2025.

Голос у голові, знаєш, він не заткнеться ніяк. Каже: "Валік, ти пиздець, ти ж знав, що так буде, і шо ти тут сидиш, як мудак?" А я сижу. Бо куди пиздець бігти? Херсон — це ж не просто місто, це як капкан, знаєш, клац — і ти вже не вирвешся. З 22-го, коли ці суки зайшли, я думав — ну, пересиджу, пережду, як всі. Ага, пиздець переждеш. Вони ж не просто танки пригнали, вони в душу лізуть. У кожну шпарину. Я ж не герой, блін. Я не з тих, шо з коктейлями Молотова на блокпостах. Я просто Валік, шо любив на Арєстанкє пивко пити з пацанами, шашличок там, потриндіти за шмотки, за серіали. А ще я — ну, та, педик, як тут кажуть. Ну, не педик прям, я ж не в рожевій спідниці ходжу, але люблю пацанів, а не тьолок. І шо? Кому воно заважало? Мені норм, пацанам моїм норм, мамі моїй — ну, вона спочатку верещала, але потім звикла, бо я ж син єдиний, куди їй діватись. А тут ці русняві підори прийшли, і я став не просто Валік, а "враг народа", блін. Бо я не в їхній "скрєпний" формат вписуюсь. Сиджу отак, як зараз, в хаті. Світла нема, газу нема, води — ну, як повезе. Вчора був "день водички", прикинь, піввідра набрав, бо сусідка Лідка сказала, шо цистерна стоїть на куті. Побіг, як собака на кістку, стою в черзі, а там ці, в камуфляжі, ходять, пиздець які пихаті, ніби царі. Один мені в очі зиркнув — я чуть не обосрався. Думаю: "Всьо, Валік, пиздець тобі, зараз спитають доки, а в тебе ж телефон не чищений, там і фотки з хлопцем, і переписка в тєлєзі, і всяке". Але ні, пройшов повз. А я стою, в руках відро, а в голові — "бля, добре, шо не спитав". Знаєш, я ж не кричу на кожному куті, шо я гей. Тут і до війни не дуже кричали, бо Херсон — це тобі не Київ, не Прайд з прапорцями. Але я жив собі, тихо, спокійно. Був у мене Саньок, ми з ним півтора року тусувалися. Він з Шуменського, робив на заводі, норм пацан, без понтів. Ми вдвох хату знімали на Тавріку, маленька така, зате своя. А потім — бац, і війна. І Саньок каже: "Валік, я піду воювати". Я йому: "Ти шо, дурний?" А він: "Не дурний, просто так треба". І пішов. А я лишився. Бо я, блін, боюсь. Я не вмію стрілять, я навіть в армії не був, в мене плоскостопість і шо там ще, зір хуйовий. А він пішов. І пропав. Вже два роки — ні слуху, ні духу. Може, в полоні, може, в землі. А я тут, і мені сниться, як він приходить і каже: "Валік, ти мудак, шо не пішов зі мною". А куди я піду? Тут же пиздець кругом. На вулиці — комендантська, ці гандони з автоматами, шмонають всіх. Сусід, Вітька, казав, шо бачив, як пацана одного прямо біля дому замочили, бо той шось не то ляпнув. А я ж не пацан з кулаками, я — Валік, шо в "Епіцентрі" шпалери продавав до війни. Мені шо, йти на них з рулоном "флізелінових"? Смішно, блін. А плакать не смішно. Сиджу отак, дивлюсь на цю фотку. Ми з Саньком на Дніпрі, ще в 21-му. Сонце, вода, він сміється, я йому пиво подаю. А зараз — шо? За вікном — сірість, дим, іноді гупне так, шо шибки дрижать. А я думаю: "Бля, Валік, ти ж не найгірший чувак, шо ти тут робиш?" А шо я можу? Виїхать? Та куди? Через блокпости? Без бабла, без зв’язків, з моєю пикою, шо аж кричить "я не з ваших"? Мене ж там або в окоп закопають, або в "підвал" засунуть, де ці суки людей тримають. Чув, шо там пацанів ґвалтують, б’ють, питають: "Ти за Україну чи за нас?" А я за кого? Я за себе, блін, за Санька, за маму, шо десь в селі сидить і думає, чи я живий. Тут всі мовчать. Всі. Сусіди — Лідка, Вітька, баба Ніна — всі заткнулись, ніби язики проглотили. Бо знають: скажеш шось не то — і пиздець. А я мовчу, бо боюсь. І не мовчу, бо в голові — пиздець який крик. Я ж не хочу їхньої "русской весни", їхніх триколорів, їхньої "моралі". Я хочу Санька, пиво на набережній, шашлик і шоб ніхто не ліз у моє життя. А вони лізуть. Лізуть, як таргани, в кожну щілину. Іноді думаю — а шо, якби я був не такий? Якби я тьолок любив, а не пацанів? Може, легше б було? Та нє, хуйня це все. Вони б все одно мене ненавиділи, бо я не кричу "Путін — красавчик", не махаю їхнім ганчір’ям. Я для них — чужий. І гей я, чи не гей — їм пох, вони просто хочуть, шоб я або згинув, або став їхнім. А я не хочу ні того, ні того. Я просто хочу жить. Світло мигне — і я аж підскакую. Думаю: "Ну все, прийшли". А це просто вітер, чи шо там. Серце колотить, як в зайця. І я сижу, тримаю цю фотку, і думаю: "Саньок, блін, якби ти знав, як я тут без тебе хуйово". А він не знає. І не дізнається, мабуть. Бо я тут, а він — хуй зна де. А за вікном — тиша. Така, шо аж в вухах дзвенить. І я шепочу сам собі: "Валік, тримайся, блін, тримайся". Бо шо ще робити? Помирать? Та нє, я ще поживу. Хоч і хуйово, хоч і страшно, але поживу. Бо я — Валік. І я ще не здох. Знаєш, буває, сидиш отак, і здається, шо ти вже не людина, а шось таке — тінь, привид, блін. От сижу я, дивлюсь на стіну, а там дірки від куль — ще з того дня, як вони в хату до Вітьки ломились. Чув, як він кричав, як меблі гупали, а потім — тишина. І все, нема Вітьки. А я сиджу і думаю: "Бля, Валік, а якби це до тебе?" І серце — тук-тук-тук, ніби зараз вискочить. А шо я можу? Двері забарикадувать? Та вони їх виб’ють з одного удару, ці гандони здорові, як бики. Тут же не життя, а виживання, прикинь. От як у фільмах про зомбі, тільки зомбі — це не мертвяки, а ці, з автоматами. Ходять, шмонають, забирають шо хочуть. У Лідки курку з сараю спиздили, а вона ж кричала на всю вулицю: "Суки, шоб ви подавились!" А я стою за шторою, дивлюсь, і думаю: "Лідка, блін, заткнись, бо й тебе заберуть". І забрали б, але, видно, курка важливіша була. А я мовчу. Бо я, блін, боюсь. Отак сидиш, і кожен шорох — як ніж у спину. Думаєш: "Це за мною? Чи просто собака десь гавкнула?" І сидиш, ждеш, шо буде. А вчора був пиздець. Прийшов до мене пацан один, Серьога, з сусіднього двору. Каже: "Валік, треба хліба дістати, ходять чутки, шо гуманітарка приїхала". Ну, я ж не мудак, кажу: "Пойдем". І пішли ми, через двори, через городи, бо на центральних вулицях ці козли з "ДНР" стоять, питають доки, а в мене ж паспорт, де прописка херсонська, а не їхня хуйня "республіканська". І от ми йдем, а він мені шепоче: "Валік, ти чув, шо вони пацанів забирають на "перевиховання"?" Я кажу: "Шо за хуйня?" А він: "Ну, типа, як дізнаються, шо ти не по їхніх "скрєпах", то пиздець — або в підвал, або на передок, копать окопи". І я йду, а в голові — "бля, а я ж точно не по їхніх скрєпах". І ноги тремтять, але йду, бо хліба ж нема, а жрать шось треба. Дійшли ми до того місця, де гуманітарку роздавали. Черга — пиздець, чоловік двадцять, бабки, діди, діти малі плачуть. І ці, в камуфляжі, ходять, як пани, типу "ми вам добро робимо". А в ящиках — хуйня якась, крупа гнила да консерви просрочені. Але беруть, бо вибір який? Я стою, тримаю пакет, а Серьога мені шепче: "Валік, не пиздець, а цирк". А я киваю, бо реально цирк — стоїш, як собака, ждеш, шоб тобі кинули кістку, а