства і користі колективної праці для задоволення її потреб викладає й анархо-комуніст Жан Ґрав: «Справді, анархісти, які називають себе комуністами, перші готові визнати, що не особистість створена для суспільства, а навпаки суспільство має на меті забезпечити особистості найсприятливіші умови для її розвитку. Коли кілька людей з’єднуються разом і об’єднують свої зусилля, то вони вочевидь роблять це для того, щоб одержати якомога більшу суму насолод за найменшої витрати сил. Вони зовсім не мають наміру принести свою ініціативу, свою волю, свою особистість на поталу якійсь абстрактності, яка не існувала перед тим, як вони з’єдналися, і перестане існувати, щойно вони розійдуться. Зберегти свої сили і водночас домогтися від природи благ, необхідних для існування, одержати які можна тільки об’єднаними зусиллями, така була, безсумнівно, мета перших людей, які почали групуватися. У будь-якому разі, ця мета, якщо і не була усвідомлена, то малася на увазі в перших людських суспільствах, які, можливо, навіть були тимчасовими і розпадалися, щойно намічену справу було виконано. Отже, ніхто з анархістів не збирається підпорядкувати існування особистості потребам суспільства. Повна свобода особистості у всіх проявах її діяльності — така наша загальна вимога» [18].

Розсудливість цієї аргументації щодо користі кооперації визнавав і французький анархо-індивідуаліст П’єр Шардо: «Для того, щоб користуватися нашими здібностями та набути необхідний мінімум фізичного здоров’я і сили, без яких неможливе щастя, ми вважаємо, що маємо обмінюватися послугами та продуктами так, як ми обмінюємося ідеями та почуттями. Ніхто не здатен жити на цілковитій самоті або забезпечувати себе лише власними зусиллями. Аж ніяк недаремно нагадувати про ці першорядні істини, оскільки дехто применшує їхнє значення. У своєму існуванні людина постає як чутливе створіння, яке сповнене різноманітних почуттів і думок, але якому, однак, не вистачає їх для того, щоб повністю задовольнити потреби всієї своєї психічної діяльності. Бувши самодостатньою певною мірою, людина здатна цілком задовольнити свої власні потреби. Попри це, вона не здатна задовольнити і виробити все необхідне чого вона потребує. Жодна теорія ніколи не скасує ці факти. Розумніше цінувати і слідувати природі, ніж вступати з нею в боротьбу. Краще керувати і користуватися своїми прагненнями, ніж придушувати їх» [19].

Як можна побачити, аргументація комуністів Ґрава і Малатести та індивідуаліста Шардо на користь взаємної допомоги та соціальної праці (взаємовигідної кооперації) однакова. І такий погляд на виправданість колективних форм організацій є фундаментальним для лібертарних комуністів, і, як ми бачимо, з цією фундаментальною посилкою погоджується анархо-індивідуаліст П’єр Шардо.

Крім того, відлюдництво та ізоляція від суспільства прямо шкідливі для психіки особистості та збагачення її внутрішнього світу, оскільки так вона відчужує себе від можливості обмінюватися думками, почуттями, смислами й ідеями з безліччю різноманітних і унікальних мікрокосмів, які живуть із нею в одному суспільстві. Перманентне взаємне збагачення особистостями одна одної через спільну творчість, діалог, конструктивну працю, приємні бесіди та інші форми соціальної взаємодії становлять найважливіший аспект у розвитку мікрокосму особистості, яка постійно збагачується й поглиблюється завдяки залученню до переживання своєрідного й різного інтерсуб’єктивного досвіду. Особистості спілкуються одна з одною і завдяки цьому постійно збагачують одна одну. Самотність та ізоляція ж означають відрив від дивовижної і варіативної колективної — міжособистісної безперервної творчості, творення та обміну, що вирує в рамках зібрання численних особистостей — суспільства.

Таким чином, із погляду персоналістів, ми обираємо жити в суспільстві, тобто в міжособистісному, інтерсуб’єктивному просторі перманентної співтворчості безлічі особистостей, оскільки це відповідає нашим інтересам; нам особисто вигідне таке співбуття, тому що воно дає змогу нам поглиблювати й збагачувати нас смислами, ідеями, впливами, почуттями та здібностями, а тому головне революційне завдання персоналістів-комуністів-анархістів — це така організація суспільства, яка була би найбільш приємною, творчою, інклюзивною, співчутливою, справедливою, довірливою, шанобливою та сприяючою захисту гідності, самоналежності, добробуту, здоров’я та інакшості всіх членів цього суспільства. Головна задача суспільства полягає в постійному прагненні до гармонізації різноманітних інтересів, які між собою перетинаються. Суспільство повинно бути організоване всередині так, щоб у ньому справді хотілося жити якомога більшій кількості своєрідних мікрокосмів… Воно має бути загальною турботою і повагою до мультимікровсесвіту особистостей.

