Поспілкувавшись та поспостерігавши за своїми однолітками і не тільки за ними, я помітив серед деяких українців тенденцію, яка в майбутньому може стати більш небезпечною, ніж зараз. Ця тенденція полягає в тому, що деякі українці (особливо західні), спілкуючись з російськомовними українцями, проявляють по відношенню до останніх побутовий дзеркальний шовінізм.

Дзеркальний шовінізм — це такий вид шовінізму, який виникає в результаті реакції проти шовіністичного пригнічення когось кимось іншим. У цьому випадку склалося так, що деякі українці, справедливо реагуючи негативно на шовінізм путінської пропаганди (рашизму), що посягає на їх право розмовляти тією мовою, якою вони хочуть, починають самі проявляти шовінізм, зневажливо ставлячись до будь-кого, хто розмовляє російською, навіть якщо це українець, який приїхав зі Сходу. Негативний досвід пригнічення веде їх до того, що вони починають зневажати будь-кого, незважаючи на те, що це за людина (не беручи до уваги її погляди — чи підтримує вона війну, чи вона мілітарист, імперіаліст, фашист, чи ні), що обумовлює побутове пригнічення російськомовних українців (навіть тих, які проти війни та є біженцями) з боку шовіністично налаштованих українців, страждаючих від «націоналістичного угару». Уже можна спостерігати випадки зневажливого ставлення, цькування, порушення права говорити мовою, яка тобі подобається або є рідною для тебе (для російськомовних українців російська — рідна, але загалом вони двомовні), приниження гідності особистості і т.д. Ці прецеденти — прямий наслідок росту дзеркального шовінізму серед деяких українців, які, через напад РФ на території України, почали автоматично та без розбору ненавидіти «все російське». Ця ненависть часто носить абсолютно поверховий характер та потерпає від примітивного мислення «ярликами» — все, що формально виражено російською мовою, відкидається, зневажається, пригнічується, заперечується, не звертаючи часто уваги на те, які саме думки виражаються та що за людина (за своїм світоглядом або діяльністю) виражає ці думки за допомогою російської мови. Через це ми отримуємо випадки побутового шовінізму, а точніше — мовного імперіалізму. Мовний імперіалізм — це дискримінація людини за мовною ознакою, тобто за тим, якою мовою вона говорить. Саме цей вид дискримінації ми можемо спостерігати в українському суспільстві. Сам цей вид дискримінації є одним з проявів шовінізму, оскільки пригнічення часто носить націоналістичний характер, де тих українців, які говорять російською, «виписують з українців», «вважають зрадниками, недоукраїнцями» або «несвідомими українцями», доходячи до прямих закликів «валити геть з України в Росію» просто за те, що вони, ні разу не підтримуючи війну та політику Путіна, говорять російською мовою.

Така тенденція є абсолютно негативною, оскільки будь-який шовінізм, хто би його не підтримував та проявляв, — це пригнічення та посягання на свободу і гідність людей, які ведуть лише до перетворення країни в тоталітарне в культурному плані середовище, де панує дискримінація людей за мовною ознакою, що сприяє ескалації суспільних протиріч через наростання незадоволення тих, кого несправедливо пригнічують.

Ще давним-давно Фрідріх Ніцше попереджав: «Хто змагається зі страховищами, тому слід стерегтися, щоб самому не обернутись на страховище» [1]. Але хіба ліберальні та більш праві споживачі українського націоналістичного дискурсу, знаючи та навіть читавши Ніцше, прислуховуються до проникливих слів людини, яка чудово знала, що націоналізм та антисемітизм — це відверта погань? Ні. І саме сьогодні деякі українці, борячись «патріотично проти рашизму», самі стають на один рівень з цими рашистами, тому що вони, як і рашисти, посягають на свободу людей говорити тією мовою, яка їм подобається. Рашист бажає відібрати в українця право говорити українською мовою, а український націонал-шовініст, перебуваючи в націоналістичному угарі, починає посягати на свободу таких же українців, деякі з яких (якщо ми говоримо про біженців зі Сходу) постраждали від війни навіть більше, ніж ці самі «патріоти», тим самим краще зрозумівши що таке «війна» і краще осягнувши за що вони зневажають Путіна. Біженці зі Сходу, на відміну від деяких західних «патріотів», краще зрозуміли ту ключову річ, яка дозволила їм не впасти в тенета дзеркального шовінізму, а саме, що мова не детермінує (не визначає) автоматично світогляд людини, що користування російською не робить їх «рашистами» і що мова не належить державній владі, Путіну чи якомусь там народу, оскільки мова — це лише набір знаків для позначення явищ позамовної дійсності, а тому не несе сама по собі ідеології. Проте деякі західні українці не можуть цього второпати, а тому продовжують діставати та докопуватися до українців-біженців, які постраждали фізично та ментально від вибухів, знищення їхніх домівок. Приїхавши сюди, вони шукають допомоги, солідарності, а замість цього якийсь кімнатний «безстрашний герой» і «крикун “москоляку на гіляку”», замість співчування та розуміння, висуває пихаті претензії «чого це не державною?», виконуючи свій «патріотичний» гауляйтерський обов’язок по перевірці новоприбулих українців на наявність всіх ознак «справжнього, чистокровного — расово і культурно вірного українця».

Таким чином, дзеркальний шовінізм, який більш конкретно проявляється у вигляді мовної дискримінації російськомовних українців (і не тільки їх, безумовно), базується на одній несвідомій (я вірю, що несвідомій) маніпуляції, а саме, що «російська мова — це мова окупанта, апріорі несе в собі рашистську антигуманістичну ідеологію, а тому всі, хто нею говорить (незалежно від того що це за людина та які її світоглядні позиції) — окупант, зрадник, нелюд, варвар, фашист, а тому заслуговує повного засудження та позбавлення людських свобод». Звісно, не всі, хто проявляє дзеркальний шовінізм, так пишуть, проте це формулювання експлікує та доводить до логічного кінця те, як вони сприймають російськомовних українців (да і будь-кого, хто говорить цією мовою). Крім того, очевидно, що поки вони не можуть нічого зробити таким людям, дискримінуючи їх лише на побутовому рівні, але це лише питання політичної кон’юнктури — дай таким людям, як Фаріон, владу, то вони влаштують в Україні «Салорейх», але позначати тенденцію та критикувати її вже також необхідно. Другою посилкою дзеркального шовінізму є ствердження, що «російською потрібно перестати спілкуватися через те, що саме існування російськомовних людей в Україні є причиною нападу Путіна на Україну», а тому, за їхньою логікою, українець, який спілкується російською, — це колаборант, причина війни, а значить позбавити його права говорити тією мовою, якою він хоче говорити (російською) — це виправдано.

