Про трагедію аж на 5 дій Юліуша Словацького у Львівському Національному Академічному Драматичному театрі імені Марії Заньковецької

Завчасно прошу вибачення, якщо мої висловлювання поранять ваші почуття чи переконання, я не мала цього на меті, мені просто дуже сумно за львівський національний театр.

Сказати, що це погана вистава чи не казати зовсім нічого? Мій перший усвідомлений візит у театр імені Марії Заньковецької був дуже урочистим і святковим. Це була «Суботня Вечеря» Шолом-Алейхема у режисурі н.а. Федора Стригуна. Досі з приємним лоскотом у серці згадую щирість акторів, виправдані образи, соковиті комічні моменти і рясні сльози, яким я дуже вірила. Потім було щастя потрапити на виставу «У.Б.Н.» за участі сестер Тельнюк і стояння на колінах на третьому балконі, бо студентам-зайцям місця вже не було, зал був заповнений по вінця. До чого це я? Сумно визнавати, але епоха Федора Стригуна як режисера вже давно закінчилась і вербалізувати це прийдеться мені. А чи не забагато я на себе беру? Забагато.

Дуже вже збайдужіло театрознавче коло до цього театру. Ніби це і не театр, а великий дім, ніби Федір Стригун і не режисер взагалі, а просто люблячий великий тато театру. Справді, критики ніхто не пише. Не гарно проводити таку паралель, але це як з покійниками — або хороше, або нічого. Звістки про театральні прем"єри з«являються лише в таких самих нафталінних локальних ЗМІ і лише як легонькі mentions, анонси або звичайні журналістські описи-опуси "неперевершена пані Така-то грала чудесно, а костюмчик сидів як вшитий», ну бо на то він і театральний костюм. Сучасні незалежні ЗМІ здається забили великий bold на те шо ся діє в національному театрі. А дарма, товариші. Бо це є наші з вами податки. Ви гарно розповідаєте про громади і нову українську ідентичність, але коли йдеться про якусь дуже очевидну древню вавку, то всі мовчать, як ягнята.

Отож, розпочнімо лінчування з афіші.

На афіші зображений якась женщина-чи-мужчина-кіборг (бо що ще може означати ота страшна рукавиця?) в джинсовому плащі без обличчя. В такому костюмі у виставі бачимо головного горе-героя. Кривавим та немислимо бридким шрифтом написано «Мазепа». Силует вражо прикритий воронячим крилом, що мабуть є провісником битих пікселів на крякнутому фотошопі. Кряк! Мурашки по спині від цього образу. Ну нехай, цинізм в бік. Мабуть це скоріш символ злої долі, нещадного фатуму, бо чорний ворон кряче на могилах, ви в курсі. Це ж все–таки трагедія, на п«ять дій з антрактом, як нам каже сплюснутий аріал в підзаголовку. І все це на фоні страшного чорно-білого лінійного градієнта. Матіночко, я вже бачу ці шари. Думаю, чорно-білий градієнт теж не випадково на афіші. "Дизайнер», скоріш за все, не знає як із дефолтного чорнобілого градієнта зробити кольоровий.

Що означає ця афіша? А вона несе в собі дуже глибинний зміст — театр зажав на якісний дизайн. От не має національний театр грошей на професійного графічного дизайнера. Ну, а як? Шо, цілу ставку виділяти на художника по оформленню театральних афіш (я вже навіть назву посади придумала). Ні, ми обійдемось своїми силами. Ми театр сучасності, ми все вмієм.

Актуальність

Я, чесно, не дуже була знайома з твором Юліуша Словацькго. Тепер познайомилась і щиро жалію цих дві години свого життя. Що саме мотивувало Словацького увіковічнити ганебну сторінку життя майбутнього гетьмана — для мене секрет. Хтось скаже — це не ганебна історія: Мазепа жертвує своїм життям заради честі панни. Але якби Мазепа не фіглював з панною — то би с не було жадних проблем. В чому благородність пажа, що прислуговує свинському ненажерливому королю? Весь твір — суцільна санта-барбара у стилі барокко. Навіщо це ставити сьогодні? Добре, колись це писали і ставили, грали і страждали, захоплювались і плакали, бо колись було хворе суспільство. Але навіщо це ставити сьогодні? Навіщо випускати у світ застарілі неврози минулого? Все у високій поетичній формі, море помпи і жодного логічного змісту, жодного цінного повідомлення до сучасної публіки. Як взагалі можна називати цей написаний за 5 днів твір молодого і жовторотого на той час Словацького, актуальним на всі часи? Порівнювати з Шекспіром? Серйозно? Шановне товариство театру ім. Марії Заньковецької, ви тонете в шовках архаїзму під героїчну музику! WHAT THE F:CK?