Варто тут уточнити, що гармонізація стосунків особистостей у рамках суспільства не означає досягнення й утримання тотальної злагоди всіх людей між собою та відсутності всіляких протиріч і конфліктів. Таке прагнення ознаменувало би кінець особистості як творчого мікрокосму і деградацію людської культури, оскільки саме новаторство і творчість, що кидають виклик усталеним смисловим парадигмам, діалектично рухають історичний прогрес цієї самої культури. Така гармонія прямо суперечить базовим анархістським цінностям про свободу дискусій, вираження самобутності особистостей і розвитку культури. Суперечності, конфлікти, нонконформізм, творення нового й інакшого залишаться і навіть примножаться за умов анархістського суспільства, яке заохочує і забезпечує ґрунт для творчих звершень. Однак щоб суспільство врешті-решт не було розірване і не впало під тягарем нагромаджених протиріч, воно повинне на культурному та інституціональному рівні виробити суспільні механізми з розв’язання суперечностей і конфліктів, витягаючи з них і застосовуючи нові смисли в різнорідних галузях людської діяльності. Суперечності неминучі й необхідні, але потрібно вміти їх розв’язувати, щоб зберегти загальну базову єдність спільнот і збагатити людську культуру смислами та ідеями, надихаючись конструктивним початком нових ідей, чия важливість і право на існування мають доводитися під час досліджень, полеміки та експериментів, чий результат поставить крапку в конфлікті, знаменуючи його кінець (тимчасовий або повний). У такий спосіб суспільна динаміка акратичного суспільства перманентно балансуватиме між вибуховими поривами творчих сил, даючи поле для самовираження до кінця невиразних творчих особистостей, і суспільними механізмами розв’язання конфліктів, що стримують ці сили від надмірності, потенційно небезпечної для збереження й підтримання базових стовпів, на якому тримається це суспільство. Людям потрібно прагнути не до тотальної гармонії, а до вироблення працюючих механізмів гармонізації відносин.

Безсумнівно, лібертарні комуністи не виправдовували утримання будь-кого насильно в суспільстві, тож, дотримуючись принципу поваги до чужого вибору, стверджували, що необхідно створити для «відлюдників» такі умови, які не змушували б їх повертатися жити назад туди, куди вони не бажають. Ось, що писав анархо-комуніст під псевдонімом «Морфеус»: «Нікого не слід примушувати до участі в будь-якій організації. Будь-кому, хто вважає за краще не брати участь у самоврядних конфедераціях робочих зборів, буде дозволено піти за своїм бажанням і жити як відлюдники або формувати будь-які альтернативні соціальні ініціативи, які вони забажають, доти, доки такі ініціативи будуть повністю добровільними та неієрархічними. Таким людям також має бути надано доступ до достатньої кількості засобів виробництва, щоб вони могли підтримувати своє існування (нездатність зробити це, по суті, змусила б їх брати участь у зборах робітників)» [20]. Інший анархо-комуніст, Д. Феррі Руїс, писав, що «… таким людям залишать у володінні лише таку кількість землі і благ, які знадобляться їм для виробництва того, що їм необхідно, і невеликого надлишку для суспільства. Логічно припустити, що нестабільність умов і соціальна ізольованість, у якій вони стануть жити, призведуть до того, що далеко не всі люди захочуть так жити. Але, гадаю, що слід з повагою поставитися до таких людей, які з тих чи інших причин (релігійних, з мізантропії тощо) вважатимуть за краще жити як відлюдники» [21].

Неважко помітити, що в наведених вище рядках анархо-комуністичних авторів немає зневаги до відмови людей жити в суспільстві. Крім того, шляхетність їхньої думки стверджує категоричним імперативом обов’язок допомогти таким людям ресурсами, щоб об’єктивна нерівність у благах не примушувала їх жити в тому суспільстві, в якому подібні «відлюдники-індивідуалісти» не хочуть.

Чи не ця позиція лібертарних комуністів є відверто індивідуалістичною, оскільки прямо постулює піклування про особистий вибір і спосіб життя людей, відмінні від їхнього життя і вибору? Безсумнівно, у цій позиції комуністів немає абсолютно жодного протиріччя з індивідуалізмом.

Варто, однак, згадати, що індивідуалісти теж різні бувають, і той самий Етребілал Авів виступає проти відлюдництва: «Тим не менш антагонізм, який існує між суспільством та особистістю, не робить індивідуалістів ні відлюдниками, ні проповідниками самотності, ні абсолютно нелюдимими… бо індивідуалістичний анархізм ставить на друге місце (після, звичайно ж, утвердження унікальності особистості) вільну асоціацію. Особистість не є “самотньою” істотою; мій індивідуалізм може бути виражений тільки за допомогою одного: спочатку визнання моєї власної унікальності, а потім унікальності інших» [22]. Такою є одна з головних персоналістичних тенденцій деяких антиавторитарних індивідуалістів: вони усвідомлюють важливість соціальності та її позитивний вплив на особистість, але мислять і сприймають концепт соціальності в фундаментально інший спосіб, який прямо протилежний безлічі інших варіацій концепції соціальності авторитарних ідеологій і філософії.