Я, як прибічник лібертарних поглядів і принциповий антишовініст-інтернаціоналіст, керуючись бажанням, щоб у майбутньому Україна не стала реакційним ультраправим смітником за назвою «Салорейх», спробую спростувати ці маніпуляції, на яких тримається раціоналізація українськими націонал-шовіністами мовного імперіалізму, який загрожує всім російськомовним українцями дискримінацією і переслідуванням з боку «гідних синів нації».

Розберемо першу посилку: «російська мова — мова окупанта, нелюдів, фашистів, а тому той, хто на ній говорить — зрадник, фашист, нелюд і т.д.». По-перше, це ствердження є маніпуляцією, а не істиною, через те, що істина не може опиратися виключно на політичну кон’юнктуру: так, сьогодні війна і ви не згідні абсолютно з політикою Путіна, але війна закінчиться, а через 20-30 років Російська Федерація (я все ж таки бажаю, щоб вона зазнала розпаду на численні незалежні республіки з лівими урядами) може в результаті поразки, як і Німеччина колись, проводити зовсім іншу політику, де буде співпрацювати з Україною. Коли пройде сьогоднішня політична кон’юнктура, то націонал-шовіністи вже не зможуть звинувачувати Росію в «фашизмі, антигуманізмі», оскільки її політика вже буде іншою. Але це не головний мій аргумент.

Хоча людям, які зуміли не втратити здоровий глузд і не здуріти від націоналістичного угару, не потрібно пояснювати такі банальні речі, що мова ніяк не визначає світогляд особистості, все ж таки я вимушений пояснювати сьогодні цю банальність. Причина того, чому деякі люди справді не можуть зрозуміти таких простих речей, пов’язана з різними факторами, але головна — це освіта. Сучасна освіта не розвиває критичне мислення настільки, що навіть деякі студенти лінгвістичних факультетів серйозно притримуються нісенітниці про те, що мова сама по собі ідеологічна. Я щиро не розумію, чому люди навчаються на лінгвістичному факультеті, якщо вони банально навіть не можуть зрозуміти різниці між мовою та дискурсом. Але по порядку.

Мова — це набір різних умовних знаків, які позначають явища позамовної дійсності (референти). Ці явища бувають різноманітними, але всі мовні знаки — це різної ступені добровільності конвенції, які просто допомагають людині осягнути явища навколишнього світу, тому що процес свідомого мислення неможливий без оперування мовою по причині того, що самі мовні знаки, тобто сигнифікати, відображають в свідомості людині властивості певного явища. Самі по собі ці знаки не несуть ніякої конкретної ідеології чи ідеї — вони лише можуть використовуватися різними людьми задля їхніх власних комунікаційних цілей та відсилати до тих явищ так, як цього захоче носій мови. Саме тому мова — це інструмент, яким можна маніпулювати як завгодно. Мова — це набір абсолютно різних знаків, слів. У будь-якій мові існують знаки, які більш правдиво відображають реальність і ті, які менше. У будь-якій мові існують різні стилістичні прийоми, які кожна людина може використовувати задля своїх маніпуляцій. Це не тому, що «якась мова погана», а тому що мова є епіфеноменом, тобто відображенням реальності, оскільки не існує в вакуумі. А софістика, потреба обманювати, маніпулювати, вводити в оману і так далі — це властиво будь-якій буржуазній політиці в будь-якій країні. Але стилістичні прийоми, конкретні маніпуляційні слова, евфемізми і все інше — це лише певні частини мови, які є та використовуються в усіх мовах. Їхнє спеціальне використання — це вже не мова сама по собі, а дискурс. Саме на нерозумінні поняття «дискурсу» базується ствердження, що «російська мова — мова окупантів, рашистів». Мова не несе сама по собі конкретну ідеологію, але конкретна ідеологія може виражатися в конкретному дискурсі. Саме тому існують різні дискурси: науковий дискурс, лінгвістичний дискурс, анархістський дискурс, пацифістський дискурс, рашистський дискурс, націоналістичний дискурс, нацистський дискурс і так далі. Дискурс — це продукт мови, який появився через те, що якісь люди, керуючись своїми інтересами, почали підбирати спеціальні слова, термінологію та факти таким чином, щоб вони слугували виключно їхнім власним цілям. Так, пацифісти опираються на ті факти (наукові дослідження), термінологію та стилістичні прийоми, які дискредитують війну та здатні побудити людей (аудиторія впливу) до активних дій проти війни, оскільки закінчення будь-якої війни — ключова ціль пацифізму. Пацифістський дискурс відтворювався в різних мовах: англійській (Генрі Девід Торо, Мартін Лютер Кінг), французькій (Лекуан Луї, Жан-Рене Сул’є, Ан Рінер), російській (Лев Толстой), гуджаратській (Ґанді). Але ми ж не стверджуємо, що ці всі мови є «пацифістськими», оскільки англійською говорили і відтворювали там свій дискурс нацисти (американські неонацисти); французькою писав творець теорії «арійської раси» Жозеф Артюр де Гобіно, а в російській мові відтворював свій дискурс правлячий клас Російської імперії, який пропагував війну. Те ж саме стосується й української: в українській мові свій дискурс відтворюють різні представники різних ідеологій, світоглядів: ультраправі (якісь там «соціал-націоналісти»), квір-анархісти, екоанархісти, троцькісти, демократичні соціалісти («демсоци»), ліволіберали й так далі. Проте ми не можемо сказати, що «українська мова — мова екоанархістів, квір-анархістів, троцькістів або соціал-націоналістів», де ці течії виражають часто різні світогляди, етичні цінності та бачення світу. Таким чином ми приходимо до висновку, що будь-яка мова — це інструмент людей з різними поглядами, які за допомогою цієї мови (підбору слів, термінів, фактів, міфів і т.д.) творять свій власний дискурс, де цей дискурс є лише одним із проявів мови, але ні в якому разі не самою мовою. Мова не зводиться до дискурсу і навпаки. Дискурс — вторинне явище будь-якої мови. І цей дискурс можна відтворювати в будь-якій мові. Наприклад, рашистській дискурс можна легко відтворити в інших мовах, банально почавши писати: «Путін — визволитель українського народу від нацизму», «Putin is the liberator of Ukrainians from the Nazism», «Putin est le libérateur des Ukrainiens du nazisme», «Путин — освободитель украинского народа от нацизма», «Putin es el libertador de ucranianos del nazismo». Від того, що тільки що в українській, іспанській, російській та французькій мовах було відтворено рашистський дискурс, ці мови не стали рашистськими. Вони просто були використані як інструмент одного дискурсу — рашистського дискурсу — який може відтворюватися в будь-якій мові, навіть в вашій «рідній українській». І від того українська мова не стає «рашистською». Вважати так — абсолютне безглуздя. Так само й з людьми. Мова не визначає погляди людини, але її погляди — це те, що творить дискурс. Якщо я напишу: «Я — анархіст, антишовініст, за розпад Російської Федерації, інтернаціоналіст», «Я — анархист, антишовинист, за распад Российской Федерации, интернационалист», «I am an anarchist, anti-chauvinist and internationalist. I stand up for the collapse of the Russian Federation», «Soy anarquista, antichovinista, por el colapso de la Federación Rusa, internacionalista», «Je suis anarchiste, anti-chauviniste, internationalist, pour l’effondrement de la Fédération de Russie», то від того, що я написав іспанською — я не стану франкістом; від того, що я написав французькою — я не стану прибічником ідей Гобіно; від того, що я написав російською — я не стану рашистом; від того, що я написав українською — я не стану соціал-націоналістом. Я є і залишився тим, ким я є — анархістом, антишовіністом-інтернаціоналістом, який бажає застати розпад Російської Федерації та перемогу сил лівих регіоналістів.

