Про анархістський рух на Донбасі до 1917 року відомо небагато. Ця сторінка історії регіону довгий час залишалася в тіні через брак джерел і уваги дослідників. Однак завдяки працям таких істориків, як Анатолій Дубовик, який за сумісництвом також колишній член Революційної конфедерації анархо-синдикалістів (РКАС), ми отримали унікальну можливість зазирнути в минуле. Його дослідження, ґрунтовані на архівних документах, листах, емігрантських газетах та інших джерелах, відкривають перед нами маловідому історію анархістів Донбасу.

У цій статті ми розповімо про зародження анархістського руху на Донбасі, його ключові епізоди, героїв і трагедії.

Зародження революційних ідей

У 1870–1880-х роках Донбас був далеким від революційних центрів. На відміну від Києва, Одеси чи Харкова, де в університетських містах зароджувалися народницькі ідеї, на Донбасі не було ні студентської молоді, ні великих промислових осередків. Регіон лише починав свій промисловий розвиток наприкінці 1880-х, а перші ВНЗ з’явилися тут лише в 1920-х.

Проте у цей період на Донбасі проростали перші паростки революційного руху. У середині 1870-х у селищі Грушевський (нині місто Шахти) діяв революційний гурток шахтарів і машиністів на чолі з шахтарем Григорієм Семеновим. Вони проводили таємні зібрання, читали революційну та антирелігійну літературу, агітували робітників. У 1876 році один із членів гуртка, Петро Петров, потрапив під слідство за пропаганду, але попередив товаришів про арешти. Це дозволило Семенову та іншим уникнути ув’язнення. Доля більшості учасників гуртка невідома, але Петро Федоров продовжив революційну діяльність у Харкові, Саратові, а згодом — в еміграції у Європі та США. Цей епізод залишився поодиноким. Наступні двадцять років анархістський рух на Донбасі не проявлявся, поступаючись місцем соціал-демократам, які домінували в регіоні до початку ХХ століття.

Етапи становлення анархістського руху у регіоні

Новий етап анархістського руху припав на початок ХХ століття, коли хвиля революційних настроїв охопила Російську імперію. На відміну від народників XIX століття, які спиралися на інтелігенцію, анархізм 1900-х став передусім рухом робітників. На Донбасі він зароджувався в умовах, коли регіон стрімко перетворювався на промисловий центр. Однак анархістам доводилося діяти в складних умовах: брак літератури, коштів і освічених агітаторів гальмували розвиток руху.

Перші анархістські групи на Донбасі з’явилися восени 1905 року, значною мірою під впливом анархо-комуністів із Катеринослава (нині Дніпро). Саме звідти на Донбас надходили листівки, газети та агітатори, які надихали місцевих робітників. Ці групи були невеликими, часто складалися з кількох десятків людей, але їхня активність була помітною.

Кульмінацією став грудень 1905 року. Тоді Донбас охопив масштабний залізничний страйк, що переріс в Горлівське повстання — один з найбільших збройних виступів в Україні під час революції 1905–1907 років. В Ясинуватій повсталі робітники роззброїли солдатів, а в Горлівці після розстрілу демонстрації (18 загиблих) до міста з’їхалися до 4 тисяч робітників, із них 600 — озброєні. У бою 17 грудня повсталі зазнали поразки, втративши до 300 осіб, серед яких були й анархісти. Участь анархістів у цих подіях була помітною. В Єнакієвому група робітників Петровського заводу виступала під чорними прапорами, закликаючи до експропріації заводів і шахт. У Гришиному (нині Покровськ) анархісти разом із соціал-демократами та есерами брали участь у боях у Ясинуватій. У Дебальцевому та Юзівці (нині Донецьк) також діяли анархістські осередки, які підтримували страйки та створювали бойові дружини. 

Осередки анархістських груп Донбасу 

Юзівка (нині Донецьк) — промисловий центр із металургійними заводами, який став одним із перших осередків анархізму на Донбасі. Перша анархістська група з’явилася тут уже на початку осені 1905 року, коли революції охопили всю імперію. Вона складалася з робітників місцевих заводів і шахт, які проводили агітацію, брали участь у страйках і створювали бойові дружини. Одним із лідерів був Олексій Мокроусов, який у листопаді 1905 року командував десятком дружинників на Голубовському руднику.

Після масових арештів у грудні 1905 — січні 1906 року група відновилася навесні 1906-го, реорганізувавшись у Юзівську федеративну групу анархо-комуністів. Вона складалася з кількох осередків, поділених за професіями та завданнями (пропаганда, терор). У серпні 1906 року анархісти здійснили гучний напад на головного механіка Юзівського заводу Івана Чемберса, а у вересні пограбували магазин, після чого групу розкрили. Шестеро членів, зокрема Олімпіада Семенченко та її син Іван, були страчені. Попри репресії, анархістські осередки діяли в Юзівці до 1909 року, а в 1912–1913 роках з’явилася нова група, до якої приєднався майбутній махновець Лев Зіньковський-Задов.