Підсумувати варто цитатою Андрія Андрєєва, оскільки вона добре передає наш погляд на цей аспект: «Я вважаю, та й для кожного “комуніста” має бути зрозумілим, що велике суспільство майбутнього — комуна — передбачає першою і головною своєю умовою індивідуума. Його воля, його індивідуальність, з усіма своїми відтінками, насамперед, а потім уже суспільство; або інакше, існує особистість і комуна — союз цих особистостей, [яка] повинна допомогти задоволенню їхніх різноманітних потреб. Отже, не індивідуум для комуни, а вона для нього. Комуна ставить собі за мету абсолютно-повне звільнення особистості, і в інтересах людини вона і створюється. Другою умовою утворення комун є асоціація свідомих особистостей, які розуміють її мету — інакше це буде просто спільнота, а не комуна. Вільна угода, необхідна в комуні, заздалегідь передбачає, що вона асоціює не всіх зустрічних і випадкових людей, а тільки індивідуалістів… Індивідуалізм передує комунізму» [23].

7. Анархо-індивідуалізм персоналістичного спрямування передбачає і постулює практичною цінністю таку форму соціальності, за якої втілюється максимальне залучення особистостей до спільного і самостійного самовизначення своїх соціальних, культурних, економічних і політичних форм існування. Однак соціальність у його розумінні не вичерпується лише цим аспектом. Оскільки, як я написав вище, суспільство — це зібрання особистостей, остільки таке суспільство є перманентним потоком ризоматичних взаємних, напіввзаємних і невзаємних впливів та обмінів смислами між безліччю мікрокосмів особистостей та особистостей-в-установленні. Це ж означає, що анархо-індивідуалізм персоналістичного спрямування закликає також до високого рівня соціальної відповідальності кожної особистості, бо якщо особистості, як загальна сукупність, є джерелами того чи того впливу одна на одну, значить, саме від них залежить тією чи іншою мірою те, яким буде цей вплив одна на одну за тенденцією: позитивним чи негативним; конструктивним чи деструктивним. Отже, персоналізм нагадує і проблематизує для нас, що саме ми — конкретний я і конкретний ти — маємо у своїх відносинах різного ступеня взаємності намагатися справляти такий вплив, який ніс би максимально можливий благотворчий, гуманістичний і шляхетний смисл. Ми включені в постійну взаємодію з іншими, а тому, якщо ми прагнемо створити суспільство воістину духовно багатих і піднесених людей, у нашій повсякденній етичній практиці ми мусимо спиратися й стверджувати вищі смисли й вищу доброту; вищу особистісність. Саме в ствердженні такої шляхетності анархо-індивідуаліст Манюель Девальд бачив сутність лібертарного індивідуалізму, що стає очевдним із наступних рядків: «Тоді як лібертарний індивідуалізм, справжній індивідуалізм, дає слабким силу (але не для того, щоб особистості, коли вони стали сильними, почали пригноблювати інших особистостей, які лишилися слабшими за них, а для того, щоб вони більше не дозволяли себе пригноблювати сильним), так званий буржуазний або авторитарний індивідуалізм прагне лише обґрунтувати й виправдати існуючий порядок торжествуючого насильства й хитрощів за допомогою витончених софізмів і хибних інтерпретацій законів природи» (курсив мій) [24].

Ми перетинаємося і впливаємо одне на одного, тому саме в наших інтересах усвідомити наявність цього зв’язку і наповнювати його зміст нашою наполегливістю в утвердженні благородних цінностей, творчості, співчуття, взаєморозуміння, поваги до гідності кожного, своєрідності, самовизначення, вдоволення, любові, дружби, взаємодопомоги, радості, взаємності, діалогічності, товариськості, довіри, щирості, автентичності, добровільності, праведної боротьби проти несправедливості та приниження будь-кого, чесності, відкритості та багато чого іншого, тому що саме від цього усвідомлення та моральної принципової наполегливості в подібному етичному праксисі залежить якість і добробут наших життів.

8. Одне з головних інтелектуальних та етичних прагнень анархо-індивідуалізму як персоналізму — це творче розроблення таких конструктивних форм буття, що якнайповніше поглиблюють і розширюють самоналежність особистостей через їхнє спільне залучення до управління й ухвалення рішень стосовно тих аспектів економічного та соціокультурного буття, що стосуються їх безпосередньо або опосередковано. Таке повсюдне залучення на практиці веде до створення суспільства на основі самоврядування, за якого автономія кожного є необхідною умовою автономії всіх.

