РОЗУМ ЗА МЕЖАМИ ПЕЧЕРИ, ЛЮДИНА ЗА МЕЖАМИ РОЗУМУ. ТРИ «ПОРЯДКИ» ФРЕНСІСА БЕЙКОНА (2020)
С таким же исступлением, как раньше,
В себе стремился выжечь человек
Все то, что было плотью,
Так теперь отвсюду вытравлял заразу духа,
Охолощал не тело, а мечту, ...
Накладывал запреты и табу
На все, что не сводилось к механизму:
На откровенье, таинство, экстаз...
И разум, исследивший все пути,
Наткнулся сам на собственные грани:
Библейский змий поймал себя за хвост. ...
“Я сам сошел в тебя, как в недра гроба,
Я сам томлюсь огнем в твоей крови. ...
Сгорая – жги!
Замкнутый в гроб – живи!ˮ ...
И каждый
Внутри себя увидел солнце
В зверином круге...
Максимилиан Волошин. «Путями Каина. Трагедия материальной культуры».
В багатозначних афоризмах Ф. Бейкона міститься не зовсім очевидна, але принципова суперечність: розум здатен пізнати світ, і тому варто його розвивати, переробити, обладнати, але безліч чинників всередині й зовні спотворюють розуміння речей та час від часу навіть роблять його неможливим. Як же можна сподіватись, що такий розум пізнає світ? Паскаль, наприклад, переконує, що це неможливо.
Та й сам Бейкон вважає вроджений людині розум, залишений на самоті з внутрішніми й зовнішніми ідолами та позбавлений благодаті й «нового органону», немічним і безнадійно безпорадним [3, с. 57-75, 307, 336; 4, с. 7-23, 32, 44, 57, 521].
Придивимось пильніше до цієї суперечності. Курсив у всіх цитатах – мій.
За Бейконом, «пристрасті безкінечною кількістю способів плямують і псують розум», і він «цілком опинився б у полоні й рабстві у афектів», уяви «і пристрастей, які ніколи не можуть спинитись» [4, с. 22, 336-337]. Ідоли володіють розумом, панують над ним. Обсідають його, беруть в облогу, гвалтують. Розум можливо захопити, похитнути, йому можна заважати, його можна спотворити, збивати зі шляху, спантеличувати, забруднювати, заплутувати і підлещувати. «Розум постійно блукає» [4, с. 21]. Його подрібнюють, розслабляють, чавлять. Розум – мінливий, нестійкий, випадковий. Розум поступається і підкорюється. Він незрілий, одержимий, жадібний. Буває «заскок розуму» [4, с. 305]. Розум заражається – «чума розуму» [4, с. 30]. Перші помилки розуму не лікуються. Розум треба зцілити, приборкати, звільнити, щоб він став слухняним. Це буде тверезий, просвітлений розум. Розуму потрібна допомога, очищення. Його треба зміцнити, спрямувати. Треба ним керувати та прокласти йому новий шлях. Адже «розум, якщо їм не керують та не допомагають йому, безсилий та зовсім нездатний подолати темряву речей» [4, с. 15]. «З безсилля думки виникає хитрість» [4, с. 21, 212]...
Що ж це за розум такий, з яким будь-що може робити що завгодно?! На що у реальному світі може бути схожим такий химерний розум? Флюгер, тростину, рідину? Актора, блазня, імітатора, хамелеона, божевільника? …
Нема сумнів, що цей розум зазнає впливів і карколомних змін. Та кого нагадує він сам? Природу, реакції, переживання людини!... За Бейконом, «людський розум – мішанина й хаос (mere farrago and crude mass [тут і далі англійський переклад цитую за: 14])» [4, с. 57], на кшталт посудини, сполученої з тим, з тим і з тим. Цей розум не є відділеним і незалежним від природи людини, її бажань, уяви, звичок, її «Я»... Цей розум легко підкоряється їм всім та постійно зазнає їхнього впливу. Спіноза щодо цього зазначив, що Бейкон не збагнув природи розуму, бо сплутав його з душею чи природою людини…
На думку ж Бейкона, розум закорінений у природу людини, є частиною людини, а не світу, та більше «відображає» людину, ніж світ. Між розумом і світом «бовваніє» людська природа. Бейкон: «Людський розум, затемнений і ніби затулений тілом, надто мало схожий на гладке, рівне, чисте дзеркало, яке без перекручень сприймає і відбиває промені, що линуть від предметів. Він радше подібний до якогось чаклунського дзеркала, повного фантастичних і оманливих видінь» [3, с. 307].
