Сніг рясно осипає землю.

Слово «рясно» говорила моя прабаба, яка народилася ще до революції і, проживши довге-коротке ХХ століття, померла в новому тисячолітті. Я пам’ятаю її старою і висохлою жінкою. Вона встигла побачити праонука; зазирнувши на кілька секунд в майбутнє, її серце умилося сльозами. Баба брала в зморшкуваті руки білу хустинку і утирала очі. На її долю випало дві війни, три голоди і один з двох синів, що тамував біль самогоном. Зрештою, ніхто не знає, що саме було найгіршим в її житті, бо говорила вона мало. Найчастіше з її уст спадало два слова: «рясно» та «лихо». Друге слово виростало з першого, адже лихо рясно квітне і на деревах, і на тілах. Воно бубнявіє, стає твердим, спочатку як горошина, а потім більшає, наливаючись чорною ядучою рідиною, і може ось-ось луснути, заливши гноєм чоловіків та жінок, що лежать по своїх хатах, глибоко занурившись у липневий сон, який порушує тільки дзижчання мух. Мухи потирають свої лапки так, наче їм приносить задоволення хитрощі долі, її крива цівочка, що струменить від запаленого лоба до пупа. Мухи перелітають з кімнати в кімнату і сідають на брудний посуд і брудне ганчір’я, в якому порпаються залишені напризволящє голі діти. Вони кружляють над хворими, які шепелявять роздутими язиками, знесилено тягнуть руки до своїх дітей: їх давно полишив розум. Вони дивляться мутними очима на товстих дітей, що залізають в горщики, миски та каструлі і товстими руками беруть їжу, засовуючи собі прямо до рота. Беззубий отвір висмоктує все до єдиної крихти; здається, що в цьому роті починається і закінчується об’єм білої та простої хати. Чи то павуки повзають, чи то немовля, і белькочуть і мичать, в муках народжені і в муках померлі. Якби я не знав цих людей, то думав би про те, що вони вийшли зі сторінок апокаліпсису. Їх худоба худа, їх кістки ламкі, вони не в силах навіть вчинити самогубство, адже тоді їм не знайдеться місця на місцевому кладовищі, і піп, підперезаний чорною ризою, з кадилом в руці не прийде, щоб відспівати їх душі. Довгобородий Єпіфаній цілував мертвих, читав «Отче наш» і навертав смерть, передаючи Каплунівську ікону Божої матері до вірян, які ще могли стояти на ногах. Він дивився на те, як вдалині западала зоря, як густий ліс ставав темним, і радість наближення до Бога входила в його серце з тою ж силою, яка прибирала  до себе життя, хоч і не завжди вірних, проте добрих людей. Єпіфаній наставляв мерців на боротьбу, знаючи, що це лише пришвидшить їх смерть. Від цього він ставав більшим, його тінь ставала все ширшою, і для маленьких висохлих стручків гороху він виявлявся великим і блискучим, наче чорний шматок граніту, як гора, тінь якої накриває собою весь простір від лісу до каскаду озер на півночі. Священник підставляє макітру чорному сонцю, і хрест стає центром, довкола якого падають на коліна змарнілі чоловіки і жінки, ладні на все, аби тільки їх муки завершились. І він обіцяє їм звільнення, і цю обіцянку вони п’ють, наче живу воду. Дім Єпіфанія був одразу біля дерев’яної однокупольної церкви, цибулина якої охоронялася песиголовцями, що чатували поблизу неї з ранку до вечора. Озброєні гвинтівками, песиголовці не тільки охороняли покої Єпіфанія, але і час від час хапали одного-двох селян для розваги. Їм було дозволено полювати на кроликів, яких розвелося багато по занедбаних садах, і вони любили ласувати дичиною, по ночах розводячи багаття з книжок, знайдених в бібліотеках. Вогонь читав сторінки, забираючи із собою літери. На вогні готували юшку, песиголовці збиралися в коло і співали давніх пісень або різали руни на дереві. Вони славили Перуна або Велеса, вбивали кілька захоплених в полон вояків із сусідніх сіл і лягали прямо під зорями, які світили жовтим світлом наче прожектори. Це був їх час, їх пісні, і їх правда, яку вони писали чужою і, подекуди, — своєю кров’ю.

