Парадокс нерозв’язний: чим менше одна культура спілкується з іншою, тим менша ймовірність того, що обидві будуть зіпсовані одна одною, але, з іншого боку, в таких умовах менш ймовірно, що відповідні емісари цих культур зможуть охопити багатство і значення їхнього розмаїття. Альтернатива неминуча: або я подорожуючий у давнину, який зіткнувся із приголомшливим видовищем, майже цілковито мені незрозумілим, і яке, можливо, викличе у мене насмішку чи огиду, або я подорожуючий свого часу, що біжить навздогін зниклій реальності. У будь-якому разі я програю… бо сьогодні, поки я рушаю страждати серед тіней, я неминуче упускаю видовище, що постає.

— із «Tristes Tropiques»

Клод Леві-Строс — людина, яка створила антропологію як цілковиту професію, що передбачає духовну відданість, подібну до творчого митця, авантюриста чи психоаналітика — не був письменником. Більшість його праць є науковими, і він завжди був пов’язаний із академічним світом. Із 1960 року він обіймає високу академічну посаду на новоствореній кафедрі соціальної антропології у Колеж де Франс, а також очолює великий і гарно забезпечений дослідницький інститут. Однак, його академічний авторитет і здатність надавати меценатську допомогу навряд чи є адекватним мірилом тієї грандіозної позиції, яку він посідає у сучасному французькому інтелектуальному житті. У Франції, де більше усвідомлюють авантюру, а ризик пов’язаний із інтелектом, людина може бути як фахівцем, так і предметом загального та інтелектуального інтересу й суперечок. Не минає й місяця у Франції без великої статті в серйозному літературному журналі або важливої публічної лекції, що вихваляє або засуджує ідеї і вплив Леві-Строса. Поруч із невтомним Сартром і практично мовчазним Мальро, він, мабуть, є найцікавішою інтелектуальною фігурою сучасної Франції.

Та Леві-Строс заледве відомий у нашій країні[1]. Нещодавно тут була опублікована його збірка із сімнадцяти спорадичних есе про методи і концепції антропології, видана у 1958 році під назвою «Структурна антропологія». На черзі ще один збірник есе, більш філософського характеру, під назвою «La Pensée Sauvage»; книга, опублікована ЮНЕСКО в 1952 році під назвою «Race et histoire», і блискучі роботи про системи споріднення первісних людей. «Les Structures élémentaires de la parenté» (1949); і про тотемізм, «Le Totemism aujourd’hui» (1962). Деякі з цих праць передбачають більш глибоке знайомство з антропологічною літературою і концепціями лінгвістики, соціології та психології, аніж має звичайний освічений читач. Але було б дуже шкода, якби роботи Леві-Строса, коли їх остаточно переклали, залишилась би у колі вузько спеціалізованої авдиторії. Бо Леві-Строс зібрав, із точки зору антропології, одну з небагатьох цікавих і можливих інтелектуальних позицій — у найзагальнішому розумінні цього слова. І одна з його книг — шедевр. Я маю на увазі незрівнянні «Tristes Tropiques», книгу, яка, одразу після публікації у Франції у 1955 року стала бестселером, та після перекладу англійською і виходу тут у 1961 році — була ганебно проігнорована. «Tristes Tropiques» — одна із найвидатніших книг нашого століття. Вона сувора, тонка і смілива в думках. Вона прекрасно написана. І, як усі великі книги вона несе на собі абсолютно особистий відбиток; вона говорить людським голосом.