вони ще й ржуть: "Смотри, как хохлы за жратвой побираются". І я думаю: "Суки, це ж ви нас до такого довели". Але мовчу. Бо скажи шось — і пиздець тобі, Валік. Приніс я ту крупу додому, сиджу, варю її на буржуйці, бо газу ж нема. Вонь — пиздець, але жру, бо шлунок вже до кісток присох. І думаю: "Бля, Саньок би мене зараз пожалів". Він же умів шось смачне з нічого зварганить — картопля, цибуля, шмат сала, і вже пахне, як в ресторані. А я сиджу, жую цю хуйню, і сльози котяться. Не від крупи, а від того, шо я один. Один, блін, в цій сірій дірі, де ніхто не знає, чи доживеш до завтра. А ще ці суки радіо своє врубують на всю вулицю. "Россия — великая страна, победа будет за нами". І я слухаю, і думаю: "Яка, в пиздець, победа? Ви ж нас в могилу загнали". А вони все талдичать про "денацифікацію". І я ржу, сам з себе, бо думаю: "Бля, я ж гей, я шо, нацист? Чи я для вас просто "неправильний"?" І смішно, і страшно, бо я ж знаю — для них я не людина. Я — шось, шо треба "виправить" або знищить. Іноді згадую, як ми з Саньком мріяли. Отак сиділи, пили пиво, і він казав: "Валік, поїдем колись у Європу, там нормально до таких, як ми, ставляться". А я йому: "Та ну, куди ми поїдем? В нас і тут норм". А він: "Нє, Валік, там свобода". І я сміявся, бо думав — шо мені та Європа, мені й тут добре. А зараз думаю — може, він правий був? Може, треба було валить, поки можна? А тепер — пізно. Тепер я тут, в цій клітці, де замість свободи — автомат в рило. А вчора вночі снився сон. Саньок стоїть, весь у багні, і каже: "Валік, вставай, пішли". Я питаю: "Куди?" А він: "Туди, де нас не дістануть". І я прокидаюсь, а в хаті холодно, аж зуби клацають. І думаю: "Саньок, блін, якби ж я знав, куди йти". А йти нікуди. Тільки сидіти, ждати, слухать, як десь гупає, і молиться, шоб не сюди. Тут всі моляться, прикинь. Баба Ніна, шо з другого поверху, казала: "Валік, молись, Бог нас спасе". А я їй: "Та шо той Бог, бабо Ніна? Де він був, коли Санька забрали? Коли Вітьку замєлі?" А вона махає руками: "Не гріши, Валік". А я не грішу, я просто злий. Злий, шо нас кинули, шо я тут, як щур у норі, і ніхто не прийде. Ні Бог, ні ЗСУ, ні Саньок. Ніхто. А за вікном — знову тиша. Така, шо аж в голові гудить. І я сиджу, тримаю цю фотку, і шепочу: "Саньок, блін, якби ти знав, як я тут без тебе". А потім думаю: "Може, він знає? Може, дивиться звідкись?" І від цієї думки аж мороз по спині. Бо я ж не знаю, де він. І чи є він взагалі. Але я ще тримаюсь. Бо я — Валік. І я ще не здох. Хоч і страшно, хоч і хуйово, але я ще дихаю. І фотку цю тримаю, ніби вона мене тримає. І шепочу: "Тримайся, Валік, тримайся". Бо шо ще робити? Тільки жить. Хоч якось, але жить. От знаєш, шо найгірше? Шо ти звикаєш. Отак, блін, сидиш день за днем, і вже не скачеш від кожного звуку, як заєць. Ну, гупнуло десь — і пох, ну, крикнув хтось — та й хуй з ним. І я думаю: "Валік, ти шо, вже змирився?" А шо мені ще робить? Вискочить на вулицю, кричать: "Гандони, забирайтесь звідси!"? Та мене за секунду пристрелять, і навіть ніхто не згадає, шо я був. Отак і звикаєш — до темряви, до голоду, до того, шо в хаті пахне пліснявою, бо води нема, шоб хоч шось прибрать. А вчора, прикинь, пішов я до колонки — ну, шоб хоч трошки води набрать. І стою, а поруч баба якась, стара, вся в хустці, і шепче мені: "Синок, ти чув, шо наших скоро вигонять?" Я їй: "Звідки знаєте?" А вона: "Та чула, шо ЗСУ вже недалеко". І я стою, тримаю це відро, а в голові — пиздець, надія якась шевельнулась, ніби мурашка по спині. А потім думаю: "Та шо ти, Валік, яка ЗСУ? Ти ж тут сидиш два роки, і де вони?" А баба та шепче далі: "Молись, синок, молись". А я їй чуть не ляпнув: "Та пішли ви з тим молінням", але стримався, бо шо вона винна? Вона ж тоже тут, як я, в цій сраній дірі. А повернувся я додому, сів, і думаю: "А шо, як правда?" І отак слухаю вітер за вікном, і здається, шо в тому гудінні шось є — може, танки, може, наші? І серце — тук-тук-тук, аж в горлі стоїть. А потім — тиша. І я собі: "Ну от, Валік, опять ти дурний, опять собі напридумував". Бо я ж знаю — тут ніхто не прийде. Ми для всіх — як прокажені, ніби нас списали. І я сиджу, дивлюсь на цю фотку, і думаю: "Саньок, блін, якби ти був, ти б сказав, шо я мудак, шо сиджу і жду". А я жду. Бо шо ще? А ще ці суки з їхніми "правилами". Прийшов до мене позавчора чувак один, з їхніх, "комендатура", типа. Каже: "Ты, Валера, шо тут один сидиш?" Я йому: "Валік я, а не Валера". А він: "Да пох, шо один?" Я кажу: "А шо, нельзя?" А він зиркає по хаті, бачить шмотки розкидані, фотку цю на столі, і каже: "Ты смотри, шоб тихо було, а то знаем мы вас, хохлов, в подвалах сидите, радистов прикриваете". І я чуть не заржав, бо думаю: "Бля, я ж не радист, я шпалери клеїв до війни". Але мовчу, киваю, бо знаю — скажу шось не то, і пиздець мені. А він пішов, а я сижу, і аж трусить від злості. Бо вони ж думають, шо ми всі тут — вороги. А я не ворог, я просто Валік, шо хоче жить. А потім згадую, як ми з Саньком сміялись. Отак сиділи, він мені анекдот розказував, тупий, про те, як мужик п’яний в сарай заліз і з козою спав. І я ржав, аж живіт болів. А зараз сижу, і думаю: "Бля, я ж давно не сміявся". І пробую — отак, сам до себе, "ха-ха", а звучить, як собака гавкає. І я розумію, шо сміх мій десь здох, як і все тут. І фотку тримаю, і шепочу: "Саньок, блін, шо ж це за життя таке?" А ще ці гандони вчора по вулиці гнали, кричали шось про "перемогу". І я дивлюсь у вікно, а там пацанчик малий, років десять, біжить за ними, кричить: "Дядя, дайте хліба!" А вони йому — раз, прикладом по спині, і дальше поїхали. І я думаю: "Суки, ви ж за нього, типа, воюєте, за "русский мир", а самі його ж і пиздите". І аж зуби стискаю, бо шо я можу? Вийти, крикнуть: "Гандони, шо ви робите?" І шо? Мене тоже прикладом? Чи кулею в лоб? І я сижу, і мовчу, і ненавиджу себе за це мовчання. А потім згадую, як Саньок казав: "Валік, ти сильний, ти виждеш". І я думаю: "Шо ти пиздиш, Саньок, яка сила?" Я ж не сильний, я просто боюсь меньше, ніж інші. Бо якби я боявся по-справжньому, я б давно або здох, або здався. А я ще тримаюсь. Хуйово, криво, але тримаюсь. Бо я ж не хочу, шоб ці суки раділи, шо я здох. Я хочу жить, шоб хоч колись сказать: "А я вижив, гандони, а ви де?" А за вікном — знову гул. І я слухаю, і думаю: "Може, це наші?" І серце — тук-тук-тук, і я шепочу: "Ну давай, хлопці, ну хоть шось". А потім — тиша. І я розумію, шо це, мабуть, їхні машини, а не наші. І я сижу, і фотку цю тримаю, і думаю: "Саньок, якби ти знав, як я тут без тебе". А потім думаю: "А може, ти знаєш?" І від цієї думки аж мороз по шкірі, бо я ж не знаю, де ти, Саньок. І чи є ти. Але я ще дихаю. Отак, важко, з хрипом, але дихаю. І фотку тримаю, і шепочу: "Тримайся, Валік, тримайся". Бо шо мені ще? Тільки жить. Хоть якось, хоть на зло їм, але жить. Бо я — Валік. І я ще