Тимченко Віталій

Анотація

На основі літературно-філософського аналізу «Вія» Гоголя показано дисгармонію християнства і язичництва, чоловічого й жіночого, російської ментальності і української.

Тлумачення «Вія» спирається на аналіз деталей тексту і їх взаємозв’язку, а не на готові інтерпретації. Події твору зіставлені з аналогічними подіями в житті, а не з ідеями і текстами інших авторів, з метою подивитись на оригінал твору зсередини нього. Загальним контекстом пропонованого тлумачення є соціокультурні уявлення про стосунки християнства і язичництва, чоловічого й жіночого начал. Особливість тлумачення «Вія» полягає у спробі розкрити значення символів «Вія» спочатку на основі аналізу деталей тексту, а не інтерпретації твору через використання вже готових інтерпретацій та зовнішньої інформації про твір, що притаманно більшості сучасних праць про «Вія».

Стаття висвітлює значення язичницьких коренів української культури, яке зазвичай прибите впливом російського православного шовінізму та є чинником відродження української культури в час її геноциду.

«Вій» тлумачиться як зображення патріархально-церковної цивілізації з її приниженням чеснот жіночого начала. Через витіснення жіночості чоловічість дичавіє, збочується до божевільної деструктивності, чоловіче ставлення до жінки опускається у пітьму підсвідомості, жінка демонізується, а чоловік поводиться з нею нице, агресивно і підступно. Дзеркально змінюється жіноче ставлення до чоловіка, хоча до цього воно окриляло його і долучало до відчування живого й гармонійного виміру світу. Вій тлумачиться як символ живої сили природи, здатної бачити в людині те, що вона уникає усвідомити та видає за живе – мертвість душі, яка несе живому смерть. 

Тарас Шевченко, "Катерина", 1842. 

«Бачить він це чи не бачить? Наяву це чи сниться?»

Гоголь, «Вій»

«Трагедія людини – це трагедія голодного чоловіка, який сидить за щедро наставленим столом, але не простягає руки, бо не бачить, що перед ним.

Реальний світ має невичерпний достаток, справжнє життя сповнене цінності там, де ми його осягаємо, – тоді воно сповнене див і слави»

Н. Гартман [14, с. 11]

«Саме глухота до поривань душі є одним з найточніших визначень стану людини, яка опинилась в кризі сьогодення»

М. Мак-Люен [6, с. 50]

Українські повісті Гоголя – одне з найкращих надбань української культури, яке переживе віки та чия цінність лише зростатиме. «Вечори на хуторі біля Диканьки» в історії України як «Одисея» і «Іліада» в історії Греції.

Та не так очевидно, наскільки цей твір є надбанням культури світової. Питання: у «Вії» Гоголь пише лише про наше українське минуле чи, водночас, робить його символом чогось загальнолюдського? «Вій» належить до другої частини «Вечорів на хуторі біля Диканьки», який має назву «Миргород», а в епіграфах до останнього автор натякає на «містечковість» цього провінційного міста.

У «Вії» ми бачимо принаймні три основні смислові рівні: реалістично-буденний, фантастичний і символічний. Перший – українські міста, села, персонажі, звичаї, події… ХVIII ст. Другий – події на кшталт «польоту з відьмою», постання панночки з труни, втручання Вія… Символічний шар – перші й другі події, але як символи чогось іншого. «В тих самих рисах він бачив щось страшно пронизливе» («Вій». Тут і далі переклад уривків «Вія» мій). Варто не забувати слова Гоголя у статті про митця, якого він цінував винятково: «Чим звичайніший предмет, тим вище треба бути поетові, щоб побачити в ньому незвичайне та щоб це незвичайне було довершеною істиною».

Сам Гоголь вважає «Вія» «колосальним витвором народної уяви» (курсив в усіх цитатах – мій). Колосальний – найперше слово Гоголя про цей витвір. Автор не утримався від примітки до повісті. Цей коментар до власного твору може свідчити про важливість авторського повідомлення читачам. Автор ніби підказує, як він дивиться на твір, та пропонує нам подивитись в тому ж ракурсі. З погляду Гоголя, легенда про Вія… містить колосальний зміст, і ми розуміємо, що він весь не може лежати на поверхні. Якщо ж цей зміст є витвором уяви, то постає питання: навіщо творці цієї легенди не лише розповіли про реальні події, а й дещо вигадали? Що люди вклали в цю вигадку? Яке значення вона має для людини? Видатний фізик ХХ ст. Річард Файнман зауважив: «Що означає розуміти? Уявити…» [15]. Дивно. Вони не могли змовитись. А нам, здається, доведеться філософувати, застосовуючи уяву.

Свої міркування ми укорінюємо у фактах твору – деталях тексту, а не у тих чи інших інтерпретаціях і підходах до інтерпретації [1]. Події «Вія» Гоголя ми зіставляємо одна з одною та аналогічними подіями в житті, а не з ідеями і текстами інших авторів. Це не ігнорування інших поглядів, а методологічна пауза, щоб подивитись на оригінал твору зсередини нього. «Подивитись на світ ніби наново є акт філософування» (М. Мамардашвілі). «Філософія є лише тоді, коли ми філософуємо, а не знайомимось з історико-філософськими відомостями» (М. Гайдегер).*

 * Едгар По в оповіданні Mellonta Tauta висловлює актуальне пророцтво про вимоги до філософування в наш час: «…Стародавня ідея обмежила дослідження плазуванням. Захоплення Свинею (Hog, Ettrick Shepherd, Bacon) впродовж століть було таким великим, що поклало справжній кінець всякому мисленню. Жодна людина не наважувалась вимовити істину, перед якою відчувала себе зобов’язаною лише своєю душею. Не мало значення, чи була істина доведеною, бо для тогочасних savans важив лише шлях, яким людина досягла істину. На результати вони навіть не дивились. ‶Покажіть нам способи! ″ – волали вони. Якщо виявлялось, що способи не належать до методології ні Овна (тобто Барана – Aries, that is to say Ram), ні Свині, то savans не йшли далі, а оголошували ‶теоретика″ бовдуром та нічого не хотіли робити разом з ним чи його істиною. … Поступ у пізнанні став очевидним після того як дослідження вилучили з лап кротів та передали справжнім мислителям – людям з палкою уявою. Саме вони теоретизують. Душа нічого не любить так добре як ширяти».

Рассел («Історія західної філософії»): «Висування гіпотез – найважче в науковій роботі».

Декарт: «У предметах нашого дослідження слід шукати не те, що про них думають інші або що ми самі припускаємо, але те, що ми ясно й очевидно можемо побачити або надійно дедукувати… Ми ніколи не зробимось математиками, навіть знаючи напам’ять усі чужі докази, якщо наш розум нездатний самостійно розв’язувати будь-які проблеми, або філософами, прочитавши всі твори (argumenta) Платона й Аристотеля» [13, с. 7].