З вигляду «Tristes Tropiques» — це запис або, скоріше, мемуари, написані через п’ятнадцять років після події, про досвід автора в «полі». Антропологи люблять порівнювати польові дослідження із випрбуваннями під час статевого дозрівання, які надають статусу членам певних архаїчних спільнот. Суворе випробування Леві-Строса сталося у Бразилії перед Другою світовою війною. Він народився 1908 року, належав до інтелектуального покоління та кола, в яке входили Сартр, де Бовуар, Мерло-Понті і Поль Нізан, вивчав філософію наприкінці двадцятих років і, як і вони, деякий час викладав у провінційному ліцеї. Незадоволений філософією, він незабаром залишив викладацький пост, повернувся до Парижа, щоб вивчати право, потім почав вивчати антропологію і у 1935 році поїхав до Сан-Паулу, Бразилії, як професор антропології. Із 1935 по 1939 рік — на час тривалих університетських канікул із листопада по березень, а потім і на довші періоди — рік і більше. Леві-Строс жив серед індіанських племен у глибині Бразилії. «Tristes Tropiques» — це кочові, місіонерські записи про його зустрічі з цими племенами — вбивцями із Намбіквара, із Тупі-Кавахіб, яких доти ніколи не бачила жодна біла людина, із розкішними Бороро, і з Кадувео — церемоніалами, які творять величезну кількість абстрактного живопису і скульптур. Та велич «Tristes Tropiques» полягає не тільки в цьому чутливому репортажі, але і в тому, як саме Леві-Строс використовує свій досвід аби осмислити природу ландшафту, значення фізичних труднощів, міста у Старому Світі та Новому, ідею подорожі, заходи сонця, сучасність, зв’язок між писемністю та владою. Ключовим у книзі є шостий розділ «Як я став антропологом», де Леві-Строс знаходить в історії власного вибору тематичне дослідження унікальних духовних небезпек, на які наражається антрополог. «Tristes Tropiques» — надзвичайно особиста книга. Подібно до «Есеїв» Монтеня і «Тлумачення сновидінь» Фройда, це — інтелектуальна автобіографія, зразкова особиста історія, у якій розробляється цілісний погляд на становище людини і розглядається цілісна чуттєвість.

Глибоко інтелігентне співчуття, що пронизує «Tristes Tropiques», змушує всі інші мемуари про життя серед неписьменних народів здаватися ніяковими, оборонними, провінційними. Проте співчуття модулюється важко вистражданою безпристрасністю. У своїй автобіографії Сімона де Бовуар згадує Леві-Стросса як молодого студента-викладача філософії, який із «відстороненим голосом і з незворушним виразом обличчя… пояснював безглуздість пристрастей». Недарма «Tristes Tropiques» починаються із девізу з «De Rerum Natura» Лукреція. Мета Леві-Стросса дуже схожа на мету Лукреція, римлянина-грекофіла, який закликав вивчати природничі науки як спосіб етичної психотерапії. Метою Лукреція було не незалежне наукове знання, а зменшення емоційної тривоги. Лукрецій бачив людину, яку розриває між задоволенням від сексу і болем емоційних втрат, яку мучать забобони, навіяні релігією, яку переслідує страх тілесного розпаду і смерті. Він рекомендував наукові знання, які вчать розумної відстороненості, незворушності, психологічної витонченості, і способу навчитися відпускати.

Леві-Строс дивиться на людину із песимізмом Лукреція, а на відчуття знань Лукреція — як на розраду і необхідне розчарування. Але для нього демоном є історія — не тіло чи апетити. Минуле, з його таємничо-гармонійними структурами, ламається і розсипається на наших очах. Звідси тропіки — це tristes. Голих, злиденних, кочових, красивих намбікварів у 1915 році, коли їх вперше відвідали білі місіонери, було майже двадцять тисяч; коли Леві-Стросс приїхав у 1938 році, їх було не більше двох тисяч; сьогодні вони нещасні, потворні, сифілітичні і майже вимерлі. Будемо сподіватися, що антропологія зменшить цю історичну тривогу. Цікаво, що багато студентів Леві-Стросса, як повідомляється, є колишніми марксистами, які прийшли покласти свою побожність на вівтар минулого, оскільки воно не може бути принесене в жертву майбутньому. Антропологія — це некрологія. «Ходімо вивчати первісних людей, — кажуть Леві-Строс і його учні, — поки вони не зникли».