Невже справді людям потрібно пояснювати такі очевидні речі? Гаразд ще діти, але нерозуміння цієї базової речі я зустрічаю навіть серед однокурсників. Дискурс правого та ліберального націоналізму справді робить деяких українців повними йолопами…

Ось декілька базових ознак дискурсу: відтворення загального категоріального апарату (власне, ті спеціальні терміни, слова, про які я вище писав), наявність загального теоретичного каркасу, що є єдиним інтелектуальним потоком (тобто, мова використовуються конкретними людьми з конкретним світоглядом, який вони транслюють за допомогою мови таким чином, що ця мова породжує дискурс зі своєю конкретною ідейною специфікою, яка може бути невластива іншим дискурсам в рамках тієї ж мови) [2].

Таким чином, маніпуляція націонал-шовіністів, що «російська мова — це мова окупанта, нелюдів і фашистів» — це лише маніпуляція, яка не має відношення до дійсності. У дійсності існує просто російська мова та рашистський дискурс, які не зводяться один до одного, не дорівнюють один одному. А тому ті українці, які розмовляють російською, не є рашистами, оскільки вони використовують російську мову задля відтворення антирашистського дискурсу (критика Путіна, війни, розповідання фактів про жорстокість бомбардувань російською армією мирного населення і т.д.). Тобто, російськомовні українці — не менше патріоти, ніж якісь «західні українці». Вони відтворюють подібний дискурс, але просто різними мовами, тому що мова — це й естетичне явище, а тому комусь вона може подобатися. Ця мовна перевага — суб’єктивний смак, а посягати на те, в якому одязі ходити або якою мовою говорити, чи в які ігри грати — це і є фашизм. Узагальнимо: російська мова (як і будь-яка інша) — не може бути рашистською, окупантською, антигуманістичною, а дискурс — може. Мова не визначає погляди особистості. Їх визначає дискурс, оскільки дискурс — породження людського світогляду, який має один із намірів вплинути на людей та перетягнути їх в свій дискурс, тобто в свою ідеологію, щоб вони стали відтворювати цей дискурс — мислити в певних ідеологічних рамках. Змінюючи погляди, людина змінює дискурс, а не мову. Людина була фашистом і відтворювала фашистський дискурс, а потім стала анархістом або лібералом і стала тією ж мовою відтворювати анархістський або ліберальний дискурс — ось і все.

Йдемо далі. Наступна маніпуляція, за допомогою якої націонал-шовіністи намагаються позбавити права або дискредитувати російськомовних українців, полягає в тому, що «Путін напав на Україну, виправдовуючи це тим, що тут російськомовні люди. Тому треба перестати говорити російською». Розберемо і це.

По-перше, від того, що люди зараз перестануть говорити російською — війна не закінчиться. Крім того, коли російськомовних українців (та навіть росіян) знімають, де вони відверто і щиро критикують війну, окупантів, обстріли, бомбардування путінською армією, то такі свідчення від тих, хто є об’єктом путінської пропаганди, абсолютно рушать ці пропагандистські міфи про «пригнічених російськомовних» та «бажаючих звільнення».

По-друге, в цьому ствердженні є певне протиріччя, алогічність. Якщо російську мову потрібно заборонити або відкинути просто тому що вона використовується в путінській пропаганді, то чому націонал-шовіністи не закликають «заборонити, посадити Зеленського»? Він же також фігурує в пропаганді як «київський режим наркоманів». Зніміть Зеленського з посади — і все, Путін не зможе апелювати до того, що при владі «наркоман»! Або Путін ще розповідає про «Азов», то забороніть і його. Забороніть взагалі все, що фігурує в пропаганді, і тоді у Путіна не буде ніяких виправдань для війни!