Як можна довести, що Гоголь не хотів, щоб його твір розуміли й тлумачили з нього самого? Хома Брут захаращений соціокультурним впливом настільки, що його свідомість не взмозі поглянути на події поза інтерпретаціями. Перебуваючи в тіні й колотнечі інтерпретацій, іскра його розуміння гасне. Великим недоліком, з нашого погляду, є поширений звичай розглядати літературний твір так, що автор спочатку аналізує чужі праці, методології, інтерпретації, а потім – майже нічого не каже про своє бачення самого твору. Наше завдання протилежне: спочатку дійти до власного уявлення про твір як когерентну систему, елементи якої доповнюють один одного та разом утворюють змістовно-інтерпретативне ціле, а вже потім серйозно розглянути інші.

На наш погляд, світогляд автора «Вечорів» – язичницький, а не християнський [2, 3, 4, 5, 7, 16]. Теми церкви, віри – лише обрамлення, ширма, за чим автор ховає найдорожчий зміст, який неможливо було висловити відкрито у час розквіту російської імперії з її православним тероризмом. Поширене тлумачення українських повістей Гоголя як боротьбу християнських цінностей з залишками язичництва і диких звичаїв української давнини, бісовщини – суто російсько-імперське. Це тлумачення пришите до «Вечорів» як хвіст до кобили. Аналіз текстів циклу не просто не підтверджує це тлумачення, а й спростовує буквально на кожній сторінці. Найкраще, можливо, це видно у «Ночі перед Різдвом» [11].

Україна зараз горить у вогні. Ворог стирає нашу країну з поверхні Землі. Перед нами стоїть завдання не лише перемогти у війні, а й відродити свій дух, зміцнити саму основу української культури. Ця основа виникла задовго до «Хрещення Русі». Українська культура має потужні й давні язичницькі корені (на додачу до інших, зокрема й християнських). Гоголь у «Вії», на наш погляд, показує витоки дисгармонії християнства і язичництва, чоловічого і жіночого, російської ментальності й української та їхнє значення для нашої історії і нашого майбутнього. Зазначені соціокультурні елементи є загальним контекстом, який зумовлює методологічну особливість нашого тлумачення «Вія» Гоголя.

Отже, спробуємо порозгадувати зашифровані сенси і символи у творі Гоголя. Прошу шановного читача поставитись поблажливо до моєї спроби – це приклад, а не взірець тлумачення.

Виділимо в тексті тематично-змістові частини та прокоментуємо їх. Власне, нам доводиться «лише» перекладати «мову образів» Гоголя мовою понять. Мало хто з письменників мав такий великий дар перетворювати події і речі на їхні точні образи і символи. У творах Гоголя майже нема випадкових, зайвих фраз, які б нічого не означали. Його твори схожі на картини видатних художників – не містять випадкових, порожніх, декоративних елементів. Читачі творів Гоголя втрачають дискурсивне розуміння, їх охоплює потік образів, хоча основою останніх є напрочуд точне й конкретне бачення автором реального життя.

«Вій» Гоголя починається з ударів церковного дзвону, на чиї звуки збігаються юрби школярів. «Є – Бог! , Є – Бог!…». Церковного, але відчутного не лише вухами, а й всім тілом-душею. Чим не символ пробудження, заклику до незрячих?

1. Бурса, «вчений натовп», куріння, крадіжки, пияцтво і бійки бурсаків один з одним замість захвату навчанням.

Кадр з фільму «Вій», 1967.

Ми бачимо учнівство церковного закладу, яке, опинившись вдалечині від батьків і жінок, не так навчається і «росте над собою», як розважається і деградує. Збіговиська бурсаків коять речі, що грубо суперечать церковно-християнським звичаям і нормам. Про жінок згадують в описі бурси лише раз і побіжно – це продавщиці на базарі. Образи жінок у творі такі: торговка, селянка, бабця-хуторянка, відьма, панська служниця, куховарка.

Бурса і бурсаки нагадують нам символ патріархальної церковно-християнської цивілізації. З притаманними їй знеціненням, маргіналізацією, витісненням високих аспектів жіночого начала в жінках, чоловіках і світі та свавільним самовладдям, войовничістю і моральним розтліном чоловіків. – Такий погляд не повинен дивувати нас, якщо згадаємо критику суспільства (переважно російського) у зрілого Гоголя.

2. Канікули бурсаків, шлях додому.

Бурсаки, як і чоловіки після роботи, повертаються до своїх родин – батьків чи дружин.

3. «Троє бурсаків звернули з великого шляху вбік» (чотири рази Гоголь повторює, трохи змінюючи, цю фразу).

Цивілізація, збочена через домінування чоловічого начала, збивається зі свого початкового шляху. Чоловіче начало, більше не сполучене з жіночим і не обмежене ним (один з найважливіших принципів китайського світовідчуття), стає надмірним, гіпертрофованим – з сили перетворюється на насилля і слабкість, стає ресентиментом і жорстокістю… Західна трійця «Бог-Отець, Бог-Син і Святий Дух» як клуб лише для чоловіків. Без жінок. «Сексизм» блакитного кольору… Тисячі років однобокої чоловічої літератури, філософії, теології, науки, політики… І раптом перша світова війна. Потім друга. А тепер третя!

Чоловічість, залишившись без жіночості, мутує, вироджується як вино в оцет та стає силою, яка не підтримує життя, а руйнує. Чоловіки, залихвацько смальнувши подалі від себе жіночість, втрачають натхненницю своєї любові та нищать один одного. У «Вії» ми бачимо: Бурсаки лупцюють один одного. Халява краде рибу з чумацького возу, Хома краде рибу з кишені Халяви. «Козаки» (слуги сотника) і він сам, передчуваючи долю Хоми, роблять все, щоб до загибелі дійшов він, а не хтось з них…

Кілька віршиків про це з моєї книжки «Зоряне небо над нами й неземна любов в нас» [10]:

Жорстокість, потворність, ідіотизм!

Світ без жінки – повний маразму:

Боротьба чолов’яг – секс без оргазму!

Чоловіків врятують жінки, або – Мечі і Піхви

Чоловік з чоловіком – сутичка і стіна, розсікання і ділення.

Чоловік і дружина – насолода злиття, спільне зцілення!

Тисячі літ війна… Війна без поважних причин

Навіщо існують чоловіки і жінки? Щоб один одну любити!

«Мене кинув? Ображена і принижена, бажаю його я прибити!»

Євангеліє від жінки

Радість жіноча, усмішка і любов – безкорисні, не знають причин.