Таким є базове прагнення будь-якого лібертарного персоналіста. Але чи суперечить це вільному комунізму? Ні в якому разі. Одним із ключових аспектів комунізму — це планування. Але що ж таке планування в його філософському значенні? Планування або план — це безпосереднє залучення суб’єктності безлічі особистостей до організації та визначення різноманітних суспільних процесів, від яких залежить реалізація інтересів і бажань усіх тих, кого ці процеси зачіпають і чиї горизонти буття вони окреслюють. Отже, персоналіст-комуніст не може вважати державне, тобто централізоване планування бажаним і прийнятним, оскільки таке планування означає не що інше, як відчуження суб’єктності більшості та збереження цієї суб’єктності за привілейованою меншиною, що являє собою ієрархічний бюрократично-військовий апарат панування й експлуатації людини над людиною, який нависає над суспільством та здійснює над ним своє володарювання. Таке централізоване планування самосуперечливе, оскільки етичний зміст планування, як продукту соціалістичної думки, що спирається на цінність рівності (егалітаризм), полягає в ствердженні рівного залучення суб’єктності — самовизначення особистостей як таких. Централізоване планування ж порушує принцип ціннісного ствердження рівного залучення суб’єктності людей як їхнього самовизначення у власних інтересах тим, що практичне втілення такого планування супроводжується порушенням цих засад, коли суб’єктність і доступ до регуляції (визначення) залишаються лише за небагатьма, що породжує неминучу нерівність у вигляді класового поділу суспільства на тих, хто керує, та тих, ким керують, а також на тих, кого експлуатують, та на тих, хто експлуатує (елітаризм), що прямо заперечує принцип егалітаризму: рівності соціальних можливостей, яка слугує базовим принципом соціалізму. Справжня послідовна принциповість — це ствердження принципів скрізь і в усіх контекстах стосовно всіх людей, а не тільки заради себе чи якоїсь меншості. Не може той, хто цінує суб’єктність, бажати її лише в обмеженій кількості; якщо він її справді цінує, то бажає її повсюдного прояву в усіх сферах життя. Принцип бажає свого повного ствердження і не терпить обмежень, оскільки таке обмеження не стверджує, а зраджує його.

Таким чином централізоване планування безглузде з точки зору етичного змісту концепції планування в контексті соціалістичної думки. Справжнє планування — це децентралізоване планування, яке здійснюється за рівної участі задіяних у діяльності груп, що робить його ефективнішим за централізоване планування, яке здійснюють певні відірвані від локальних контекстів експерти та бюрократи.

Децентралізоване планування анархо-комунізму справді повноцінно відповідає анархо-індивідуалізму персоналістичної специфіки, оскільки стверджує в теорії та на практиці загальне й максимальне залучення всіх особистостей, до якої асоціації чи комуни вони не належали, до регулювання й визначення тих суспільних процесів, в яких вони безпосередньо існують. Втілюючи повсюдне планування, особистості реалізують на практиці етичне прагнення анархо-індивідуалізму до самовизначення: особистості ухвалюють рішення, планують, міркують, прогнозують, пропонують, творять і втілюють ті чи інші пропозиції й проєкти стосовно поліпшення та відтворення їхнього духовного й матеріального добробуту, що передбачає, що їхня суб’єктність залучена, завдяки чому самоналежність стає конкретним суспільним фактом. У такому суспільстві, побудованому на самоврядуванні та децентралізованому плануванні (разом із взаємною підтримкою і повагою до гідності одне одного), саме це суспільство перестає бути відносно особистості чужою гетерономією, що тяжіє над нею, сторонньою силою, яка відчужує особистість від самої себе примусом, жорстокістю, нечутливістю й об’єктивацією.

Взявши під контроль свої життя, особистості подолають історичну форму суспільства, за якої людина є суб’єктом або об’єктом експлуатації та відчуження, створивши своїми міжособистісними творчими силами таку форму громадськості, за якої немає ані рабів, ані панів, ані керуючих, ані керованих, оскільки всезагальне самоврядування перетворить соціальність у такий спосіб, що особистість разом з іншими особистостями стане не засобом, а відправною точкою і кінцевою метою такого суспільства. Така форма суспільності буде для особистості, як писав Олексій Боровий, «…засобом[м] у здійсненні особистістю її творчих цілей» [25].

По-простому кажучи, планування — це коли своєрідні особистості, які опосередковують і сприяють взаємному задоволенню різнорідних інтересів за допомогою конструктивного творення самоврядних економічних і соціокультурних інститутів, беруть під спільний контроль суспільство, тобто самих себе — свої життя, — втілюючи тим самим індивідуалістичну цінність і прагнення до самовизначення особистості. І анархо-комунізм абсолютно ніяк не суперечить, а, навпаки, перманентно розділяє це прагнення, пропонуючи конструктивну модель для задоволення цього прагнення і втілення цієї цінності.