У Луганську анархістська група сформувалася наприкінці 1905 року серед робітників Патронного заводу та залізничних майстерень. Вони вели пропаганду не лише в місті, а й у навколишніх селищах, отримуючи листівки з Катеринослава. Група брала участь у страйках і бойових акціях, зокрема у замаху на начальника залізничних майстерень Борщева в лютому 1908-го, яке здійснили анархісти Дулин і Ушаков. Репресії посилилися до кінця 1908 року, і в 1909-му група припинила існування. Луганські анархісти вирізнялися організованою роботою, але брак ресурсів і поліцейський тиск обмежували їхній вплив.

У Бахмуті анархістська група «Безвладдя» виникла наприкінці 1905 року. Вона складалася з робітників і діяла агресивно: уже в 1905-му анархісти вбили місцевого капіталіста Піскунова в селищі Брянцевка. У 1906 році група організувала серію експропріацій у Бахмутському повіті, але після арештів дев’ятьох членів у вересні 1906 року їх стратили за вироком військово-польового суду. У 1907 році група відновила діяльність під керівництвом Іллі Недородного-Бондаренка, зосередившись на пропаганді та бойових акціях, але в лютому 1908 року масові арешти остаточно її знищили.

В Єнакієвому анархістська група з’явилася восени 1905 року серед робітників Петровського заводу та шахтарів. Вона брала участь у страйках жовтня-грудня 1905 року, виступаючи під чорними прапорами із закликами до експропріації капіталу. Після поразки Горлівського повстання група розпалася, але відновилася влітку 1906 року. Анархісти вели пропаганду, отримували літературу з Катеринослава і навіть вбила директора заводу Потьє у 1907 році. У листі до емігрантської газети «Бунтар» (1906) єнакієвські анархісти скаржилися на брак літератури та агітаторів, що було типово для невеликих міст. Група діяла до середини 1908 року, але поступово згасла через репресії.

У Гришиному (нині Покровськ) анархістська група сформувалася до кінця 1905 року, переважно з залізничних робітників. Її очолив Іосиф Славкін, який у 1906 році остаточно сформував свій світолгляд як анархістський. У грудні 1905 року анархісти увійшли до міжпартійної бойової дружини (до 200 осіб) і брали участь у боях у Ясинуватій. У 1907 році група «Бунтар» зосередилася на пропаганді серед робітників і солдатів, а також розсилала «мандатні» листи купцям із вимогами грошей. У листопаді–грудні 1907 року кількох членів, зокрема Олександра Зубарєва, арештували, а залізничник Михайло Онуфрієв утік, залишивши склад літератури. Група діяла до весни 1908 року.

Горлівка вирізняється незвичайним складом анархістської групи, створеної восени 1907 року. На відміну від інших міст, її сформували не робітники, а учні штейгерівського училища, очолювані Мойсеєм Сигелем. Група почала з агітації серед студентів, але, потребуючи коштів, перейшла до експропріацій. У листопаді 1907 року група пограбувала магазин у Горлівці, а під час нападу на станцію одного з них арештували. Хоча його звільнили через брак доказів, група розпалася на початку 1908 року. Деякі члени, як-от брати Харчевникови, продовжили діяльність в інших регіонах.

У Макіївці група анархістів з’явилася близько 1907–1908 років і складалася переважно з шахтарів навколишніх рудників. Її створив Іван Бирюков, у минулому член Партії соціалістів-революціонерів (есерів), який став анархістом. Група вела пропаганду та організовувала бойові акції, але в кінці 1908 року зазнала ударів через зраду провокатора Максютина, на якого анархісти здійснили невдалий замах. У січні 1909 року Бирюкова арештували, і група припинила існування. У 1911 році в Макіївці з’явилася нова група на чолі з шахтарем Михеєвим-Фокіним, яка діяла до 1913 року.

У Дебальцевому анархістська група ймовірно існувала в 1905 році, оскільки місцеві бойові дружини вирушали до Горлівки під чорними та червоними прапорами під час повстання в грудні 1905-го. Конкретної інформації про її створення чи діяльність небагато, але ймовірно, що вона складалася з залізничників і діяла в разом з іншими революційними групами регіону. Після 1905 року сліди анархістів у Дебальцевому губляться, що може бути пов’язано з репресіями та слабкою організацією.

Пропаганда, терор, експропріації 

Після поразки повстання у Горлівці анархістський рух на Донбасі не зник, а навпаки, набрав обертів. Весною–літом 1906 року нові групи з’явилися в Юзівці, Луганську, Бахмуті, Єнакієвому, Гришиному та інших містах. Вони складалися переважно з робітників — шахтарів, металургів, залізничників — і діяли за трьома напрямками: пропаганда, терор, експропріації.