Дивно думати, що ці колишні марксисти-філософи оптимісти, якщо такі хоч колись існували, — корилися меланхолійному видовищу розваленого доісторичного минулого. Вони перейшли не тільки від оптимізму до песимізму, але й від впевненості до систематичних сумнівів. Адже, за словами Леві-Стросса, дослідження у цій галузі, «з якої починається кожна етнологічна кар’єра, є матір’ю і годувальницею сумніву, філософського ставлення par excellence». У програмі Леві-Стросса для практикуючого антрополога «Структурна антропологія» декартівський метод сумніву встановлюється як постійний агностицизм. «Цей ‘антропологічний сумнів’ полягає не просто в тому, щоб знати, що ти нічого не знаєш, а в тому, щоб рішуче піддавати те, що знаєш, навіть власне незнання, образам і запереченням, які наносяться на найдорожчі ідеї і звички тими ідеями і звичками, які можуть найвищою мірою їм суперечити».

Бути антропологом, отже, означає зайняти дуже винахідливу позицію стосовно власних сумнівів, власної інтелектуальної невизначеності. Леві-Строс чітко дає зрозуміти, що для нього це філософська позиція у найвищому сенсі. Водночас антропологія примиряє низку суперечливих особистих претензій. Це одне з рідкісних інтелектуальних покликань, яке не вимагає жертвувати своєю мужністю. Відвага, любов до пригод, і фізична витривалість — як і мізки — використовуються нею. Вона також пропонує вирішення проблеми побічного продукту інтелекту — відчуження. Антропологія перемагає функцію відчуження інтелекту, інституціоналізуючи її. Для антрополога світ професійно поділяється на «свій» і «чужий», домашній і екзотичний, міський академічний світ і тропіки. Антрополог — не просто нейтральний спостерігач. Це людина, яка контролює і навіть свідомо експлуатує власне інтелектуальне відчуження. Леві-Строс називає свою професію в «Структурній антропології» technique de dépaysement[2]. Він сприймає як належне обивательські формули сучасного наукового «ціннісного нейтралітету». Натомість він пропонує вишукану, аристократичну версію цього нейтралітету. Антрополог у полі стає самою моделлю свідомості ХХ століття: «критик вдома», але «конформіст деінде». Леві-Строс визнає, що цей парадоксальний духовний стан не дає антропологу бути громадянином. Антрополог, коли йдеться про його власну країну, є політично стерилізованим. Він не може прагнути влади, він може бути лише критичним незгодним голосом. Сам Леві-Строс, хоч і в дуже загальному і дуже французькому розумінні, є людиною лівих поглядів (він підписав знаменитий Маніфест 121, який рекомендував громадянську непокору у Франції на знак протесту проти війни в Алжирі), та за французькими мірками є аполітичною людиною. Антропологія, в концепції Леві-Строса, є технікою політичного відсторонення.

Антропологія завжди боролася із інтенсивним, зачарованим неприйняттям свого предмета. Страх примітивного (наївно висловлений Фрейзером і Леві-Брюлем) ніколи не полишає свідомість антрополога. Леві-Строс позначає найдальшу межу подолання відрази. Антрополог у манері Леві-Строса — це зовсім нова порода. Він не є, як останні покоління американських антропологів, просто скромним «спостерігачем», що збирає дані. У нього також нема ніякої сокири — християнської, раціоналістичної, фройдистської чи будь-якої іншої — для шліфування. Завдяки досвіду роботи в полі, антрополог переживає «психологічну революцію». Як і психоаналіз, антропологію не можна викладати «суто теоретично», наполягає Леві-Строс у кількох есеях про професію та викладаючи свій предмет у «Структурній антропології». Заклинання в польових умовах є точним еквівалентом навчального аналізу, який був підданий психоаналізу. Не письмові тести, а судження «досвідчених представників професії», які пройшли ті ж самі психологічні випробування, можуть визначити, «чи справді і коли» кандидат-антрополог «здійснив, в результаті польової роботи, ту внутрішню революцію, яка дійсно робить його новою людиною».