не здох. І не здамся. Поки дихаю — не здамся. От знаєш, шо пиздець? Шо ти вже не пам’ятаєш, як воно — жить нормально. Отак сидиш, і думаєш: "Бля, а коли я востаннє спав, шоб не просипаться від кожного шороху?" І не згадаєш. Бо тут спиш, як собака — одним оком, одним вухом, ждеш, шо або гупне, або ломляться в двері. І я думаю: "Валік, ти шо, вже й не людина, а шось таке, шо просто дихає?" А шо я можу? Лягти, заснуть по-людськи? Та хуй там, бо вчора вночі гупнуло так, шо я аж з тапчана звалився, думав — усе, прилетіло. А виявилось — просто машина їхня, чи шо там, газанула десь на куті. І я лежу на підлозі, серце молотить, і думаю: "Бля, Валік, ти вже навіть від машини обсираєшся". А потім згадую, як ми з Саньком жили. Отак сиділи в хаті, він мені шось готував, я йому пиздів шось про роботу, про те, як шеф в "Епіцентрі" верещав, шо я мало шпалер продав. І ми ржали, бо нам пох було на той "Епіцентр", на той шефів голос. А зараз я сижу, і думаю: "Бля, я б зараз тому шефу ноги цілував, шоб тільки вернути той день". Бо тоді я хоть знав, шо завтра буде — встану, піду на роботу, потринджу з пацанами, ввечері з Саньком пивко поп’ю. А зараз шо? Завтра — це або живеш, або ні. І все. І я сижу, і дивлюсь на цю фотку, і шепочу: "Саньок, якби ти знав, шо я тут без тебе в цьому лайні". А вчора був пиздець, прикинь. Пішов я до Лідки, бо вона казала, шо в неї картопля є, типа поділиться. Приходжу, а вона сидить, вся біла, як стіна, і шепче: "Валік, вони Вітькину хату спалили". Я кажу: "Як спалили?" А вона: "Просто прийшли, облили шось бензином, і все". І я стою, і думаю: "Бля, за шо?" А Лідка каже: "Казали, шо він наводчик був". І я розумію, шо пиздець, бо Вітька ж просто чувак був, шо горілку гнав у себе в сараї, який наводчик? Але їм пох, їм треба шось спалить, шоб всі боялись. І я вертаюсь додому, і думаю: "А якби це моя хата?" І аж мороз по спині, бо в мене ж тут все — фотка ця, шмотки, буржуйка, шо я з бочки зварив. І я сижу, і тримаю двері, ніби так їх зупиню, якщо прийдуть. А ще ці гандони вчора по вулиці ходили, кричали шось про "референдум". Типа, "голосуйте, хохлы, за Россию". І я дивлюсь через штору, а там люди стоять, похнюплені, ніби на похороні. І я розумію, шо ніхто не хоче, але всі підуть, бо знають — не підеш, і пиздець тобі. І я думаю: "Бля, Валік, а ти підеш?" І сам собі: "Та куди я піду, в мене ж паспорт, шо для них як червона ганчірка". І сижу, і думаю: "А шо, як прийдуть за мною?" І аж руки трусяться, бо я ж не воїн, я шпалери клеїв, блін, я не вмію з ними боротись. А потім згадую, як Саньок казав: "Валік, ти не здавайся, ти ж впертий, як баран". І я ржу, сам до себе, бо думаю: "Саньок, баран тут ти був, шо пішов воювать". А потім плачу, бо розумію — він не баран, він просто вірив. А я не вірю. Я просто сижу, жду, слухаю, як вітер гуде, і думаю: "Може, це все сон?" Але ні, не сон. Бо я щипаю себе, і болить, і фотка ця в руках, і вона реальна, і я реальний, і пиздець кругом реальний. А ще чув, шо десь на околиці пацани наші підірвали їхню машину. І я думаю: "От молодці, хоть хтось їм пиздець робить". А потім страшно стає, бо знаю — вони ж за це мстять. І я сижу, і слухаю, і жду, шо зараз гупне, шо зараз прийдуть, шоб "покарать". І я шепочу: "Тільки не сюди, блін, тільки не до мене". І розумію, шо я мудак, бо думаю тільки про себе, а не про тих пацанів, шо підірвали. Але шо я можу? Я ж не герой, я Валік, шо просто хоче дожить. А за вікном — знову тиша. Така, шо аж в вухах дзвенить. І я сижу, і фотку цю піднімаю, і дивлюсь на Санька, і шепочу: "Саньок, якби ти знав, як я тут без тебе хуйово". А потім думаю: "А може, ти знаєш?" І від цієї думки аж серце стискає, бо я ж не знаю, де ти, і чи живий ти. І я тримаю цю фотку, і шепочу: "Тримайся, Валік, тримайся". Бо шо ще? Тільки жить. Хоть якось, хоть в цій дірі, але жить. Бо я — Валік. І я ще не здох. І не хочу здохнуть. Поки дихаю — не здохну. От знаєш, шо пиздець найстрашніше? Шо ти вже не знаєш, хто ти. Отак сидиш, і думаєш: "Валік, ти шо, ще людина, чи вже просто шось таке, шо дихає і жре, коли є шо?" Бо тут же не життя, а шось таке, ніби тебе засунули в коробку і сказали: "Живи, сука, як хочеш". І я сижу, і дивлюсь на стіну, а там тріщина, і вона ширшає, і я думаю: "Бля, скоро вся хата розвалиться, і я з нею". А шо я можу? Взять молоток, замазать? Та чим, блін, як ні цементу, ні грошей, ні сил? А вчора був день, коли я чуть не зірвався. Прийшла Лідка, вся в сльозах, каже: "Валік, вони мою внучку забрали". Я кажу: "Як забрали?" А вона: "Просто вломились, сказали, шо вона в тєлєзі шось писала про Україну, і все, забрали". І я стою, і думаю: "Бля, це ж малая, їй шістнадцять, шо вона могла написать?" А Лідка плаче, а я їй: "Лідка, та шо я можу?" І розумію, шо я мудак, бо реально нічо не можу. І вона пішла, а я сижу, і аж трясе, бо думаю: "А якби це до мене?" І фотку цю беру, і шепочу: "Саньок, блін, шо ж це за пиздець?" А потім згадую, як ми з ним гуляли. Отак, по набережній, сонце, люди кругом, і ніхто не знав, шо ми вдвох, шо ми не просто пацани, а шось більше. І нам пох було, шо думають, бо ми ж жили собі, тихо, спокійно. А зараз я сижу, і думаю: "Бля, якби я знав, шо так буде, я б його обняв тоді, прямо там, на виду у всіх". Але не обняв. Бо боявся, шо скажуть: "Педики". А зараз думаю: "Та хай би казали, шо хотіли, хоть би обняв". А тепер нема кого обнімать, і я сижу, і фотку цю тримаю, і вона холодна, як стіна. А ще ці гандони вчора по вулиці ходили, шукали шось. Я через штору зиркнув — вони в сусідній двір зайшли, чути було, як кричать, як шось б’ють. І я думаю: "Бля, шо вони хочуть?" А потім чую — пацана якогось тягнуть, кричить: "Я не винен!" І я розумію, шо він, мабуть, тоже не винен, як і Вітька, як і внучка Лідки. Але їм пох, вони просто беруть, бо можуть. І я сижу, і шепочу: "Тільки не сюди, блін, тільки не до мене". І сам себе ненавиджу, бо думаю тільки про себе, а не про того пацана. А потім згадую, як Саньок казав: "Валік, ти не бійся, ми разом все переживем". І я ржу, сам до себе, бо думаю: "Саньок, де ти, блін, шоб разом?" А потім плачу, бо розумію — він не вернеться. І я один, і фотка ця — все, шо в мене лишилось. І я дивлюсь на неї, і шепочу: "Саньок, якби ти знав, як я тут без тебе хуйово". А потім думаю: "А може, ти знаєш?" І від цієї думки аж мороз по спині, бо я ж не знаю, де ти, і чи є ти. А ще чув, шо десь на околиці наші б’ють. І я думаю: "От би дійшли сюда". І серце — тук-тук-тук, і я шепочу: "Ну давай, хлопці, ну хоть шось". Але потім тиша, і я розумію, шо це, мабуть, просто чутки, бо два роки чуток, а наших нема. І я сижу, і думаю: "Валік, ти дурний, шо ждеш?" Але жду. Бо шо ще? Сидіти, слухать, як гуде за вікном, і ждати, шо може, колись. А вчора вночі снилось, шо я тікаю. Біжу, ноги грузнуть, а за мною ці, з автоматами, кричать: "Стой, сука!" І я біжу, а потім падаю, і розумію, шо не встану. І прокидаюсь, а в хаті холодно, і я лежу, і думаю: "Бля, Валік, це ж не сон, це правда, тільки ти не біжиш". І я сижу, і фотку цю беру, і шепочу: "Саньок, я б утік, якби знав, куди". А куди? Через блокпости? Без бабла, без документів, з моєю пикою? Мене ж або в окоп, або в підвал, і пиздець. А за вікном — тиша. Така, шо аж в голові гудить. І я сижу, і дивлюсь на цю фотку, і шепочу: "Тримайся, Валік, тримайся". Бо шо ще? Тільки жить. Хоть якось, хоть в цій сраній дірі, але жить. Бо я — Валік. І я ще не здох. І не хочу здохнуть. Поки дихаю — не здохну. Хоть на зло їм, але буду жить. От знаєш, шо пиздець? Шо ти вже не чуєш себе. Отак сидиш, і думаєш: "Валік, ти шо, ще є, чи вже просто шось таке, шо шевелиться?" Бо тут же не життя, а шось таке, ніби тебе закопали, але забули землю зверху насипать. І я сижу, і дивлюсь на руки свої, а вони тремтять, і я думаю: "Бля, коли я востаннє їв нормально?" І не згадаєш, бо крупа ця гнила — це не їжа, це шось таке, шо просто шлунок дурить. А я жру, бо шо ще? Здохнуть від голоду? Та нє, я ще поживу, хоть і хуйово. А вчора був день, коли я чуть не зламався. Прийшла баба Ніна, вся в сльозах, каже: "Валік, вони мого кота зарубали". Я кажу: "Як зарубали?" А вона: "Просто взяли сокиру, і все, сказали, шо м’ясо треба". І я стою, і думаю: "Бля, це ж кіт, шо вони, з глузду з’їхали?" А потім розумію — їм пох, кіт, собака, людина, їм просто треба шось убить, шоб всі боялись. І я їй кажу: "Баба Ніна, та шо я можу?" І вона пішла, а я сижу, і аж трусить, бо думаю: "А якби це мене?" І фотку цю беру, і шепочу: "Саньок, блін, шо я тут роблю?" А потім згадую, як ми з ним дуріли. Отак сиділи, він мені шось співав, голос у нього хуйовий був, але смішно, і я ржав, аж сльози текли. А зараз я сижу, і думаю: "Бля, я б зараз усе віддав, шоб хоть раз ще так поржать". І пробую — отак, сам до себе, "ха-ха", а звучить, як кашель, і я розумію, шо сміх мій десь згнив, як і все тут. І фотку цю тримаю, і шепочу: "Саньок, якби ти знав, як я без тебе в цьому лайні". А ще ці суки вчора по двору гнали, кричали шось про "порядок". І я дивлюсь через штору, а там пацани малі, шо в футбол ганяли, розбіглись, як зайці, бо ці гандони з автоматами, а в одного ще й собака на цепу, здоровенна, аж зуби клацають. І я думаю: "Бля, шо ви робите, суки, це ж діти?" А потім чую — гуп, і крик, і розумію, шо когось догнали. І я сижу, і шепочу: "Тільки не сюди, блін, тільки не до мене". І сам себе ненавиджу, бо думаю тільки про себе, а не про тих малих. А потім згадую, як Саньок казав: "Валік, ти не здавайся, ти ж сильний". І я ржу, сам до себе, бо думаю: "Саньок, шо ти пиздиш, яка сила?" Я ж не сильний, я просто ще не здох. І плачу, бо розумію — він вірив у мене, а я не вірю. І я сижу, і фотку цю беру, і шепочу: "Саньок, якби ти знав, як я тут без тебе хуйово". А потім думаю: "А може, ти знаєш?" І від цієї думки аж мороз по шкірі, бо я ж не знаю, де ти, і чи є ти. А ще чув, шо десь наші наступають. І я думаю: "От би дійшли". І серце — тук-тук-тук, і я шепочу: "Ну давай, хлопці, ну будьте". Але потім тиша, і я розумію, шо це, мабуть, просто балачки, бо два роки балачок, а я ще тут. І я сижу, і думаю: "Валік, ти дурний, шо ждеш?" Але жду. Бо шо ще? Сидіти, слухать, як гуде за вікном, і ждати, шо може, колись. А вчора вночі снилось, шо я лечу. Отак, над Херсоном, над Дніпром, і все сіре внизу, а я лечу, і Саньок поруч, і сміється. І я прокидаюсь, а в хаті холодно, і я лежу, і думаю: "Бля, Валік, це ж не сон, це просто башка з глузду з’їжджає". І я сижу, і фотку цю тримаю, і шепочу: "Саньок, я б полетів, якби знав, як". А як? Тут же клітка, тут же пиздець кругом, і я в цій клітці, як щур. А за вікном — знову тиша. Така, шо аж в вухах дзвенить. Бля, я ж не розказував нікому, а зараз сижу, і воно саме лізе, ніби хтось ізсередини штовхає: "Валік, розкажи, шоб не здохло в тобі". І я згадую, як ми тоді, влітку, десь 21-й рік, сиділи вдома, жара пиздець, вікна настіж, а штори тріпотять, ніби живі. І Саньок, блін, без майки, весь мокрий від поту, стоїть біля плити, шось там смажить, картоплю, мабуть, а я сижу на дивані, пиво тримаю, і дивлюсь на нього, і думаю: "Бля, який же ти красивий, сука". І він обертається, сміється, каже: "Валік, шо ти витріщаєшся, як кіт на сметану?" А я йому: "Та ти, блін, як сметана, тільки гаряча". І він рже, а я відчуваю, шо в штанах уже тісно, бо він стоїть, весь такий, з цими руками сильними, з плечима, на яких піт блищить, і я думаю: "Валік, ти пиздець, шо ти собі дозволяєш?" Але він бачить, шо я не просто так дивлюсь, кидає ту сковорідку, шось там шипить, а йому пох, і йде до мене, повільно, ніби знає, шо я вже готовий. І от він сідає поруч, близько, так шо я чую, як він дихає, і пахне від нього — не парфумом, а ним самим, потом, теплом, і я шепочу: "Саньок, блін, шо ти робиш?" А він: "А шо ти хочеш, шоб я робив?" І я не встигаю сказать, бо він уже руками до мене, бере за шию, тягне до себе, і я відчуваю, як його губи на моїх, гарячі, солоні, і я пиздець, я пропав, бо це не просто поцілунок, а шось таке, шо аж в грудях пече. І я йому в губи шепочу: "Саньок, сука, ти мене вб’єш", а він сміється, тихо, і шепче: "Та ти сам мене вбиваєш". І я лізу нижче, і цілую його, там, де живіт, і нижче, і він аж здригнувся, і каже: "Валік, ти шо, дурний?" А я йому: "Та пох, Саньок, я хочу". І я беру його в рот, і він стогне, і я думаю: "Бля, я б усе віддав, шоб ти так стогнав завжди". І він мені в волосся руками лізе, і тягне, і я чую, як він дихає, і як я дихаю, і це шось таке, шо я чуть не кінчив від самого того, шо він мій. І він шепче: "Валік, давай, блін", і я даю, і чую, як він кінчає, і це пиздець, як гаряче, і я тоже не тримаюсь, і ми лежимо, і я чую, як він хрипить, і я хриплю, і це шось таке, шо я б усе віддав, шоб ще раз. І ми лежимо, і піт стікає, і диван мокрий, і він мені каже: "Валік, ти пиздець, знаєш?" А я йому: "Саньок, ти тоже пиздець, і я тебе люблю". І він сміється, і обнімає мене, і я чую, як серце його б’ється, і думаю: "Бля, це ж моє, це ж він". І ми лежимо, і я цілую його в шию, і він мене в губи. Як мене вчора занесло до тьоті Валі, шо на Бериславці живе, родичка моя, типу двоюрідна тітка, хуй її знає, як там по родству. І я ж знав, шо вона ватна, шо вона з першого дня кричала: "Русские пришли, нас спасут!", але думаю: "Треба зайти, може, хоч хліба дасть, бо в мене ж крупа та скінчилась". І я пішов, блін, через двори, через городи, шоб ці гандони з автоматами не спалили, і стучу в її двері, а в голові — "Валік, ти дурний, шо ти туди прешся?" І от вона відчиняє, тьотя Галя, в хустці, як завжди, і в халаті тому сраному, шо ще за Союзу носила, і зиркає на мене, ніби я їй борг приніс. І каже: "О, Валік, шо ти, живий ще?" А я стою, і думаю: "Бля, шо ти