Перш ніж запитувати відносно існування обману, корисно було би визначитися із самим поняттям.

Що розуміється під обманом? Чи є він тим самим, що й брехня? Чи може бути визначеним, як адаптований до умов ефективної комунікації різновид останньої? Чи існує ієрархічний зв’язок між брехуном та «обманюючим»? Чи «обманюючий» незмінно виправданий у діяльності його, на відміну від брехуна, адже останнього ніщо не вимушує брехати, окрім природи свідомості? Чи ймовірно, що відносно свідомості актуально говорити лише із включенням до неї поняття обману, а брехливість є лише «зовнішньою» якістю, показником виконуваної особистістю соціальної ролі? Брехня може розцінюватися як елемент категоріального апарату психології особистості, але не натурфілософування.

Обман, у той самий час, не є «оманою», адже остання є суто «фантастичною», від’ємною від Реальності, не зважаючи на діалектичну спів-залежність (від обману).

Обман можна тлумачити як намагання запобігти зіткнення з Реальністю, але не через страх перед останньою, не через відчай, що породжує брехню, а через вольове «небажання» індивіда прикладати до подолання перешкоди-реалії відповідного зусилля; сповнений переконання у існуванні більш ефективних шляхів застосування енергії, індивід спрямовує з тим доступні сили на вирішення проблеми зіткнення, перебуваючи у стані зіткнення, «зтикаючись», але дистанціюючись від власного буття до нейтрального (незацікавленого, нейрофізіологічного) феномену. Обман, мабуть, використовується (задля запобігання «випадковості») «заради мистецтва» і має на увазі творіння певної Картини Світу відносно обманутого та «обманюючого».

«Той, кого обманули» (і ще не «жертва»), вирогідно, може тлумачитись як лице (явище) підлегле у співвідношенні з «обманюючим», але вирогідніше слід затвердити певні взаємовідносини віруючого й «творця» з продуктом їх комунікації — обманом, Картиною Світу, яка передбачає у власних засадах категоричну (категоріальну?) оману власної сутності як явища (наявності).

Не є необхідністю стверджування обманливої природи окремо взятого обману. Тобто обман не є завжди «лише обман» — але властивість ця обману, «не бути лише собою», проявляється тільки за умов екзистенційного запитування щодо права обмана на існування.

Віра є потребою обману, як і Бог, з точки зору людини — потребує певного захисту (ніби набуваючи з тим матеріальності) — від посягань збоку «невіруючих» на вчення, що продукується пророцтвами, чи безпосередньо авторів їх. Віра з легкістю народжує обман, скерована благими намірами.

Обман може позиціонувати себе як надію на розкриття обману, але не цілковито, адже надія не має на увазі каяття як власний наслідок. Наслідком обмана є знання, і якщо обман розглядати як умовивід на базисі віри, то можна заключити звідси про набуття знання віруючим, який здійснює акт обмана. Це твердження, звісно, не стосується пі-знання. У знанні, що набувається із вирішенням обману («помилкового питання»?) немає досвіду, що знання породжує; знання віруючого «раптове» і має властивість приймати форму «катастрофічної очевидності», подібно наркотичному впливу на свідомість, що зненацька завершується. Вплив цей може сягати ступенів, що перевищують поріг сприйняття (освіченості) індивіду, тому суб’єкт залишається безсильним у спробах осягти й розмежувати власні переживання до і після акту актуалізації речовини.

«Обманюючий», таким чином, обманює з глибини, зсередини масси (дії) обману — знаходячись у реальності, він здійснює реальний акт, безнадійно спрямовуючись до активізування реальності через утримання її спокою.

Обман має на меті спокій і безпеку продуктивної дії «обманюючого» — ніби одержимий сексуальністю у пориві пристрасті здійснює над собою акт насилля, передбачаючи в одержимості «корінь зла» світобудови. Індивід спотворює власну статеву належність, але завжди недостатньо для того, щоб бути висміяним об’єктом бажання — він домагається свого й привертає увагу, залучає об’єкт бажання та, перетворюючи останній на гротескне уподібнення, зберігає рівень використаної на бажання енергії, залишається у стані спокою посеред його власного (у формі Другого, що виступає «пеклом») океану пристрасті.

«Обманюючий» тобто створює думку, яка перевищує його здатність мислити — він створює конкуренцію загальновизнаному Богові и заміщує того в момент «теїстичної» слабкості. Бог поступається створеному Синові й Спасителю, нездатному врятувати жодну душу через саме те (тому і для того, щоб), що він перебуває в режимі «катарсичного» обману. Обман спілкується «вульгатою» з тим, хто активно відмежовується від її використання — за рахунок чого «ескапіст» стає провісником утвердження «нехтування» гіпотезою як критерієм істинності у теорії пізнання — та очолює рух тотального опортунізму.

Спаситель обманом рятує себе, власну (обманом затверджену) душу і розкриває обман (як Бога-отця) через спасіння Палача. Останній не здатен обманювати лише тому, що він є обманутим реальністю власної ролі. Спаситель обманює, оскільки обман враховує його принцип у власну сутність, обманом унеможливлюючу Палача (як Богоматір). Обман є безкарністю Спасителя, адже Реальність не може бути покарана.