Звучить абсурдно, чи не так? Безумовно. Це абсурдно, тому що навіть якщо «Азов» був би заборонений, а в Україні всі говорили українською — Путін все одно напав би. Чому? Напевно, тому що існування ультраправих, які є в усіх країнах, та мова — це недостатні причини для того, щоб почати війну? Я не здивований, що праві та ліберальні націоналісти серйозно вважають, що мова може послугувати причиною початку війни. Проте ми живемо сьогодні при капіталізмі, який і є причиною сучасних війн [3]. Тому сьогоднішня війна — це акт імперіалістичної агресії з боку правлячого класу Російської Федерації. При капіталізмі первинне значення має базис — економіка та економічні інтереси правлячого класу. Путін, як самий впливовий представник цього правлячого класу, — створіння бездуховне. Він не філософ, він не живе високими гуманістичними ідеалам. Його існування — це убоге безглуздя. Він не знає нічого іншого, окрім перманентного прагнення до накопичення грошей, які забезпечують йому владу, а влада — відчуття власної «могутності» та «значимості». Бажати відчувати таку значимість — ознака пересічної, нікчемної людини, яка в своєму житті не бачить нічого вищого, прекрасного та глибокого. Лише примітивне бажання господарювати над іншими і тішити цим своє нікчемне его. Путін — не філософ, не видатний мислитель, не великий активіст. Він раб примітивних цілей, ницих цілей — «мати бабло» і все. До цього зводилась його діяльність — експлуатувати людей, грабувати їх за допомогою примусового апарату держави та будувати свій грандіозний палац. Ось і все. Ніякої вищої духовної цілі у цієї людини немає. Путін — це чисто конс’юмерист, який шукає власного задоволення і ствердження себе як «особистості» не через творчість, прагнення до покращення цього світу, якусь благородну працю (тобто через те, що Фромм назвав «модусом буття»), а через тривіальне володіння речами («модус володіння»), де він асоціює себе з цими речами, які символізують для нього «його власну велич».

Саме таких людей породжує капіталізм — суспільно-економічна формація, де гроші, прибуток і споживацтво стоять на вершині «ціннісної ієрархії», а не творчість, високодуховність, ідеали, гуманізм — «модус буття».

Чи варто після цього дивуватися, що війни при капіталізмі — це наслідок ескалації капіталістичних протиріч, тобто коли інтереси правлячого класу входять в конфлікт з інтересами іншого? Суть полягає в тому, що правлячий клас Росії давно вже монолітно поглинув внутрішні ринки Російської Федерації, вичерпавши їх досить сильно. Але бажання мати гроші, як чудово це розкрив у своїх творах Оноре де Бальзак («Євгенія Гранде», «Гобсек»), є нескінченим бажанням, яке може перманентно бажати і бажати. Тому Путін, який і так має великий палац та дуже багато грошей, виходячи чисто з капіталістичної логіки постійного накопичення капіталу заради накопичення капіталу, вирішив насильницьким шляхом зайнятися перерозподілом сфери впливу — відібрати ринки у українських капіталістів. Саме тому, коли частина Луганської та Донецької областей, а також Крим були окуповані, російські капіталісти відразу перерозподілили між собою тутешній бізнес, підприємства. Крім того, недавно з’явилася новина, що уряд РФ створив спеціальну комісію, яка буде займатися передачею непрацюючих підприємств на недавно зайнятих окупантами територіях російським капіталістам [4]. Наприклад, Запорізьку АЕС хоче собі забрати «Росатом» [5]. Таким чином, ми приходимо до висновку, що причина війни — не шовінізм Путіна (хоче він шовініст — безумовно; але коли йому це не вигідно, то він може свій шовінізм притримати; саме тому він довгий час орієнтувався на Захід та перестав це робити, коли це перестало бути вигідним для нього), не бажання «відродити СРСР», а саме класові інтереси Путіна. «Відродження СРСР» та «шовінізм» — це лише ідеологічна ширма для прикриття власних класових інтересів, тому що той же «СРСР» тут відіграє роль лише міфу, який виконує імперіалістичну функцію, яка логічно витікає з того, що було вище написано: цей міф грає на ностальгії пенсіонерів, а тому забезпечує певну народну підтримку. Тим часом, поки люди ностальгують про СРСР, Путін думає лише про ті території, які входили до складу СРСР. Вони ж йому потрібні лише для того, щоб їх експлуатувати та мати більше влади і капіталу. Тому, враховуючи, що напад РФ — це класична капіталістична імперіалістична агресія, ми приходимо до висновку, що якщо в Україні всі люди говорили б українською, то Путін все одно напав би, тому що той факт, що всі говорили б українською ніяк не зміг би змінити об’єктивне положення в капіталістичній світ-системі. Статистика мовних носіїв — це не фактор економіки. Тому це ніяк не вплинуло би на динаміку капіталістичних (економічних) протиріч. А тому Путін все одно напав би. Наївно думати, що якщо всі говорили би українською — війни не було б. Була б. Тому що риторика про «захист російськомовних» тут — це прикриття лише «чимось нібито благородним» своїх тривіальних, бандитських бажань «мати бабло» та приборкати конкурентів — прикрити свої класові інтереси як правлячого класу. А тому й аргументи націонал-шовіністів, що «через російськомовних Путін напав» і що «якщо всі говорили б українською, то війни не було б» просто не працюють та б’ють абсолютно повз цілі. А тому залишається одне: нелюбі націонал-шовіністи, а ну швидко перестали бути тупим стадом, яке займається цькуванням (булінгом) нормальних людей. Перестаньте бути шовіністами. Перейдіть вже нарешті до критики ідеології, а не мови! Станьте принциповими антишовіністами, антимілітаристами, антифашистами, антиімперіалістами, антиавторитаріями! Але ні! Не стануть. Це занадто складно. Це треба читати, розбиратися, думати. Легше тупо зневажати людей за поверховою ознакою — їхньою мовою. Що сказати? Дурне є дурне.