Якщо не на дзеркало (у нього нема сновидінь), то на що ще схожий розум за Бейконом? ... І чи бувають сновидіння у розуму? «Не дати розуму заснути» – каже Бейкон [4, с. 228]. Оце розум! Він може спати й бачити сни?! «Сон розуму малює чудовиськ» – вислів, доречний щодо розуму за Бейконом [4, с. 219]. Які ж сни може бачити цей розум? Бейкон дає загальну й багатозначну назву цих снів: ідоли, привиди, примари, які ввижаються розуму та якими він марить замість сприйняття реальних речей. Д. Прокопов: «Eidolon – таке збережене в розумі зображення, якому вже точно не відповідає та річ, яка його породила» [8, с. 259]. Розум-павук видумує, вигадує думки, які стають чи є зашкарублими ідолами, та цурається істини, не помічає і гидує факти [3, с. 18; 4, с. 20-23]... Світ для нього лише сировина для павутини та постачальник комах...
Отже, eidolon – збережене в розумі зображення, а розум – чаклунське, химерне, оманливе квазі-дзеркало, яке здатне мавпувати і спати! Чи може сновидіння припинити спання розуму чи запобігти йому? Частково – так, а принципово – ні, бо зорові зображення сновидіння саме присипляють розум, і він наповнюється внутрішніми візіями. Movie without popcorn... А як щодо звуків? Того, що приходить самочинно, як суб’єкт, як живе з «клепкою», що приходить без нашого запрошення, бажання, вимагання, дозволу, давання, обміну, що приходить навіть тоді, коли ми спимо та будить нас, а не є видимим лише тоді, коли ми його бачимо? Дар, а не феномен, явище, ідея [8в; 10а]. Бо друге – це та «наївність погляду» (Д. Дерріда, Е. Левінас, Г. Гегель), яка гвалтує речі і «знімає» з їх душ скальп поверховості і зовнішності [4а]. Лев Шестов: «Головне, найпотрібніше – побачити не можна: можна лише почути. Таємниці буття безшумно нашіптуються лише тому, хто вміє, коли потрібно, весь обертатись на слух. У такі миті відкривається, що не все в житті ‟розумно”…» [12а, с. 338-339]…
Не випадково очі влаштовані так, що можуть заплющитись і не бачити, а вуха – не мають такої спроможності. Людина більше здатна до того, щоб почути те, що є, ніж побачити. Вуха більш відкриті до істини, ніж очі. Очі Будди традиційно зображають закритими чи невеликими, а вуха – навіть занадто великими. Звук, а не феномен чи ідея, є принципом об’єктивності, реальності. У баченні ми приходимо до реальності, у слуханні – вона до нас. Все видиме стає невидимим, щойно ми не бажаємо його бачити. І викривленим, якщо дещо змушує нас дивитись на те, що не хочемо бачити.
То те, що ми чуємо, може стати ідолами розуму? Мова не йде про слухові галюцинації як психічне явище – патологічне чи ні [8б]. Зазвичай у внутрішньому трафіку розуму переважають зорові, візуальні образи. Вони напрочуд легко закарбовуються і зберігаються. І так же легко розум переробляє їх, робить з них нові візуальні, віртуальні утворення… Що робить мозок чи розум з почутих у світі звуків? Мову і майже невпинний потік, цунамну навалу внутрішнього мовлення, мувлення, яке так часто називається мисленням, хоча є безглуздим і майже патологічним патяканням і базіканням. А також музику, поезію, спів. Це все стає ідолами розуму? Так, але настільки, наскільки заміщує реальність світу, а не збагачує її як додаткова реальність – символічна...
