***

І \ Початок кінця

1

І не убояться смерті всі ті хто живуть біля моря

там де порти не чекають на горе

там де пальми лоскочать небо

а коні закопані в землю

я бачив людей що напружували всі свої сили

вони піднімали порожній вантаж

їх тіла тятива та стріли

їм би все далі і далі летіти

я ходив між них непомітний

як крапля що стікає з чола

як вітер що гладить теракотові обличчя

тонкий майже римський профіль

це сонце — ліхтар у руках сліпця

він засвідчує нас під імперським крилом та під лавром

я спускаюсь в порти кожен день до обіду

прихопивши вино щоб розвіяти смуток

граю їм на цитрі поки вони неквапливо тягнуть роботу німу прославляючи Серпень

і слуг його і рабів його

2

якщо поглянути далі відомої межі що розділяє цей край навпіл

то там ти не знайдеш нічого окрім коротко підстриженого степу

і орла що зайнятий полюванням

там вино вимерзає, а вуста потребують чогось більш цілющого

за аромат Овідієвих листів

того особливого знання яке передають жінки дітям разом із запахом молока

чогось такого що протистоятиме самотності

у яку впадають мов у відчай

надриваючи тонкий папір з якого зроблена книга книг

ти не відчуєш нічого зайвого

тільки любов до людей які пересувають вантажі з місця на місце і навпаки

вони не будуть про неї знати

бо всяка любов таємна

вони не будуть про неї чути

бо любов не говорить гучно

вони помруть так і не дізнавшись про те що за обрієм 

хмари поглинають одна одну  

і одна сила вростає в іншу

там попереду не збігаються час із промислом

я пишу тобі з тим щоб ти

знав що мармур заносить сніг!

і місто яке гріло тебе своїми обіймами загине під ударами чужинців

в їхніх тілах ми будемо впізнавати свої тіла

в їхній ненависті ми будемо впізнавати свою ненависть

в їхніх очах ми будемо бачити свої очі

і вантажі стануть важкі

не потребуючи ні рук ні тіл

і тоді я дам тобі цитрину 

ти вернеш мені шкірку  

3

там де закінчується берег завершується істина

починається стихія і час починається до початку часу

де море — воно попереду чи позаду?

над головою звисають грона винограду

селяни жатимуть вино витискаючи кров у міхи ногами

сушитимуть шкірки на сонці

кісточки закопувати в землю

я бачив безодню — у неї одне око

мабуть це справа Улісса  

ні як не менше

брехня — завжди частина правди

на цьому знаються майстри підробки каміння

вони завжди мають в кишені про запас надію

для дітей що народжуються в норах

світло може виявитись фатальним

хто знає що з нами станеться коли вийдем з печери і чи за це нас не спалять

аутодафе

випробування вогнем

для тих хто виходить з в’язниці перед стратою

як паморочиться в голові

як холодно й п’янко

березень можливо квітень

можливо єдиний момент коли жив на світі

і от тут сам

на своєму чолі стою чолом пробиваючи землю

це смерть 

дихає в потилицю

це страх скошує ноги мов трави

я на лобному місці співаю тобі

всім рабам що ідуть вперед

вимагаючи місця для смерті

ІІ \ Кінець

1

в сутінках не розібрати дороги

як пройти від дому додому

від того що нас берегло до того що нас не вберегло

від стіни до стіни

у проміжках діри самі

це одяг який став старшим ніж ми

він розповзається в наших руках на нитки

може це і є те що дозволить пройти лабіринтами вулиць

де тіні народжують ніч

вона ховає і добрих і злих

я бачив посохлі гілки

білі кості сухі

хто запалить вогні

і порушить мовчання

мовчання

я чую мичання десь вдалині

це рогатий місяць подає сигнал

про те що відходять на захід стада

полишаючи те що було відомим на невідомість  

2

Мигдаль неочікувано розквітнув  

і квіти проводжали вигнанців

які здавалося б не звертали на них жодної уваги

зосередившись на вузькій колії опустивши свої великі волові голови

вони ідуть валкою брудними та глевкими дорогами

залишаючи сліди від копит на вологій землі яка відкрила їм усе приховане

усю ту правду з якою не можна було змиритися

і вона виявилася тим що не можна було подолати

і чим далі вони ідуть тим більше загрузають в тому що так сильно любили

що здавалося складало їхнє життя

що визначало їх широку сутність

що тримало їх так близько один до одного

вітер розбивається о міцні та мідні тіла

і луна котиться вперед

випереджаючи сама себе

3

морози роблять землю твердою

горн згас 

і голос тепер кульгавий

зламаний кущ

і осипані квіти

змерзлий пес прогризає моє нутро дістаючись самого серця

4

між смертю і смертю

між життям і життям

завжди росте смерека

і плаче мигдаль 

ІІІ \ Відбиток

листок згортається в камінь

камінь розгортається в листок

листя гострі наче стріли

стріли гострі наче листя

крила

душі що прагнуть повернутися додому але цей шлях є згубним

колись і сонце догорить

ця краса зробить нас німими

без’язикими

тими

хто ходить водою

легшою ніж трава що обростає рани

і ми вийдемо за межі власного тіла

з власної волі

відкинувши шкіру

заради світла

ми підемо в степ залишивши скелі позаду

і море стане твердим та зеленим

і небо відкриє для нас свою рибу

і не буде більше

ні до

ні після

тільки відбитки слідів

якими підуть інші

все глибше

і глибше

занурюючись в Боже тіло

згортаючись в раковину

слухаючи

воду