Але чому так склалося? Чому ця українська націонал-шовіністична публіка мислить так поверхово, примітивно та вбого [6]? Освіта — це справді базова річ в суспільстві. Сьогодні в Україні «соціалізм» (точніше, марксизм і анархізм) дискредитований радянським минулим та таким же, як мислення націонал-шовіністів, поверховим та повним міфів ліберальним дискурсом, де ліберальна інтелігенція, що не читала ні Маркса, ні Бакуніна, ні Кропоткіна, ні Беркмана, пихато розповідає що таке соціалізм, комунізм і т.д., не маючи абсолютно фундаментального розуміння того предмета, про який вони розповідають і про який вони розповсюджують міфи та всілякі дурниці повних невігласів. Особисто в мене є викладачі, які вважають, що «комунізм — це СРСР». Тут вже проблема не тільки української освіти, но й радянської, тому що вона також не формувала щирих соціалістів, а була наскрізь формальною та орієнтована на «здати та забути». Сьогодні це «здати та забути» доповнюється дискредитацією соціалізму неоліберальною державою та «інтелектуалами». Звичайно, що ліберально-націоналістичний дискурс, який не опирається на матеріалістичний аналіз суспільних протиріч капіталізму, що в свою чергу дає більш глибоке розуміння дійсності, наповнює сьогодні школи та університети. Ці школи та університети випускають поверхово мислячих людей, які справді вважають, що мова — це одна з головних причин війни. Ніхто їм не дасть прочитати лівих класиків, які описували імперіалістичну природу війн при капіталізмі. Ніхто їм не розповість про Коллонтай, а читати Леніна — це «відразу національна зрада» (справжня лівість Леніна під глибоким сумнівом, але в цьому контексті я згадую його лише як того, хто описував імперіалістичну природу капіталізму, а не як повністю зразкового представника лівої думки і тим паче практики). Ось і виростають серед молоді такі «кадри», які серйозно сприймають шовіністичні нісенітниці Ірини Фаріон та намагаються бути «расово чистими українцями», які змагаються в тому, «хто сильніше ненавидить» все російське просто тому що воно російське. А аналіз ідей, ідеологій — це «складно», «треба думати», да і взагалі «класи — це видумки тупих і злих ліваків!». Легко заборонити якісь російські літературні твори просто тому що вони російські, навіть якщо той же Лев Толстой був анархістом, писав антимілітаристські памфлети та був взагалі пацифістом. Навіщо розбиратися? «Писав російською? — Бан!». А сучасний популістський уряд підіграє цьому заради популярності серед маси невігласів. Навіть не зібрали ніякої конференції літературознавців, щоб обговорити значення тих чи інших творів російських письменників, не провели наукову та неупереджену дискусію — тупо все зробили на користь ефемерній політичній кон’юнктурі та і все. Що ще треба? А нічого! Хіба ревуть воли, як ясла повні?…

Причини зростання націонал-шовіністичних проявів, дзеркального шовінізму лежить сьогодні не стільки в тому, шо на нас напав правлячий клас Росії, а стільки в тому, що в Україні панує неоліберальна освіта, яка формує не критично мислячих інтелектуалів з гуманістичним серцем та глибоким аналітичним розумом, здатним до адекватного розуміння дійсності, а масових людей, які знають лише свою спеціальність і чия поверховість грає на руку правим та ліберальним силами в уряді, які можуть робити безглузді акти викидання російських авторів з підручників літератури та заробляти тим самім собі чим репутацію, владу і т.д. Вбого.

Вкину ще декілька цікавих думок. Націонал-шовіністи люблять шукати «зрадників», «невірних українців». Давайте, користуючись діалектикою, поглянемо на ситуацію більш ретельно. Що ми сьогодні маємо: багато різних блогерів (наприклад «Red Wolf Channel») та простих людей, які займаються тим, що спростовують путінські пропагандистські міфи про те, що «в Україні нацизм». Сьогодні тисячі солдат проливають свою кров, щоб захистити від фашистського режиму Путіна Україну та зберегти певний рівень свободи, який українці зможуть використати для більш прогресивного розвитку, орієнтуючись на Європу. Це все — вкрай важливо та ціно. Але що роблять націонал-шовіністи? Правильно: замість того, щоб вибрати для країни шлях розвитку в напрямку культурного плюралізму, інтернаціоналізму, антишовінізму, вони вибирають шовінізм, дискримінацію та культурну гомогенність. Замість того, щоб рухати Україну в антинацистському (тобто лівому — соціалістичному русі), вони беруть і своїм шовінізмом, як Фаріон, рухають її в правому або ультраправому напрямку. Хіба це не «зрада»? Сотні адекватних людей спростовують брехню, що «Україна — нацистська, тут пригнічують російськомовних», а ці націонал-шовіністи, навпаки, беруть і пригнічують російськомовних, а також сповідують праві погляди, тим самим роблячи що? Правильно — втілюючи в реальність путінську пропаганду! Путін звинувачує Україну в «нацизмі», а шовінізм — це невід’ємна частина нацизму. Путін стверджує, що «в Україні пригнічують російськомовних». І що роблять націонал-шовіністи? Займаються тим, що пишуть та кажуть шовіністичні речі, докопуються (це теж прояв побутового пригнічення) до двомовних українців, що тим самим лише грає на руку путінській пропаганді, оскільки це все прямо втілює її в життя! Ось така діалектика: українські націонал-шовіністи — це латентні путіністи, які самі цього не усвідомлюють. Я не розумію, до речі, українських ультраправих та правих. Як можна сьогодні, коли багато людей боряться за те, щоб Україну не вважали авторитарним смітником на кшталт Росії, пропагувати авторитарні погляди? Як взагалі сьогодні можна бути ультраправим в країні, яка всіма силами намагається довести, що вона не «нацистська» і краще за справді фашистську РФ? Багато хто прогнозує ріст правих поглядів в українському суспільстві. Так, можливо, це правда. Але якщо колись Україна паде — це вина ультраправих. Росія та інші країни (Німеччина при Гітлері, Іспанія при Франко або Чилі при Піночеті) довели, що праві ідеології до добра не доводять. Сьогодні ж націонал-шовіністи знецінюють зусилля всіх адекватних українців, які щиро вірять в оборону України від загарбницьких лап фашистської Росії з метою в майбутньому справді жити краще шляхом орієнтування на ті цінності та ідеології, які діаметрально протилежні рашизму. Це, наприклад, анархізм, демократичний соціалізм або соціал-демократія. Самі ці три шляхи є тим тризубом, який може забезпечити Україні краще майбутнє, але ні разу не праві ідеології.