Ніхто не пам’ятає, як це почалося і як так сталося, що єгипетська сарана, розплодившись на півдні, почала мігрувати на північ. Пам’ятаю тільки те, що одного літнього дня, можливо в липні, я сидів, як завжди, з житіями святих в руках (богослужебні книги тоді ще не були заборонені), і вивчав житіє Симеона Пустельника, як почув якийсь дивний, невідомий мені раніше, шелест. Відклавши книгу, я встав і пройшов вузькою верандою до кінця, щоб відкрити вікно і подивитись, що ж там відбувається на вулиці. Але там запала тиша. Жодного поруху не було видно, вітер не колисав кущів смородини і не торкався вишеньки, що тільки-тільки відбуяла врожаєм. Ані коти, ані собаки не бігали по двору, граючись між собою; жодної живої душі, — тільки сосни червоніли десь вдалині. Тоді я подумав про те, що кораблям ніде було б пришвартуватися поблизу нашого села. Тоді я подумав, що штиль буває небезпечнішим за зюйд-зюйд-вест. Я подумав про те, що якби човен зупинився в наших місцинах, він би застряг тут на місяці, а можливо, і на роки. Капітану зовсім нічого тут робити у своєму білому френчі, — адже це плаский Арарат і тут не має спасіння. Здається, тут виживають тільки водоплаваючі. Подумавши цю думку, я усміхнувся до себе, адже ми могли бути праведними якщо б захотіли, або хоча б просто бути. Так, просто, як були переді мною ліси, нависаючі над хатами, озера, якими риба могли мандрувати вниз і вгору, вгору і вниз, неоране поле, яке залишилося для старозаповітнього Бога, якому завжди мало місця і який прибирає собі до рук все ширші і ширші клаптики землі. Але чи не благодать розлита у цьому липні? — подумав я в той момент, коли знов почув дивний шелест крильми. Поруч мене не було жодного птаха, жодного горобця чи голуба. Поруч мене було довгасте сіре тільце єгипетської сарани, яка дивилась на мене своїми хижими очима. Одна приводить другу, друга — третю, і за кілька днів я не міг відкрити вікна, бо нашестя сарани стало всеохопним. Сірі хмари шелестіли в небі, затуляючи його міріадами крихітних, але дуже голодних тіл. За тиждень вони з’їли всі поля, не залишивши жодного зеленого листочка. Жодна травичка не вберіглася від цієї пошесті: вони з’їли не тільки тогорічний врожай, але і минуло- і позаминулорічний. Саме з того моменту люди почали хворіти і помирати.

Час від часу я нагадував їм про цю подію, але мене вже ніхто не слухав. Слабка пам’ять — один із множинності бічних ефектів, які ставали ускладнюючим фактором. Вони затуляли вуха і навіть намагались підпалити мою хату. Я дуже швидко перетворився на ворога, жорстокого і підступного, якого необхідно вбити. Але вони не могли цього зробити. Вони не могли заподіяти мені лихо, адже їх смерть була дуже швидкою. Хвороба добивала їх за кілька днів, і люди, спочатку ховаючи один одного в трунах, поступово перестали турбуватися про покійників. Вони просто засинали при дорозі. Хати порожніли, деякі намагалися тікати, але тонули в болотах, їх всмоктувала земля. Ті, хто виживав, — повертався. Проте, чудесним чином хвороба до пори до часу не чіпала немовлят. Вони самостійно ставали на ноги і росли до тих пір, поки вони не дозріють до хвороби, не зможуть її в себе пустити. А можливо, вони самі були частиною тої хвороби і тільки чекали слушного моменту, щоб відкритися червоним запаленням на обличчі? Зрештою, це не настільки важливо, як могло б здатися на перший погляд. Вони росли вправними вбивцями, і хто я такий, щоб їх засуджувати. Тини і городи сохли, діри в дахах ширшали, худоба мерла.

На той момент я зрозумів, що необхідно тікати, тікати подалі від цих місцин, можливо вночі, щоб темрява приховала мене. Але песиголовці бачили вночі ліпше, ніж вдень, а сила чорноризця була дійсно феноменальною: в його тіні всі ставали прозорими, і він міг побачити думки кожного. Залишався лише один шанс вберегти себе — залишитися тим самим, не зійти із шляху, не стати в коло. Цей вихід був відчутний мені з самого початку, він був настільки очевидним, що ця очевидність вразила мене, наче грім серед ясного неба. Зачинитися в межах свого власного дому, зачинити вікна і двері, забити дошками всі ходи і виходи, дати обітницю мовчання, підперезатись грубою та жорсткою мотузкою, щоб усі черви вилізли з моєї душі і чекати, чекати, чекати. Можливо, чекати роки, можливо — десятки років.

Поки мине буря і дощ не змиє уламки розбитого, а дерева не стануть знову зеленими.

Читаючи день, два, три, сторінка за сторінкою, вберігаючи книги від вогню і попелу, зменшуючись до рисового зерна, я прийду в сон, коли там буде

зелений вітер, а каплун без голови зупинить свій біг.

Пейзаж знову заповнять дерева, тільки стануть вони ніжними паростками світу оновленого та живого.  

P.S

Прокинувшись напередодні Різдва, я вийшов на кухню, щоб зварити собі два яйця, і в щілину забитих вікон я побачив, як іде сніг.

P.S.S.

Надворі не було жодного натяку на живу душу, жодної людини, живої чи мертвої, жодного будинку не було видно. Був тихий ліс, вкритий шаром снігу, був спокій

і Бог на світі.

(рясний та ясний)