У нашому домі завжди протікав дах. Починалося все з кухні і доходило до калюж під ногами, потім крапало у спальні батьків і спочатку на половину ліжка, де спав тато. Спершу він переміщався на бік матері, і якийсь час вони спали майже один на одному, але скоро починалися скандали. Тоді батько переїздив на диван у великій кімнаті. Згодом він вже пересувався з місця на місце, намагаючись знайти хоча б один сухий квадратний метр у домі, але з кожним днем таких куточків лишалося все менше.

Для мене не було більшої радості, ніж дні, коли крапати зі стелі починало у мене в кімнаті, оскільки тоді на підлозі з’являвся струмочок. Він починався посередині кімнати, через нахилений фундамент лився у бік дверей і витікав у щілину під ними. Мої зошити, важкі від вчительських чорнил та зауважень, всеціло йшли на паперові кораблики. Коли я спускав їх на воду, вони перекидалися, сідали на мілину та розвалювалися. Довго у мене нічого не виходило, але якось до мене зайшов тато. Він все ще шукав сухе місце, та, не знайшовши його і тут, збирався продовжувати пошуки деінде. Раптом він завмер, дивлячись на кустарне суднобудівництво, і захитав головою, як від вітру. Тоді він сказав, що кораблі без імен не ходять. Батько знайшов чистий лист і вправними рухами збудував величний корабель. Я запам’ятовував ці рухи.

— Як ми його назвем? — спитав він і взяв зі столу останки олівця.

— Не знаю, — відповів я і подумав хвилину. — Нехай буде «Посейдон».

Печатними буквами на правому боці він написав ім’я корабля.

Після цього тато обережно поставив його у струмочок, і корабель, наче керований вітерцем, випрямився і повільно пішов у бік дверей. Задоволений собою, тато вийшов, залишивши двері відкритими. Я відволікся всього на мить. «Посейдон» набрав швидкість і зник за відчиненими дверима. Звичайно, я побіг за ним, але нічого не знайшов і впав на ліжко, засмучений і розбитий…

Коли сухих місць не залишилося, батько почав лагодити дах. Спочатку припинило крапати на кухні, і якось ми всі зібралися за вечерею. Мама похвалила мене за якусь дрібницю, а потім вручила листа. Воно адресувалося мені… Я ще ніколи не отримував власної пошти, тож одразу втік у свою кімнату, забувши про вечерю. Батько в цей час ходив по горищу, гепав молотком і з кожним його ударом будинок все менше нагадував решето і все більше будинок. У цьому шумі я відкрив листа і почав читати.

«Дорогий мій друг. Пише тобі капітан корабля «Посейдон». У першу чергу я хочу висловити свою вдячність вам і вашому батьку. Ви створили надзвичайний корабель, він підкорив не тільки всі відомі мені моря, де гинули значно сміливіші за мене, але й моє серце. Окрему вдячність я хотів би сказати за таке чудове ім’я, воно найкраще описує натуру цього без перебільшення дивовижного судна. Він справді цар морів. На жаль, папір закінчується навіть швидше, ніж тютюн, тому перейду до справи. Перший тиждень пройшов без інцидентів. Команда була у доброму гуморі, подорож здавалася відпочинком. На другому тижні почалася буря, і гігантські хвилі ледь не відправили нас на дно. Після бурі виявилося, що мачта зламана, а вітрила забрало море, і наш рух значно сповільнився. Через це катастрофічно не вистачало харчів, питною води, тютюну. Також під час бурі зник одним матрос. Ми вважали, його викинуло за борт, але виявилося, він помер у коморі з провізією, і сок його мертвого тіла зіпсував частину провіанту. Але це не найстрашніше. Його труп викликав епідемію невідомої хвороби, яка скосила третину рабів і двадцять дев’ять членів екіпажу. Коли я думав, що жах вже позаду, почався бунт. Ціною безцінних для мене життів і важкого поранення у груди, повстання вдалося придушити. Десять дезертирів ще живими відправилися у відкриті обійми ще неспокійного моря.  Зізнаюся чесно, я почувався розбитим і відчував, як втрачаю глузд. У рідкісні хвилини, коли розум все ж таки повертався до мене, я намагався вести облік залишків харчів у цілях економії, але їх все одно не вистачало. Нам нічим було годувати рабів та екіпаж. Голод, хвороби та страх призвели до одиничного — повторюю і прошу не засуджувати — одиничного епізоду канібалізму. М’ясо вбитого раба виявилося непридатним, зсередини м’язи були вкриті чорними висипами та гнійниками. Ми підозрюємо, у нас та сама хвороба. Коли питна вода закінчилася, боги змилостивилися над нами і наступного дня на сході показалася земля. Щоб не сісти на мілину і не втратити судно, я зібрав всю команду на палубі. Разом зі мною, нас залишилося всього дев’ятеро. Я дав команду кинути якір, ми перебралися на шлюпку і через годину висадилися на невеликому острові. Тут ми знайшли питну воду і диких тварин, що стали нам їжею. Мені страшно про це говорити, але всі ці потрясіння призвели до того, що зараз, коли я пишу цього листа, нас залишилося всього четверо, але один матрос ось-ось відійде на інший бік… Сьогодні він кашляв кров’ю. Зараз я змушений просити, ні… молити вас про допомогу, оскільки ви наша єдина надія. Я молю вас і прошу відправити когось нам у спасіння. Знайти нас буде нескладно, на зворотному боці я залишив наші приблизні координати. Вірю, що ви не залишите нас. Чекаємо і молимося. З повагою і надією, капітан».

Я зістрибнув з ліжка, вирвав кілька чистих листів з нового зошита і спробував побудувати нові кораблі. Перші два не вдалися, розвалилися в руках, але третій вийшов ідеальним, майже як у тата. Мені здалося, шо цього може не вистачити, тому я одразу побудував ще два. Хоч дорогою була кожна секунда, я підписав кораблі нерівними буквами і випадковими словами, і став на коліна, щоб спустити їх на воду. У цю мить над моєю головою почався нестерпний шум, за яким почулися важкі удари молотком. З кожним таким ударом зі стелі крапало все слабше, і струмочок на підлозі швидко тоншав.

І все одно, я спустив кораблі на воду, і вони повільно, але цілеспрямовано пішли у бік відкритих дверей. Батько вдарив молотком в останнє і, схоже, остаточно заколотив діру, оскільки зі стелі більше не крапало. У цю ж мить зник і струмочок.

Кораблі сіли на мілину і застигли на місці.