На колії
трагедія в 5-ти розмовах
Діючи особи
Петро — чоловік на колії;
Марія — дружина Петра;
Павло — сусід Петра;
Ганя — коханка Петра;
Ярема — закінчений п'яниця;
Марко — репортер.
Поліцейські, люди на платформі.
Розмова перша
На залізничній колії, поряд з платформою для приміських потягів, сидить чоловік в старому костюмі й кепці. Він обхопив руками коліна та дивиться в далечінь. Його обличчя напружене, погляд дикуватий. Несподівано цей чоловік починає говорити сам із собою.
Петро: Де те сонце сьогодні?! Коли поїде хоч який-небудь потяг?! Марічка от-от прокинеться… Подумає, що я пішов вночі з хати. Так, я міг піти… Мені ще є куди піти… Чи вже нема? Цікаво, що там зараз в Гані… Чоловік, напевно, збирається на роботу. Та що то за робота! Коли б я мав таку роботу… Ні, я б ніколи не пішов охоронцем, тим більше в магазин. Ніколи! То найдурніша робота на світі! Сидиш собі весь день, або всю ніч і тільки очима кліпаєш. Вдень люди товчуться, бігають туди-сюди, туди-сюди, туди-сюди…. Але з жодною людиною неможливо нормально поговорити, бо всі страшенно поспішають. Зробиш, наприклад, якомусь ідіоту зауваження, щоб залишив пляшку пива у спокої, доки не дійде з нею до каси, а він тобі відправить на три літери. От і уся розмова, от і поговорили собі… Добре, коли підвернеться якась цікава жіночка… Ну така, яких більшість чоловіків любить — щоб усе в неї було як слід… О, такі жіночки завжди знають, що тобі відповісти, як на тебе подивитися. Дуже добре, коли така жіночка працює на касі… Але це буває рідко, навіть дуже рідко. Тому ніколи, чуєш, (погрожує кулаком небу) ніколи не піду я працювати охоронцем в магазин або в якесь інше місце. Що там, цікаво, Марічка… Прокинулася чи ще спить собі… Не народила мені діток, то й нехай тепер мучиться від ревнощів та самотності. Та зараз вже нема що про це згадувати. Зараз вже майже нічого не має значення… А зранку ще холодно… От тобі і травень… Тільки б Ганя зараз через колію не пішла… Де ж той потяг? Краще б міжміській пішов. Вони швидше їздять. Хтось вже йде… От дідько!
Павло: Ого!
Петро: Ага.
Павло: Ти що це тут робиш?
Петро: Повітрям дихаю ранковим. Іди собі, іди… Чи ти не бачиш, що мені потрібна самота та зосередженість?
Павло: Ти п‛яний?
Петро: Ні.
Павло: Ти покурив чогось?
Петро: Сам ти покурив.
Павло: То якого хріна ти тут сидиш?
Петро: Бо тут гарно. Бачиш, як тут затишно, як пташки співають по кущах. Ще трохи послухаю їх… А ти йди, йди, Павле. Залиш мене серед цієї краси.
Павло: Не дурій, сусіде. Вже дванадцять років як ми з тобою знайомі.
Петро: І що з того?
Павло: А те, що я можу давати тобі будь-які поради. Бо я тебе добре знаю, Петре. І тому я раджу тобі зараз встати і піти додому, до жінки своєї. Ти чуєш мене?
Петро: Ні, не чую. Чую пташок, чую десь в небі літак, чую як в животі буркоче… А тебе не чую, Павле. Іди вже собі. В тебе важлива робота. Тобі не можна запізнюватися. Я знаю, що ти завжди вчасно приходиш на свою роботу. Чого б тобі зараз, через мене, порушувати свій налагоджений графік.
Павло: Сусіде, отямся. Що ти хочеш довести отим своїм сидінням на колії? В тебе така гарна дружина. В тебе не дуже важка робота. Як би я хотів мати таку роботу…
Петро: Все, вирішено, завтра ідеш на мою роботу замість мене. Я дарую тобі свою роботу. Тільки відчепися від мене зараз. Ще наробиш зайвого галасу, люди зійдуться… А мені люди зовсім не потрібні. Мені зараз так добре, так легко… Ти навіть не уявляєш собі, як це добре, послати усе до дідька, повністю розслабитися…
Павло: Та що з тобою?
Петро: Що зі мною… Все добре зі мною. Я роблю те, що хочу. Може перший раз у житті я роблю так, як вважаю за потрібне. Колись батьки вчили мене як жити, лякали мене труднощами життя, не вірили в мене… Потім я вчився, виконуючи дурні завдання. Потім став працювати, як то кажуть — «на дядю». Потім біс нав‛язав мені шлюб. Потім…
Павло: Але так багато в кого…
Петро: От в
Павло: Ні, я мушу піти до твоєї дружини або подзвонити в поліцію. То не жарти. Ця вистава, яку ти влаштував, починає мені набридати. Чуєш? Ти думаєш, що…
Петро: Нічого я не думаю. Я знаю, що вперше роблю саме так, як хочу. Кажи, коли ти останній раз робив щось подібне? Коли ти міг сказати собі, що твоє життя тобі належить, що ніхто, навіть близькі люди, не можуть ним керувати? Це дуже важливе питання, Павле. Я тільки зараз усвідомив, наскільки воно важливе.