Як ми вище з’ясували, анархо-комунізм не примушує нікого жити в суспільстві, оскільки кожному, хто не бажає в ньому жити, анархо-комуністи надають доступ до ресурсів, щоб вони могли самі, користуючись цими ресурсами, створити свою «автономну зону» та жити відповідно до своїх бажань. Але якщо особистість сама бачить, що в суспільстві їй жити легше і краще, то вона сама добровільно до нього приєднується — лише такий варіант утворення суспільства підтримують анархо-комуністи на кшталт Кропоткіна чи Малатести. Крім того, анархо-комуністи ніколи не прагнули побудувати статичне і «жахливо величезне суспільство», оскільки вони визнають, що поява і розміри добровільних асоціацій визначаються винятково потребами і кількістю особистостей. Якщо питання зачіпає інтереси безлічі особистостей, то очевидно, що і добровільна асоціація буде масштабною, бо якби вона не була такою, то неминуче не всі особистості були би залучені, а отже, не всі мали би доступ до визначення свого життя, що неминуче породжувало би відчуження особистостей від себе та виродження такої «добровільної асоціації» в ієрархічний інститут, який стоїть над незалученими особистостями та ніяк їх не задовольняє; організації мають бути максимально інклюзивними. Тривалість існування таких організацій залежить виключно від природної потреби особистостей, що складають ту чи іншу асоціацію, яка займається плануванням і регулюванням того чи іншого суспільного процесу. Якщо потреба така, що особистості потребують постійного регулювання і контролю над якимось суспільним процесом (наприклад забезпечення регіонів електроенергією), то така організація існує постійно, оскільки динаміка її така, що потреба особистостей в електроенергії перманентно поновлюється. Однак якщо з часом потреба задовольняється, і особистості більше не бачать сенсу в існуванні тієї чи іншої асоціації, тоді вони розпускають і розформовують її. Усе, знову ж таки, визначається винятково своєрідністю особистостей, їхніми інтересами та бажаннями. Саме про це й писав Джордж Баррет: «Отже, устрій майбутнього суспільства не повинен бути централізованим. Навпаки, він має дедалі тісніше й тісніше зв’язуватися між собою вільними взаємними угодами; і він стане тоді, уперше в історії людства, суспільством представницьких організацій, з яких кожна народжується й існує, або ж помирає, у міру прямої потреби в ній. То буде суспільство чуйне до потреб народу. Воно буде задовольняти однаково як його буденні потреби, так і його вищі прагнення» (курсив мій) [26].

Якщо ми залишаємо певні процеси протікати стихійно і зовсім відчужено від особистостей, ми ризикуємо відродити гетерономні форми суспільних явищ, які непідконтрольні, а відтак потенційно небезпечні для особистостей, що неминуче негативно позначиться на добробуті людей. Звичайно, ми не повинні прагнути невротично все контролювати. Наш контроль має мати на увазі взаємне і щире, живе і творче залучення, ступінь педантичності якого залежить від ступеня серйозності та вагомості тих процесів, у яких ми беремо участь.

Виходячи з вищенаведених міркувань, можна побачити, що і тут анархо-індивідуалісти персоналістичної специфіки не суперечать анархо-комуністам, оскільки сама по собі ідея планування — це концепція практичного залучення особистостей до визначення своїх життів, що прямо відповідає базовим цінностям персоналізму.

9. Анархо-індивідуалісти персоналістичного спрямування, безумовно, не сприймають і визнають ціннісно виправданою боротьбу проти авторитарної організації суспільства й авторитарних явищ: стадності, охлократії, розчинення суб’єктності особистості в загальній масі, тиранії родинних зв’язків та ін., які зумовлені невіглаством, атомізацією, відсутністю діалогу, співпереживання, поваги до гідності, бідністю, приниженнями, об’єктивацією й нечутливістю людей. Ці явища необхідно долати й запобігати за допомогою розбудови лібертарних інститутів і культури діалогу, що стверджують вищі цінності. Суспільство саме по собі динамічне і діалектичне, тому якщо особистості, впливаючи як на надбудову, так і на базис, свідомо і систематично розвиватимуть антиавторитарну і персоналістичну тенденцію в організації суспільного життя, то й саме суспільство змінюватиметься в такому напрямі; якщо ж авторитарна і деспотична тенденція так чи інакше буде вкорінюватися (свідомо чи несвідомо, пасивно чи активно — не так важливо), то і саме суспільство буде авторитарним, заперечуватиме всяку гідність, людяність і внутрішній світ особистості.

Виклад цієї позиції необхідний у контексті розуміння однієї відмінності. В анархо-індивідуалізмі як течії історично так склалося, що, якщо взяти всіх його представників у сукупності, в ньому присутні й певним чином конфліктують дві тенденції: персоналістична (Петро Рябов, Генрік Ібсен, Еммануель Муньє, Олексій Боровий, Оскар Вайльд) та буржуазно-ліберальна (Джо Пікотт, Жорж Палант і подібні до них).