Диво якесь – просто так люблять жінки цих диких мужчин!

«Як глядить він на мене, о Боже! Врода моя – його сила!

Ніжність, ласка моя – любов з його дичини утворила!»

Як знайти Принца, або – Якого первня народжує жінка

Жінки любов – чари в дії: матерію в дух обертає!

Закоханим поглядом – чоловіче начало здіймає!

Сім’я і надро, чоловік і жінка

Крихітне зерно, слабке, непомітне. І крім себе – ніщо не дає.

Та земля – цілковито його обіймає. І парость любові собою плекає!

«Не чекаючи див, стала відьмою, нечистю, стервою!»

«Не чекаю сюрпризів, а любов’ю творю їх я первою!»

«Запах жінки» (фільм Д. Різі, 1974)

Без тебе ні серця, ні розуму ми не маємо ні іскринки!

Світло в темряві – ось що є чоловікові любов жінки!

4. Хутір в дикому полі.

Бурсаки, залишившись без сонячного світла (природа), заблукали далеко за межами окультуреної землі та натрапили в нічному мороку на пару хат – хутір. Кінець одного світу та початок іншого. Саме тут з Хомою трапляється халепа. Адже хто весь день примушувався бути досконалим як бог, той опівночі обертається на диявола. Пружина вибухово розгинається. Крайність в одному переходить в крайність в іншому. Навіть святий може стати грішником та не знати про це наступного дня. Хто довго уникав «бісівського» жіночого начала, той, раптом оточений ним, не взмозі тримати себе в руках – або тікає геть, або падає до дна. Чоловік хотів плавного, поступового, ніжного і дбайливого, розумного й вільного знайомства з магічним світом жінки (щоб залишалась можливість для відступу, вільного вибору). Натомість зненацька, без всякої підготовки стикнувся з абсолютно невідомою йому сферою. І стрімко, нестримно, з неминучістю і приреченістю («що має бути, того не оминути») летить і падає як ракета у чорну діру.

Хома накинувся на жінку як голодний пес на м’ясо.

«Вже була ніч, і ніч досить темна. … Бурсаки побачили стару в кожусі, вовною до тіла:

– Я знаю тих філософів і богословів. Коли таких п’яниць почнеш приймати, то й подвір’я рознесуть.

– А що, бабусю… їй-богу, в животі наче хтось колесами їздить: з самого рання хоч би рісочка була в роті.

– Ось чого заманулось! Ні, нема у мене нічого такого, і в печі сьогодні не топилось.

Богослова бабця замкнула в порожній коморі, а філософу приділила порожнього овечого хліва».

Бабця вже добре знає цих пройдисвітів. Але заманила овечок як пройдисвіт ще кращий. Задрапувалась у бабцю-селянку. У якої і їжі нема, і піч не топилась!

Та чи не пішла «відьма» на зустріч хлопцям – підіграти їхнім побажанням? Адже вони просили, наполягали й божились:

«Якщо ми щось таке, як-небудь не так, або що інше скоїмо, то хай нам і руки повідсихають, і таке буде, що лише Бог знає».

Бабця отримала і запрошення, і карт-бланш, і згоду! Інша справа – чи розуміли напівсонні бурсаки, що коять вони та до чого підбурюють бабусю?

5. «Заснути як мрець».

Хома засинає у стані максимального згасання свідомості.

6. «Бабця» в хліву ловить Хому.

«Стара йшла прямо до нього, розчепіривши руки.

“Еге-ге! – подумав філософ. – Ні, голубко, застаріла”. Він відсунувся трохи далі, але стара, на те не зважаючи, знов наблизилась до нього.

– Слухайте, бабусю! – сказав філософ. – Тепер піст. А я така людина, що й за тисячу дукатів не захочу осоромитись».

Хома така людина, що не захоче зганьбити себе, але якби то була молодиця, то згодився б.

В стані напівсну чи сну свідомості Хомі являється жінка… Яка у мить найменшого опору з боку чоловіка зваблює його єство своїм світлим, сяючим, блискучим поглядом. Описуючі цю подію, Гоголь вживає такі вирази: очі її випромінюють вогонь, засліплюють, б’ють і пронизують душу як блискавка; обличчя з очима гострими; спів, який вторгається в душу, протикає її. Подібним чином юний Гоголь описує карколомний вплив жінки на молодого чоловіка в своєму першому оприлюдненому творі («Жінка»).

«Хомі часто здавалось ніби у нього вже зовсім нема серця, і він зі страхом хапався за нього рукою».

Зі страхом? Страхом перед втратою свого серця, яким насолоджується інша людина? Тоді корінням цього страху є жадібність. І віра в те, що серце можливо «взяти», а «захват» іншої людини моїм серцем є його втратою. Хома береже цноту своєї душі. А хто береже «свою» душу, той її втрачає.

Разом з цим ми бачимо, що рот, руки, ноги Хоми вже слухаються не його і сили земного тяжіння, а панночку. Вибухом чоловічого кохання Хома підніс, підкинув панночку до небес, а вона окрилила його: він зміг летіти високо над світом та бачити його.

7. Відьма на Хомі: спільний політ.

Без ясного усвідомлення й цілковитої добровільної згоди, але піднесений, захоплений, натхненний магією і насолодою жіночого начала, Хома зливається з жінкою та переживає єднання зі світом природи навколо.

«Як почнеш біситись – чудиться ніби згадуєш давні літа. Любо, вільно на серці. А душа наче в раю» («Травнева ніч, або потоплянка»).

У стані напівсну, темного забуття, екстазу шаленства – «наче в казці» – Хома починає відчувати стихії природи та гармонію їнь-янських начал. Жінка відкриває йому собою вікно, стає просвітом у світ та долучає до насолоди цим світом. Слов’янський Лао-дзи у творі «Очі Землі» каже:

«Ближче всіх до природи жінка, яка народжує: однією стороною вона навіть сама природа, а іншою – сама людина. … Тому й радіємо, потрапляючи у природу, що тут ми приходимо до себе» [8, с. 257, 265].

Хома починає бачити й відчувати світ, його чистоту і красу. Не як мертві речі християнської релігії, математичної фізики чи філософії Канта, а як живі істоти язичництва. Тут, як і в інших повістях циклу (наприклад у «Ночі перед Різдвом»), Гоголь описує явища природи як живі: це не пасивні об’єкти людського споглядання, а живі суб’єкти, не речі, якими їх уявляє та наділяє епістемними ознаками людина, а реальні істоти, які здатні діяти навіть коли людина про них не знає. Не «Люди бачать яскраве сонце», а «Сонце ллє світло, світить, сяє». Не «Я вражений красою природи», а «Краса природи вражає». 