Павло: Ні, мені треба не в поліцію телефонувати, а відразу в психлікарню.
Петро: Не смій, бо я тоді застрелю себе (дістає із кишені пістолет і мітить собі у скроню).
Павло: Тихо, тихо… Я нікуди не дзвоню, Петре. Що ти відразу …
Петро: Не треба дзвонити. Бо коли людина щось остаточно вирішила…
Павло: Так, так …
Петро: Чому всі думають, що людину обов‛язково треба рятувати…
Павло: Та я тільки…
Петро: Чуму всі вважають, що я сам не знаю чого хочу, що мене треба постійно скеровувати, що в мене нема власного світогляду. Це дуже образливо, Павле. Прожити на світі сорок років і не мати можливості самому вирішувати, коли і що робити.
Павло: Ніхто не бажає тобі поганого. Я впевнений, що ніхто.
Петро: Ти впевнений…
Павло: Ти трохи втомився, друже. Ти вчора пив? Ти, напевно, вчора випив, посварився з жінкою, пішов до коханки, а в неї теж настрою не було. Це все тебе страшенно роздратувало, це все здалося тобі справжньою змовою… Так було, я правий? А потім ще… Потім ти дуже сильно засумував. О, я знаю, як то буває… Тобі здалося, що все проти тебе, що…. Ну, ти мене розумієш. І тому ти вирішив трохи себе показати… Це теж зрозуміло. Я сам деколи хочу взяти зброю та піти в атаку на цей дурній світ. Щиро хочу, Петре! Але я ж розумію, що це швидко пройде… Треба тільки вчасно похмелитися, треба тільки нагадати собі.
Петро: Іди на роботу, Павле.
Павло: Так, я піду, піду… Ти тільки не нервуйся, бо нема чого нервуватися. Я розумію, що є речі, про які важко говорити. От, наприклад, про якусь важку хворобу… Може ти захворів? Так, ти захворів і хочеш поставити на собі хрест. Але ніколи не пізно почати боротьбу… Ти чуєш, Петре? Ніколи не пізно піти до лікаря, позичити в друзів гроші, помолитися…
Петро: Чому ти не йдеш, Павле…. Ти ж бачиш, що мене не переконати, бо хворий не я, хворий весь цей світ (креслить в повітрі коло пістолетом). Ні, спочатку я думав інакше… Мені здавалося, що я чогось не розумію. Я довго думав, Павле. Ти знаєш, нас не привчали думати, нас привчали працювати, з ранніх років, до втрати свідомості… Але з часом я привчив себе думати. Тобто я став відривати очі від землі. Став деколи дивитися вгору. І тоді я дещо зрозумів…
Павло: Добре, ти щось там зрозумів… Але ми всі не винні в тому.
Петро: Винні!
Павло: Чому?
Петро: Тому, що самі не намагаєтеся думати та заважаєте думати іншим.
Павло: Я піду до Марії, Петре. Бачу, що сам я тебе не переконаю… Може, Марія тобі краще пояснить… Ти щось дуже того… Пішов я…
Петро: Стій, друже (цілить в Павла пістолетом). Ти не підеш до моєї жінки, ти негайно підеш на свою срану роботу! Я не хочу в тебе стріляти, але й вмовляти тебе я теж не збираюся. Тому ти зараз перейдеш колію і попрямуєш туди, де тебе вже двадцять хвилин як чекають. Врахуй, я не жартую. В мене нема часу на жарти.
Павло: (налякано) Так, я піду. Я вже йду, бачиш…
Петро: Ні, ще не бачу. Швидше, друже, швидше! От так ви любите свою роботу, ледацюги (сміється). Переказуй вітання своєму шефу. Я знаю, що йому подобається моя дружина. То ти скажи йому, що вона скоро буде вільна. Так і скажи, Павле!
Павло переходить колію, ще раз дивиться через плече на Петра, а потім йде зі сцени з виразом страху і здивування на обличчі. Світло на сцені гасне.
Розмова друга
Місце дії те ж саме. Петро ходить по колії та перевіряє пістолет. Видно, що він нервується. Він дивиться на всі боки і то знімає кепку, то знов її одягає. Раптово він помічає когось і швидко сідає на колію. Трохи пізніше на сцені з‛являється налякана Ганя.
Ганя: Це ти?!
Петро: Бачиш, що я. Яким вітром тебе сюди принесло! Іди, іди, куди йшла…
Ганя: Ти збожеволів!
Петро: Ні, я зовсім недавно одужав, Ганю. Але про це треба довго говорити, я зараз не в гуморі. Вже тепліше стає. Це добре. Твій чоловік часом не збирається на риболовлю?