Додаймо до цього ще один аспект. Націонал-шовіністи зазвичай позитивно ставляться до Майдану, який вони вважають «національною революцією». Гаразд. Згадаймо чим був обумовлений Майдан: Янукович орієнтувався на РФ, а тому відмовився підписати документи про євроінтеграцію. Таким чином, для націонал-шовіністів ідея «євроінтеграції» має значення. Добре. Тоді давайте поглянемо на «прогресивну цивілізовану Європу», її досвід, який можна перейняти. Візьмемо для прикладу Бельгію. Читаємо про спільноти: «Перерозподіл влади стався двома лініями. Перша лінія відноситься до мови і, у більш широкому значенні, до всього, що пов’язане з культурою. В результаті з’явилося кілька співтовариств. Поняття “спільнота” відноситься до людей, які складають співтовариство, і до зв’язку, який їх об’єднує, а саме до їхньої мови та культури. У країні три офіційні мови: голландська, французька та німецька. В результаті сьогодні у Бельгії три громади: фламандська, франкомовна та німецькомовна. Таким чином, ці спільноти відповідають групам населення» [7]. Ці спільноти — результат втілення адекватного федералізму. У країні існує цілі три державні мови. Тобто між мовами та спільнотами є культурна рівність — егалітаризм, а також культурний плюралізм. Це — прогресивні цінності, які відстоював той же Драгоманів, який любив Швейцарію, де, до речі, аж чотири державні мови. Егалітаризм, федералізм, культурний плюралізм — це ідеї, які протилежні тим ідеям, які пропагуються правлячим класом Росії. Сьогодні політика Путіна, навпаки, це не федералізація, а централізація. Це насадження національним меншостям російської мови (відбувається закриття шкіл з вивченням мов башкирів, наприклад), а також елітаризм (або шовінізм) — до башкирів, чувашів, бурятів та інших «неросіян» ставляться зневажливо, що проявляється, наприклад, в тому, що на війну посилають в першу чергу їх як певних «недолюдей». Який же шлях вибирають націонал-шовіністи? Перший чи другий? Як можна зрозуміти — другий. Вони вибирають не федералізм та культурний плюралізм, а централізоване нав’язування однієї мови та її панування замість того, щоб зробити дві державні мови та нарешті піти шляхом не авторитаризму з його елітаризмом, а егалітаризму — європейським або бельгійськім шляхом. У Бельгії три мови і ніхто не ображений. Немає культурної домінації однієї мови над іншою. Всі мови зрівняні в правах і визнані. Те ж саме можна застосувати й до України, де також є численна група російськомовного населення та їхньої спільноти. Якщо ви ненавидите «все російське», то чому ви, нелюбі націонал-шовіністи, вибирайте йти таким же шляхом, яким йде і Путін — шляхом домінації однієї мови над іншою? По шляху елітаризму, шовінізму та культурної гомогенності? Якщо ви за «євроінтеграцію», то чому ви не орієнтуєтесь, як до цього закликав Драгоманів, на Швейцарію або Бельгію з їхнім мовним егалітаризмом і культурним плюралізмом? Хіба це «не зрада Майдану»? Зрада. Ви на словах ненавидите РФ, але за своїми поглядами, векторами політичної орієнтації мало чим відрізняєтеся від сучасної Росії, просто прапор інший. Якщо ми хочемо, щоб Україна справді не перетворилася в «Рашку», то наш шлях — досвід Бельгії та Швейцарії, тобто визнання самим народом російської мови другою державною мовою.

Я розумію, що за такі слова націонал-шовіністи та деякі ліберали осудливо зацькують мене, називаючи «націонал-зрадником». Але діалектика річ цікава. Насправді, саме визнання російської мови другою державною мовою буде означати справжнє дистанціювання України від РФ в культурно-ідейному аспекті, справжню трансгресію України за рамки дзеркального шовінізму, який зробить з України «РФ 2.0 під синьо-жовтим прапором». Визнати російську мову другою державною означає вчинити згідно з тими цінностями, які Путін заперечує та зневажає; означає вчинити так, як Путін ніколи не вчинив би, оскільки вчиняє зараз він абсолютно навпаки, пригнічуючи культурно національні меншості. Якщо і ми будемо пригнічувати національну меншість — російськомовних українців — через централізоване і примусове насадження їм української, то чим ми кращі за Путіна, який насаджує російську башкирам, бурятам та іншим? Нічим. Тому шлях один — бельгійський, тобто якщо народ України — двомовний, то й держава має бути двомовною.

Частим аргументом против визнання російської мови другою державною є ствердження, що «якщо визнати її другою державною, то Росія поглине Україну». Цей аргумент знову ж таки відтворюється лібералами, які в своїх потугах мислення зпираються на есенціалістські конструкти, а не на матеріалістичне мислення (а тому забавним видається те, що навіть деякі українські марксисти користуються цим аргументом, який є продуктом виключно ліберально-націоналістичного дискурсу). По-перше, визнання російської мови другою державною — це складний і масштабний процес, а тому відволікатися на нього під час війни просто нерозумно, тому що під час війни треба зосереджувати увагу в першу чергу на покращення умов життя всіх українців і посилення оборони України. По-друге, із цього витікає те, що якщо визнання російської мови другою державною — це задача післявоєнної України, то що означає «Росія поглине Україну»? Як вона її поглине, якщо після війни Росія буде абсолютно переможеною, сучасний уряд Росії буде під судом, її ресурси повністю вичерпаються, а сама Росія (я на це дуже сподіваюся) розпадеться? Очевидно ж, що ніяк не поглине. Це ствердження — результат націоналістичної параної, яка абсолютно ірраціональна та безглуздна в своїх судженнях. Крім того, якщо послідовно мислити матеріалістично, чого не роблять деякі українські марксисти через вплив мейнстрімного ліберально-націоналістичного дискурсу, то що сьогодні загрожує Україні, що претендує «поглинути» її? Мова сама по собі? Чи танки, артилерія, правлячий клас Росії, літаки і т.д.? Очевидно ж, що поглинання України здійснюється за допомогою танків, літаків, артилерії — військо-промислових ресурсів Росії — вони рушійна матеріальна сила поглинання, а не мова. А теперь логічне питання націонал-шовіністам: якщо навіть зараз визнати російську мову другою державною, то факт такого визнання збільшить автоматично ресурси Росії? Від цього в Росії стане більше танків, літаків, більше металу, заліза, продовольства? Тобто у вашому світі формальні закони на папері самі по собі здатні збільшити кількість природних ресурсів і розвинути технології іншої країни? Звучить абсурдно, чи не так? Саме так — цей аргумент повна нісенітниця, оскільки якщо навіть зараз визнати російську мовую другою державною, то від цього у Росії не стане більше танків, ресурсів, літаків. Це так не працює. Це різні незалежні один від одного речі. Поглинути Росія зможе Україну лише тоді, коли в Україні закінчаться ресурси (зупиняться постачання із західних країн), а в Росії вони залишаться або збільшаться, але це збільшення ніяк не визначається визнанням російської мови другою державною в іншій країні. Ось вам, нелюбі націонал-шовіністи, ще один аргумент: якщо Україна зараз визнає російську мову другою державною, то це порушить один із головних міфів путінської пропаганди, а саме, що «в Україні пригнічують російськомовних». Чи можливо буде звинувачувати Україну в «пригніченні російськомовних», якщо по факту російська мова буде мати статус державної? Ні, не буде можливо, тому що таке визнання — це серйозний контраргумент проти путінської пропаганди. Держава, яка визнала державною мову тих, кого нібито пригнічують, апріорі не може їх пригнічувати, тому що інакше вона не зробила би цього визнання. Факт визнання міг би підштовхнути росіян, які й так багато через що починають сумніватися в путінській пропаганді, до повної відмови від підтримки Путіна, тому що вони наглядно побачать, що в Україні точно немає ніякого нацизму, оскільки «російську визнали державною, що значить пригнічення немає, а тому війну треба зупиняти терміново». Тобто, таке визнання може спровокувати до антивоєнної позіції навіть тих, хто щиро вірить у путінську пропаганду про те, що тут буцімто «пригнічують російськомовних».