пиздиш, тьотя Валя, шо я, мав здохнуть?" Але мовчу, киваю, і кажу: "Та живий, тьотю, шо там у вас?" І вона мене пускає, і я заходжу, а в хаті — пиздець, триколор на стіні висить, маленький, але висить, і я думаю: "Ну все, Валік, ти попав". І вона мені: "Сідай, Валік, чаю дам". І я сідаю, а в неї на столі — чай, і шмат хліба, і я дивлюсь, і думаю: "Бля, звідки в неї хліб?" А вона бачить, шо я зиркаю, і каже: "Та це мені наші хлопці принесли". І я чуть не подавився тим чаєм, бо думаю: "Тьотя Галя, ти шо, сука, реально пішла на той їхній сраний референдум?" І я їй кажу: "Тьотю, ви шо, за цих гандонів голосували?" А вона зиркає на мене, і каже: "Валік, ти шо, дурний? Це ж наші, русские, вони нас від бандерівців спасли". І я сижу, і в голові — пиздець, аж кипить, і я думаю: "Тьотя Галя, ти шо, не бачиш, шо вони з нами роблять?" Але вона дальше пиздить: "Та шо ти знаєш, Валік, ти ж молодий, ти не пам’ятаєш, як в Союзі було добре, а ці ваші київські нас продали". І я дивлюсь на неї, і бачу — вона реально вірить, шо ці суки з автоматами — це "спасителі". І я кажу: "Тьотю, а шо, як Вітьку замєлі, це тоже спасіння?" А вона махає рукою: "Та Вітька сам винен, шось пиздів не то". І я розумію, шо пиздець, шо вона не просто ватна, вона їхня до кісток. І я сижу, і п’ю той чай, а він гіркий, як моє життя, і думаю: "Валік, шо ти тут робиш?" А вона дальше талдичить: "От бачиш, Валік, я за них проголосувала, і мені хліб принесли, і сало, а ви, шо проти, сидите голодні". І я чуть не луснув, і кажу: "Тьотю, та вони ж нам хати палять, людей забирають, внучку Лідки в підвал кинули, шо ви пиздите про спасіння?" А вона зиркає, і каже: "То Лідка сама винна, шо внучку не виховала, а ти, Валік, не пизди на наших, бо пожалієш". І я не витримав, кажу: "Тьотя Галя, а ти знаєш, шо через ваш "мир" мого Санька нема?" І вона затихла, зиркає на мене, і питає: "А шо з Саньком?" А я їй: "Пішов воювать, і пропав, і я не знаю, чи живий він". І вона мовчить, а потім: "Ну, то війна, Валік, шо ж ти хотів?" І я чуть не плюнув їй в рило. І я сижу, і дивлюсь на неї, і вона мені: "Валік, ти шо, злий на мене?" А я їй: "Та пох, тьотя Галя, шо з тебе взять?" І вона дальше пиздить: "Я ж хочу, шоб ти до нас переїхав, в село, там тихо, там їхні хлопці порядок тримають". І я думаю: "Бля, тьотя Галя, ти шо, хочеш, шоб я там з твоїми "хлопцями" в підвалі гнив?" Але мовчу, бо знаю — вона не пойме, в неї в голові "русский мир", і я для неї — просто дурний племінник, шо не вкурив щастя. І вона дістає з сумки шмат сала, кладе на стіл, і каже: "На, Валік, поїж, ти ж худий, як собака". І я дивлюсь на це сало, і думаю: "Тьотя Галя, ти думаєш, шо шмат сала мені Санька верне?" Але беру, бо жрать хочеться, і кажу: "Спасибі". А вона: "От бачиш, Валік, я ж про тебе дбаю". І я ржу, сам до себе, бо думаю: "Бля, тьотя Галя, ти б краще за голову свою дбала, а не за мене". І вона сидить, пиздить дальше, як в селі їхні "казаки" ходять, як бабки радіють, шо "хохлів погнали", і я слухаю, і думаю: "Тьотя Галя, ти шо, не бачиш, шо я тут один, шо я без нього, шо я чуть не здох від цього вашого "спасіння"?" І я не витримав, кажу: "Тьотя Галя, а ти знаєш, шо я гей?" І вона затихла, зиркає на мене, як на привида, і каже: "Шо ти верзеш, Валік?" А я їй: "Шо чула, я педик, і Саньок мій був, і я його любив". І вона аж відсунулась, і шепче: "Валік, ти шо, з глузду з’їхав?" А я їй: "Нє, тьотя Галя, це ти з глузду з’їхала, шо за цих уїбанів голосувала". Бля, Валік, а шо, якби я її за хустку ту ватну схопив, і прямо в рило їй — на, сука, получай за свій референдум!" І я уявляю, як вона стоїть, очі витріщила, а я їй: "Тьотя Галя, ти ж за Росію голосувала, шоб порядок був, ну шо, де твій порядок, сука?" І ржу, сам до себе, бо бачу, як вона б верещала, як свиня, а я б її за руку, і на вулицю, і кричу: "Ось тобі твій "русский мир", подивись, гандонко!" І я б її тягнув, через двір, де ці гандони з автоматами ходять, і кричав би: "Ось вона, хлопці, брала ваш триколор, махала, голосувала, беріть її, суку, в свій "порядок"!" І уявляю, як вона б сіпалась, хустка б злетіла, а я б ржав, і казав: "Тьотя Галя, шо, не хочеш до своїх "казачків"? А шо ж ти їх сюди кликала?" І я б її штовхнув, прямо в грязюку, шоб мордою вляпалась, і кричав: "На, сука, жери свій "мир", шо ти нам принесла!" І вона б верещала, а я б стояв, і ржав, і думав: "Бля, Саньок, бачив би ти, як я цю ватну дуру мочу". А потім я б її назад в хату затягнув, і сало те, шо вона принесла, їй би в рило засунув, і казав: "Жри, тьотя Галя, жри, це ж твій "русский мир", ти ж за нього голосувала!" І вона б давилась, а я б ржав, і штовхав би її, шоб на коліна впала, і кричав: "Молись, сука, своєму Путіну, шоб він тебе спас, бо я ж тебе зараз пиздець як ушатаю!" І я б її за коси, шо з-під хустки стирчать, і тягнув би по хаті, і кричав: "Ти ж за Санька мого голосувала, шоб його вбили, ну шо, сука, рада?" І вона б плакала, а я б не слухав, бо в мені все кипить, і я б її в кут загнав, і плюнув би в рило, і сказав: "От тобі, тьотя Галя, за твій референдум". А потім я б її до буржуйки підтягнув, і казав: "Дивись, сука, це мій газ, це мої пенсії, шо ти мені обіцяла!" І я б їй руку до заліза прижав, шоб обпеклась, і кричав: "Шо, тьотя Галя, гаряче? А я два роки так живу, бо ти, курва, за цих гандонів голосувала!" І вона б кричала, а я б ржав, і думав: "Бля, Валік, шо ти робиш?" Але не зупинявсь би, бо в мені все палає, і я б її ще раз штовхнув, і казав: "Ти ж мою маму продала, ти ж мене продала, ну шо, сука, довольна?" А потім я б її до вікна підтягнув, і кричав: "Дивись, тьотя Галя, дивись на свій "порядок"!" І я б шибку розбив, шоб вона побачила, як там сіро, як там дим, як там люди, як зомбі, ходять, і казав: "Це твоя Росія, сука, це твій мир!" І я б її за шию схопив, і притис до того вікна, шоб вона дихала тим димом, і кричав: "На, сука, нюхай, це ж ти нам таке життя зробила!" І вона б кашляла, а я б ржав, і думав: "Саньок, блін, це за тебе, шоб вона знала". Валік: Вітька, ти шо, знов горілку гнав, чи це я вже з глузду з’їхав? Вітька: Валік, я не Вітька, я твій дим, шо з буржуйки виліз. Ти ж мене топив носками, пам’ятаєш? Валік: Бля, шо ти верзеш? Я ж тебе бачив, тебе ж замєлі, чи спалили, чи шо там з тобою було? Вітька: Я не спалився, Валік, я розтікся. По стінах, по підлозі, в твою голову заліз. Ти ж мене кликав, коли фотку ту гладив. Валік: Я тебе не кликав, сука, я Санька кликав! Ти шо, Саньок, чи шо? Вітька: Я не Саньок, я тінь від нього. Він у землі, а я в диму. Ми вдвох тебе грієм, Валік, шоб ти не здох. Валік: Бля, Вітька, чи дим, чи хуй зна хто, ти шо, гониш? Я ж тебе знав, ти ж горілку мені носив, а тепер шо, ти привид? Вітька: Я не привид, я твій страх, шо в кутку сидить. Я ж бачу, як ти на двері зиркаєш, ждеш, шо гупне. А я не гупну, я тебе обійму, Валік, шоб