Ганя: Ти знущаєшся?
Петро: Вибач, що вчора не зайшов. Захотілося побути самому, перейтися… Хлопці кликали мене випити, але я відмовився. Дуже хотів, але відмовився, Ганю. Я думав про тебе. Знаєш, я рідко коли про тебе не думаю…
Ганя: Пішли зі мною, Петре. Не ганьбися… Забирай вдома речі і переходь до мене. Я вже сказала своєму чоловікові про нас…
Петро: Ти? Сказала? А він? Нащо ти це зробила?
Ганя: Бо всі, як виявилося, знають, що ми з тобою разом. І мій Василь теж знав… Він переїжджає на село, до батьків. Він давно хотів повернутися на село та через мене мучився в місті. Діти, ясна річ, залишаться зі мною, але я буду часто водити їх до своєї мами. Вона не проти. Вона розуміє, що я працюю в банку і не можу…
Петро: Ха… Навіть не цікаво якось.
Ганя: Не цікаво? Звичайно, цікавіше сидіти на колії з пістолетом у руці.
Петро: Так, значно цікавіше! Я ще хочу роздягнутися, бо мені чомусь стало дуже гаряче. Невже тобі не гаряче, Ганю?
Ганя: Будь ласка, Петре, не роби цього! Я ні в чому перед тобою не завинила.
Петро: Ви всі винні, всі… Бо ви завжди чогось від мене чекали. Ви постійно змушували мене робити те, чого я не хотів. І я винний у тому, що не послав вас всіх раніше, що так довго корився вашим дурним вимогам (знімає з себе одяг і залишається тільки в трусах).
Ганя: Але нам було добре разом. Пригадай, як ми з тобою почали зустрічатися… Це був кінець серпня…
Петро: Я не хочу про це говорити (складає одяг на колії та сідає на нього).
Ганя: Повітря було теплим і чистим…
Петро: Мене це зовсім не хвилює.
Ганя: Стиглі ягоди аличі падали на тротуари і чіплялися до підошов…
Петро: Навіщо ти все це згадуєш?
Ганя: Я верталася з роботи в дуже короткій спідниці, в червоних мештах на високих підборах…
Петро: Не розумію, що ти хочеш мені цім довести.
Ганя: Ноги в мене тоді були засмаглі, і я навмисно йшла трохи повільніше, щоб чоловіки могли добре їх роздивитися…
Петро: Я не хочу цього знати.
Ганя: Під спідницею я була тоді гола. Це мене збуджувало. Це збудження передавалося і чоловікам, які зустрічалися мені по дорозі… Воно передалося і тобі, Петре. Чи ти будеш заперечувати?
Петро: Мені все одно.
Ганя: Ні, тоді тобі було зовсім не все одно. Ти підійшов до мене і спитав: «Ви одружена?». Мене це трохи здивувало, але я не стала ховати обручки. Я сказала тобі: «Так, одружена, але це не має великого значення». Ти усміхнувся і запросив мене на каву. Пам‛ятаєш?
Петро: Що тобі від мене треба? Ти бачиш, що я вже прийняв рішення. Ти хочеш мене заговорити, але це тобі не вдасться. Залиш мене самого, чуєш? Іди до свого Василя. У вас все ще буде добре.
Ганя: Якби я не любила тебе…
Петро: Не треба, Ганю.
Ганя: Ні, ти мусиш вислухати мене, мусиш почути… Мені вже за сорок, є діти, є чоловік, з яким в мене ніколи не було любові. Звичайно, таких жінок як я в нашому місті сотні, але що мені до них. Хто щасливий, той і правий — так, здається, говорять. І я мала з тобою просте жіноче щастя, і подруги мені заздрили, і все було чудово… Але в тобі завжди щось таке сиділо. Тобі завжди чогось не вистачало. І я ніколи не могла собі пояснити, що саме тебе гризе… От і зараз я не розумію твоєї поведінки. Ти вирішив вбити себе? Ти хочеш зробити нещасними близьких тобі людей? Дуже добре, Петре. Я підозрювала, що в тебе є яскраві фантазії стосовно жінок… Але я навіть не припускала, що ти і загинути хочеш якось дивно.
Петро: А ти колись питала мене про щастя? Ти питала мене: чи все тобі подобається? чи ти всім задоволен? Я дуже радий, що ти знайшла своє просте жіноче щастя… Але я щось ніяк не знайду свого чоловічого. Де мої сини? Де мій дім? Де моє дерево під тим домом? Не знаю, коли все пішло не так, як мусило піти… Чому все так огидно склалося в моєму житті…
Ганя: Я завжди думала, що…
Петро: Так, Ганю, ти вродлива, гарна. Я мав з тобою справжню любов, пережив багато солодких хвилин…
Ганя: І ще будеш мати, коханий! Іди до мене. Бери свій одяг і підемо додому… Я зроблю нам смачної кави, я….