Послухаємо Гоголя ще:

«Зірки деінде глянули на небі… Перевернутий місячний серп яснів на небі. Тендітне опівнічне сяйво, як прозоре рядно, стелилось легко та курилось по землі. Ліси, луки, небо, долини – все, здавалось, немов спало з розплющеними очима. Вітер хоч би раз пурхнув де-небудь. У нічній свіжості було щось вогке й тепле. Тіні від дерев і кущів, як комети, гострими клинами лягали на спадисту рівнину».

Гоголь саме бачить живими явища природи, а не оживлює, одушевлює, одухотворює, саме описує їх живими, а не приписує природі те, чого вона не має (анімізм, персоніфікація, антропоморфізм)…

Душа Хоми піддається наступу жіночих чар і пронизливій насолоді, але в міру часткового отямлення оцерковленого ego Хоми починає чинити опір – він пригадує всі відомі йому «закляття проти духів» і «незрозумілого вершника».

8. Хома лупцює бабцю-молодицю.

За допомогою заклять Хома видерся «відьмі» на спину:

«Все від прудкого гону тьмяно і плутано миготіло йому в очах…

– Ох, не можу більше! – мовила вона в знемозі та впала на землю».

Та Хома не схаменувся.

«Він вхопив поліно, що лежало на дорозі, й почав щосили гатити ним стару. Дико закричала вона…».

Обдарований дивовижною насолодою, яку пережила і жінка, і Хома, він «віддячує» тим, що нарешті ґвалтує і вбиває цю «стару відьму». І раптом бачить, що «перед ним лежить красуня з розтріпаними пишними косами, з довгими як стріли віями».

Кадр з фільму «Вій», 1967.

«Нравится – не нравится – терпи, моя красавица» – виприснув оскаженілий маніяк-душогубець та розпалив божевільну, жахливу війну проти України і світу, яка триває вже четвертий рік та якій не видно кінця.

9. Втеча Хоми до Києва.

«Затремтів, як лист на дереві, Хома. Жаль і якесь дивне хвилювання, острах, незрозумілі йому самому, охопили його. Він кинувся тікати що є духу».

10. Вдова, корчма і лафа.

Повернувшись до бурси, філософ спокусив якусь вдову, потім добряче хильнув у корчмі та абсолютно не з’ясував, що з ним трапилось!

11. Дочка одного з найзаможніших сотників повернулась додому ледь живою від побиття та висловила побажання, щоб після її смерті відспівував і відмолював її душу Хома Брут.

«Хай три ночі молиться по грішній душі моїй. Він знає…».

Панночка знає про свої гріхи та навідміну від Хоми зізнається в них. Ми, звісно, аж ніяк не намагаємось відбілити репутацію панночки. Вона звабила і зґвалтувала Хому. І довела до загибелі? Не думаю, що це узгоджується з логікою подій твору. У Хоми були деякі можливості змінитись і врятуватись, але він не скористався ними… Панночка і Хома на хвилі екстазу разом застрибнули на вершину світу, і разом же впали звідти, не вміючи кохати. Сухомлинський в листі до дочки пише:

«Якщо молодий чоловік безвольно пливе по хвилі, що несе невідомо куди, якщо в його почутті нема людської мудрості й людської мужності, то ніякого щастя він не знайде, навпаки, його може спіткати велике нещастя. Якщо статевий потяг зливається з бездумністю, зі спрагою швидкоплинної втіхи, миттєвої насолоди – це означає, що молода людина наражається на страшну небезпеку… Статевий потяг, не одухотворений і не облагороджений мудрістю і мужністю, – велике зло.

Жінка – володар і повелитель в коханні. Вона головна могутня сила, яка виховує справжнього чоловіка. Я тисячу разів переконаний, що мудрість і мужність жінки творить духовне багатство, шляхетність, красу і вірність чоловіка» [9, с. 253, 255].

12. Хома їде до сотника та дорогою намагається втекти.

13. Розмова сотника з Хомою.

Хома:

«І матері не знаю. Як гаразд розмислити, то певне була й мати. Та хто вона й звідкіля, і коли жила, їй-богу, добродію, не знаю».

Хома не визнає свого знайомства з панночкою, зізнається у порушенні церковних звичаїв та знову намагається уникнути зустрічі з померлою.

14. Сотник висловлює жаль не так за втраченою дочкою, як за незнанням ворога, який її занапастив. Хто ж цей ворог? А також жаліє, що тепер нікому буде втішати й веселити його.

Себелюбство, яке не знає про себе. Відсутність щирого батьківського почуття до дочки. Надання переваги не співчуттю до загиблої дитини, а покаранню її кривдника (пошук причини). Дріб’язковість справедливості та вибір варіанта «склянка напівпорожня».

«Не того мені жаль, наймиліша моя доню, що ти у цвіті літ своїх, не доживши свого віку, на журбу і смуток мій, залишила землю. А жаль мені того, моя голубонько, що не знаю я, хто він, лютий ворог мій, що заподіяв тобі смерть. … Горе мені, моя нагідочко польова, перепілонько моя, моя ясочко, що проживу я до кінця віку свого без втіхи… Незвичайна блідість надавала обличчю сотника якоїсь камінної нерухомості».

Сотник – вдівець та має одну-єдину дочку, якій не відмовляє ні в чому. Чи не любить він власну дочку трохи як дружину чи жінку? Якщо так, то куди виражає це бідолашне дитя – розпещене і розбещене – свою недоречно розбурхану жіночу любов? Батька вона любить як батька. Любити ж його як чоловіка – не дозволено як інцест. І дівці доводиться «ставати на крило» з псарем та «долітатись» з бурсаком? Який жах! Тут варто пригадати, що подібні стосунки між батьком-вдівцем і єдиною дочкою надибуємо і в інших повістях Диканського циклу: «Травнева ніч, або потоплянка», «Ніч перед Різдвом», «Страшна помста»… І чи не тому померла сотникова дружина, що її чоловік вдається до «дитиноцентризму»?

Який характер міг бути у панночки, якщо істинно те, що часто дітей виховують так, щоб вони переймали характер батьків? Чи не такий як у батька?

«Душа сотника була зруйновна і вбита вмить. … Його голос зробився міцним і грізним, а на обличчі з’явився владний і лютий вираз, який оголив всю неприборканість його вдачі, лише ненадовго прибитої горем».

15. Діючи всупереч передчуттю небезпеки, Хома погоджується на обмінну оборудку: зараз помордуюсь, але потім отримаю компенсацію.

«Три ночі так-сяк відпрацюю, – подумав філософ. – зате пан наб’є мені обидві кишені чистими червінцями».

Чи не сюжет «Вія» є витоком ідеї про доцільне вбивство бабці-лихварки у «Злочині й покаранні»?                              