ти не кричав. Валік: Та пішов ти, обійми свої в пиздець засунь! Я не хочу твій дим, я хочу Санька, шоб він мене обняв, а не ти, курва! Вітька: Саньок не обніме, Валік, він камінь, а я дим. Камінь важкий, а я легкий, я тебе до неба підніму, шоб ти не здох тут, як собака. Валік: Бля, Вітька, ти шо, хочеш мене задушить? Ти ж не дим, ти сморід, шо від їхніх танків лишився! Я тебе не хочу, я Санька хочу! Вітька: Ти Санька не дістанеш, Валік, він глибоко, а я тут. Я твій сусід, я твій дим, я твій крик, шо в горлі застряг. Давай, кричи, я тебе понесу. Валік: Та пішов ти, Вітька, чи дим, чи хуйня якась. Я не кричатиму, я сидітиму, я ждатиму, шоб Саньок вернувся, а ти вали звідси! Вітька: Я не піду, Валік, я в тобі. Ти ж мене вдихаєш, коли буржуйку топиш. Я тебе грію, я тебе тримаю, шоб ти не здох. Валік: От сижу я, і знаєш, шо пиздець? Шось гуде за вікном, ніби собака здохла, а дихає. Вітька, ти шо, воскрес, чи шо? Вітька: Валік, я не воскрес, я просто дірка в стіні. Ти ж бачив, як мене замєлі, а я тепер дихаю через шпарину, бо легені в мене згоріли. Валік: Бля, Вітька, ти шо, димом став? Я ж бачив, як твою хату спалили, а ти тут, очі, як фари, світиш. Шо ти хочеш, сука? Вітька: Я не хочу, Валік, я просто є. Ти ж мене кликав, коли фотку ту тримав, я чув, як ти шептав: "Вітька, де ти?" От я прийшов, але без ніг, бо ноги мої в попелі лишились. Валік: Ага, без ніг, прикинь, а я без Санька. Ти хоч дим, а я пустота, блін. Шо ти бачив, Вітька, коли тебе гасили? Вітька: Я бачив небо, Валік, але не синє, а чорне, як смола, і з нього лились руки, такі довгі, з автоматами, і душили мене, а я кричав, але рота не було, бо рот мій згорів. Валік: Пиздець, Вітька, це ж не небо, це їхні "казаки", шо тебе за горілку твою спалили. А я сижу, і думаю: "Бля, а якби я горілку гнав, мене б тоже так?" Вітька: Не знаю, Валік, може, й так, а може, й ні. Ти ж не горілку гониш, ти Санька свого гониш, по спогадах, а він не вертається, бо він не дим, він земля. Валік: Та заткнись, Вітька, шо ти пиздиш? Саньок не земля, він мій, він десь живий, я ж чую, як він дихає, коли я фотку тримаю! Чи це ти дихаєш, сука? Вітька: Може, я, а може, вітер. Ти ж не знаєш, Валік, де правда, а де пиздець. Я от дихаю, але легені мої в підвалі, а ти сидиш, і легені твої тут, а ти їх не чуєш. Валік: Бля, Вітька, шо ти верзеш? Я чую себе, я дихаю, я ще не здох! Але ти правий, я не знаю, де правда. Може, Саньок дим, як ти, а я просто дурний, шо жду. Вітька: Ти не дурний, Валік, ти просто в клітці, а я в попелі. Ми обидва не живі, але ти ще шевелишся, а я вже ні. Слухай вітер, Валік, він знає. Валік: Ей, Вітька, ти шо, бачив, як небо вчора горіло? Отак, ніби хтось фарбу розлив, червоно-синю, і воно текло прямо в нас на голову. Вітька: Валік, ти шо, з глузду з’їхав? То не небо, то корови летіли, я сам бачив, три штуки, з рогами, як антени, і гуділи, ніби трактор. Валік: Та шо ти пиздиш, які корови? Я ж бачив, як зірки падали, але не просто падали, а танцювали, отак, вальс, і кожна з них мала пику, як у того гандона з комендатури. Вітька: Нє, Валік, то не зірки, то риби були, здоровенні, як бочки, плавали в небі, і одна мені оком мигнула, типу "Вітька, пиздець тобі", а я стою, і думаю — шо за хуйня? Валік: Бля, Вітька, а я чув, як вітер співав, але не просто співав, а матюкався, отак, "йоб вашу мать", і я ржав, бо думаю — шо ж ти, вітер, такий злий? Вітька: А я бачив, як хата моя встала, ноги виросли, курячі, і побігла, прямо до Дніпра, а я кричу — "куди, сука?", а вона мені — "до Путіна на чай", і я чуть не здох від сміху. Валік: Та ну, Вітька, ти гониш, а я ж бачив, як тінь моя відірвалась від мене, і пішла, і казала: "Валік, я втомилась, поживу сама", і я стою, без тіні, і думаю — шо за пиздець? Вітька: А в мене кіт заговорив, прикинь, сидить, і каже: "Вітька, кидай горілку, бо я тебе з’їм", і я йому — "та пох, жри", а він зуби вишкірив, і я чуть не обосрався. Валік: Бля, Вітька, а я вчора Санька бачив, але не живого, а ніби з диму, стояв у куті, і каже: "Валік, танцюй", і я танцював, прямо в хаті, а він сміявся, і я плакав, бо знаю — його нема. Вітька: А я Лідку бачив, але вона не Лідка була, а дерево, і гілки шептали: "Вітька, бери сокиру", і я думаю — шо за хуйня, Лідка-дерево? І не взяв, бо страшно. Валік: Та шо ти пиздиш, Вітька, це все через їхній грьобаний дим, він в голову лізе, і я сижу, і думаю — шо я бачу, шо я чую, і шо я, блін, тут роблю? Вітька: Валік, це не дим, це їхні душі літають, я бачив, як вони з танків вилізли, і пішли, як привиди, і один мені в очі зиркнув, і я чуть не здох, бо очі — як дірки. Валік: Бля, Вітька, а я чув, як фотка моя заговорила, Саньок з неї шептав: "Валік, я в небі", і я дивлюсь, а там нікого, і я думаю — шо за пиздець, я дурний, чи шо? Вітька: А я чув, як земля гуділа, і казала: "Вітька, я вас всех з’їм", і я думаю — та пох, жри, тільки швидко, бо я вже заїбався тут сидіть. Валік: Та ну вас всіх, я сижу, і думаю — шо це за хуйня, небо горить, корови літають, Саньок з диму, і я один, і я кричу в голові — шо мені робить? І я беру цю фотку, і шепчу — Саньок, блін, якби ти знав, як я тут без тебе. І я сижу, і слухаю, як тиша гудить, і думаю — це не тиша, це пиздець якийсь, шо в вуха лізе, і я чуть не кричу, але мовчу, бо шо кричать, кому кричать? І я згадую, як ми з ним пили пиво, і він мені казав — Валік, ти не здавайся, а я ржав, і думав — шо здаватись, у нас же все норм. А зараз я сижу, і думаю — бля, Саньок, де ти, шо я тут один, і ці гандони кругом, і Вітька пиздить про корови, і я чуть не ржу, але плачу, бо це не смішно, це пиздець. І я сижу, і дивлюсь на цю фотку, і згадую, як він мене обнімав, і я чую, як серце моє б’ється, і думаю — бля, Валік, ти ще живий, ти ще дихаєш. І я шепчу — Саньок, якби ти знав, як я тут без тебе хуйово. І я сижу, і слухаю, як за вікном шось гуде, і думаю — може, це наші, а може, це їхні, а може, це просто башка моя гудить, бо я вже не знаю, шо правда, а шо ні. І я думаю — бля, Валік, тримайся, бо шо ще? І я сижу, і фотку цю тримаю, і шепчу — Саньок, я ще не здох, я ще тут. І я згадую, як ми з ним лежали, і піт стікав, і я думаю — бля, я б усе віддав, шоб ще раз, але нема його, і я один, і Вітька пиздить про котів, і я думаю — шо за хуйня кругом? І я сижу, і слухаю, як серце б’ється, і шепчу — тримайся, Валік, тримайся, бо шо ще делать, тільки жить, хоть якось, хоть в цьому пиздеці, але жить. І я думаю — Саньок, ти ж знаєш, шо я тебе не забув, і я сижу, і фотку цю тримаю, і шепчу — я ще тут, я ще дихаю, і я не здамся, хоть на зло всім цим гандонам, але не здамся. І я сижу, і слухаю, як тиша давить, і думаю — бля, Валік, ти ще живий, ти ще тут. Валік, блін, шо ти сидиш, давай ріж себе, шоб кров текла, шоб пиздець всім цим гандонам". І я беру той ніж, і приставляю до шиї, і дихаю, як собака, і думаю: "Ну