Анархо-індивідуалісти другої тенденції, залишаючись під впливом ліберальної традиції, схильні маніпулятивно розділяти «суспільство» та «особистість», немовби це дві неминуче суперечливі одна одній і несхожі сутності. Така позиція віддає безглуздим есенціалізмом, де «особистісність», здатність бути «особистістю» приписується лише меншості, в той час як «суспільство» — більшість — деіндивідуалізується і неминуче ототожнюється із сірою несвідомою та відчуженою субпасіонарною масою, позбавленою всякої своєрідності та унікальності. Такий поділ на «особистість» і «суспільство» є вельми очікуваним у рамках традиції ліберальної думки, якщо згадати, що лібералізм, як писав Олексій Боровий, «… філософія привілейованих класів» [27]. Бувши продуктом класового суспільства і його ідеологічною опорою, ліберальний поділ на «суспільство» та «особистість» відтворює в такому поділі класовий поділ, де тільки за «панівним класом», «елітою» або «буржуазією» визнається особистість, суб’єктність, унікальність, вишуканість, «духовність», волелюбність, здатність до творчості та слідування вищим ідеалам, тоді як «всі інші», «пролетаріат», «чернь», «маси» — це субпасіонарна, несвідома, груба, обмежена, примітивна і нездатна до духовності, творчості та служіння вищим ідеям маса.

Такий поділ зручний для панівного класу, щоб виправдовувати своє панування й експлуатацію трудящої більшості, ігноруючи водночас, що саме існування класового суспільства і буржуазії як класу і зробило багато в чому цю «чернь» черню через убогість, погані умови праці, відсутність доступу до хорошої освіти або орієнтованість освіти на формування винятково поступливої і старанної в’ючної худоби, яку легко буде експлуатувати в інтересах перманентного прагнення капіталістів до надприбутків. У рамках лібералізму такий поділ есенціалістський і статичний, оскільки слугує реакційним цілям: консервація домінуючих класових відносин, що забезпечують привілейованим «особистостям» панування і багатство. Однак така консервація відверто йде на шкоду особистісному розвитку більшості інших трудящих людей, що висвітлює очевидне лицемірство і брехню «ліберального індивідуалізму», який забезпечує розвиток своєрідності лише для меншості, нехтуючи розвитком цієї своєрідності у більшості. Цю непослідовність і лукавість ліберального «індивідуалізму» відзначав ще анархо-індивідуаліст Альбер Лібертад у своїй критиці лібералізму: «Від антимеркантилістів до Спенсера, торкаючись повз і представників англійської моральної школи, Мальтуса та його теорії народонаселення, теорії ренти Рікардо та Дюнойе з його абсолютним лібералізмом до ортодоксальної школи Бастіа, історичної школи Тена та християнської ліберальної течії на чолі з Ле Пле. Усе це лише різні форми ліберально-буржуазної думки — і саме тієї, що називає себе “ліберальною”, що не позбавлено своєї частинки іронії. Ліберальне прославляння особистості, її апологія та історія різноманітних доктрин подані автором один за одним як те, що найкраще перешкоджає більшості людей у досягненні вільного розвитку їхньої індивідуальності. Вірно, що це індивідуалізм… Але індивідуалізм для “успішних”. Ці різні індивідуалістичні вчення, які не бажають визнавати панування, законів чи будь-яких обмежень, що можуть зазіхнути на свободу особистості, сприймають водночас існування земельної власності та промислового багатства як даність і священний факт. Ці теоретики індивідуалізму потурають лише можновладцям та їхнім лакеям. А тому в такому разі можливість людини утверджувати свою волю залежить від того, народилася вона в сім’ї власника чи ні. В ім’я величі однієї особистості інші змушені працювати на те, щоб перші могли нарощувати й утверджувати власну могутність. Одні повинні зробити все можливе, щоб забезпечити недоторканність своїх статків, інші ж сколотити свій власний, але не зазіхаючи при цьому на самі основи власності, оскільки вони священні! Лібералізм, отже, ховаючись під маскою індивідуалізму, заперечує можливість розвитку більшості особистостей заради вигоди меншості. Наш індивідуалізм не має жодного відношення до цього недоіндивідуалізму, спеціально препарованого для використання в сьогоднішньому капіталістичному суспільстві. Це “Я”, “особистість”, яку ми хочемо звільнити від інших людей, має користуватися і мати у своєму розпорядженні ті самі засоби, що й інші “Я”. Було б украй нелогічно прагнути зберегти сучасні механізми перерозподілу “духовних” благ і матеріального прибутку і говорити водночас про “розвинені” або “нерозвинені” особистості, оскільки ми бачимо, що суть полягає лише в тому хто більш-менш привілейований. Не бажаючи, щоб усі люди були однаковими, ми водночас прагнемо, щоб усі вони були рівними економічно та соціально. Саме тому ми прагнемо покласти край нерівності між багатими і бідними, оскільки вона сприяє збільшенню могутності не окремих особистостей, а влади багатих» [28].