Але це все вирішувати не мені. Якщо у справді багатьох людей, які керуються принципами мовного егалітаризму та переслідують цілі не слугувати путінському імперіалізму, а покращити соціальні умови життя самих не підтримуючих війну українців, буде реальна потреба та бажання зробити російську мову другою державною, то я їх підтримую. Якщо такого бажання не буде і всіх все буде влаштовувати, ніхто не буде бажати з адекватних причин досягнення мовного егалітаризму зробити російську мову другою державною — гаразд. Не маю ніяких претензій.

***

Це есе пишеться в першу чергу, щоб підтримати всіх двомовних українців, які щиро проти війни, але які стикаються з психологічним тиском, булінгом і образами з боку сдеградованих ліберально-націоналістичною пропагандою «ура-патріотів». У другу чергу воно пишеться для таких ось «ура-патріотів» — дзеркальних шовіністів, які тішать свої нікчемні его якоюсь «національною чистотою». Немає на вас Шопегауера, який писав: «Найдешевша гордість — це гордість національна. Вона виявляє в зараженому нею суб'єкті брак індивідуальних якостей, якими він міг би пишатися, адже інакше він не став би звертатися до того, що розділяється крім нього ще багатьма мільйонами людей. Хто має великі особисті якості, той, постійно спостерігаючи за своє нацією, насамперед помітить її недоліки. Але вбога людина, яка не має нічого, чим би вона могла пишатися, хватається за єдине можливе і пишається нацією, до якої він належить, вона готова з почуттям розчулення захищати всі її недоліки та дурості» [8].

Закінчу це есе «розвінчанням образів» — солодких образів націонал-шовіністів. Ці націонал-шовіністи люблять все українське та ненавидять все російське. І звісно, вони обожнюють Тараса Шевченка. Проте тут знову ми бачимо їхнє поверхове мислення. Для них Тарас Шевченко — це симулякр того ж рівня, як і СРСР — симулякр для ностальгуючих росіян. Те і те стало поверховим символом, міфом.

Але давайте поглянемо на справжнього Шевченка. З ким він водився, що пропонував, які ідеали мав? Як ставився до росіян? Мені тут відразу дзеркальні шовіністи процитують слова Шевченка з «Катерини» про «не любіться з москалями». Таке поверхове трактування та виривання з контексту — черговий доказ тупості націонал-щовіністів. Насправді, Шевченко в «Катерині» пише лише про солдат Російської імперії, а не про всіх жителів Російської імперії. Шевченко був (страшна правда для вас, нелюбі націонал-шовіністи) більше «лівим». Він товаришував з відомим російським соціалістом-народником Чернишевським. Шевченко (боже мій!) був за класову боротьбу селянства проти панів — тогочасних капіталістів. Ось вам одна цитата, яка чудово все демонструє: «В доме Чернышевских, в редакции “Современника” конца 50-х годов Шевченко чувствовал себя свободно и легко; он был в кругу своих. Здесь с сердечным волнением, пониманием и интересом слушали его стихотворения, которые он читал с неподражаемым мастерством. Здесь можно было открыто поговорить о народных восстаниях, о прошлом и будущем страны, обсудить выступления против крепостников, либералов. Безусловно, в центре внимания бесед Чернышевского и Шевченко — вопросы единения сил в борьбе против царизма, вопросы боевой дружбы демократических кругов всех народов царской империи. Ольга Сократовна не раз упоминала, как дороги были для Николая Гавриловича стремления Шевченко объединить русских, украинцев, поляков, грузин на борьбу с самодержавием, за демократическую Россию. Историческое воссоединение Украины с Россией было в равной мере дорого и для Чернышевского и для Шевченко. Но главное — это борьба за свержение царизма, пропаганда идей крестьянской революции. Идея “топора”, как символа крестьянской революции, была общим лозунгом революционных демократов 50-60-х годов. У Шевченко образ топора зародился еще в отроческие годы, когда дед учил расправляться с панами; убеждение это окрепло в 40-х годах, в огне крестьянских бунтов. Вся поэтическая деятельность Шевченко от “Гайдамаків” до “Я не нездужаю, нівроку” — яркий пример призыва к топору — к справедливой расправе с угнетателями народа. Тщетны надежды на готовящуюся царскую “крестьянскую реформу”; ложь и обман кроются в слащавых посулах либеральствующих господ! Долгожданная свобода может быть осуществлена только силами народа, “громади”, только в результате крестьянской революции, насильственного свержения дворянско-крепостнического строя, самодержавия. В этом глубоко и непоколебимо был убежден Шевченко, в этом его братски поддерживал Чернышевский, руководящее ядро “Современника” — Добролюбов, Михайлов, Курочкин — друзья и соратники украинского поэта» [9]. Революція? Класова боротьба пригнічених експлуатацією мас (селянства) проти експлуататорів — панів? Об’єднання з росіянами? Товаришування з російськими соціалістами? Це точно «наш Шевченко»? Це якийсь «лівак»! Такого не може бути!