16. Хома бачить померлу панночку.

«Вона лежала мов жива…

– Відьма! – скрикнув він не своїм голосом…

Це була та сама відьма, яку вбив він».

17. Хома заходить до храму божого.

«Церква, дерев’яна, почорніла, вкрита зеленим мохом…, сумовито стояла майже на краю села. Було помітно, що в ній давно вже не було ніякого служіння. Вони зайшли за стару церковну огорожу у невеличке подвір’я, за яким не було ні деревця, лишень стелилось порожнє поле та поглинуті нічним мороком луки».

Церковний храм є символом людини, її прагнення сягнути божественних висот… Так, нутрощі Кирилівського храму в Києві – наочний символ людини, яка народжується і залишається насіниною, доки не помре і не почне проростати з-під землі – і як земля – вгору… Низенька, маленька, широка, майже без вікон церква… Світла мало, вікна – щілини-шпарини десь далеко вгорі. І тихо як в труні-домовині. Але саме так і є для тієї насінини. Світлячки-маячки в пітьмі безпомильно вказують їй куди рухатись… Всередині храму дещо моторошно. Лабіринти тьмяних і глухих стін… Обплітають наче корневища (rhyzoma)… І так холодно! І темно. Хоч голки не збирай. Як у підземеллі. Таке враження, що стоїш десь у великому льосі. Який титанічними зусиллями намагається підвестись вгору… Ці стіни, що обступили тебе, на які натикаєшся, куди б і до чого не рухався, ці стіни наче не залишають іншого шляху, як звернути очі догори. І злетіти? Чи принаймні прагнути вгору. Бо тут – лабіринти речей, в які ми б’ємось як комахи об скло вікна. Речей, до яких ми женемось як до найбільшого щастя. А вони – глухий кут. Тверда пласка річ. Не вікно. Не двері відчинені. Як це схоже на намагання панночки вхопити Хому! І, розбившись об ті стіни речей, ми так і залишаємось часто в них, наче комаха в бурштині, наче фреска на стіні храму. Та як подивишся вгору – коли стоїш під найвищою маківкою – то відчуваєш, як тебе зразу притягує-підхоплює, кличе до себе розкритими, щирими, прозорими обіймами сила небес. І гравітації – кінець… О, гравітація! Що ти з нами робиш! Ти є, і можна вже не стояти на своїх ногах. А якби тебе не було, довелось би докладати зусиль, щоб мати своє місце на землі. Вкорінюватись в святу землю-матінку. Довелось би вчитись літати. Довелось би набувати ваги та шукати собі додаткове навантаження, щоб не бути кулькою, яку – ледь вона засне – може віднести непомітно в космос. … Ну а зараз на землі можна дрихнути хоч ціле життя – де лежиш, там і замреш. … Ніби Земля – місце-заслання для відсипання! А коли якийсь будда ворушить сплячого, той спросоння прибиває його наче муху…

Подальше перебування Хоми в нічній церкві може символізувати морок в душі людині, її несвідомість, її сліпу боротьбу з примарами власного сплячого розуму. «Не дати розуму заснути» – каже Ф. Бейкон. Оце розум! Він може спати й бачити сни?! [12].

18. В балачках сотникової челяді на вечері Хома дізнається, що люди вважають померлу панночку відьмою.

«Щойно панночка, було, гляне на псаря Микиту, то й поводи з рук пустить, Розбоя називає Бровком, спотикається і не знать що робить. Одного разу панночка прийшла на стайню… “Дай, – каже, – Микитко, я покладу на тебе ніжку”. А він, бовдур, і радий: “Та не лише ніжку, а й сама сідай на мене”. Панночка підняла свою ніжку, і як побачив він ту оголену, повненьку й білую ніжку, то, каже, чари так і приголомшили його. Нахилив він, бовдур, спину і, схопившись обома руками за її голі ніжки, давай скакати мов кінь по всьому полю, і куди вони їздили, він нічого не міг сказати. Та тільки повернувся ледве живий, і з того часу зсушився весь як тріска. І коли одного разу прийшли до стайні, то замість нього лежала купка попелу і порожнє відро…».

19. Перша ніч у церкві (!).

«Воскові свічки, перевиті калиною, стояли в ногах і головах померлої, ллючи своє каламутне світло, що губилось у сяянні дня». «Світло від свічок осяювало лише іконостас і ледве сягало середини церкви; віддалені кутки були оповиті сутінню. Позолота в одному місці обсипалась, у другому зовсім почорніла. Святі на образах, геть потемнівши, дивились якось похмуро… Церковні дерев’яні стіни, здавна мовчазні й глухі… Самотньо, без відгуку сіявся голос Хоми серед зовсім мертвої тиші. Хома угледів кілька пучків свічок.

– От і добре, треба освітити всю церкву, щоб було видно як вдень.

Уся церква наповнилась світлом. Лише вгорі темрява стала ніби ще чорнішою».

Тут і далі Гоголь описує храм як старий непотріб, де нема ні бога, ні чогось живого (символ християнської церкви). Та знову і знову протиставляє денне світло штучним і марним спробам освітити зовні те, що зсередини себе просякнуте світлом живої природи.

«– Чого тут боятись? – сказав Хома, – Людина прийти сюди не може, а від мерців і потойбічників є у мене такі молитви, що як прочитаю, то вони й пальцем мене не зачеплять».

Кадр з фільму «Вій», 1967.

«У рисах її обличчя не було нічого тьмяного, поморхлого, мертвого; воно було живе…».

«Моторошна освітлена церква вночі, з мертвим тілом і без душі людей!».

Хто тут хто? Хто мрець і хто живець? Здається, панночка лише позірно має вигляд злої сили. Вона мертва тілом, але жива душею (для язичництва це звичайний погляд – помирає лише тіло, а душе мандрує і перевтілюється). А Хома?

«Підвищивши голос, почав він співати різноголоссям, щоб заглушити рештки свого страху. Та щохвилини звертав свої очі до труни, ніби несамохіть питаючи: “А що як вона підведеться, а що як встане?”.

Вона йде прямо до нього. Злякано накреслив він обабіч себе коло. Зусиллям почав читати молитви і вимовляти закляття, яким навчив його один чернець, який все життя бачив відьом і нечистих духів.

– Видно, клята відьма чимало гріхів накоїла, що нечиста сила так за неї стоїть».

Хіба перед нами не добре знайома тема несвідомого пригнічення й спотворення душевних поривань, які змушені «вилазити боком»? Хома витісняє свої страхи, свою провину, свою лють, свою брутальну хіть та вихлюпує на панночку: вона «відьма» і спокусниця, вона зла, нечиста сила, вона бажає його загибелі.

Події твору описані так, що часто виникає враження ніби Хома перебуває на боці життя, добра, людей, бога, а його намагається знищити несправедлива, зла сила. Та чи не є саме навпаки? Як ще можна пояснити той кричущий факт, що всі зусилля Хоми відмолити гріхи панночки не лише не допомагають йому уникнути загибелі, а й ще більше роз’ятрюють панночку та посилюють нечисть?

І хіба у християнина можуть бути закляття?

Якщо панночка дійсно померла, то чому Хома боїться її постання, яке потім і відбувається? Чи не намагається він добити ще недобите, живе?

«[Панночка] вся посиніла, як людина, що вже кілька днів мертва. Хома не мав духу глянути на неї… Вона клацнула зубами і розплющила мертві очі свої. Але, не бачачи нічого, з шаленством…, кинулась в інший бік і, виперши руки, обхоплювала ними кожен стовп і куток, намагаючись зловити Хому».

Він – «не мав духу» (фраза звучить у творі двічі) побачити, відчути, прийняти, укорінити, стабілізувати її надмірно, різко, брутально виявлену гостру, яскраву вроду і вдачу.

Вона – ще не стала здатною бачити самоцінність існування іншого, щоб не агресивно його поглинати, а ніжно, лагідно і тактовно підтримувати й берегти (жіночий вимір духовності, мудрості).

Навіщо панночка йшла до Хоми? Хіба вона поводиться вороже? Вона шукає, «намагається зловити» Хому. Роздратування й лють панночки виникають як реакція на неможливість знайти Хому. Що таке «знає» та не розуміє Хома, що панночка хоче його зловити і провчити? Чи не жалілась вона батькові, що парубок, в якого вона закохалась, її вбив? Панночка хотіла б помститись Хомі чи «дати зрозуміти», що той не відає, чого хотіла вона та що накоїв він? Панночка могла говорити, а Хома міг її чути. Чому вона хотіла знайти місце, де перебував Хома, а не щось повідомити йому словом?

20. Після першої ночі в церкві філософ Хома виспався, хильнув горілки, наївся, позалицявся до дворової дівки, але не поговорив про нічну подію ні з ким – навіть з собою.

21. Друга ніч.

Продовжується те, що сталось минулої ночі… Та чи задовольнив Хома прохання панночки?

«Хай три ночі молиться по грішній душі моїй. Він знає…».

Чи допоміг Хома очиститись грішній душі? Чи рятує Хома панночку? Чи кається і спокутує свою провину перед нею? Ні. Він прагне лише добити цю душу, чіпляє до її тягаря свій власний гріх (проекція) та цькує на загублену душу всі сили божі. Тому йому не допомагають ні святе письмо, ні молитви, ні навіть заклинання і коло. Хома і є «нечистою силою».

А навіщо панночка ловила Хому? Щоб роздерти за свою погибель? Але цією банальною помстою вона не поверне себе до життя – лише позбавить життя Хому. Письменник натякає, що панночка мертва тілом, але жива душею. Чи не намагається панночка, зазнавши такого божевільного покарання за свої витівки як смерть, знайти Хому, щоб врятувати від цілковитого падіння? Та навіжений, тупий, ниций і боязкий Хома навіть не здогадується про таке. У вбитій жінці він ввижає лише відьму, яка затято бажає йому смерті. Замість розуміння і саморозуміння він лише захищається. Сон розуму народжує страхіть. Примар і привидів мертвої душі.

22. Після другої ночі Хома посивів, потім хильнув горілки та пішов на розмову з сотником.

«– Що ж дочка?

– Припустила до себе сатану…

– Читай, читай! Вона не дарма покликала тебе. Вона дбала, голубонька моя, про душу свою та схотіла молитвами вигнати будь-яку грішну думку».

23. Втеча Хоми з хутора.

«Поділ його довгої його ряси, здавалось, прилипав до землі… Філософ шаснув у бур’яни та пустився навтьоки, безперестанку спотикаючись об старе коріння і розтоптуючи ногами кротів… Верба, розпустивши віття, нахилялася де-не-де до самої землі».

Здається, сили землі не пускають філософа, не дають йому втекти.

«Чортів Явтух! – спересердя подумав філософ. – Взяв би я тебе за ноги… І бридку твою пику, і все, що лише є на тобі, побив би дубовим поліном».

24. Після невдалої втечі філософ Хома пиячив і гопцював до нестями.

25. Третя ніч.

«Сила-силенна страховищ влетіла у церкву Божу. Все літало й шугало, шукаючи скрізь філософа.

Побачив Хома, що ведуть якусь приземкувату, кремезну, клишоногу людину. Він весь був у чорній землі. Ніби жилаві, міцні коріняки, випинались притрушені землею руки й ноги. Довгі вії спускались аж до землі.

– Підніміть мені повіки: не бачу! – мовив підземним голосом Вій…

– Ось він! – вигукнув Вій і тицьнув вбік Хоми залізного пальця. І всі кинулись на філософа. Бездиханний, гримнувся він на землю, і тут же вилетів з нього зі страху дух». 

Кадр з фільму «Вій», 1967.

З усіх попередніх підказок, натяків, штрихів у творі ми можемо скласти припущення, що Вій є втіленням і уособленням сил землі, яка у язичницькому світовідчутті народу-землероба є не мертвим нагромадженням темної і холодної речовини, а істотою, здатною бачити світ.

Відьма-панночка не могла бачити, бо її нестримна пристрасть затуляла їй світ. Вії її надто довгі. Вона не взмозі підняти їх сама. Тут треба внесок начала чоловічого.

Хома боявся глянути, бо його очі звикли до бруду, печери та засліплювались яскравим світлом жіночої вроди.

Вій хоч і був частиною землі, як-от вкорінене в грунт дерево, Ейва з «Аватару», але мав орган зору та при певних обставинах міг побачити те, що нездатні були бачити навіть люди, філософи й відьми. Опущені вії закривають очі, а здійняті – розкривають. Вії, які тягнуться до землі, не втрачають живий зв’язок очей, розуму з великим цілим – відчувають і виражають того, хто тримає і наповнює своїми силами ці очі, цей розум (волосся – не лише захисний покрив, бар’єр, а й орган відчуття). Славетний символ їнь-ян має давнє походження… Тиша і звук, холод-тепло, темінь і світло, чорне і біле, матерія-дух, тіло і очі… – нерозривно поєднані пари.

Вій приходить на допомогу. Але не Хомі, а панночці. Якби злою силою в цій історії була вона, то в чому сенс перемоги «нечистої сили» над Хомою? В чому тоді сама причина нападу на Хому? Хома, вбивши жінку та уникаючи як покарання, так і усвідомлення й спокутування своєї поведінки, шукає захисту у бога та приписує жінці зло, скоєне власними руками.

Панночка, жінка відкриває, дарує чоловікові рай, про якій він не відав і не просив. А він, кейфуючи і прозріваючи, ґвалтує і забиває жінку до смерті. Як може земля, даруючи своїм дітям потяг до єднання, цвітіння й буяння, не захистити своє дитя від бурсака з витісненою, перекрученою і агресивною сексуальністю? Адже навіть без ідей Фройда (зокрема у «Найпоширенішому приниженні любовного життя») ми спостерігаємо у нашому досі надто патріархальному суспільстві розлам, розщеплення спочатку єдиного й цілого любовного поривання на поширений «брудний, ниций, земний секс» і раритетну «чисту, високу, духовну любов». «Секс», який не може полетіти й вирости, і «любов», яка не може ніде вкоренитись і прорости.

Отже, ми тлумачимо образ Вія як «всевидяче око» (символ ще часів Трипілля), яке втручається в людські стосунки, коли самі люди не взмозі усвідомити чужі і власні прагнення-вчинки. Вій, навідміну від панночки і «чудовиськ», може побачити мертву душу, що ховається серед живих тіл. Всі в церкві знають, хто Хома, та лише Вій бачить-впізнає, де він.

Поки Хома щось коїв, читав молитви, кидався закляттями і прокльонами, але не чув своєї душі, його присутність могли лише відчути. Та коли Хома став вдавати себе неживим (сховався в колі, принишк, заплющив очі), то став недоступним для чуття. Нерухоме, неживе важко відчути та легко побачити. Щоб знайти напівживого-напівмерця, привида, «прокляте, заворожене місце», чорну діру на місці людини потрібне супербачення Вія.

Хома – сліпець. Він не бачить себе, бо ще не існує як особистість, яка усвідомлює себе. І він не існує, бо не виділяє в собі себе – не усвідомлює себе.

До останньої миті Хома поводиться як чистоплюй, святоша, ханжа. І Вій зрівнює з землею цей гандж. Земля до землі, бруд до бруду. Смерть смерті. Коли ОкоВій бачить Хому, той не витримує сорому та його сумління загризає мертву душу непокаянного грішника. І лише дух зміг відлетіти до нового народження на весні.

А що було б, якби Хома не зиркнув на Вія? Вижив, а історія повторилась би?

Закінчення «Вія» перегукується з початком: Вій подає звуковий сигнал, на який реагує збіговисько «гномів». «Ось нечистий!». Але тепер це вже не заклик до пробудження натовпу, а особисте самопоховання зла. У труні землі. А відтак чекаємо на нові паростки зла.

26. «Посоромлення божої святині».

«Так довіку й залишилась церква з защемленими у дверях і вікнах страховиськами, обросла лісом, корінням, бур’янами, диким терном, і ніхто не знайде тепер до неї дороги».

ВИСНОВКИ.

1) Бурса – символ патріархально-церковної цивілізації з її приниженням чеснот жіночого начала в суспільстві і природі.

2) Жіноче начало, сполучене з чоловічим, збалансовує і гармонізує стосунки чоловіка й жінки. А внаслідок витіснення жіночого начала, приниження його лише до Kinder, Küche, Kirche, чоловічість дичавіє, вульгаризується, збочується до божевільної агресивності й деструктивності, спрямованої проти самої себе і всього живого. – У «Вії» останнє виявляється у взаємній холоднокровно-байдужій конфронтації всіх чоловічих персонажів з позиції «хто сильніше, той правіше» («звичайне кидалово»).

3) Приниження, знецінення і витіснення жіночого начала веде до того, що чоловічість прориває до нього ходи через підсвідомість, у пітьмі. Уявлення про жінку і ставлення до неї стає таким, що спотворює її. Жінка стає в тисячу разів більш бажаною і звабливою. «Спокусниця-відьма». Чоловік не має сил опанувати свій потяг до «жінки», який вибухає з силою пружини, яку стиснули до кінця. Чоловічий підхід до жінки стає брутальним, ницим, агресивним і підступним. «Отримавши» насолоду, чоловік виринає з полону жіночих чар та почувається жертвою маніпуляції. І віддячує жорстокістю. Аж до знищення жінки. – У «Вії» бурсаки самі напрошуються на пригоди з «бабцею у кожусі», провокують її першими, знаджують. А в хліві Хома лише «ламається», що не хоче осоромитись у піст. Насправді ж Хома кидається на табуйовану жінку як голодний на м’ясо.

4) Жінка теж зіграла важливу роль в поведінці Хоми. Її врода – розквітла, дозріла, солодка, відверта й разюча, її потяг – ласий до «отримання» насолоди, відірваний від прагнення плекати іншого, нахабний, сліпий, агресивний – буквально ґвалтує і ранить душу парубка. Як метелик летить на світло свічі в ночі, так Хома кидається на світло жіночності у пітьмі патріархальної духовності.

5) Хома зливається з жінкою та переживає єднання зі світом природи. Починає відчувати стихії природи та гармонію їнь-янських начал. Жінка відкриває йому собою вікно, стає просвітом у світ та долучає до насолоди цим світом. Хома починає бачити світ не як мертві речі, а як живі істоти. Він інакше дивиться і на жінку – вона вже не уявляється мізерною річчю під чоловічими ногами, гідною зневаги. Та оскільки Хома віддається жінці лише частково, підсвідомо, то інша його частина, отямлюючи, почуває себе поруганою. І Хома, побачивши, що зґвалтував ту, хто зґвалтувала його, вбиває винуватицю і свідка цього подвійного злочину. Отже, Хома, опинившись ненадовго у стані приспаного розуму, підносить жіноче начало та дозволяє йому окрили себе – спільно вони стають спроможними до польоту та бачення гармонійного виміру світу.

6) Сотник-вдівець, маючи владну, неприборкану, люту «вдачу», не відмовляє ні в чому своїй єдиній дочці. Розпестивши і розбестивши її, він доводить до смерті дружину (можливо) та розбурхує у дочки недоречну жіночу любов, яку вона мусить задовольняти з іншими чоловіками у недоречній формі. Звідси агресивний, безжальний характер панночки та збочене, кероване підсвідомістю, непристойне і нице прагнення вдовольнити себе, зваблюючи будь-якого, першого-стрічного чоловіка.

7) Хома бачить померлу панночку: «Вона лежала мов жива». Він вбив її тіло, але не душу. Постає питання: чому й навіщо панночка залишилась напівживою?

8) Церковний храм є символом людини, її прагнення досягти своїм духовним зростанням, переродженням божественних висот. У «Вії» Гоголь описує храм як місце смерті, порожнечі – воно позбавлене бога і життя.

9) Перебування Хоми в нічній церкві може символізувати морок в душі людині, її несвідомість, її сліпу боротьбу з примарами власного сплячого розуму. Нічне «служіння» Хоми в церкві – символ затьмарення людської душі, сну розуміння, якому ввижаються страхіття.

10) Панночка в церкві постає мертвою тілом, але живою душею. Хома – навпаки.

11) Якщо вважати, як роблять зазвичай, що панночка уособлює силу зла, а Хома – добра, то неможливо пояснити кричущий і безглуздий факт, що чим більше зусиль докладає Хома для вигнання бісів з панночки, тим менше це вдається і тим дужчою стає «нечисть». Якщо поміняти місцями знаки + і –, ситуація набуває сенсу: Хома, сам того не відаючи, стає прибічником зла (є вбивцею, нечистою силою), накликає покарання на свою жертву, розпалює її справедливе обурення. Тому йому не допомагають ні святе письмо, ні молитви, ні заклинання.

Якщо панночка померла, то Хома не має її лякатись. Якщо ж вона ще жива, то дії Хоми – намагання її добити. Витіснення, проекція, нове вбивство. Хома не допоміг панночці очиститись від гріхів.

Ми бачимо у Хоми 3 витіснення: жіночого, чоловічого (в собі, бо воно зв’язано з жіночістю), себе як вбивці.

12) Хома постає символом слабкості духу, чиє чоловіче начало не взмозі побачити, прийняти і стабілізувати собою розбурхане і тріпоче жіноче начало, яке було відірвано від чоловічого.

13) Панночка символізує незрілість духу, який не взмозі бачити самоцінність існування іншого, підтримувати й обдаровувати його, а не задовольняти ним свої власні потреби.

14) Для нас залишається незрозумілим, чого саме домагалась панночка, шукаючи у церкві Хому: помсти чи розуміння того, що вона закохалась у нього, а він її вбив? Чи не намагається панночка, наче в ній діє християнське милосердя, знайти Хому, щоб врятувати від цілковитого падіння? Але робить це в тій же нетактовній, безцеремонній, брутальній манері, що й знайомство з Хомою.

15) Відьма-панночка не може бачити Хому як живу частину світу, а не об’єкт власного бажання. Її відьмацтво часткове, однобоке, дисгармонійне. Її жіночі вії затуляють їй світ, іншого, чоловіче начало в його повноті.

16) Хома боїться бачити жіноче начало в його цілісності, бо отруєний патріархально-церковними уявленнями про ницість жінки. Сонячна врода жінки зовні і всередині неї засліплюють його очі, які звикли до темряви й тіней печери патріархальної духовності.

17) Вій видається нам символом живої сили природи, землі, здатної бачити в людині те, чого вона сама не помічає, уникає усвідомити, видає за живе – мертвість душі. Вій – очі Бруда. Хома вперше побачить самого себе. Та таке зненацьке, фатальне, моторошне бачення того, від кого вже не вдається відвернутись, того, ким досі він уявляв нечисту злу силу (!), викликає такий шквальний напад гризот сумління, який Хома не витримує. Бруд осипається, земля повертається до землі, мертве ховає мертве. Лише дух летить в височінь, щоб відродитись на весні. Хома Брут не використав в цьому житті шансів самому усвідомити й перевершити себе.

Література:

1. Джулай Ю. Перечитування епізодів поеми М. Гоголя "Мертві душі" та еволюція філософської репрезентації сутності класичної літератури / Культурологічна думка, 2011. № 4. C. 51-56.

2. Лозко Г. Боги і народи. Етносоціальний вимір: курс релігієзнавства. – Тернопіль: Мандрівець, 2015.

3. Лозко Г. Пробуджена Енея. Європейський етнорелігійний ренесанс. – Харків: Див, 2006.

4. Лозко Г. Ренесанс язичництва. Етнорелігійні рухи в країнах Європи / Політика і час. 2004. № 1. – С. 89-96.

5. Лозко Г. Українське язичництво. – К.: Український центр духовної культури, 1994.

6. Мак-Люен М. Галактика Ґутенберґа. Становлення людини друкованої книги. – К.: Ніка Центр, 2015.

7. Мацапура В. Синтез язичницьких і християнських мотивів у "Вечорах на хуторі біля Диканьки" Гоголя / Гоголезнавчі студії. Вип. 5. – Ніжин, 2000. – С. 156-164.

8. Пришвин М. Зеркало человека. – М.: Правда. 1985.

9. Сухомлинский В. Книга о любви. – М.: Мол. гвардия, 1983.

10. Тимченко В. Звездное небо над нами и неземная любовь в нас: https://drive.google.com/file/d/12wuBS3z17T2iTxkZB9OxsXAgem1l4Ol4/view

11. Тимченко В. «Ніч перед Різдвом» Гоголя: Дешифровка українських традицій: https://www.youtube.com/watch?v=QjqMmJ5lVCA

12. Тимченко В. Розум за межами печери, людина за межами розуму. Три «порядки» Френсіса Бейкона / «Новий Органон» (1620) і університетська філософія. До 400-річчя трактату «Новий Органон» Френсіса Бекона. – Х: ХНУ В. Каразіна, 2021. – С. 117-124.

13. Descartes R. Regulae ad directionem ingenii. – Leipzig: Verlag der Dürr’schen Buchhandlung, 1907.

14. Hartmann N. Ethik. – Berlin: Walter de Gruyter, 1962.

15. The Feynman Lectures on Physics: https://www.feynmanlectures.caltech.edu/I_02.html

16. Zerega di G. Pagans & Christians: The Personal Spiritual Experience. – Woodbury, MN: Llewellyn Publications, 2001.

#Вій #Війна #Витіснення #ВихованняРозбещення #ВсевидячеОко #ГармоніяДисбалансЇнь-Ян #ГвалтівникЗвинувачуєЖертву #ГенезаВідьми #ГенезаГвалтівника #Гоголь #Дитиноцентризм #Домінування #ЕдгарПо #ЖивийСвітПрироди #Жінка #Жіночість #Згвалтування #ІнфантильністьНезрілість #НечистаСила #НічПередРіздвом #НравитсяНеНравитсяТерпиМояКрасавица #КирилівськаЦерква #Кохання #Література #МертвіДуші #Патріархат #Пришвин #Проекція #Психоаналіз #Психологія #Релігія #Інцест #Розум #Розщеплення #Росія #Секс #Символ #Страх #Сухомлинський #Україна #Філософія #Фройд #ХомаБрут #Храм #Християнство #Чоловік #Чоловічість #ЧоловічістьБезЖіночості #Шовінізм #Язичництво #PromiscuousGirlPromiscuousBoy