Однак слід підкреслити, що ця, схожа на літературну, концепція покликання антрополога — двічі народженого духовного авантюриста, прихильного до систематичної déracinement[3], — у більшості праць Леві-Строса доповнюється наполяганням на найбільш нелітературних методах дослідження. Його важливе есе про міф у «Структурній антропології» окреслює техніку аналізу елементів міфів так, щоб їх можна було записати на картки IBM. Європейський внесок у те, що в Америці називають «соціальними науками», має надзвичайно низьку репутацію в цій країні через недостатню емпіричну документацію, через «гуманістичну» слабкість до прихованої критики культури, через відмову прийняти методи кількісної оцінки як важливий інструмент дослідження. Есеї Леві-Стросса у «Структурній антропології», безумовно, не підпадають під ці обмеження. Насправді, далеко не гребуючи американською пристрастю до точного кількісного вимірювання всіх традиційних проблем, Леві-Строс вважає її недостатньо витонченою і методологічно суворою. За рахунок французької школи (Дюркгейма, Мосса та їхніх послідовників), до якої, як можна було б очікувати, він мав би бути прихильним. В есеях «Структурної антропології» Леві-Строс віддає щедру данину поваги роботам американських антропологів — зокрема, Лоуї, Боаса та Кробера. Але його справжня спорідненість із більш авангардними методологіями економіки, неврології, лінгвістики та теорії ігор є очевидною. У Леві-Стросса немає сумнівів, що антропологія має бути наукою, а не гуманітарним вченням. Питання лише в тому, яким чином. «Протягом століть, — пише він, — гуманітарні та соціальні науки мирилися із тим, що світ природничих і точних наук є своєрідним раєм, куди вони ніколи не потраплять». Але нещодавно двері до раю відкрили лінгвісти, такі як Роман Якобсон та його школа. Лінгвісти тепер знають, як переформулювати свої проблеми так, щоб «мати машину, побудовану інженером, і провести своєрідний експеримент, повністю подібний до природничо-наукового експерименту», який скаже їм, «чи варта гіпотеза того чи ні». Лінгвісти — а також економісти і теоретики ігор — показали антропологу «спосіб вийти з плутанини, що виникає через надмірне знайомство з конкретними даними».

Тому, людина, яка підпорядковує себе екзотиці, аби підтвердити власну внутрішню відчуженість як міського інтелектуала, врешті приходить до прагення перемогти свій предмет, перевівши його в суто формальний код. Амбівалентність по відношенню до екзотичного, примітивного, зрештою, не долається, а лише зазнає складного переосмислення. Антрополог, як людина, займається порятунком власної душі, здійснюючи цікавий і амбітний акт інтелектуального катарсису. Однак, він також прагне зафіксувати і зрозуміти свій предмет за допомогою дуже потужного способу формального аналізу — того, що Леві-Строс називає «структурною» антропологією, — який стирає всі сліди особистого досвіду і по-справжньому витісняє людські риси його предмета, даного примітивного суспільства.