давай, сука, ріж, шоб аж горло розвалилось, шоб усе тут залило, шоб ці бляді зайшли і охуїли, шо я не здався". І я тисну, і шкіра тріщить, і болить, як пиздець, і я ржу, бо думаю: "Бля, Валік, ти ж мудак, навіть здохнуть нормально не можеш". І я ріжу сильніше, і кров тече, тепла, липка, і я шепочу: "Саньок, блін, я йду до тебе, жди мене". І я ржу, і плачу, і тисну ніж, шоб аж кістка тріснула, шоб мозок вибухнув, шоб я здох тут, на цій підлозі, і шоб вони всі охуїли, шо я не їхній, шо я не здався. І я ріжу, і кров б’є, і я падаю, і думаю: "Ну все, Валік, пиздець тобі", але ніж тупий, і я ще дихаю, і я кричу: "Суки, шо ж ви зі мною зробили!" І я б’ю себе в груди, шоб серце зупинилось, шоб усе скінчилось, шоб не чути цього гулу за вікном, шоб не ждать, коли вони прийдуть. І я ржу, і кров тече, і я шепочу: "Саньок, я йду, я йду", але не йду, бо я ще живий, і я ненавиджу себе за це. І я лежу, і дивлюсь на стелю, а там плями, і я думаю: "Бля, Валік, шо ти робиш?" І я кидаю той ніж, і він гупає об підлогу, і я сижу, і кров капає, і я думаю: "Шо я, дурний, шо я роблю?" І я згадую, як ми з Саньком сиділи, і він мені казав: "Валік, ти не здавайся, ти ж сильний". І я ржу, бо думаю: "Саньок, шо ти пиздиш, я ж чуть себе не зарізав". І я беру фотку, і вона в крові, і я шепочу: "Саньок, блін, я не можу без тебе". І я думаю: "А шо, якби я не ніж, а шось інше?" І я уявляю, як би я мотузку взяв, з сараю, де Вітька горілку гнав, і повісився б, прямо тут, на люстрі, шоб вона хуйнула вниз, шоб я висів, як ганчірка, і шоб ці гандони зайшли і побачили, шо я не їхній, шо я здох, але не здався. І я ржу, бо думаю: "Бля, Валік, ти б висів, а вони б ржали, шо ти педик, шо ти слабак". І я плачу, бо знаю — я не слабак, я просто хочу, шоб це скінчилось. І я сижу, і кров тече, і я думаю: "А шо, якби я не різав, а душив себе?" І я беру шмотку, стару куртку, шо на буржуйку йшла, і намотую на шию, і тисну, шоб аж очі вилізли, шоб я захрипів, шоб я здох тут, на цій підлозі, і шоб ніхто не знав, шо я був. І я тисну, і дихать нема чим, і я думаю: "Ну все, Валік, пиздець тобі", але я відпускаю, бо руки тремтять, і я кричу: "Суки, шо ж я роблю!" І я сижу, і дивлюсь на цю фотку, і шепочу: "Саньок, я не можу, я не можу". І я думаю: "А шо, якби я в вікно вистрибнув?" І я уявляю, як би я розбігся, і хуйнув у шибку, і летів би вниз, з другого поверху, шоб башка розбилась, шоб кров по асфальту, шоб ці гандони побачили, шо я не їхній. І я ржу, бо думаю: "Бля, Валік, ти б упав, і все, і ніхто б не плакав". І я плачу, бо знаю — я не стрибну, я боюсь, я мудак. Валік: Вітька, блін, ти шо, живий? Я ж чув, шо тебе замєлі, шо хату твою спалили, шо ти вже десь в землі гниєш. Вітька: Валік, та шо ти пиздиш, я ж тут, бачиш, стою, тільки ноги в мене як з вати, і пальці димом пахнуть, ніби я сам себе підпалив. Валік: Та ну, Вітька, ти шо, привид? Я ж бачив, як дим над твоїм двором стояв, як Лідка верещала, шо тебе нема, а ти тут, і очі в тебе світяться, як фари від КамАЗа. Вітька: А може, Валік, це не очі, а дірки, шо в мені пробили, коли шукали правду, а я її в горілці сховав, і вона вигоріла разом з хатою, і я тепер ходжу, як пляшка без пробки. Валік: Бля, Вітька, не пизди мені мозги, я і так тут сижу, як дурень, нож до горла приставляв, шнуром душив себе, а ти мені про пляшки, шо ти взагалі хочеш? Вітька: Я хочу, Валік, шоб ти мене налив, бо в горлі сухо, як у степу, де замість трави колючки, а замість неба — дим, і я пити хочу, але вода в мене в легенях кипить. Валік: Та звідки в мене вода, Вітька, я сам піввідра три дні тягну, а ти про кипіння, ти шо, мертвий, чи шо, шо в тебе там кипить? Вітька: Мертвий, Валік, не мертвий, а шось таке, шо ходжу, а тіні нема, і я киплю, бо мене варили в підвалі, варили, шоб я сказав, де наші, а я пиздів, шо не знаю, і вони мені в рот лили окріп. Валік: Бля, Вітька, шо ти несеш, я ж тебе знав, ти горілку гнав, а не геройствував, шо ти там нашим здавать міг, ти ж навіть собаки своєї боявся, коли вона гавкала? Вітька: Собака, Валік, давно здохла, її з'їли, а я не здавав, я мовчав, але язика мені вирвали, і тепер я говорю, а він у мене в кишені лежить, шевелиться, як черв’як. Валік: Та ну тебе в сраку, Вітька, шо за хуйня, ти шо, реально без язика, а я тебе чую, чи це я вже з глузду з’їхав, шо з мертвяками пизджу? Вітька: Чуєш, Валік, бо я в тобі говорю, я ж в твоїй голові оселився, коли мене спалили, я в димі до тебе прилетів, і тепер я тут, і язика в кишені тримаю, шоб не забув. Валік: Бля, Вітька, ти шо, в мені? То шо, я сам з собою пизджу, а ти — це я, чи шо, шо за пиздець, я ж і так тут сижу, Санька згадую, а ти мені в башку лізеш? Вітька: Саньок твій, Валік, тоже в димі був, я його бачив, коли мене варили, він стояв, сміявся, і казав: "Вітька, скажи Валіку, шоб не здавався", а я не встиг, бо язик вирвали. Валік: Та шо ти пиздиш, Вітька, Саньок пропав, я ж два роки його не бачив, а ти мені тут про сміх, він би не сміявся, він би мене обняв, якби був, а ти — хуйня якась, а не Вітька. Вітька: Обняв би, Валік, але руки в нього згоріли, коли він їх до мене простягнув, я ж горів, а він мене тушить хотів, і тепер він без рук, а я без язика, і ми обоє в тебе в голові. Валік: Бля, Вітька, шо за сюр, я ж не просив вас в мою башку лізти, я сам тут, з фоткою цією, і мені пох, шо там з вами, я просто жить хочу, а ви мені мозги рвете. Вітька: Жить, Валік, це добре, але шо ти живеш, коли ніж до горла, коли шнур рвеш, ти ж не живеш, ти гниєш, як я в землі, тільки я димом став, а ти ще м’ясо тримаєш. Валік: Та пішов ти, Вітька, я не гнию, я дихаю, я ще тут, я Санька згадую, я його люблю, а ти мені про гниття, ти шо, думаєш, я здохну, як ти? Вітька: Любиш, Валік, це я бачу, твоя любов — як дим із труби, густий, чорний, але теплий, а я не здох, я розчинився, і тепер я в тобі, і Саньок в тобі, і ми тебе грієм. Валік: Бля, Вітька, шо за хуйня, я не хочу, шоб ви мене гріли, я хочу Санька живого, шоб він мене обняв, шоб я його торкнувся, а не дим ваш сраний в голові слухать. Вітька: Торкнись, Валік, я ж тут, я Санька тобі дам, дивись, я його з диму витягну, і він тебе обійме, тільки руки в нього гарячі, бо вогонь їх не відпускає. Валік: Та шо ти пиздиш, Вітька, де Саньок, я його не бачу, я тебе бачу, і ноги твої з вати, і очі світяться, а Санька нема, ти мені мозги пудриш, чи шо? Вітька: Валік, не кричи, Саньок за мною стоїть, він димом пахне, але він твій, я його з підвалу витягнув, коли мене варили, він там був, сміявся, казав: "Вітька, бережи Валік". Валік: Бля, Вітька, шо за пиздець, я не вірю, я хочу його бачить, а не слухать твої казки, де він, сука, покажи, шоб я його обняв, шоб я його почув! Вітька: Обніми, Валік, я тобі його даю, він тут, його дим в твоїй хаті, вдихни, і він тебе обійме, тільки не кричи, бо дим розвіється, і я з ним усе втрачу. Валік: Та пішов ти, Вітька, я не буду дим вдихать, я хочу Санька живого, шоб він мені пиздів, шо я мудак, шоб він мене цілував, а не димом сраним грів! Вітька: Валік, не кричи, я ж стараюсь, я з диму його ліплю, дивись, ось його очі, зелені, як трава, шо згоріла, ось його губи, вони шепочуть: "Валік, я тут". Валік: Бля, Вітька, шо ти ліпиш, я бачу тільки тебе, і очі твої, як фари, я не хочу твого диму, я хочу Санька, шоб він мене тримав, а не ти мені башку рвав! Вітька: Валік, я не рву, я даю, я ж Вітька, я твій сусід, я горів, шоб ти жив, я Санька тримав, коли він падав, і тепер я вам обом крила з диму роблю. Валік: Та пох мені твої крила, Вітька, я не хочу літать, я хочу жить, я хочу Санька, шоб він мені пиво подав, а не димом сраним в голові гудів, шо ти взагалі за хуйня? Вітька: Валік, я не хуйня, я дим, я те, шо лишилось, я тебе тримаю, шоб ти не здох, шоб ніж той тупий тебе не різав, шоб шнур не душив, я Санька тобі шепочу. Валік: Вітька, блін, ти шо, знову тут сидиш, ніби земля тебе сюди приклеїла? Вітька: Валік, а ти шо, думав, я в небі літаю, як голуб із крилами з газети? Валік: Та ні, я думав, ти вже десь у хмарах, п’єш горілку з дощових крапель. Вітька: Горілку я пив би, якби вона текла з крана, а так — сижу, дивлюсь, як стіни танцюють. Валік: Шо, стіни танцюють? Ти шо, опять самогон гнав, і він тобі в голову вдарив? Вітька: Нє, Валік, це не самогон, це світло таке, пливе, ніби риба в калюжі, а стіни за ним ганяються. Валік: Бля, Вітька, ти шо, бачиш риб у хаті? Може, це не світло, а тіні від тих гандонів за вікном? Вітька: Може, й тіні, але вони з хвостами, Валік, і зубами, і сміються, як собаки, шо жруть кістки. Валік: Сміються? Та вони ж нас жрать хочуть, Вітька, а ти сидиш, ніби на цирковій арені. Вітька: А шо мені, бігать по стелі, як павук із п’ятьма ногами? Я сижу, бо підлога м’яка стала. Валік: М’яка? Бля, Вітька, це ж бетон, він тебе скоро проковтне, як яма з очима. Вітька: Нехай ковтає, Валік, я всередині нього горілку варитиму, з пилу й павутиння. Валік: Ти шо, пиздець, хочеш у бетоні жить, як черв’як у яблуці, шо гниє? Вітька: А шо, яблуко — це ж хата наша, Валік, гниє, а ми в ній черв’яки з ножами. Валік: Ножами? Та в мене ніж тупий, я ним себе чуть не зарубав, а він тільки шкіру подряпав. Вітька: То бери мій, Валік, він із дірками, крізь них вітер свистить, як пісня про море. Валік: Море? Бля, Вітька, яке море, коли тут Дніпро сірий, ніби кров із асфальту? Вітька: Дніпро — це ж море, Валік, тільки воно спить під мостами, і риби в ньому з автоматами. Валік: З автоматами? Ти шо, риби в камуфляжі бачив, шо по нас стріляють? Вітька: Бачив, Валік, вони плавцями махають, а замість луски — набої, і очі в них, як фари. Валік: Бля, Вітька, це ж не риби, це їхні танки, шо по вулицях гудуть, ніби бджоли з залізом. Вітька: Може, й танки, але вони гудуть, як музика, Валік, і я танцюю, хоч ноги в підлозі. Валік: Танцюєш? Та ти ж сидиш, Вітька, ніби стілець із тебе виріс, як дерево з дірками. Вітька: Дерево — це я, Валік, а дірки — це очі, шо дивляться, як небо падає на нас. Валік: Небо падає? Бля, Вітька, ти шо, зірки бачиш, шо гупають нам по башці? Вітька: Бачу, Валік, вони падають, як цегла, і сміються, бо знають, шо ми не втечем. Валік: Куди втечем, Вітька, коли ноги в нас із глини, а глина ця — Херсон сраний? Вітька: Херсон — це ж черепаха, Валік, повзе, а ми на ній, як воші з автоматами. Валік: Воші? Бля, Вітька, ти шо, думаєш, ми їх кусать можемо, ці гандони нас не чують? Вітька: Кусаємо, Валік, тільки зуби в нас із диму, а дим той — від їхніх машин. Валік: Диму? Та це ж не дим, Вітька, це порох, шо в нас у горлі, як пісок із кров’ю. Вітька: Пісок із кров’ю — це ж коктейль, Валік, пий, і очі твої стануть, як лампи. Валік: Лампи? Бля, Вітька, мої очі вже гаснуть, бо світла нема, тільки тіні з зубами. Вітька: Тіні з зубами — це ми, Валік, гризем себе, бо нікого більше не дістанем. Валік: Гризем себе? Та я чуть горло не перерізав, Вітька, а ти сидиш, ніби стіл із ногами? Вітька: Стіл із ногами — це ж я, Валік, а ноги мої бігають по стелі, шукають дірку. Валік: Дірку? Бля, Вітька, ти шо, втечь хочеш, як миша з сиром із палаючої хати? Вітька: Хата палає, Валік, а сир — це ми, тане, а миші з автоматами нас жруть. Валік: Жруть? Та вони нас не жруть, Вітька, вони нас топчуть, як грязь під колесами. Вітька: Колеса — це ж очі їхні, Валік, крутяться, дивляться, а ми в них, як пил. Валік: Пил? Бля, Вітька, я не пил, я ще дихаю, хоч і хриплю, як собака без води. Вітька: Собака без води — це я, Валік, гавкаю, а голос мій у стінах тоне, як у морі. Валік: Море? Та яке море, Вітька, коли тут болото, і ми в ньому, як жаби з ножами? Вітька: Жаби з ножами — це ж ми, Валік, стрибаємо, а ніж у горлі, і кров тече, як дощ. Валік: Кров тече? Бля, Вітька, моя кров не тече, я чуть не здох, а вона тільки крапле. Витька: Крапле — це ж музика, Валік, слухай, як вона співає, коли падає на підлогу. Валік: Співає? Та це не пісня, Вітька, це пиздець, шо я ще живий, а Саньок десь. Вітька: Саньок — це ж вітер, Валік, гуде за вікном, а ти його кличеш, як пса? Валік: Пса? Бля, Вітька, він не пес, він мій, а я його люблю, хоч і фотка рвана. Вітька: Фотка рвана — це ж дзеркало, Валік, дивись, там очі твої, як дірки в небі. Валік: Дірки в небі? Та це не небо, Вітька, це стеля, шо скоро на нас гепнеться. Вітька: Гепнеться — і ми полетимо, Валік, як птахи з бетону, а крила з диму. Валік: Птахи? Бля, Вітька, ми не птахи, ми черви, шо повзають у цій сраній ямі. Вітька: Яма — це ж море, Валік, глибоке, а ми в ньому риби, шо дихають пилом. Валік: Пилом? Та я не дихаю, Вітька, я хриплю, бо горло шнуром чуть не розірвав. Вітька: Шнур — це ж змія, Валік, шипить, а ти її душив, шоб вона тебе не зжерла. Валік: Зжерла? Бля, Вітька, вона рвалась, а я лишився, як дурень із кров’ю на руці. Вітька: Кров на руці — це ж картина, Валік, малюй, шоб стіни перестали танцювать. Валік: Танцювать? Та вони не танцюють, Вітька, вони гудуть, як їхні танки за вікном. Вітька: Танки — це ж серце, Валік, б’ється, а ми в ньому, як мухи в банці. Валік: Мухи? Бля, Вітька, я не муха, я ще тримаюсь, хоч і пиздець кругом. Вітька: Тримайся, Валік, а я полечу, як дим із труби, шо гниє в небі. Валік: Полетиш? Та сиди, Вітька, бо куди ти, коли ми тут, як два щури в норі? Вітька: Щури — це ж королі, Валік, гризем стіни, а вони нас цілують пилом. Валік: Цілують? Бля, Вітька, це не поцілунки, це пиздець, шо нас душить. Вітька: Душить — це ж обійми, Валік, стіни нас люблять, а ми їх рвемо зубами. Валік: Рвемо? Та я рву себе, Вітька, а ти сидиш, ніби стіл із очима. Вітька: Очі мої — це ж лампи, Валік, світять, а ти в них, як тінь із ножем. Валік: Тінь? Бля, Вітька, я не тінь, я ще дихаю, і Саньок мій десь гуде. Вітька: Гуде — це ж пісня, Валік, слухай, як він співає, а ми танцюєм у ямі.