А ні, може, нелюбі націонал-шовіністи. Ви просто продукт нашої сучасної освіти, де на уроках літератури вам триста разів повторять про те, що вони «боролися за свободу українського народу», але при цьому детальніше не стануть розповідати як саме вони боролися, яка була їхня боротьба саме за ідеологією. Саме тому багато українців не знають, забувають і не звертають уваги на те, що Леся Українка, Іван Франко, Михайло Драгоманів, Ольга Кобилянська, Володимир Винниченко, Володимир Сосюра, Наталія Романович-Ткаченко (ну, її «любителі всього українського і літератури» взагалі не знають) були соціалістами. Власне, у Владислава Стародубцева недавно вийшла стаття, яка якраз присвячена питанню про те, як і чому «забуваються» ліві теми й постатті в офіційній історії України. Раджу прочитати [10]. А також статтю «Між Драгомановим і Марксом. Політичне життя Лесі Українки» [11].

Крім того, я пропоную націонал-шовіністам, якщо вони справді поважають свого «національного кумира» Тараса Шевченка, якщо вони справді вважають його своїм ідейним орієнтиром, піти його шляхом — проявляти солідарність, підтримувати та об’єднуватися з росіянами та іншими народами. Але не просто з ними. А як Шевченко — з революційно-демократичними колами. Сьогодні ми — це «Шевченко». А наш «Чернишевський» — це «Бойова організація анархо-комуністів» [12], «Чорний міст» [13], «чорний журнал | chzh» [14], «Бункер радикала» [15], «Демократична асоціація народів» та інші [16]. Всі ці перечисленні організації, де деякі з них — це партизани (які вже ведуть партизанську діяльність проти путінської влади в РФ), підтримують супротив українців, вони за перемогу України, за розпад РФ і за утворення багатьох незалежних регіональних республік. І всі вони з Російської Федерації. І всі вони солідарні з нами. То давайте не будемо ненавидіти їх просто тому що вони пишуть російською. Шевченко не зневажав Чернишевського за те, що він говорив російською. Вони двоє мали однакову інтернаціоналістичну ціль — звільнення всіх пригнічених експлуатацією мас від панів — капіталістів. Шевченко і Чернишевський закликали народи повставати, щоб зруйнувати Російську імперію. Сьогодні самі свідомі представники поневолених народів знову закликають зруйнувати Російську імперію — Російську «Федерацію». Будьмо як Шевченко — інтернаціоналістами. І підтримаємо лівих регіоналістів і партизанів-анархістів, які також вносять свій важливий вклад у більш вільне майбутнє не тільки України, но і багатьох інших людей.

Хай живе вільна від капіталізму, будь-якого шовінізму, імперіалізму (російського, західного чи будь-якого іншого), нерівності, бідності та взагалі будь-якої дискримінації та панування людини над людиною Україна. Хай живе соціалістична Україна. Націонал-шовіністи, запам’ятайте слова Івана Франка про те чого прагне соціалізм: «Соціалізм прагне до ліквідації всякого панування над людьми, всякої влади людини над людиною» [17]. Запам’ятайте яким має бути майбутнє України та всіх інших людей на планеті Земля: «Майбутній устрій, отже, буде базуватися на як найширшім самоуправлінні общин, повітів і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що ґрунтується на солідарності інтересів…Девізом найвищої історичної еволюції буде: солідарність і свобода» [18]. Так казав не Заратустра… Так писав Франко. Того бажав і великий Драгоманів.

Посилання:

1. Фрідріх Ніцше. «По той бік добра і зла. Генеалогія моралі». Пер. з нім. А. Онишко. — Львів: Літопис, 2002. — 320 с. С. 71.

2. Див. детальніше статтю про поняття в Вікіпедії. URL: https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B8%D1%81%D0%BA%D1%83%D1%80%D1%81

3. Раджу подивитися коротке, але інформативне відео від організації «Соціальний Рух» про те що таке імперіалізм. URL: https://www.youtube.com/watch?v=8mM3Ojmcn_g

4. Посилання на новину: https://t.me/live_pravda/8815

5. Там же.

6. Слово «публіка» тут вживається в більш ібсеновському значенні «тупої та неосвіченої середньокласової богеми, інтелігенції і т.д.»: «Ибсен противопоставляет “публику”, то есть в основном буржуазный контингент посетителей театра в больших городах, и народ, то есть широкие демократические массы, в первую очередь крестьянские. Его важнейшее требование состоит в том, чтобы театр служил именно народу. Про буржуазную публику он говорит с презрением. Он обвиняет се в отсутствии настоящего эстетического вкуса, в интересе лишь к внешнему, “фотографическому” искусству, в предрассудках и в стремлении хвастаться своей “образованностью”, хотя на самом деле она тупа и невежественна. Вместе с тем, Ибсен требует от драматурга уважения к зрителю, доверия к его поэтическому чутью» (Ибсен Генрик. Собрание сочинений в 4-х томах. Том 4. Государственное издательство «Искусство», г. Москва, 1958 г. С. 737).

7. Посилання на пост, де розповідається про Бельгію: https://t.me/zapiski_gortsa/275

8. Артур Шопенгауэр. «Афоризмы житейской мудрости», с 86-87. URL: https://staff.tiiame.uz/storage/users/413/books/d7RfJG2VRkJrZW2d3gJn1pSxOMeHHZCLgFdWoAKj.pdf

9. Н.М. Чернышевская. «Н.Г. Чернышевский и Т.Г. Шевченко». Изд. художественной литературы «Дніпро», 1978 г., с. 45-47.

10. Vladyslav Starodubtsev. «Remembrance done wrong. Patriotic narratives, Left-wing history and constructed imageries of Ukrainian national remembrance policies». URL: https://cultures-of-remembrance.com/en/essays/remembrance-done-wrong/

11. Михайло Лях. «Між Драгомановим і Марксом. Політичне життя Лесі Українки». URL: https://commons.com.ua/ru/mizh-dragomanovim-i-marksom-politichne-zhittya-lesi-ukrayinki/

12. Канал «Боевая Организация Анархо-Коммунистов»: https://t.me/boakom

13. Канал «РПД “Чёрный мост”»: https://t.me/blackbridge

14. Канал «чёрный журнал | chzh»: https://t.me/chzhurnal

15. Канал «Демократическая Ассоциация Народов (ДАН)»: https://t.me/sul_jul

16. Канал «Бункер радикала»: https://t.me/BynkerRadikala1918

17. Іван Франко. «Програма галицьких соціалістів». URL: http://litmisto.org.ua/?p=9605

18. Там же.