Пропаганда велася через виступи на мітингах, розповсюдження листівок (часто привезених із Катеринослава чи Харкова) та рідкісних емігрантських газет, таких як «Буревесник» чи «Бунтар». Однак брак літератури та освічених ораторів залишався серйозною проблемою. У листі єнакієвських анархістів до газети «Бунтарь» (1906) йшлося: «Потрібна хоча б одна людина, яка могла би ними зайнятися. Потрібна література. Потрібні листівки для мас».

Терор поділявся на економічний (атаки на адміністрацію заводів і шахт) і політичний (проти поліції та жандармів). Наприклад, у Юзівці 3 серпня 1906 року анархісти поранили головного механіка металургійного заводу Івана Чемберса, а в Луганську в 1908 році вбили голову залізничних майстерень Борщева.

Експропріації мали дві мети: фінансування пропаганди та бойової діяльності (закупівля зброї, друк літератури) і забезпечення потреб самих анархістів, багато з яких були безробітними або нелегалами. У Юзівці група на чолі з Ізраїлем Якубовичем перейшла до відвертих грабежів, що шкодило репутації анархістів. Такі дії призводили до «експропріаторського розладу», коли революціонери перетворювалися на звичайних злочинців.

Герої та трагедії

Історія анархістів Донбасу — це не лише боротьба, а й людські долі. У Юзівці діяла федеративна група анархо-комуністів, до якої входили як молоді робітники, так і досвідчені активісти, як-от 36-річна Олімпіада Семенченко, мати п’яти дітей, яка разом із сином Іваном брала участь у терористичних актах. У вересні 1906 року після пограбування магазину групу розкрили, а шістьох її членів, включно з Семенченками, стратили за вироком військово-польового суду.

У Горлівці анархістська група, що складалася з учнів штейгерівського училища, на чолі з Мойсеєм Сигелем у 1907 році перейшла до експропріацій, але після арешту лідера розпалася. У Макіївці анархісти на чолі з Іваном Бирюковим, колишнім есером, діяли до 1909 року, поки їх не видав провокатор.

Схожі події відбувалися майже у кожній групі, адже всі вони стикалися з репресіями, вбивствами при затриманнях, тощо. Мало, на жаль, відомо про персоналії кожної групи, тому ми написали лише про кількох із них.

Кінець епохи

До 1909 року анархістський рух на Донбасі був майже повністю розгромлений. Масові арешти, страти та адміністративні заслання знищили більшість груп. У 1910-х роках спостерігалося певне пожвавлення: наприклад, у Макіївці та Юзівці діяли нові осередки, які продовжували пропаганду та експропріації. Однак до 1913 року більшість із них також припинили існування.

Між 1913 і 1917 роками сліди анархістів на Донбасі губляться, хоча в сусідніх областях рух був дуже потужним.

Як висновок, можемо констатувати: анархісти Донбасу початку ХХ століття були сміливим і героїчним рухом. Їхні слабкі сторони помітні і зараз в анархістському русі: розрізненність груп і відсутність загальної стратегії. Також можна зазначити, що вони йшли на великі ризики, ігноруючи руйнівні наслідки. Зокрема, багато з них жили за рахунок грабунку, часом вони починали паразитувати на цьому, що робило декого з них звичайними грабіжниками.

На жаль, ми з вами вже не побачимо ні одного маніфесту когось з них; не почуємо про їхні традиції, ритуали, посвяти (якщо такі були). Проте у нас з вами є історична можливість набути нових анархістських традицій. Створити потужну спільноту, яка могла би конкурувати з іншими політичними силами. Тому давайте спробуємо зробити все що є у наших силах, щоб через роки анархістський рух мав свої традиції й місце на політичній мапі незалежної України. 

Статтю також можна прочитати на сайті онлайн-журналу «Низовина».  

Базовий варіант статті написав історик українського анархізму Анатолій Дубовік. Статтю переробив, відредагував і доповнив колектив  «Чорнозему».

Стаття написана на основі архівних матеріалів і нижченаведених джерел:

    1. В. А. Савченко «Діяльність анархістських організацій в Україні у 1903-1929 рр: історичний аспект та політична практика» (К. Інститут історії України. 2017). URL: http://dspace.pdpu.edu.ua/bitstream/123456789/4181/1/Savchenko%20Viktor%20%20Anatoliyovych.pdf

    2. Ершов К. Г. Декабрьское вооруженное восстание в Донбассе. // Каторга и ссылка. 1930. № 10. С. 44-64.

    3. Аршинов П.А. «Два побега. Из воспоминаний анархиста 1906-9 гг.». Издание «Дело труда» — Париж 1929. URL: https://rev-lib.com/dva-pobega-iz-vospominanij-anarhista-1906-9-gg/