Акторська гра

Актори! Мені так шкода акторів! Вони деруться зі шкіри, аби глядачі не заснули під час вистави. На що ви тратите свої літа молодії, актори? Тікайте з цього театру, бо ви вже всі заслужені-перетружені, на вас боляче дивитись, це якісь конвульсії творчості, це не мистецтво, однозначно. У виставі нема жодної краплі режисури, актори виходять, говорять, ходять колами одне біля одного, демонструють дуже красиві якісно пошиті костюми. В якийсь момент вистави я зрозуміла що вони просто намотують кола по сцені. Як їм не крутиться в голові? Це ж яка витримка вестибулярного апарату! Мені здається, що молодь тримається цього театру тільки через зарплати і порослу коростою стабільність. Все дуже сумно.

Декорації та костюми

О! Декорації чудесні! Бомбезні можна сказати. Прийшли глядачі, подивились на гарні меблі і пішли додому. З таким самим успіхом можна зайти в меблевий магазин, але там навіть пощупати дадуть. Питання: навіщо тратити гроші на таку беззмістовну виставу. По декораціях в мене нема питань, єдине що я можу сказати — вони дорогі. Металеві каркаси, височенні балдахіни, розкіне крісло і помпезна канапа — все це коштує великі гроші, це багато праці. Якщо вберегти львів«ян від кількох таких "актуальних» вистав — то можна полагодити каналізаційну систему театру, бо в фойє страшенно заносить сечею та фекаліями. Але нічо, еліта ходить і нюхає.

По центру сцени — ліжко панни Амелії. Воно мені страшенно нагадує величезну спідницю, під яку дуже трагічно залазить Мазепа, де його й замуровують під мелодію «Гей, соколи» підозріло нагадуючи музичне оформлення фільму «Вогнем і Мечем», ну бо що ще там можна придумати. Костюми дуже пишні, подекуди із джинсової тканини, бо «ми театр сучасності». Тілоохоронці Яна Казимира ходять в чорних окулярах. Матриця? Моя міопія намагалась мене вберегти від цих деталей, але я була з мамою, а в неї зір кращий. Одним словом — вся сутність сучасної інтерпретації твору в шматках джинсу і чорних окулярах…

Мені було дуже нудно на все це дивитись — одноманітні мізансцени, нерухома і не функціональна декорація, драматичні позони акторів і нагнітання героїчної атмосфери за допомогою музики.

Сприйняття

Якесь суцільне катарсісімо. Мазепу замуровують — звучить героїчна музика, Мазепу розмуровують — чути якусь майже літургійну мелодію. Хоч не хоч, але свідомість створює образи ідеалістичні, високоморальні, абсолютні. Але ж це далеко не те, що відбувається на сцені. На сцені Мазепа-блазень пурхає як метелик навколо квіточки Амелії, яка зраджує своєму чоловікові з його сином. Яку ж гідність рятував Мазепа? Тобто Амелія гідна жінка? Була б вона гідна, то втекла б давно від воєводи, від гріха подалі. Фу, Господи. А львівшька еліта сидить в театрі і аплодує акурат після кожного виходу. Це ж просто абсурд якийсь!

Навіщо

Маю припущення для чого ця вистава сьогодні. Для підхмелілих поляків, які приїхали до Львува на піво. Дивитись цю виставу на тверезу голову неможливо. Це просто каторга якась. Там нема жодної мистецької цінності, жодного вдалого символу. Все мертве і аж тхне зі сцени старомодністю і пенсією. Чому наші корифеї не вміють піти на пенсію у свій донафталінний період творчості? Ментальність? Жадність? Залежність? Але чому мають страждати молоді актори? Глядачі? Бюджет театру?

Іронія долі

На сайті театру (потворно зверстаному) в описі вистави є така фраза: «Ця вистава про те, як старше покоління іноді не розуміє молоді.» ЩО? Тобто старше покоління в образі воєводи не розуміє Амелії, яка зваблює воєводиного сина? Чи це воєвода не розуміє, що його син, Збігнієв, заграє до його молодої дружини? Чи це про підстаркуватого Яна Казимира, який і собі вирішив позваблювати молоду і красиву Амелію? Про яке нерозуміння між старшим і молодшим поколінням йдеться?

А може ця вистава про те, що старше покоління корифеїв театру не розуміє потреби сучасних глядачів? Ось, це схоже на відповідь. Мені дуже неприємно було писати такий відгук, але, людоньки добрі, Львів заслуговує на кращі вистави. У нас є думаюча публіка. До нас приїжджають думаючі туристи. Таку виставу можна було б похвалити, якщо б це був аматорський театр десь під Равою-Руською.