Безсумнівно, багато анархо-індивідуалістів заперечують приватну власність і не виправдовують капіталізм. Однак вони зберігають цей есенціалістський поділ на «особистість» і «суспільство», переймаючи цю реакційну концепцію від лібералізму, коріння якої лежать в існуванні класових відносин буржуазного суспільства і необхідності багатих виправдати ідеологічно свої привілеї.

На противагу таким антиавторитарним індивідуалістам, як Жорж Палант, я, як персоналіст, відкидаю есенціалістську оптику поділу на «особистість» і «суспільство» і переймаю оптику діалектичну. Я не вважаю, що несвідомість, стадність, нечутливість, вузький егоїзм, цинізм, жорстокість, безвідповідальність, лукавість, підлість, субпасіонарність, безідейність та обмеженість — «масовість» — це незмінні атрибути «суспільства», оскільки людина перебуває під суттєвим впливом суспільно-економічних умов та інституцій, у рамках яких розгортається її діяльність. Із цієї причини «масовість», «стадність» і сама «чернь» не є неминучою характеристикою «суспільства», тому що саме суспільство — це, як я вже вище писав, сукупність людей, що опосередковують свою взаємодію на основі конкретних інститутів і культури, чий характер за переважною тенденцією може бути як авторитарним, так і лібертарним, а тому і саме суспільство може бути за тенденцією як лібертарним і чуйним до особистості та її добробуту, так і авторитарним, яке стверджує зневагу до гідності та творчого розвитку безлічі людей.

Отже, наше завдання, як анархо-індивідуалістів персоналістичного спрямування, не сприймати світ есенціалістськи та відносини в рамках нього статично, а застосовувати наше конструктивне мислення та творче слідування вищим ідеалам з метою якіснішого перетворення навколишніх суспільно-економічних відносин та інституцій, щоб субпасіонарність, масовість та стадність як суспільні явища зникли або суттєво мінімізувалися, а натомість утвердилися як постійний праксис заохочення могутності, гідності, взаємодопомоги, співчуття, поваги до самоналежності та добробуту всіх. Саме таке діалектичне, а не есенціалістське, ставлення до «несвідомих мас» постулювали деякі анархо-індивідуалісти, котрі прагнуть перетворити людей на краще і не сприймають їхню стадність і масовість як щось неминуче й вічне: «Оскільки ми взагалі не маємо прикладів, що не суперечили би нашим принципам, остільки міфи на кшталт Тоні Монтани з “Обличчя зі шрамом” з’являтимуться і з’являтимуться. Тому що там, де останній, переслідуючи бажання покинути стадо, винищує його і влаштовує голокост, ми, навпаки, прагнемо покінчити зі стадом, перетворивши його “овець” на особистостей» (курсив мій) [29]. Подібне писав і П’єр Шардо: «Ми не належимо до тих, хто прагне зробити “зі слабкості кожного — силу всіх” (Жорес). Слабкість натовпу… Яка нікчемна сила з нього вийшла б! Нашою головною метою є пробудження в індивідах власної могутності — могутності, що глибоко причаїлася в них, а тому й цілком реальна» [30].

Отже персоналізм відкидає реакційний есенціалістський поділ на «особистість» і «суспільство», який слугує інтересам панівного класу і заперечує право інших людей на те, щоб бути особистістю, та слідує діалектичній оптиці перманентного прагнення критики й подолання всіх матеріальних умов та інститутів, які своїм впливом відчужують у більшості людей рівні можливості розвивати власну своєрідність і творчий внутрішній світ, породжуючи «масовість», «стадність», «охлократію» й авторитарність узагалі як соціальні явища. Долаючи їх, персоналізм прагне ствердити таку організацію суспільства та його інститутів, де такий творчий розвиток і своєрідність матимуть реальне економічне підґрунтя і дійсну культурну опору.

Не існує якихось неминуче «благих» особистостей у вакуумі, як і не існує неминуче «поганого» суспільства у вакуумі. Суть полягає у витонченому і нюансованому дослідженні динаміки міжособистісних взаємних, напіввзаємних і невзаємних впливів безлічі особистостей, індивідів і мас, що ризоматично розтікаються по багатоваріативному соціальному полю діяльності людей та щомиті проникають, зумовлюючи якісні перетворення одне одного. Можливість усвідомлення і взяття під контроль цих впливів залежить від здатності та вміння рефлексувати над ними, класифікувати, проблематизувати, розуміти їхню природу і першопричини. Лише виконавши таку роботу над осмисленням цих процесів, вони протікатимуть для особистостей менш стихійно, а отже, менш відчужено, що відкриє для особистостей ширше поле для залучення до визначення цих процесів. Ліберально-буржуазна оптика ж не бажає цього залучення, оскільки воно неминуче, як це і трапилося в історії, призведе до осмислення  переважаючих класових відносин панування, за чим, імовірно, послідує бунт особистостей проти повторюваних процесів класового й духовного гноблення. Під час такого бунту особистості радикально втрутяться в процеси панівних відносин класового суспільства, щоб їх кардинально якісно перетворити та припинити, започаткувавши нові відносини — гуманні та безкласові.