Та попри це здається очевидним чи відчутним, що між тим, що бачимо, і тим, що чуємо, є принципова відмінність: зовнішній вигляд речей далеко не те, що їх голос чи тріпотіння їх нутра. Щось освітлене лише відображає чиєсь світло і свій зовнішній вид. Та поруч з відбитками світла й звуку є такі джерела того й іншого, які виражають у них себе. Те, що бачать, стає видимим лише для тих, хто це бачить. А те, що чують, звучить навіть тоді, коли ніхто його не чує. Коливання речей, їх згуки чи голоси здатні існувати навіть без їх відображення і сприйняття чимось або кимось іншим. Те, що ми бачимо, може не бути тим, що бачить нас. Відтак здається – те, що звучить і що можна почути, є більш об’єктивним, суб’єктним і живим, ніж те, що можна бачити. Щоб дещо існуюче стало видимим, біля нього маємо з’явитись ми. А те, що звучить, те ллється, переливається, лине й без нас. Видиме – суттєво пов’язане з нашими актами сприйняття. Звучання – не пов’язане. Те, що звучить – не акт нашого сприйняття, а дар реальності. «Музика сфер». …
Через що розум-павук витворює хиби? Через чиїсь впливи чи він сам такий? Здається, впливи лише додають щось до цього розуму з його здатностями творити те, чого не було. І не буде? Можливо, цей розум не дуже вправний у пізнанні істини, але надзвичайно моторний у її спотворенні [10]. Навіть найчистіше полум’я, хоч і не чадить, спопеляє і потрошить речі (за Бейконом, «не обдарована розумом душа у нас, людей, є спільною з тваринами» та подібна до полум’я [3, с. 266-268])... У цього розуму є прихисток, печера, куди він повертається знов і знов, та нема місця, куди б він вирушив, подався ради нього самого як гість. Якщо можна називати такий розум розумом, то це розум тваринний, консервативний, потрібний для самозбереження. Цей розум не може сприймати інше не для себе, а для нього й цілого світу [9, с. 96-102]. А. Адлер: «Якщо ми розглянемо функцію психіки з погляду еволюції, то вона є спадковою здатністю, органом нападу й захисту... Психічна діяльність – комплекс агресивних і захисних механізмів, чиє кінцеве призначення – гарантувати продовження існування даного організму та дати йому можливість безпечного розвитку» [1, с. 19-20]. Розум як захисна оболонка людини, реторта, де сприйняття світу перероблюються на «задоволення» бажань, фантазмів, сновидінь, неврозів... (Ф. Ніцше, З. Фройд, Ж. Піаже, Л. Виготський [2, с. 62-66; 9, с. 47-48], Ошо, Крішнамурті й східна традиція в цілому)...
Жан-Жак Руссо (ця половина Канта і цей перший у Новий час Фройд, відкривший замордованому розумом і суспільством європейцю новий світ всередині кожної людини, джерело її індивідуальності й спорідненості з іншими істотами) каже про розум так:
«Людський розум, закутий в свою оболонку, не може вирватись зі своєї темниці – тіла – і пізнає світ за допомогою відчуттів. ... Відчуття дані нам, щоб охороняти нас, а не просвіщати, щоб попереджати про те, що корисно або шкідливо, а не про те, що істинно або хибно. Їх призначення зовсім не в тому, щоб допомагати нам досліджувати природу...» [8а, с. 113].
«Наука взагалі не створена для людини. Людина без кінця втрачає провідну нитку в її лабіринтах, а якщо іноді домагається чогось, то майже завжди собі на шкоду. Людина створена, щоб діяти і думати, а зовсім не для того, щоб роздумувати» [8а, с. 74].
«Занурившись в неосяжний потік людських міркувань, ви навчитесь лише базікати про щастя, не знаючи його, судити про життя, не живучи. Ви заплутаєтесь в метафізичних витонченостях, поховаєте себе під складними нагромадженнями філософських засновків і припущень, а суперечності заведуть вас у глухий кут» [8а, с. 108].
«Розум... перебуває в суперечності з самим собою» [8а, с. 116].
«Мистецтво умовиводів... не вчить нас пізнавати нові, невідомі істини... Ми намагаємось замінити їх своїми переконаннями, пристрастями, забобонами...» [8а, с. 110].
«Чим більше вивчаєш, тим менше знаєш» [8а, с. 112]!!!
«‟Я мислю, отже, я існую”. Ось все, що ми знаємо» [8а, с. 118].
«Нам не вистачає не так здатності до мислення, як їжі для нього. Людський розум здатний зробити багато, але відчуття постачають йому надто мало матеріалу..., і ось спрагла до дії душа волає... породжувати химери, ніж перебувати в повній бездієвості» [8а, с. 115].
