Переклад прозової поеми Томаса Ліготті "I have a special plan for this world" на українську.

Коли усі, кого ти коли небудь любив нарешті покинули тебе Коли усьому, чого ти тільки міг жадати покладено край Коли твої найгірші жахіття тимчасово приховані, Чи то променями світла безглуздого маяка життя, Чи то сліпучими спалахами жахливих форм, існуючих у цьому бридкому світі. Коли ти перебуваєш в повному спокої Й, нарешті, в абсолютній самоті, Володарюючи цією величною пітьмою, Ти готовий проголосити свій особливий план.

«Ти повинен мати план», — донеслось із вуст того, кого прогнали в темряву, Того, кого я вважав давно мертвим. «Уяви», — мовив він, — «уся плоть, що її поїдали Гострі зуби, що впивались у неї, Та язик, смакуючий її» Він вів далі: «уяви нестерпний голод за цим смаком, А тепер забери у них цю плоть, Забери зуби, язик, Забери смак та голод за ним. Забери у них усе, що лише можна. Це — мій особистий особливий план на цей світ»

Я вслухався в його слова, і все ж не дивувався. Якщо це створіння, ця істота, яку я вважав мертвою, чи сплячою глибоким сном Зуміє наблизитись до свого плану У своїх найглибших снах, чи у своїй найдовшій смерті Я уже бачив ці сни, знався на цих планах, І я знаю: їх ніколи не буде достатньо.

Те, чого потребував мій план повинно було вийти за межі зубів, язика, плоті та голоду. Повинно було вийти за межі кісток, пилу від них, й вітру, що прийде, Аби цей пил розвіяти. І тому, я почав уявляти собі пітьму, Що була задовго до пітьми ночі. Я уявляв дивне миготіння світла, Що нічим не зобов'язане світлу дня. Цей день може видатись схожим на усі попередні наші дні: Ми вкотре відчуємо мілке тремтіння у ногах, Вкотре будемо скалічені всепоглинаючим страхом перед буттям. Та цей день не матиме після себе продовження, Більше не буде таких світів, Адже у мене є план До біса особливий план. Більше не буде таких світів, Не буде таких днів.

«Є лише чотири способи померти» — Міг би сказати мені мій саркастичний дух. Є смерть, що наступає відносно несподівано, Є смерть, що наступає відносно поступово, Є смерть, що наступає відносно безболісно, І є смерть, сповнена болю. Таким чином вони зливаються воєдино Несподіване з поступовим, Болюче із безболісним, Аби запропонувати тобі чотири способи смерті. Іншого не дано.

Навіть після того, як голос замовк Я прислухався, хотів почути його знову. Крізь години, дні, місяці Я прислухався до далеких слів, що більше нагадували відголоски Його голосу. «Іншого не дано» «Іншого не дано» Мабуть, саме тоді я почав обдумувати власний особливий план.

Немає способів уникнути цього світу, Він проникає у тебе навіть уві сні, Стає частиною тебе. Ти в'язень власних сновидінь, Що утворюють нескінченне пекло, у якому немає часу й немає простору. Ти не можеш зробити нічого, про що тобі не сказали, Немає жодної надії на спасіння від цього сна, Що ніколи й не належав тобі. Ти говориш словами, що не належать тобі самому, Твої слова — наслідок безупинних тортур світу.

Я бачив багатьох, хто будує плани на світ, Хто мріє про дикі, неосяжні перетворення. Я чув, як крізь сон вони говорять про «елегантні мутації», Мріють про «хитро сплановану руйнацію» Я чув їхній шепіт у закутках потворних будинків, Він пронизував усі вузькі, темні провулки цього кривого й стогнучого всесвіту, Який вони мали вирівняти й вилікувати З допомогою своїх нових «проектів» Та кожен з цих нових, недбало продуманих проектів Божевільний у своєму серці, Адже вони дивляться на цей світ як на світ єдиний та самобутній, А не один із багатьох інших, Інших, які давно породили свої жахи — Як огидний сад, що проріс із однієї насінини.

Я слухав, як ці мрійники розмовляли ввісні, чекав на них. Вони не знають нічого ні про мене, Ні про жодну крихітну таємницю мого грандіозного плану, В той час як я знав про кожен їхній кривий, стогнучий крок.

Це знову був голос когось, хто стояв у темряві. Він дивився на місяць, й чекав коли я зверну за ріг, Увійду до темного провулку, І стану поруч з ним під тьмяний місячний блиск. Тоді він сказав мені, прошепотів, Що мій план неправильно зрозуміли, Що мій план, мій особливий план був жахливою помилкою. «Тому що тут немає що робити, й немає куди йти», — він сказав, — «Ні́чим бути, й ні́кого знати. Твій план — помилка», — повторив. «Цей світ — помилка», — я відповів.

Малеча завжди наслідувала його, Спостерігаючи за його метушнею. Смішний чоловік із кумедною ходою, Смішний, смішний, смішний чоловік. Він змушував їх сміятись, завжди змушував. Одного дня, він повів їх до якогось місця, Місця, що він знав, було особливим, Й розповідав їм кумедні речі про світ. А тоді, цей смішний чоловік, що завжди змушував їх сміятись, О, як же вони сміялись, Розкрив їм свій смішний особливий план, Знаючи, що вони зрозуміють, Можливо, навіть посміються. Він знову змушував їх сміятись, о так, він це робив, так майстерно це робив. Їхні зіниці розширювались під повіками, А він продовжував змушувати їх сміятись.

Вперше я почув істину від божевільного, У темній, тихій кімнаті, із запахом затхлого часу та простору. Там не було людей, нічого подібного. Людський феномен — це сума щільно звитих шарів ілюзій, Кожен з яких обертається довкола чистого безумства. Хіба можна говорити, що існують люди різного ґатунку, Коли, все що нас оточує — це бездумні дзеркала, Що сміються й верещать, безтямно блукаючи світом. Коли я запитав божевільного, «що це, Що заприсяглось ховатись у дзеркалах, Й безупинно марширувати у затхлому часі та просторі?» Він мовчки посміхався, А згодом зареготав, зриваючись на крик. У його чорних, пустих очах На мить, мені вдалось побачити, немов у дзеркалі, силует, Тінь божества, у втечі від своєї гнітючої безкінечності Часу й простору, найгірших із можливих серед земних сновидінь.

Я мав особливий план для сміху й крику.

Я дивився якусь дрібну виставу, Поставлену в старому хліві, за містом. І спочатку, усе, здавалося б, проходило добре, Мініатюрна завіса сцени світилась у темряві, Поки ляльки підстрибували на своїх ниточках у мене перед очима. І спочатку, усе, здавалося б проходило добре, Поки не настав кульмінаційний, усе-змінюючий момент, Такий тонкий, майже невловимий, Лише деякі змогли його відчути, Я був одним із них. Ні, я не втік, Я й далі спостерігав, куди все йшло. Поведінка ляльок ставала дедалі дивнішою, їхні тендітні ниточки продовжували натягуватись. Їхні витончені рухи, крихітні кінцівки Насторожували глядачів, змушували їх заплющити очі, покинути виставу. Та я хотів залишитись, стати свідком чогось неможливого. Хотів побачити те, що не судилося бачити людському оку. Та в момент грандіозної катастрофи, Мої маріонетки обернули свої голови до ляльковода.

Уже сутеніло, а я стояв в сірому серпанку величезного пустого приміщення, Коли тишу порушив чийсь голос: «Усі речі цього світу», — мовив він, — «Мають єдину сутність Для якої бракує слів. Це більша частина, у якої немає ні початку, ні кінця, А єдина сутність нашого світу, для якої немає слів, Полягає у тому, що всі земні речі — менша частина, у якої завжди є початок, та кінець. Для неї слова були вигадані лише з метою обговорення крихітних, зламаних та скалічених створінь, Початків і кінців всесвіту. А тепер забери ці слова, і що ж залишиться?», — він запитував мене.

Стоячи у сутінках великого пустого приміщення, Я не відповів. Запитання луною відбивалось знову і знову, Я зберігав мовчання, аж поки луна не вмерла остаточно. Коли сутінки перейшли у вечір, я відчув Відчув свій особливий план, Його потяг до величної пітьми.

Є ті, у кого немає голосу, Та немає жодного, хто коли небудь заговорить Через речі, що вони знають про світ. Через речі, що вони відчувають стосовно світу, Через думки, що заповнюють їхні мізки. Мізки, що пошкоджені стражданням, переповнюючими тіло, Пошкоджене тіло, що існує в інших світах, Незліченних світах, Кожен з яких стоїть наодинці серед нескінченної пустої чорноти, Для якої не задумано жодних слів, Де жоден голос не в змозі говорити.

Коли мозок заповнений лише пошкодженними думками, А тіло пошкоджене лише болем, Ти стоїш один серед світу, оточений нескінченною, пустою чорнотою, Серед світу, для якого немає особливого плану, Коли усі, кого ти коли небудь любив нарешті покинули тебе Коли усьому, чого ти тільки міг жадати покладено край Коли твої найгірші жахіття тимчасово приховані, Чи то променями світла безглуздого маяка життя, Чи то сліпучими спалахами жахливих форм, існуючих у цьому бридкому світі. Коли ти перебуваєш в повному спокої Й, нарешті, в абсолютній самоті, Володарюючи цією величною пітьмою, Ти готовий втілити свій особливий план в життя.