У «La Pensée Sauvage» Леві-Строс називає своє мислення «anecdotique et géometrique»[4]. Есеї «Структурної антропології» показують переважно геометричний бік його думки: це застосування суворого формалізму до традиційних тем — систем спорідненості, тотемізму, обрядів статевого дозрівання, зв’язку між міфом і ритуалом тощо. Відбувається велика очисна операція, і мітлою, яка все змітає, є поняття «структура», Леві-Строс рішуче відмежовується від того, що він називає «натуралістичним» напрямком британської антропології, представленим такими провідними фігурами, як Маліновський і Редкліфф-Браун. На думку Маліновського, емпіричне спостереження за окремим примітивним суспільством дозволить зрозуміти «універсальні мотивації», присутні в усіх суспільствах. На думку Леві-Стросса, це нонсенс. Антропологія не може отримати повне знання про суспільства, які вона вивчає; вона вивчає лише формальні ознаки, які відрізняють одне суспільство від іншого, Антропологія не може бути ані описовою, ані індуктивною наукою. Вона не цікавиться біологічною основою, психологічним змістом чи соціальною функцією інституцій та звичаїв. Таким чином, якщо Маліновський і Редкліфф-Браун стверджують, наприклад, що біологічні зв’язки є джерелом і моделлю для всіх родинних зв’язків, то «структуралісти», такі як Леві-Строс, слідом за Кробером і Лоуї, наголошують на штучності правил спорідненості. Вони обговорюють спорідненість у термінах понять, які піддаються математичній обробці. Коротше кажучи, Леві-Строс і структуралісти розглядали суспільство як шахову партію. Різні суспільства призначають гравцям різні ходи; не існує єдиного правильного способу грати в шахи. Таким чином, антрополог може розглядати ритуал чи табу просто як набір правил, мало звертаючи увагу на «природу партнерів (чи то окремих осіб, чи то груп), чия гра будується за цими правилами». Аналогія між антропологією та лінгвістикою є провідною темою есеїв «Структурної антропології». Будь-яка поведінка, за Леві-Стросом, є мовою, словником і граматикою порядку; антропологія не доводить про людську природу нічого, окрім самої потреби в порядку. Не існує універсальної істини про відносини між, скажімо, релігією та соціальною структурою. Існують лише моделі, що показують мінливість одного по відношенню до іншого.

Для широкого читача «Структурної антропології», мабуть, найяскравішим прикладом теоретичного агностицизму Леві-Строса стане його погляд на міф. Він розглядає міф як суто формальну ментальну операцію, без жодного психологічного змісту чи необхідного зв’язку з ритуалом. Конкретні оповіді розглядаються як логічні конструкції для опису і, можливо, як пом’якшення правил соціальної гри, коли ті породжують напругу або протиріччя. Для Леві-Строса логіка міфічного мислення є такою ж суворою, як і логіка сучасної науки. Різниця лише в тому, що ця логіка застосовується до різних проблем. На відміну від Мірча Еліаде, його найвидатнішого опонента в теорії первісної релігії, Леві-Строс не бачить якісної різниці між науковим мисленням сучасних «історичних» суспільств і міфічним мисленням доісторичних спільнот.

Демонічний характер, який історія та поняття історичної свідомості мають для Леві-Строса, найкраще розкривається у його блискучій і жорстокій атаці на Сартра в останньому розділі «La Pensée Sauvage». Мене не переконали аргументи Леві-Строса проти Сартра. Але мушу сказати, що він, після смерті Мерло-Понті, є єдиним цікавим і складним критиком сартрівського екзистенціалізму та феноменології.

Сартр є антиподом Леві-Строса не лише в ідеях, але й у всій його чуттєвості. Сартр, із його філософськими та політичними догматизмами, невичерпною винахідливістю та густим стилем, завжди має манери (зачасту, погані манери) ентузіаста. Цілком доречно, що письменник, який викликав найбільший ентузіазм у Сартра, — це Жан Жене, бароковий, дидактичний і зухвалий письменник, чиє его витісняє будь-яку об’єктивну оповідь, чиї персонажі — сценічні мастурбаційні гульвіси; це майстер ігор і хитрощів, із багатим, надміру багатим стилем, перенасиченим метафорами і зарозумілістю. Та у французькій думці та чуттєвості існує й інша традиція — культ froideur, l’esprit géometrique[5]. Серед нових прозаїків цю традицію представляють Наталі Саррот, Ален Роб-Гріє, та Мішель Бютор, які неймовірно відрізняються від Жене своїм прагненням до нескінченної точності, своєю вузькою вихолощеною тематикою та холодним мікроскопічним стилем, а серед кінематографістів — Ален Рене, режисер чудових «Nuit et Brouillard », а також «Hiroshima Mon Amour», «L’Année Dernière à Marienbad» та «Muriel». Формула цієї традиції — до якої я б віднесла Леві-Стросса, як відношу Сартра до Жене, — це суміш пафосу та холоду.

Як і формалісти «нового роману» та кіно, акцент Леві-Стросса на «структурі», його крайній формалізм та інтелектуальний агностицизм є сталевою оболонкою для величезного, але ретельно притлумленого пафосу. Іноді результатом стає такий шедевр, як «Tristes Tropiques». Сама назва — це применшення. Тропіки не просто сумні. Вони в агонії. Жах зґвалтування, остаточного і безповоротного знищення дописьменних народів, що відбувається сьогодні в усьому світі, — а це і є справжня тема книги Леві-Стросса — розповідається із певної дистанції, дистанції особистого досвіду п'ятнадцятирічної давнини, і з упевненістю в почуттях і фактах, що дає читацьким емоціям радше більшу, аніж меншу свободу.

Але в решті цих книг ясний і блискуче співчутливий документаліст був поглинутий естетом, формалістом. Суть нових романів і фільмів, що виходять сьогодні у Франції, полягає в тому, аби придушити історію в її традиційному психологічному чи соціальному значенні на користь формального дослідження структури емоції. Саме в такому дусі Леві-Строс застосовує методи «структурного аналізу» до традиційних матеріалів емпіричної антропології. Звичаї, обряди, міфи, табу — це мова. Як у мові, де звуки, з яких складаються слова, самі по собі беззмістовні, так і частини звичаю, обряду чи міфу (за Леві-Стросом) беззмістовні самі по собі. Аналізуючи міф про Едіпа, він наполягає на тому, що частини міфу (загублена дитина, старий на роздоріжжі, одруження із матір’ю, осліплення тощо) самі по собі нічого не означають. Лише поєднані в загальному контексті ці частини мають сенс — сенс, який має логічна модель. Цей ступінь інтелектуального агностицизму, безумовно, надзвичайний. І не обов'язково бути прихильником фрейдистської чи соціологічної інтерпретації елементів міфу, щоб його заперечувати.

Будь-яка серйозна критика Леві-Стросса, однак, повинна мати справу з тим фактом, що, зрештою, його крайній формалізм є моральним вибором і (що більш дивно) баченням соціальної досконалості. Радикальний антиісторик, він відмовляється розрізняти «примітивні» та «історичні» суспільства. Первісні люди мають історію, але вона нам невідома. А історична свідомість (якої вони не мають), стверджує він атакуючи Сартра, не є привілейованим станом свідомості. Є лише те, що він показово називає «гарячими» і «холодними» суспільствами. Гарячі суспільства — це сучасні суспільства, керовані демонами історичного прогресу. Холодні суспільства — примітивні, статичні, кристалічні, гармонійні. Утопія, за Леві-Стросом, була б великим зниженням історичної температури. У своїй інавгураційній лекції у Колеж де Франс, Леві-Строс виклав постмарксистське бачення свободи, в якому людина нарешті буде звільнена від обов’язку прогресувати і від «вікового прокляття, яке змушувало її поневолювати людей для того, щоб зробити можливим прогрес». Відтепер: історія буде цілком самотньою, а суспільство, поставлене поза і над історією, знову зможе прийняти ту регулярну і квазікристалічну структуру, яка, як вчать нас найкраще збережені первісні суспільства, не суперечить людській природі. Саме в цьому, хоч і утопічному, погляді соціальна антропологія знайшла б своє найвище виправдання, оскільки форми життя і мислення, які вона вивчає, перестали б представляти лише історичний і порівняльний інтерес. Вони відповідали б постійній можливості людини, над якою соціальна антропологія мала б місію стояти на сторожі, особливо в найтемніші години людського життя.

Так, антрополог, стає не лише плакальником холодного світу первісних людей, але й його хранителем. Страждаючи серед тіней, намагаючись відрізнити архаїчне від псевдоархаїчного, він демонструє героїчний, ретельний і складний сучасний песимізм.

Переклад: Ольга Свиріпа

Переклад здійснено за виданням:Susan Sontag “A Hero of our Time” The New York Review, November 28, 1963

[1] США (прим. перекладача)

[2] (фр.) технікою розплати

[3] (фр.) дераціоналізації

[4] анекдотичним і геометричним

[5] (фр.) геометричного духу