Світла пляма речей у нічному лісі, яка бовваніє біля багаття чуттів і розуму, затуляє людині решту речей: ті, що лишились у темряві, і ті, що зоріють у небі [3, с. 67, 89]. Чим більше речей сидить біля цього багаття, тим більше з’являється гостей – спалахів, відблисків, тіней – які гарцюють на обличчях речей. Багаття не сприймає, не бачить, не розуміє ці речі й привиди... У вірші «Ecce homo» Ніцше пише:
Став для себе я зглибимий,
Наче пломінь, невситимий!
Самопожираюсь я!
Світлом є, що я піймаю,
І вугіллям – що лишаю.
Так, вогонь є суть моя! [7, с. 307].
Накреслений Бейконом тип розуму не так пізнає, як спотворює існуючі речі та створює неіснуючі, і більше схожий не на око чи теоретика, а руку чи прагматика. Для нього істина – не дар природи, а витвір людини собі [3, с. 235] («експериментальна історія»: Бейкон, Декарт, Віко, Спіноза, Кант, Маркс...). І якщо можливо порівняти цей розум з дзеркалом, то в ньому не природа «бачить» природу, а людина «себе» [11]... Розум, який виник у людини не для пізнання вже існуючого у природі – розум як відхилення від неї та замикання в собі – а для виробництва того, чого в природі нема – зокрема, самої людини («антропологія з прагматичного погляду») [4, с. 80, 219, 223]. Бейкон: «Людська думка через свою неміч не може бути цілком адекватною самим явищам, тому хай буде принаймні вірною самій собі» [3, с. 366]...
Та дивовижно: попри всі прозріння у непридатність звичайного розуму для пізнання світу Бейкон має надії створити «історію за масштабом Всесвіту», яка «передусім повинна бути широкою... Бо не світ треба підганяти під вузьку мірку розуму (а саме це робилось досі), а розсувати й розширювати межі розуму, щоб зробити його здатним сприйняти такий образ світу, яким він є в дійсності» [4, с. 221].
«Я будую в людському розумінні істинний образ світу – яким світ є, а не таким, яким підказує кожній людині її розум» [3, с. 18].
«Щоб зробити наше пізнання більш істинним, необхідно не лише вдосконалювати і зміцнювати органи сприйняття і мислення, а й наблизити до них об’єкт пізнання» [3, с. 250].
«Ми... приводимо людей до самих речей і до зв’язків речей, щоб люди самі бачили, що їм прийняти, що відкинути, що додати від себе та зробити спільним надбанням» [3, с. 66].
«Тонкощі природи ширяться далеко за межами тонкощів відчуттів і розуму, тому всі ці чудові споглядання, роздуми, тлумачення – безглузда річ. Лише нема того, хто б це бачив (The subtilty of nature is far beyond that of sense or of the understanding: so that the specious meditations, speculations, and theories of mankind, are but a kind of insanity, only there is no one to stand by and observe it)» [4, с. 13].
«Пізнання, яке належним чином виводимо з речей, ми називаємо тлумаченням природи (deduced from things, the interpretation of nature). ... Тлумачення, почерпнуті з різноманітних і далеко розпорошених речей...,» – а не антиципацій і забобонів розуму – «не можуть зразу пронизувати (suddenly strike) наш розум» [4, с. 16, 10].
«Треба всього шукати в самих речах» [3, с. 74].
«Слід покласти добру надію на більш тісний і непорушний (чого досі не було) союз цих здібностей – досвіду й розуму. ... Ліпшого треба чекати від тих, хто в зрілому віці, з цілком збереженими відчуттями, з очищеним і безпристрасним розумом знову звернеться до досвіду і речей (cleared and levelled, to particular researches / experience and particulars)» [4, с. 57, 17].
«Відкривати – означає виявляти невідоме, а не пригадувати і звертатись знову до того, що вже відомо» [3, с. 296, 74].
«Ми повинні привести людей до самих речей (particulars), їх рядів і сполучень (their regular series and order). Хай люди на час накажуть собі відректись від своїх понять та хай почнуть звикати до самих речей» [4, с. 17]...