Петро: Я бачу, ти зовсім не чуєш мене. Зараз я там, де мені треба бути. Я між небом і землею, на своїй колії. Хто з людей може впевнено сказати, що він знайшов свою колію? Всі тільки скаржаться, що життя проходить повз, або роблять вигляд, що досягнули того, чого хотіли. Ні, мені це вже зовсім не цікаво. Хай інші підлаштовуються, лижуть дупу цьому дурному життю…
Ганя: Невже тобі аж так погано жилося?
Петро: Мені жахливо жилося, Ганю. Тільки зараз, сидячи на колії, я усвідомив, наскільки я затягнув зі змінами…
Ганя: Це не зміни, це …. кінець.
Петро: Підніми очі, Ганю. Подивися навколо себе. Що ти бачиш?
Ганя: Не роби з мене дурну.
Петро: Бачиш, як навколо нас гарно… Гарно цвітуть кущі, гарно росте трава, гарно співають пташки… (випростовується на повен зріст і починає кричати) Гарно світить сонце, гарно летять хмарки небом, гарно дме вітер, гарно тріпоче листя на деревах, гарно, гарно, гарно, гарно, гарно, гарно….
Ганя: Досить, досить, Петре! Ти зовсім збожеволів, тебе негайно треба відвести до лікаря (шукає в сумці телефон).
Петро: (дивиться на Ганю лютими очима) Тільки спробуй це зробити! Тільки звернись мені до лікаря чи ще до якогось сраного цапа! (мітить пістолетом собі у скроню). Побачу отут когось в уніформі, застрелюся. Ти чуєш мене, жінко! Застрелюся от з цієї залізної хреновини.
Ганя: (починає потроху відступати, дивлячись наляканими очима на свого коханця) Ти вже не мій Петро. Це зі мною говорить хтось інший. Той, хто завжди в тобі сидів. Я піду, піду…
Петро: Так, тобі нема чого тут більше робити.
Ганя: Я піду…
Петро: Нікого більше не клич до мене. Повір, це нічого не дасть, нічого не змінить…
Ганя: (дуже тихо) Що ж це робиться з тобою… Не вбивай нікого. Боже мій….
Петро: Хей-хой! Швидше іди, швидше! Я стежу за тобою.
Ганя починає йти швидше, а потім біжить, притримуючи сумку і затинаючись. Петро ще щось кричить їй услід, але потім швидко сідає на колію і обхоплює голову руками. Світло на сцені гасне.
Розмова третя
Платформа залита світлом. Петро лежить на колії, затулив очі від сонця рукою з пістолетом. Починає щось тихесенько співати. Потім чує, що хтось підспівує йому з кущів. Через це він сідає на колію і пильно дивиться в бік, звідки лунає спів. Майже відразу з тих-таки кущів виповзає пияк Ярема, який тягне за собою брудний помаранчевий пакет.
Петро: Ти до кого це повзеш, друже?
Ярема: Виглядає, що до тебе.
Петро: Ні, до мене не можна.
Ярема: Чому?
Петро: Тому що я небезпечна, хвора людина. Мені всі так кажуть. От, бачиш, цей пістолет?
Ярема: Бачу.
Петро: То куди ти тоді повзеш, йолопе!
Ярема: А що мені твій пістолет… Я не заважаю тобі ним бавитися. В мене самого є чим побавиться (розкриває пакет і дістає з нього розпочату пляшку, заткнуту пробкою з паперу). Будеш?
Петро: Ні. В мене діло є.
Ярема: І що з того… Діло від тебе не втече.
Петро: Діло може і не втече, але я можу втекти від діла через твою горілку. Тому пий і ховай цю отруту, щоб я більше її не бачив.
Ярема: (робить три великих ковтки) Даремно, даремно відмовився… Коли зовсім погано, то воно трохи допомагає. Слухай, а можна я теж з тобою того?
Петро: Чого?
Ярема: Та посиджу троха з тобою отут от, з краєчку… (підповзає до самої колії)
Петро: Хіба ти не розумієш для чого я тут сиджу?
Ярема: Та чому ні… Розумію, звичайно. Тому і хочу разом з тобою почекати. Щось, може, поспівати…
Петро: Друже, я на смерть чекаю.
Ярема: А хто на неї не чекає. Хіба якийсь олігарх, який через гроші розум втратив. Той, напевно, вічно жити збирається. І справді, чого йому не жити, коли все можна.
Петро: Як тебе звати?
Ярема: Жінка кличе Яремою, а друзі зовуть Ярко.
Петро: Петро (протягує Яремі руку).
Ярема: Тебе що, з роботи звільнили чи що? Дітей, напевно, багато і нема чим годувати. Це завжди так буває… П‛ять дітей, жінка хвора, роботи нема… То що робити тому Івану, в якого така біда. В мене самого десь так і було….
Петро: Ні, я з власної волі тут сиджу.
Ярема: Як же це…
Петро: Бо я зрозумів, що все в цьому світі налаштовано проти людини. Тільки може от дерева та пташки ні, а все решта проти. От чому ти пиячиш, Ярема?
