НЕ МОЯ МОВА

Це була моя мова. 
І вона була великою.
Такою великою що не вміщалася в мене в роті.
Не трималася у жмені. Навіть не могла протиснутися до хати,
застрягала у дверях.
Ніяк її було не сховати. 

І вона була такою важкою,
як повалена сосна на просіці,
як багряний ставок з підземною водою.

Це була не моя мова. 
І вона була такою маленькою,
стиснутою до двох-трьох слів,
які пам’ятала бабця,
які повторював дідо.

Але по ночах вона розгорталася в них у грудях,
джмілювала у них під серцем,
лютувала в кістках,
божеволіла в м’язах,
створювала пастки в гарячому роті,
а потім сама звідти тікала — вистрибувала з рота
як мотузка фокусника,
виривалася зі скронь стародавнім морем
і затоплювала собою увесь Сибір.

Мова темряви. Мова “Черемшини”. Мова “йду по воду”.

Вона ховалася в куточках моїх очей. 
Вона тьмяно сяяла у мене на віях.
Незрозуміла як перше кохання.
Така темна як синці від першої шкільної бійки.

Мова як сором: 
як щічки замурзані олією, як саморобна іграшка.
Така помітна, як пляма на фартуху, 
всі навколо питають: як вона тут опинилась?

Така важка і помітна як стара гучна фляга з водою,
яку тягнув мій дід через усе село.
Привертає увагу. Дратує. Та й катів змушує думати: що це? 

Я її не чула але чула. Я її не знала але ніби і знала
як щось що заважає десь у скронях.
Я ковтала її солону воду.

Мама казала: “Це чужа мова.
Тобі почудилось. Ніхто з нас її не знає. 
Це далека мова”.

Мова що згодом стала для нас маленькою 
наче якась дивна пташка —
перестрибує швидко з гілки на гілку нашого гнилого родоводу —
навіть не помітиш…

Мова: згорнута та зім’ята як старий зошит,
почерк там ніби твій але ніби й не твій, не розібрати жодного слова.
Може ми з нею ніде й не навчались?

Тоді просто тримай зошит. Погладь зошит.
Засинай міцно обіймаючи зошит
стискаючи його в своїх маленьких лапках 
у світах без ознак.

Мова: ніби закинута фабрика де прилади оживають вночі,
працюють безприбутково, безлюдно.

Це моя мова!

Це не моя мова.

Ми знайомі але водночас не знайомі.
Це чужа… це наша… мова Сумщини, мова Слов’янська. 
Мова степу. Мова Сибіру. 

Це шепіт у таборах, вцілілий рецепт хліба, 
це дрібна вишивка, щось дрібне, щось легке,
що можна швидко передати далі (як буде зустріч)…

І це все що ми з нею зробили, все що не зробили,
що почавили дорогою в торбі,
що загубили в холодних тайгових річках,
у барсука під черевцем,
в застиглих схованках, в гігантських папоротях,
все, що розпорошилось по затхлих вагонах.

На засніжених танках мова. Бог зна як створена мова.
Посічена мова.
Порізана мова.
Невдало змішана мова.
“Тримайся-подалі-мова”.
Безспільнотна мова. І помилкова —
як я помилкова 
як помилково все це пишу як стримуюсь мова жахів мова поховань без жодного звуку мова без історій але кожної миті вона —  в історії,

де досі розмножують переможці свої наративи,
де латають переможці свої фашистські вітрила.
На трунах-човнах вони знову мандрують
річками розкраденого континенту, 
струмками отруєними моєї пам’яті та уяви:

щось тисне у скронях, 
щось заважає у скронях…

Мова якою можна кричати, але ніхто у цьому місці не буде чути.
Писатимеш — але дитячою шпигунською ручкою.
Писатимеш — але олівцем без стрижня.

Мова-кишеня, мова-примара
ширяє понад тайгою у розшитій зірковими знаками чорній сорочці — така мала, а вже у розшуку.

Тебе шукає “язык”? 
(його неможливо вивчити, неможливо забути)

Чи болить в мене “язык”? Чи горить в мене “язык”?
Може озброєний він?

Моя мова, не моя мова,
ховайся зі мною під ковдрою,
ховайся зі мною у льоху,
тут така добра темрява,
тут нам усе зрозуміло. 
Я їй кажу але водночас не кажу,
хай вона мене чутиме і не чутиме:
Дивись, ми знову як вдома, 
як у Слов’янську, як в Сумах, 
тут така тиша…

Чарівними мотузками прив’язує мене мова до міста,
що існує для мене лише уві сні, 
до брами яка сама вже перетворилася на примару.
Тут все чутно. Але як відчути?
Якщо пересуваються моїм тілом труни-човни
з роздертими вітрилами білими, синіми, червоними
де повно фашистів горлають ті ж самі пісні — 
переплутані з піснями інших… 

Тому посічена мова, тому порізана мова,
обережна мова, 
спрощена та ускладнена.
Вона турбується про мене, але як про чужу дитину,
говорить: Думай про мене як про рідну, але чужу країну.
Думай, поки не зламається твоя думка. 

Відвертайся від мене, але щоб повернутись.
Повертайся до мене — тоді відвернись та соромся,
згортайся клубочком. Хай зламається твоя думка…

Тоді опинишся в незнайомому місті на незнайомій вулиці 
де гуляється незнайоме свято,
де всі чомусь тебе впізнають, 
і кажуть “Привіт!”, “Дай Боже”…

А тоді виходить із теплого натовпу жінка
у сукні з гілок з ривким пташиним обличчям
і каже: 

Я ж хочу тебе так міцно мов плющ обійняти,
але заважають твої очі, вони як дві крапельки ртуті…

ІІ

Мова якою заборонено товаришувати,
заборонено об’єднуватися. 

Тоді що будемо робити?

Вивчати вцілілий рецепт хлібу, дрібну вишивку, затоплений погляд?

Що ти пам’ятаєш про землю?
Що ти забула?

…

Мені казали викладачі в Москві: Це не мова, це діалект. 
Штучно створений.

Але бабця незадовго до смерті інакше казала: Мова — це незвичайна подорож. Навіть як приклад — мова рослин: вони ніби не в русі, та їхнє говоріння все ж знаходить можливість мандрувати…

Мова, якою моя бабця розмовляла з квіткою картоплі,
а я слухала поруч — з величезними вусами зробленими наспіх з зеленої цибулі.

Є така мова. 

Про яку навіть можна не знати, що ти її знаєш.
За все життя можна не здогадатися, що вона в тебе є.

Що ти пам’ятаєш про себе?

Що ти забула?

Чи ти знаєш як забуте визначає будь-яке говоріння, навіть впевнене у своєму праві?

…

Ти можеш читати це через перекладач.
Мабуть ти вже читаєш це через перекладач.
Це ок, це добре.  Ти читаєш це у безпечному місці?

Я не знаю… але мені допомогло просто думати що ця мова колись була — так, була не в мене. Допомогла саме уява мови, 
навіть не пам’ять мови… 

Як мова може бути одночасно втрачена і залишитись?

Як до забутого можна ставитись? Як у ньому навігувати?

Як ставитись до цієї мови, якщо ти зараз там, де роблять таке, 
що краще скоріше забути? 

Якщо ти не впевнена, чи зможеш нею колись говорити?

Напиши мені, мабуть, поговоримо, спробуємо потрошки…