У багатьох культурах існувала магічно-релігійна чуттєвість, яку сучасна людина довгий час сприймала як «пережиток примітивності». Проте сьогодні, коли, здавалося б, безумовно панує раціоналізм, усе частіше лунають голоси, що наголошують: відмова від архаїчних практик світосприйняття й пізнання коштувала нам надто дорого. Наша епоха культивує комфорт і приглушує міф, але при цьому лишається відчутний голод чи ностальгія за безпосередньою причетністю до космічного ритму, за включеністю в те, що колись називали «живим світом». Саме таке прагнення актуалізує те, що умовно називають «неоархаїкою» — явище, де давні магічні практики, релігійні ритуали й обряди відвойовують собі місце в надмірно прямолінійному ландшафті сучасних міст і технологій. Йдеться не про механічне відтворення старовинних звичаїв, а про творчий пошук форм, здатних відродити забуту розмову між людиною та світом, у якому все ще зберігається відгомін колективної пам’яті про єдність і цілісність.

Серед найпомітніших рис цього руху постає думка, що довкілля більше не мислиться як мовчазна арена, а радше як активний співрозмовник зі своїми думками та відлунням пам’яті про минуле. Якщо технократичне мислення прагне охопити землю формулами і впорядкувати її на категорії «корисного» й «баластного», то неоархаїчне ставлення відновлює щось на зразок«мови ландшафту». У ній кожен камінь, дерево чи річка постає не лише як «ресурс», а як суб’єктна присутність, готова реагувати на наші відчуття. І коли шаманські обряди, магічні ритуали, релігійні обряди або прості акти зосередженого слухання вплітаються у повсякденність сучасної людини, ми отримуємо приклад «мнемонічного спротиву» –повернення до чуйного діалогу з живим світом, від якого колись відмовилися заради комфорту.

Досить пригадати ті ситуації, коли обрядова дія сприймається не як театральна виставачи перформанс, а як спосіб запитати в річки її давню історію чи попрохати ліс дозволу на перебування. У цих символічних жестах немає примітивної «віри в духів», якщо дивитися зовні; натомість відчувається прагнення відродити особливу чутливість, аби свідоміше дослухатися до ландшафту. Так людина намагається зменшити гучність урбаністичного шуму й повернути відчуття, від якого її частково відірвала техніка. Таке зміщення погляду чи оптики можна назвати формою філософської постави, де тіло, пам’ять і довкілля вступають у єдине поле комунікації.

Коли ми говоримо про сучасні прояви «архаїчних» технік чи магічно-шаманських практик — скажімо, про камлання на заході сонця в межах великого міста, про «обряди ініціації» на музичних фестивалях чи про спробу «чаклувати» у квартирі, наповнивши простір пахощами трав або пало санто, — то маємо справу не лише з екзотикою минулого. Ми бачимо, як сучасна свідомість, розмаїта й плюралістична, шукає повернення до того відчуття, яке колись називали «сакральним» чи «містичним». Раціональна культура справді забезпечила вражаючий комфорт і доступ до безмежного потоку інформації, однак при цьому ніби «заглушила» нашу здатність світу відповідати. Тому неоархаїка постає як набір технік «пригадування», які пропонують нові-старі практики, здатні розширити сприйняття довкілля.

Знання про «мову ландшафту» та шаманські методи входження у «світ духів» або «налагодження мостів» із природою допомагають подолати відчуження між тілом і простором: людина знову сприймає матерію землі не як бездушну субстанцію, а як носія глибинних історій і неочевидних динамік, у яких потенційно залучено все живе й неживе. Саме в цих обрядах посилюється ідея взаємодії, коли жодні найновітніші технічні прилади не можуть стати посередниками. Потрібен тілесний діалог із реальністю, аби «відчитати» прихований пласт. Подібна логіка вписується у ширшу культурну тенденцію, що стирає межі між «природним» і «культурним», «матеріальним» і «духовним». Ми наново відкриваємо, що ландшафт життя — це водночас і наше внутрішнє відображення, і зовнішня сцена, в якій ми діємо; сучасна людина не відмовляється від цифрових комунікацій, проте, завдяки уяві та ритуалам, може повернути своєму оточенню насиченість символами, яка нагадує прадавні часи.

Звідси й розуміння, що неоархаїка — це не проста наївна зацікавленість «первісним», а проєкт відновлення багатошарового контакту з тим, що довго сприймалося як мовчазний фон. Коли шум листя, потріскування багаття чи ледь помітний поворот стежки набувають статусу значимих моментів у житті, ми не «зникаємо» з сучасності, а радше повертаємося до світу з іншою увагою. Ба більше, навіть урбаністичні середовища можуть містити в собі відлуння архаїки, приховуючи у закинутих закапелках чи підземеллях коди нашої колективної пам’яті, якщо ми відкриті для цього відчитування.

Така «мнемонічна реконструкція» не лише пробуджує індивідуальну пам’ять, а й пропонує інструмент спільнотного усвідомлення: коли люди повертаються до ритуалів, проводять обряди очищення чи встановлюють «місця сили» навіть при дорозі, вони натякають: світ насичений присутностями й зовсім не мовчить. Це, звісно, не «офіційна» релігійна реформа, а радше вияв внутрішньої потреби не бачити світ холодною сценою, а ставитися до нього як до співучасника діалогу. У цьому можна вгледіти «релігієзнавчу революцію» для дослідників, яка відбувається далеко від кабінетів чи гучних зібрань вірян у замкнених приміщеннях або на вулиці. Новий погляд розкривається на полях, у лісах, у двориках великих міст, де прості символічні жести — доторк до кори дерева обмотаного ритуальними стрічками, шум вітру, який проходить повз порожній простір закинутої дзвіниці чи мовчазне слухання духів та інших живих істот лісу або гір — повертають нам забуті пласти буття.

Водночас неоархаїчне повернення не має на меті заперечити наукові підходи. Навпаки, воно доповнює наші уявлення такими нюансами, які залишаються «поза кадром» раціональних описів. Фізичні й біологічні властивості планети можна окреслити у формулах, але за їхніми межами залишається «промовистий космос», сповнений відлунь і смислів, що не зникають від одного нашого небажання їх помічати. Якщо у нас збереглася туга за дитячим відчуттям, коли улюблене дерево ніби поділяло наші думки, а камінь видавався другом, — ми можемо відродити це відчуття через обряди та практики, які спочатку, може, й виглядають незвично чи химерно, але за фактом дозволяють знову «одомашнити» довкілля й подивитися на нього як на живу тканину.

І зрештою, слід підкреслити, що неоархаїка не зводиться до романтичного занурення в «дикий магізм» чи показового наслідування образу життя архаїчних племен. Її сутність полягає у свідомому виборі — переосмислити сучасність таким чином, щоби в ній лишався простір для діалогу з природою та ландшафтом, для повернення до ритуалів і мовчазних наративів, що здавалися втраченими. Ми не «оживлюємо минуле», а вибудовуємо міст у майбутнє, де здатність слухати гори та ріки може знову стати частиною людського життя. У цьому, власне, полягає відповідь на питання, навіщо нам пам’ять про архаїку: щоб урятувати від забуття ту особливу форму присутності у світі, яка не дає розчинитися в одноманітності й стимулює шукати смисли далі, ніж змогла б досягнути традиційна логіка.

Щепанський Віталій