Як бачимо, головну надію Бейкон покладає не на розум чи його перетворення, яке буде передувати його подальшому застосуванню. Бейкон робить ставку на людські дії, наукові досліди, у відповідях на які природа покаже себе та цим, можливо, перетворить людський розум на більш адекватний світу... Проникливо й точно зауважує Фоєрбах – цей Ніцше до Ніцше і Фройд до Фройда:
«Яка головна тенденція Бейкона? Пізнати природу з природи, зрозуміти її з неї самої, висвітлити природу, не викривлену домішкою людського духу... Експеримент або знаряддя, необхідність якого Бейкон так захищає, не має іншої мети, ніж пізнавати природу не з її безпосередніх дій на людину і її відчуття, але з дій природи на себе... Якщо, наприклад, опустити теплу руку в звичайну воду, то відчуття категорично твердить, що вода холодна, але за допомогою термометру очі бачать протилежне. Наше судження про температуру води спирається тепер на дію води на ртуть. Ми є лише глядачами, але саме тому маємо об’єктивне судження» [12, с. 128; 4, с. 212].
Бейкон каже про це так: «Очевидно, що всі існуючі тіла, будучи навіть позбавлені чуття (Sence), володіють сприйняттям... У деяких видах тіл це сприйняття часом набагато тонше, ніж чуття (sometimes this Perception in some kinde of Bodies is far more subtil then the Sence), яке в порівнянні зі сприйняттям тупе й глухе (dull): ми знаємо, що барометр вловить найменші коливання температури, а ми не відчуваємо їх. ... Дослідження за допомогою тонкого сприйняття є інший ключ для відкриття природи, крім чуття, і часом кращий (a very Noble Enquiry, to inquiry of the movie subtil perceptions; for it is another Key to open Nature, as well as the Distinct and sometimes better)» [13, с. 171; с. 482].
Здається, якимсь чином розум повинен віддалитись від «Я» чи природи людини та стати співмірним, близьким природі космосу, щоб не розум захаращував ідолами світ і людину, а світ «просвітлював» розум. Бейкон: «Наука виходить не лише з природи розуму, а й природи речей» [4, с. 212]. Та чи може людина витягти свій розум зі своєї природи як Мюнхгаузен витяг себе з болота? Якщо припустити, що це можливо, і людину знову почне активно «формувати» навколишній світ, то це поверне людину до первісно-печерного стану чи навпаки – підштовхне до наступного щабля її майже занепалої еволюції?...
Халіл Жибран каже: «Коли любов манить вас, ідіть їй услід, хоча її шляхи важкі й круті. І коли її крила огортають вас, скоряйтесь їй, хоча меч, схований в її пір’ї, може поранити. І коли промовляє до вас, вірте їй, хоча її голос може зруйнувати ваші мрії, як північний вітер спустошує сади. Бо як любов коронує вас, так і розіпне. Вона існує як для розростання, так і для обтинання гілок. І як вона підноситься до найвищого в вас та пестить ваше найніжніше гілля, яке тремтить на сонці, так опуститься вона до самих ваших коренів та струсне їх у їхньому чіплянні до землі. Як снопи збіжжя, збирає вона вас до себе. Вона молотить вас, щоб оголити. Вона просіює вас, щоб відділити від полови. До білини розітре вона вас. Вона міситиме вас, поки не зм’якнете. А потім віддасть своєму священному вогню, щоб ви могли стати священним хлібом для священного божого бенкету. Все це має любов чинити вам, щоб ви могли пізнати таїнства свого серця та в цьому знанні стати часткою серця Життя» [5, с. 11-12; 3, с. 69].
Культура Сходу заснована на незалежності людини від свого «Я» і навіть свого розуму... Онтологія Гайдеґера показує, що речі не є мертвими рештками еволюції, а здатні й першими виявляти себе та вступати у діалог з іншим буттям... Прадавнє, майже знищене і зникле, язичництво вчить людину екологічному, космоцентричному, благоговійному ставленню до природи як до родини... Люди, які жили чи живуть у племенах серед дикої природи, ставляться до світу як до безлічі живих істот, які весь час взаємодіють з цими людьми, а вони – з цими істотами... Звичайні діти нашої цивілізації вміють бути з речами світу допитливими, щасливими, грайливими і сповненими надій, мрій, безкорисної доброти... А художники, поети, письменники, музиканти, дослідники, закохані? Кому, як не їм, близький той творчий екстаз, коли людина виходить за свої межі та відбувається обопільна зустріч не з моторошною порожнечею, а гущавиною й дивами життя? Р. Мей описує екстаз як більш високий рівень свідомості, коли долається така ракова пухлина західного світогляду як суб’єкт-об’єктна дихотомія, та людина відчуває «спорідненість з навколишніми речами, а світ стає живим і незабутнім» [6, с. 53, 41-42, 82]. Однак «сучасна людина переживає такий страх перед закладеним в ній ірраціональним початком, що розміщує між собою і країною несвідомого інструменти й машини» [6, с. 61].