Такі мої загальні міркування і тези. Сподіваюся, що для когось вони стануть початком плідної рефлексії.

Посилання:

1. Цитата наводиться з праці Вдовіної І. С. «Французский персонализм (1932–1982)». С. 16.

2. Бакунин Михаил Александрович. Избранные философские сочинения и письма. Издательство «Мысль», 1987. С. 501-502.

3. Іван Франко. Зібрання творів у п’ятидесяти томах. Наукові праці. Томи 44-47. Том 45. Філософські праці. Видавництво «Наукова думка», Київ — 1986. Ст. 452.

4. Макс Штирнер. «Единственный и его собственность». Харьков: Основа, 1994. С. 101.

5. Александр Беркман. «Азбука анархизма». URL: https://ru.anarchistlibraries.net/library/aleksandr-berkman-azbuka-anarhizma

6. Этребилал Авив. «Наш индивидуализм». URL: https://teletype.in/@editorial_egalite/nash_individualism

7. Альберт Либертад. «Свобода». URL: https://telegra.ph/Albert-Libertad-Svoboda-06-04

8. Кропоткин П. А. Анархия, ее философия, ее идеал // Кропоткин П. А. Анархия, ее философия, ее идеал: Сочинения. М. 1999. С. 243.

9. Кропоткин П.А. «Записки революционера». Часть 2, «Западная Европа». URL: http://surl.li/tcsdi

10. Emile Armand, Anarchist Individualism and Amorous Comradeship. URL: https://theanarchistlibrary.org/library/emile-armand-anarchist-individualism-and-amorous-comradeship#toc30

11. Эррико Малатеста. «Крестьянские речи». URL: https://ru.anarchistlibraries.net/library/erriko-malatesta-krestyanskie-rechi

12. Emile Armand, La Vie comme expérience. URL: https://fr.wikisource.org/wiki/La_Vie_comme_exp%C3%A9rience

13. Эррико Малатеста. «Коммунизм и индивидуализм». URL: https://syg.ma/@dobrodiy/erriko-malatiesta-ob-individualizmie-i-kommunizmie-dvie-stati

14. Пётр Кропоткин. «Анархия и ее место в социалистической эволюции». URL: https://ru.anarchistlibraries.net/library/anarkhiia-i-ee-mesto-v-sotsialisticheskoi-evoliutsii

15. Эмма Гольдман. «Индивид, общество и государство». URL: https://ru.theanarchistlibrary.org/library/emma-goldman-individ-obschestvo-i-gosudarstvo

16. Манифест парижской группы Reveil De L’Eschlave «Чего хотят индивидуалисты». URL: https://teletype.in/@editorial_egalite/chego_hotyat_individualisti

17. Эррико Малатеста, там же.

18. Жан Грав. «Умирающее общество и Анархия». URL: https://ru.anarchistlibraries.net/library/zhan-grav-umiraiushchee-obshchestvo-i-anarkhiia-1#toc10

19. Пьер Шардо «Индивидуальность и социальность». URL: https://teletype.in/@editorial_egalite/Individuality_and_sociality

20. Morpheus, Tyranny of the Invisible Hand. URL: https://theanarchistlibrary.org/library/morpheus-tyranny-of-the-invisible-hand

21. Д. Ферри Руис. «Введение в экономику либертарного коммунизма». URL: https://aitrus.info/node/3871

22. Этребилал Авив, там же.

23. Андреев А.Н. «Неонигилизм». М., 1922. С. 44.

24. Манюэль Девальд. «Размышления об индивидуализме». Из главы «Либертарный индивидуализм и авторитарный индивидуализм». URL: https://teletype.in/@editorial_egalite/-d5-fOxvjwV

25. Алексей Боровой. «Личность и общество в анархистском мировоззрении». — М.: РИПОЛ классик, 2022. — 384 с. — (Librarium). С.  141.

26. Джордж Баррэт. «Анархическая революция». Книгоиздательство «Голос труда», Петербург-Москва, 1920. Ст. 16.

27. Алексей Боровой. «Общественные идеалы современного человечества. Либерализм. Социализм. Анархизм». URL: https://ru.anarchistlibraries.net/library/aleksej-alekseevich-borovoj-obschestvennye-idealy-sovremennogo-chelovechestva

28. Альберт Либертад «Индивидуализм», URL: https://teletype.in/@editorial_egalite/kUxjEQBd6nz

29. Этребилал Авив, там же.

30. Пьер Шардо. «Наш индивидуализм». URL: https://teletype.in/@editorial_egalite/rrK0Y6dzPnR