Ярема: Та хіба я пиячу… Я ж потрохи вживаю, заради настрою.
Петро: От не кажи… Ти пиячиш тому, що життя складається зовсім не так, як ти хочеш. Ти може і не знаєш, як воно в тебе має складатися, але відчуваєш, що робиться щось не те… Так чи ні?
Ярема: Може і так… Але жити все одно добре. Яке б лихо не сталося, завжди є надія, що завтра буде троха легше.
Петро: А що робити, коли легше не стає? Коли все тільки погіршується… Чи ти не бачиш, що людину не вважають за людину, що все іде на продаж, що ні на кого нема надії?!
Ярема: Це так, але надія в мене все ж таки є…
Петро: На кого?
Ярема: На Нього, мабуть… (піднімає очі догори).
Петро: Всі на Нього надіються, але далеко не всім щастить.
Ярема: Це правда.
Петро: А коли це правда, то ти мусиш зрозуміти, чому я саме тут зараз сиджу. Хай ті, кому не щастить, і далі себе заспокоюють, надіються на щось. Хай успішні думають, що вони досягли успіху власними зусиллями. Але я сиджу на колії і знаю, що роздача відбулася ще до їх народження, що всі вони мають тільки те, що мали завжди. Я вийшов з туману… Я звичайна, нещасна людина… Я можу вмерти і хочу вмерти… Я нічого про себе не вигадую…
Ярема: Звідки ти тільки того набрався…
Петро: Зі свого власного життя, Ярко.
Ярема: Складне в тебе тоді життя.
Петро: Як в більшості.
Ярема: Але ж не всі приходять, як ти, на колію.
Петро: Так, далеко не всі. Але я мушу тут бути. За всіх інших мушу тут бути.
Ярема: Тоді я теж буду тут, з тобою.
Петро: Для чого тобі це? Ти ж казав, що любиш життя.
Ярема: Люблю, це правда.
Петро: То якого біса ти будеш зі мною отут сидіти?! Ні, я не дозволяю тобі даремно гратися з життям. Бери свою пляшку і рухайся далі (махає рукою в невизначеному напрямку).
Ярема: Чекай… Послухай мене. Мені є п'ятдесят сім років. Майже двадцять з них я безупинно пиячу. Дружина вигнала мене з дому. Діти не говорять зі мною. Вже два роки я дуже важко хворію. Увесь день я ходжу по зупинках, смітниках, підвалах, горищах…
Петро: Ти не мусиш мені сповідатися.
Ярема: Але я хочу сповідатися. Я ще нікому ніколи не відкривався до кінця.
Петро: То говори швидше, бо скоро вже буде… Говори, не зупиняйся!
Ярема: Так, я хочу сказати, що є люди злі, а є добрі, є горді й лагідні, є веселі і байдужі, є…
Петро: Говори тільки про те, що тебе дуже хвилює.
Ярема: Так, я говорю, що є люди бідні, а є багаті, є дурні, а є дуже розумні, є гарні, а є…
Петро: Друже, ти перепив.
Ярема: Ні, все добре.
Петро: Звідки тоді ця нісенітниця?
Ярема: То задля хоробрості. Мені треба зібратися.
Петро: Вже нема часу збиратися.
Ярема: Добре, зараз я почну… Є люди слабкі, а є хижі, є підступні, а є безтурботні, є віруючі, а є…
Петро: Баста, баста. Я вже зрозумів, що ти нездатний до сповіді.
Ярема: Так, не здатний.
Петро: Але ти ще можеш себе врятувати.
Ярема: Ні, я лишаюся з тобою. Лікар дає мені десь два-три місяці. Тільки я не бачу сенсу так довго чекати.
Петро: Ну дивися… Може ти і правий.
Ярема: От і добре. Ковтни, хоч трохи, бо я вже не можу того пити, а лишати шкода (протягує Петру пляшку).
Петро: (спочатку пильно дивиться на пляшку, потім на Ярему, а потім швидко бере пляшку і випиває все до краплі) Це насправді якась отрута…
Ярема: (сміється) Це ще бальзам порівняно з тим, що я пив минулого тижня.
Петро: (насторожився) Хтось мене кличе…
Ярема: Та ні, це діти, напевно, кричать. Тут неподалік садочок. Ще мій син…
Петро: Ні, то голос дорослої людини, Ярко. Це голос… Це голос моєї дружини! Павло… Зрадник… Я ж його просив… Що мені їй сказати?!
Починає швидко ходити по колії з одного боку в інший. Ховає пістолет під купу одягу, але потім знов дістає. Коли Марія з‛являється на платформі, повертається до неї спиною. Світло на сцені гасне.
Розмова четверта
На платформі стоїть бліда Марія. Петро не дивиться на неї. Ярема починає щось співати.
Марія: Так не хотілося сьогодні вставати. Я і зараз жалкую, що так рано встала. А ти коли прокинувся, Петре? Ти вийшов так тихенько…
Петро: Тобі не треба було знати, що я тут.
Марія: Ти думаєш, що я б сама не здогадалася? Мені щось таке снилося цими днями. Ніби ми з тобою ідемо по самому краєчку даху якогось хмарочосу. Нам чомусь весело і легко. Ми навіть не дивимося собі під ноги. Ідемо, ідемо… Але раптом з‛являється велика тінь, яка загороджує сонце. Ти лякаєшся той тіні, кричиш і зриваєшся з даху… А я не встигаю тебе схопити і дивлюся, як ти повільно падаєш і щось мені говориш, говориш, говориш… Після того сну мені стало так сумно, так тривожно… І ось ти тут… Невже сни мають таку силу!
Петро: Що я можу тобі сказати…
Марія: Петро, ще не пізно зупинитися.
Петро: Пізно… Дуже пізно, люба. Я переступив в собі щось важливе. Мене вже нема там, де ти звикла мене бачити. Це важко пояснити, але це правда.
Марія: Що я буду робити без тебе?
Петро: Ти щось придумаєш… Ти мусиш щось придумати!
Марія: Ти сам не знаєш, що зараз мені говориш.
Петро: Ні, я знаю… Марія, ми прожили з тобою не тяжке, але досить пусте життя. Ми все робили тільки для себе. З самого початку наша сім‛я була якась замкнена, ізольована від всього, що діялося навколо. Усі ті роки ми перетравлювали самі себе. Погодься, це не могло закінчиться нічим добрим. Ти скажеш, що в нас була багато щасливих днів і навіть тижнів. Так, це правда. Але ті щасливі часи були здобуті нами за рахунок відмови від справжніх бажань. Ми ніби домовилися з тобою про те, що будемо щасливими без зайвих зусиль. І це була наша велика помилка.
Марія: Не кажи так…
Петро: Ти сама це все чудово знаєш.
Марія: Ти просто ніколи не міг жити спокійно, як вміє більшість людей. Тобі завжди здавалося, що ми щось не так робимо, не про те говорімо. Згадай, як ти завжди нарікав, що не маєш чіткої мети…
Петро: Нарікав. Але нарешті я маю свою мету.
Марія: Яку?
Петро: Я вже на колії, це головне. Ніхто… Чуєш, ніхто вже не зможе зрушити мене з цієї колії.
Марія: Тоді і мені треба встати на туж саму колію, бо…
Петро: Стій, жінко! Ця колія не для всіх. Тобі треба щось інше. Чуєш? Тобі треба жити далі.
Марія: Звідки ти можеш це знати?
Петро: Бо я знаю тебе, люба.
Ярема: Послухай свого чоловіка, жінко. Ми вже кінчені люди. Тобі нас важко зрозуміти.
Марія: Це ти намовив Петра піти з тобою на колію?
Петро: Він тут зовсім…
Ярема: Так, це я. Він довго вагався, але я довів йому, що сумнів — це не чоловіче діло. Я йому пояснив, що або зараз, або ніколи… І він послухав мене, жінко. Без мене він би ніколи не наважився встати на цю колію. Але я вже був тут і змусив його прийняти рішення.
Петро: Він бреше, Марія.
Ярема: Ні, я говорю, що є насправді. Ми з твоїм чоловіком знайшли один одного. Він мусить дякувати мені, що я був наполегливим та переконливим.
Петро: Не слухай його, люба. Він випив зайвого і тому…
Ярема: Говори, говори… Мені смішно від того, як ти виправдовуєшся. Я думав, що ти дійсно рішуча людина. Що, може хочеш вбити мене? То вбивай, мені вже все одно. Я вже скоро піду туди (тицяє пальцем у землю). Ти знаєш, що я не жартую.
Петро: (повертається в бік Марії) Він дійсно хворіє, але він не примушував мене залишиться з ним на колії. Я сам і тільки сам вирішив це зробити, бо мені набридло це наше пусте життя. Я хотів …
Ярема: (вихоплює з руки Петра пістолет і швидко відповзає в бік) Ти, я бачу, зовсім розм‛як, Петре. Як тільки з‛явилася твоя баба, ти став якимось млявим і багатослівним. Але я не дозволю тобі втратити гідність. Ти залишишся тут, зі мною, докінця. Сідай на колію, Петре… Сідай обличчям до мене. В нас з тобою ще є трішечки часу для того, щоб сповідатися один одному…
Петро: Це дурні жарти, Ярко.
Ярема: Ні, це зовсім не жарти, друже мій. Сідай на колію і слухай мене. Зараз я вже готовий розповісти свою історію.
Петро: Не хочу я слухати твою…
Ярема: Ти будеш слухати (зводить курок пістолета і мітить в Петра) і ти теж (переводить дуло на Марію). Коли і де я ще знайду таких вдячних слухачів… Все, я вже починаю… Приготуйтеся слухати довго і уважно.
Петро: (сідає на колію) І чому я тебе відразу не прогнав…
Ярема: Я сказав слухати, а не робити мені зауваження.
Марія: (налякано) Ми зрозуміли (сідає на платформу).
Ярема: Це добре. Я почну з дитинства. Думаю, що вам буде цікаво.
На платформу виходить трохи розгублений репортер Марко. На плечі в нього сумка, в правій руці диктофон. Він дивиться на всіх присутніх і не наважується заговорити. Він ще не розуміє до пуття, що відбувається, але ніяк не може знайти правильного питання.
Ярема: Хто ти є?
Марко: Та я, власне кажучи…
Ярема: Журналіст?
Марко: Так, репортер.
Ярема: Це чудово. Сідай поряд з нею (вказує на Марію).
Марко: А може… А нащо вам це?
Ярема: Сідай, я казав. Це добре, що в нас з‛явився репортер. Він буде ставити мені питання про моє життя, а я розповім все, що тільки згадаю. Цікаво я придумав?
Марко: (сідає поруч з Марією) Але я про вас нічого не знаю. В мене за півгодини зустріч з одним відомим письменником. Хоча, я розумію, що це вас не дуже обходить… Послухайте, коли я не прийду на ту зустріч, то мене звільнять. Я вам чесно кажу. Мені тільки тридцять років, а я вже маю двох дітей і старих батьків на шиї. Вони повністю від мене залежні. Відпустіть мене, будь ласка. Обіцяю, що не звернусь в поліцію, що…
Ярема: Заспокойся, репортер. Ти нікуди не підеш, доки не розпитаєш мене як слід. Чому ви завжди берете інтерв’ю в якихось відомих письменників, в якихось депутатів з товстими дупами. На простих людей ви зовсім не звертаєте уваги. Як тебе звати?
Марко: Марк.
Ярема: Це не діло, Марко. Хіба проста людина менш цікава, ніж оті всі так звані зірки?! Ми теж хочемо висловитися, теж потребуємо уваги. Чим, кажи, нецікаве моє життя?
Марко: Не можу сказати, бо я вас….
Ярема: От зараз і взнаєш, Марко. Вмикай свій диктофон і починай мене питати. В нас не дуже багато часу, але ми встигнемо. Так, я впевнений, що ми встигнемо… Перше питання, будь ласка.
Усі присутні на платформі напружено дивляться один на одного. Здалеку чутно голоси операторів залізниці. Світло на сцені гасне.
Розмова п’ята
Платформа, колія. Певний час вже триває інтерв’ю. Усі присутні втомлені від напруги. Марія тихенько плаче. Петро сидить на колії і дивиться собі під ноги. Обличчя Марка почервоніло та спітніло. Ярема час від часу тре ніс дулом пістолета і голосно відповідає на питання Марка.
Марко: Скільки жінок було в вашому житті?
Ярема: Це складне питання, Марко. Мені треба трохи підрахувати (сміється). Хм… Я думаю, що десь біля тридцяти п‛яти. Жінки… З ними в мене було все добре.
Марко: А як дружина реагувала на ваші адюльтери?
Ярема: На що?
Марко: На любовні пригоди, на зради.
Ярема: Та як та курка могла реагувати… Сварилася зі мною, звичайно. А що я міг зробити, коли в мене така природа.
Марко: А що для вас є гріхом?
Ярема: Зараз подумаю… Зараз… Гріх — це коли ти робиш щось таке, що тобі не подобається. Ти ніби зраджуєш собі чи що… Десь так.
Петро: Тобі подобається тримати людей в полоні?
Марія: Петре, не треба.
Ярема: Це інше. Ви самі себе загнали у цей кут. Тому чекайте. Моя сповідь майже скінчилася. Марко, спитай мене ще про маму.
Марко: Що саме вас запитати?
Ярема: Чи люблю я свою рідну матінку.
Марко: І як, любите?
Ярема: Щоб аж так дуже любив, то ні. Але я її поважаю, Марко. Так… Вона подбала про мене. Вона мені дала багато добрих порад.
Петро: І обдурювати людей тебе теж мама навчила?
Ярема: Ти щось забагато став говорити… Не псуй моєї вистражданої сповіді. Коли б ти знав, як важко простій людині про себе розповідати. Завжди є спокуса трохи прикрасити, трохи недоговорити. Але я хочу, щоб моя сповідь була справжньою, тому говорю все, що тільки можу згадати. Я відчуваю, що з кожним словом мені стає легше і легше.
Петро: А мене з кожним твоїм словом все більше нудить.
Марія: Петре…
Петро: Тепер я зрозумів, чому не треба брати інтерв’ю в так званих простих людей. Вони не можуть вчасно зупинитися. Їм чомусь здається, що треба розповісти про себе цілий роман. Але ж ясно, що цей роман нікому не потрібний.
Ярема: Ти мені просто заздриш.
Петро: Ага, сто разів. Чому не йде той клятий поїзд! Це все треба швидше закінчувати.
Марія: Я не можу на це дивитися.
Ярема: Робіть собі що хочете, а мені треба виговоритися до самого кінця. Питай мене ще щось, Марко.
Марко: Та ніби вже нема про що питати.
Ярема: Ти ще не питав мене про то, яку їжу я люблю більш за все. Про це зараз питають усіх відомих людей. Але я не гірше за них розуміюся на їжі. Я і сам вмію досить непогано варити, Марко. Особливо добре я вмію готувати свинину… Мені тільки дай шматок свинячої вирізки… Не кожна жінка зуміє зробити з ним те, що зроблю я.
Марко: (награно) Це дуже цікаво.
Ярема: (звертається до Петра) От, бачиш… А ти казав, що нікому не потрібен мій досвід. Та я можу ще такого вам розповісти… Тільки не маю вже часу.
Петро: Краще пристрели нас всіх, бо слухати цю маячню стає неможливо.
Ярема: Коли я вас пристрелю, то хто мене тоді буде слухати. Ні, друзі, ще почекайте, ще не час мені зупинитися.
Марко: А мені вже час шукати іншу роботу. Можна я хоч подивлюся на свій телефон?
Ярема: Потім, Марко, потім. Спитай мене ще про те, чому я прийшов саме на цю колію.
Петро: Ти не йшов ні на яку колію. Ти просто помітив мене і вирішив скористатися нагодою…
Ярема: Помиляєшся, друже. Я навмисно йшов на цю колію. Як і ти, я хотів кинуться під перший ліпший потяг. І я теж розумів, що в мене може нічого не вийти, бо не всі потяги швидкі. Деякі з них все ж таки встигають зупиниться. Але я побачив в тебе цей пістолет і зрозумів, що ти підготувався до самогубства значно краще за мене. Тому я вирішив діяти напевно…
Петро: Треба було здогадатися… Ще тоді, коли ти пхав мені в обличчя цю смердючу пляшку.
Ярема: Я ще не договорив, Петре. Цю колію будував мій батько. За час будови він став інвалідом. Потім жив на мізерну пенсію. Потім пив і помер як пес от на цій платформі, збираючись поїхати до родича. Ти записуєш, Марко?
Марко: Так, диктофон працює.
Ярема: Коли лікар казав, що в моїх легенях велика пухлина, і жити мені, навіть з допомогою всіляких там терапій, залишилося майже нічого, я вирішив, що загину саме там, де і мій батько.
Марія: Ми вам дуже співчуваємо.
Ярема: Ні, не треба цього. Я розумію, що ви хочете якомога швидше звільнитися від мене. Нічого, це станеться зовсім скоро.
Петро: Хтось іде…
На платформу вибігають троє поліцейських. Вони озброєні, але явно не хочуть стріляти. Слідом за ними починають з’являтися окремі люди. Деякі з них зникають, деякі залишаються, дивлячись на колію з-за спин поліцейських.
Перший поліцейський: Опустіть зброю.
Другий поліцейський: Звільніть людей.
Третій поліцейський: Зійдіть з колії.
Марія: Не стріляйте, будь ласка! Там мій чоловік.
Марко: Що то буде…
Петро: (до поліцейських) Це я почав. Чоловік з пістолетом ні в чому не винен. Не чіпайте його. Він зараз сам віддасть вам зброю. Правда, Ярко, ти віддаш? Ти ж бачиш, що в нас з тобою нічого не вийде. Забудьмо про це. Ну, кинь їм той клятий пістолет…
Ярема: (ледве чутно) Мені вже треба до тата.
Петро: Що ти говориш, Ярко? Ми тебе погано чуємо.
Ярема: (голосніше) До тата.
Петро: Ще встигнеш до тата. Ми знайдемо тобі доброго лікаря. Я сам буду платити за твоє лікування. Не втрачай надії, друже. Тільки віддай їм пістолет, і все буде добре.
Ярема: Вже пізно, Петре. Тато чекає на мене. Він кличе мене до себе щоночі. Я все вам розказав… Все… Мені більше нема чого тут робити.
Петро: Я теж думав, що мене вже нічого тут не тримає. Але це далеко не так, Ярко. Ми всі потрібні один одному. Ми всі….
Чується гудок потяга. Усі здригаються та на якусь мить завмирають. Марія зривається з колін. Марко притискає диктофон до грудей. Люди підходять до самого краю платформи.
Перший поліцейський: Негайно віддайте зброю.
Другий поліцейський: Ми зараз будемо стріляти.
Третій поліцейський: Вам більше не можна залишатися на колії.
Ярема: (притискає дуло до скроні) Зараз я всіх вас звільню (стріляє в себе і вмирає).
Петро: (біжить разом з поліцейськими до тіла Яреми) Це я винний!
Марія: (закриває обличчя руками) Ми всі винні.
Марко: Оце репортаж буде…
Тіло Яреми забирають з колії і відносять. Шум поїзда, що наближається, стає все виразнішим. Світло на сцені гасне.