«Новий Органон» Бейкона не є ровом між людиною, її мікрокосмосом і всесвітом. Це радше міст. Не для математичного й технічного відчуження від природи й людини [3, с. 236-237], а для долучення до надр, лона, душі світу, коли речі показують себе людині такими, якими є, а не людина уявляє і переробляє їх такими, якими бажає мати.
Застосовуючи поняття екстазу, можна сказати, що Бейкон запропонував такий шлях пізнання природи, коли людина виходить за межі себе не лише завдяки своїй природі й своєму розуму, а й завдяки допомозі природи світу. Яка не є мертвою і пасивною річчю, а здатна виявляти ініціативу у стосунках та зрозумілим чином відповідати на людські запити. Де закінчується «драбина розуму», scala (шкала, масштаб) intellectus, там діє і посилає себе природа (згадується картина Блейка, де Urizen простягає вниз руку із загадковими маніпуляціями)...
Такими є 3 висхідні «порядки» Бейкона: розум, наука, природа... Однак «коли істина виявлена, то накладає обмеження на думки людей... Істина є оголене й відкрите денне світло, в якому маски, уявлення й торжества людських спільнот мають значно менш величний і витончений вид, ніж у світлі свічок... Якби розуми людей були звільнені від метушливих думок, улесливих надій, хибних оцінок, вільної гри уяви..., то розуми багатьох людей стиснулись і збідніли б, наповнились би меланхолією і відразою та стали б неприємними їм самим... Істина лише сама може судити про себе» [4, с. 354-355].
Використана література:
1. Адлер А. Понять природу человека. – СПб.: Академический проект, 1997.
2. Бородай Ю.М. Эротика–смерть–табу: трагедия человеческого сознания. – М.: Гнозис, Русское феноменологическое общество, 1996.
3. Бэкон Ф. Сочинения. – М.: Мысль, 1977. – Т. 1.
4. Бэкон Ф. Сочинения. – М.: Мысль, 1978. – Т. 2.
4а. Дерида Ж. Письмо і відмінність. – К.: Основи, 2004.
5. Жибран Х. Пророк. – Львів: Свічадо, 2005.
6. Мэй Р. Мужество творить: Очерк психологии творчества. – Львов: Инициатива; Москва: Институт общегуманитарных исследований, 2001.
7. Орест М. Держава слова. – К.: Основи, 1995.
8. Прокопов Д.Є. Інтерпретація хиби в європейській філософії ХVII – середини XVIII століть. – К.: Парапан, 2008.
8а. Руссо Ж.-Ж. Педагогические сочинения. – М.: Педагогика, 1981. – Т. 2.
8б. Сакс О. Галлюцинации. – М.: АСТ, 2018.
8в. Тимченко В.М. ...
9. Тимченко В.М. Можливості дару в суспільстві обміну. – К.: Логос, 2018:
https://diamail.com.ua/book/9512.html
10. Тимченко В.М. Камінь як реальність і наклеп чистого розуму / «Чинники розвитку суспільних наук у ХХІ столітті». – Львів: ГО Львівська фундація суспільних наук, 2017.
10а. Тимченко В.М. Не повторюєшся, отже не існуєш / «Суспільні науки: історія, сучасний стан та перспективи досліджень». – Львів: ГО Львівська фундація суспільних наук, 2017. + «Национальная философия в глобальном мире», Национальная академия наук Беларуси, Институт философии. – Минск: Беларуская навука, 2017.
11. Тимченко В.М. «Мертва хватка» самоусвідомлення та серце світу / «Культурні маркери української ідентичності». – Херсон: Колос, 2016.
12. Фейербах Л. История философии. – М.: Мысль, 1974. – Т. 1.
12а. Шестов Л. Potestas clavium (Власть ключей). – М.: АСТ, 2007.
13. Bacon F. Sylva sylvarum, or, A natural history, in ten centuries:
https://ia800500.us.archive.org/30/items/sylvasylvarumorn00baco/sylvasylvarumorn00baco.pdf
https://archive.org/stream/sylvasylvarvmsiv00baco?ref=ol#page/482/mode/2up
14. The Works of F. Bacon, edited and translated by B. Montague. – Philadelphia: Parry & MacMillan, 1854. – Vol. 3:
