_{Людське тіло може бути в одночас неприступною фортецею, найбезпечнішим місцем для наших мрій, ідеалів, принципів, та найстрашнішою в’язницею для мотивів, намірів та цілей.}
Курт Петріков

— Імпі! Чуєш мене, Імпі? — роздався голос десь зверху.

— Чого тобі? — не озираючись відгукнувся чоловік, років 22-ох, стомленого вигляду.

— Занеси ось ці документи в сектор ЛД-124. Нам зараз дуже необхідно швидко прийняти рішення, а тому давай темпом. Кабанчиком.

Юнак звівся зі свого зручного крісла, на яке припав буквально кілька моментів тому та схопив пачку документів, що спустилася до нього прозорою трубою десь зверху. На останок, Імпі провів поглядом напівпусту кімнату, стіни якої були пофарбовані у темно-синій колір, а сама вона була напівпорожньою. Єдине, що заповняло простори безвіконного приміщення це один робочий стіл, м’ягке домашнє крісло та розгалуження пневматичних труб. Ця кімната нічим, крім різного розгалуження труб, не відрізнялася від сотень тих кімнат, в яких за все життя побував Імпі. А він у цьому ходячому замкові працює буквально від народження і буде тут до самої смерті.

Юний робітник вийшов за сині здоровенні брами та опинився у величезному коридорі, якому не видно кінця. Тяжко видихнувши, кур’єр подивився на пристрій на своїй руці, що нагадував годинник з сенсорним екраном, та переконався у тому, що правильно запам’ятав маршрут; зайняв низьку позицію та через кілька секунд рванув у потрібному йому напрямку. Він намагався не відволікатися: не дивитися на стіни, що й так нічим не привертали свою увагу, крім своїх однакових візерунків, що були розроблені у якомусь античному стилі і зображували невідомих Імпові героїв, про яких він не хотів нічого знати.

Що дійсно відволікало його увагу, так це документи, які він міцно тримав у своїх руках. Він не мав права зупинятися, але ніхто і ніколи не забороняв переглядати те, що несеш. Імпі відкрив пачку документів і на ходу розглядав незрозумілі йому символи, що надруковані на кількох перших сторінках та нагадували мішанину з букв, звуків, запахів, відчуттів та емоцій. На останніх сторінках роздруковані короткі відео, тривалістю у кілька секунд. На цих відео чоловік років 22-ох, зі світлим волоссям та темними очима, спортивної статури, сидів у якомусь приміщенні разом з двадцятьма такими самими молодими хлопцями та дівчатами, підіймав руку та вже готував перші кілька слів свого короткого виступу, який мав бути адресований людині, яка у 3 рази старша за нього.

«Зрозуміло» — подумав Імпі та закрив папку документів.

У цей момент його коридор перетворився із сумної прямої лінії, що вела лише прямо, у хвилясту дорогу, на які по черзі змінувалися спуски та підйоми. В якийсь момент коридор перетворився на кругові сходи, по яким Імпі піднявся за лічені моменти та продовжив свій шлях.

Далі ставало все цікавіше. Коридор став набагато ширшим, а з двух сторін розпахнулися брами, які випустили ще з десяток чи сотню молодих хлопців та дівчат, що миттєво розпочали свою гонку із часом. Ніхто ні з ким не обмовився словом навіть після того, як всім табуном стали біля входу у широке офісне приміщення, де налічувалося понад тисячу робітників.

Вхід представляв собою величезні сині брами, прикрашені хитрими лініями, що простягалися від низу до верху; вони пересікалися у кількох місцях, створюючи металеві вузли. Лінії окутували собою кілька геометричних фігур, що знаходилися під ними. Особливо відрізнявся тут циліндр посеред дверей, що розділявся навпіл, коли брами розкривалися, вітаючи гостей.

Кожен робітник сидів за своїм столом, але між ними не існувало огороджень. Вони вільно спілкувалися між собою, ділилися інформацією, а за допомогою комп’ютерів погоджували свої рішення, формуючи окремий "чистовий" документ, який відправлявся потім у головний центр.

Кожен кур’єр віддав документи робітникові та «стояв у нього над головою», очікуючи поки той завершить свою роботу. Імпі робив теж саме, але заплющив очі та тяжко видихаючи.

— Що сталося, Імпі? — ліворуч від кур’єра почувся знайомий голос.

— О, привіт. Та нічого такого. А чому ти питаєш?

— Да просто ти так тяжко зітхаєш та закочуєш очі, що аж шкода тебе стало. Ділися, поки ми не розбіглися знову. Бог зна коли ще побачимося.

— Та просто ранок невдалий.

— Розумію-розумію. Та нічо. Та все мине. Не бери в голову.

У цей момент один офісний робітник закінчив свою роботу та віддав нову папку з документами знайомому Імпі. Він штовхнув свого співрозмовника ліктем та наостанок проронив: «Не розкисай. Все буде добре». Чоловічок зник за синіми дверима, а разом з ним і настрій Імпі, що на кілька моментів встиг покращитися під час розмови.

Нарешті і йому видали нову пачку документів. Молодий кур’єр вийшов за двері, розігнався та побіг, знову переглядаючи документи у його руках. Цього разу нічого крім кількох сторінок тексту та незрозумілих йому зображень там не було. Імпі закрив пачку, затиснув у себе під боком та летів на всіх порах у наступну точку разом з іншими кур’єрами.

Погляд Імпі під час бігу був рівним, спокійним — око не чіплялося до жодних із об’єктів, що траплялися у нього на шляху. Навіть та сотня кур’єрів для нього не існувала, хоча вони бігли лише у кількох кроках один від одного. За десятки років роботи кур’єром його тіло навчилося виконувати лише ті рухи, що дійсно необхідні для максимально ефективної та швидкої роботи — жодної заминки за останні десять років…  У голові закріпилися лише кілька задач: «добігти, віддати, забрати та занести в інше місце. Процедуру повторити». Штамп був настільки вивченим, що майже весь робочий день повторювався десь там, фоново, десь на рівні напівсвідомого, забираючи мінімум увагу Імпі. У якийсь момент він просто спостерігав за тим, як його тіло бігло вперед настільки механічо, що втрачалося відчуття власної присутності в ньому. Імпові інколи здавалося, що він сам літає десь осторонь, коли тіло відірвалося від нього та виконує ту роботу, яку мала виконувати його душа.

Після того як документи були доставлені вдруге, маршрут у наручному ґаджеті помітився зеленим.

За весь такий робочий день, Імпі проносив настільки велику кількість документів, що важко було навіть порахувати. Та він і не намагався.

Наступний день для нього видався спокійнішим, коли йому не доводилося бігати по мільйон разів у різні точки для доставлення документів. Таких днів у нього було лише 2 на тиждень. І те, якщо тиждень буде дуже важким, або з’являться перешкоди на дорогах, доведеться бігати і ці кілька «вихідних». Він не міг назвати жоден із днів вихідним, як і кожен із працівників ходячого замку. Той безупинно рухався, взаємодіяв з іншими замками, де працюють мільйони таких самих робітників. Колись рухів та взаємодій менше, а колись і більше, але так чи інакше підтримувати працездатність цього замку — обов’язок Імпі, від якого він не може відмовитися, адже робота Імпі надто важлива, щоб дозволити собі ледарювати.  

Однак день не міг пройти без сюрпризів. Імпові надали інший, хоч і знайомий, але незвичний маршрут до зони ЛД-112. Цей маршрут такий знайомий, але у той же час він його не пам’ятає. Чому? Що не так? Він пам’ятає майже кожен шлях до тих територій, до яких часто бігає. Невже він сюди так рідко бігає? Та наче ні. На своєму наручному ґаджеті, він переглянув історію маршрутів. Там ця дорога фігурує в останній місяць доволі часто. Але вона завжди червона… Лише минулого тижня той маршрут закінчився вдало, а усі інші обернулися повною невдачею… Що ж там таке?

Імпі почесав потилицю, схопив документи та побіг цією дорогою, легко долаючи кожен поворот, кожну звивину, підйом та спуск. Кур’єр відчув в середині дивний вогонь, що розгорався все сильніше у районі грудної клітини, а ноги кожної миті ставали все важчими та важчими. Голова розболілася так, ніби зараз трісне або розійдеться по швам, яких немає.

Він продовжував свій шлях. Сподіваючись на порятунок від цієї страшної болі, він відкрив документи, щоб поглянути що ж таке він несе зараз. У документі як за регламентом, перші 5 сторінок наповнені невідомими йому символами, і лише кілька останніх містили у собі короткі відео із конкретним змістом. Там Імпі побачив того ж самого хлопця, який йде вулицею під парасолькою, а поруч з ним йде молода дівчина, яка прижимає до себе кілька папірців, намагаючись їх врятувати від постійного бомбардування каплями дощу. Наступна сторінка містила кадри, де чоловік зупиняє дівчину та пропонує допомогу. Передостання сторінка показує кур’єру як чоловік доводить дівчину до високої будівлі у стилі модерну, що сильно відрізняється від панелькових будинків навколо, та знайомиться з нею ближче. На останній сторінці нові знайомі обмінюються номерами.

Відчуття молодого кур’єра починають все більше його гальмувати, а під ногами зникла тверда основа. А якщо бути точнішим, вона ніби розм’якла, перетворилася на пластилін чи дуже м’яку перину, яка не дозволяє нормально рухатися вперед. Імпі підняв голову і побачив перед собою…. Нічого. Коридор зник, орієнтирів більше немає, як і немає інших Імпів. Пусто.

Імпі відчуває як в середині нього щось рухається, а потім різко завмирає. Сильна напруга в животі не дає йому сісти та скрутитися, щоб себе захистити від невидимих загроз. Хвилі дискомфорту, «мурашок» пройшлися по всьому тілу, а потилицю намагалася продавати якась невідома та невидима істота… Імпі обернувся та нікого поруч не було. Відчуття чужої присутності тільки посилюється. Кур’єр вже не розвертається. Спина ніби закам’яніла і не дозволяла зробити оберт навіть на кілька градусів. Ноги все так само болять, тягнуть вниз. А приміщення стає все холоднішим та холоднішим.

Нарешті Імпі робить крок туди… потім сюди… Знову туди… Знову сюди. Пусто. Блукаючий кур’єр схопив себе за плечі та сильно стиснув їх, обронивши документи. Побіг вперед, вже не розраховуючи на те, що знайде правильну дорогу… Просто біжить. Рухи перестали бути механічними, а ноги все гірше і гірше тримають Імпі. Але варто зупинитися тут, і можливо, більше ніколи не вдаться повернутися назад.

Кожен крок роздавався відлунням, якого в коридорах ніколи не було. Або ж, Імпі ніколи не помічав. А зараз кожен його крок відбивався у нього в голові, а тремтіння тіла з кожною секундою лише посилювалося. Попереду з’явилося синє світло, а в ньому виднілася чоловіча фігура…

****

— Імпі! Чуєш мене, Імпі? — роздався голос десь зверху.

— Чого тобі? — ніби з просоння промовив Імпі.

— Занеси ось ці документи в сектор ЛД-124. Нам зараз дуже необхідно швидко прийняти рішення, а тому не тормози цього разу.

— Шо? Ладно.

Імпі забрав пачку документів та побіг у назначену точку. Він біг як зазвичай: механічно, безпомилково. Вже за звичкою поглянув на документ і побачив там кілька розписаних сторінок і відео на яких молодий хлопець концентрується на навчальних завданнях; тікає від думок про ту дівчину з документами; розмірковує над тим, що "насправді" в його допомозі не було необхідності.

Тільки-но Імпі замислився над тим, що було вчора… Чи справді вчора? Його охопили дрижаки. «Окей. Нехай. Продовжуємо роботу» — подумав він і у цю ж мить поглянув на свій наручний пристрій. Там він побачив, що статус доставки знову червоний. Це його розлютило, а через секунду спантеличило — темп бігу зменшився, ноги стали м’якішими. Імпі хлопнув себе по щоках, набрався сил та побіг далі.

На точці доставки офісний працівник спитав його за запізнення. Виявилося, що Імпі запізнився на якусь одну мить. З розмови стає зрозуміло, що не він не один потрапив у якусь темряву на тому маршрутові. Стан роботи рухливого замку став повільнішим, гірше. Запустилися руйнівні процеси у відділах збору додаткової інформації: документи переплутані, робітники розгублені та не знають які наказати готувати наступними; швидкість передачі документі значно зменшилася.

— Вибачте, я виправлюсь. — з соромом промовив Імпі.

— Ну ми сподіваємося. Від вас всіх залежить робота нашого замку.

***

— Віднеси це у відділ ЛД-112.

— Щось почастішав цей маршрут останнього часу… — тихо промовив Імп.

— Шо?

— Ні, нічого.

Імп приготувався до пробіжки, стиснув в руках документи і… у його голові на секунду з’явився образ того самого темного, холодного і страшного тунелю. Він махнув головою та рванув вперед, налаштовуючи себе на те, щоб якомога швидше пробігти найстрашнішу частину шляху, а потім повернутися назад. Кур’єр вирішив все ж таки заглянути чому цього разу йому необхідно бігти по цьому злощасному шляху. Останні сторінки показали йому як чоловік сидить у себе в кімнаті з телефоном в руках, на якому зображений контакт знайомої дівчини. Чоловік лаявся і намагався набрати ризиковане для себе повідомлення, а далі… відео закінчується. Інша частина має бути у іншого Імпа, який біжить зараз з іншої кімнати і скоро має зустрітися з цією темрявою.

Незабаром після кількох поворотів Імп знову зустрівся обличчям до обличчя з тією самою пошкодженою частиною шляху. Самого кур’єра вже охопили дрижаки від одного погляду на цю темряву, але він не має права зупинятися. Він має бігти. Він має виконати своє завдання. Він тут важлива частинка цієї машини.

Його нога ступила у прокляті пусті землі. Кроки відбивалися відлунням десь далеко і поверталися прямо у душу Імпові, який знову відчув як ноги ступають по м’якій і вже мокрій поверхні, що заважає крокувати вперед. «Чому? Чому я не можу?» — пролунав зі всіх сторін чийсь знайомий голос. Він не належав ні Імпові, ні одному з його знайомих, однак молодий та досвічений кур’єр відчув дежавю.

Імп тяжко видихнув, набрав у легені більше повітря і почав робити ширші кроки, але земля почала вислизувати з-під ніг. Довелося знову бігти звичним темпом. Дрижаки не покидали тіла Імпа, а лише посилювалися з кожним кроком. Виступив піт на лобі, руки сильніше стиснули пачку документів; земля так і продовжила уходити з-під ніг, але Імп продовжував свій шлях.

Пристрій на руці показував, що залишилося геть недовго і ось…ось тут він прибіжить на місце. Бігун вже побачив силует синіх, звичних і таких привітних брам. Поступово вони обростали контурами та з великою швидкістю наближалися до нього.

В одну мить нога кур’єра при зіткненні з землею провалилася кудись вниз, вигнулася бубликом і змусила працьовитого робітник побачити перед собою цілковиту темряву, що проникала у його розум та викликала сильне серцебиття. Імп спробував піднятися, але руки не знайшли опори. «На чому ж я тоді лежу?» — подумав він і знову спробував піднятися, але руки ніби провалилися під підлогу. Ніби вся та тверда поверхня, яка відчувається всім тілом, має свій розум та навмисно тікає з-під рук, аби не дати своїй жертві підвестися на ноги. Як тільки жертва заспокоїться, темрява з’їсть її у ту ж секунду.

Десь здалеку пролунав чийсь крик… такий знайомий… Це був інший імп, який потрапив у таку ж саму ситуацію. Вони лежали обличчям вниз та не могли встати. Щось в середині стискувало його серце та дрібнило його на шматки, посипаючи перчинкою, ніби шеф-повар готує вишикувану страву, яка у Імпа викликає тільки рвотний рефлекс. Він закричав. Нічого не змінилося. Закричав знову. Він все так само лежав обличчям вниз… Чи вверх? Впевненості у собі, у своїх думках та сприйнятті, що була кілька секунд тому, зникла без сліду. Очі бігали по темряві, намагаючись розгледіти щось… чи когось… Але нічого не було. Ніхто не наближався.

***

— Ти вже звільнився? Потрібно занести цю пачку у ЛД-112. — із пневматичної труби вискочила невелика пачка документів.

— Це там де кілька шляхів були пошкоджені? Їх ще досі не залатали?

— Нєа. Все по старому. Але це не відміняє необхідності працювати там.

— Та знаю-знаю.

Імпі взяла пачку документів та вийшла за двері, одягнула окуляри та приготувалася до старту. У голові пролунав далекий голос, що відрахував відлік… 3…2…1…. Поїхали! Імпі помчалася з швидкістю літака, оминаючи кожен поворот, кожен підйом та спуск на його шляху. Пачка документів міцно трималася у руках, а стіни коридору швидко пролітали обабіч кур’єра.

— Це має бути десь тут, — промовила Імпі.

Через  мить Імпі має повернути у бік пошкодженого шляху та опинитися у цілковитій темряві. Ось цей поворот і… вона повернула у інший бік. Перед нею почав розкриватися новий коридор…. з дірками в підлозі, десь обвалений, і багатьох місцях на стінках красувалися величезні дірки. Імпі пробігла значну частину шляху та натрапила на величезну дірку у підлозі, що не дозволяла пробігти далі. Кур’єрка зупинилася прямо перед нею та поглянула в низ: там красувалася та сама темрява, що дивилася на неї та стріляла своїми очима, заманюючи до себе.

Щось в середині робітниці стиснулося та збиралося вибухнути, але глибоке та довге дихання змусило це "щось" заховатися десь в глибинах душі кур’єрки. Імпі зробила кілька кроків назад, розігналася та перестрибнула яму. Не озираючись назад, смілива робітниця побігла далі по цьому новому, ще не доробленому коридорі. Він був набагато звивистішим ніж інші, яким довелося бігти кур’єрці.

Попереду виднілися бідні, нічим не прикрашені брами. У деяких місцях можна були побачити «аномалії» — недороблені фігури, недокрашені лінії. І головною відмінністю від готовеньких брам була відсутність циліндру. Все виглядало дуже бідним та непривабливим, але воно вже працювало — брами розпахнулися перед Імпі та запросили до середини.

До Імпі підійшов офісний працівник та щиро здивувався, коли зрозумів звідки прийшла кур’єрка.

— Тут двері є? Ха-ха, скільки тут живу ні разу їх не бачив. Скажу іншим, що сюди є інші шляхи і нехай більше не гуляють по тим зруйнованим, моторошним шляхам.

Імпі кивнула головою. Вона отримала іншу пачку документів і побігла у  зворотному напрямку.

***

— Імпі, друже, потрібно цю пачку занести у ЛД-112.

Як тільки він почув назву шляху, яким має знову бігти, як відразу в середині нього стало тісно. Органи стали більшими, серце колотиться немов щойно зліз з американських гірок чи полетів вниз на мотузці, закріпленій на одному з мостів Києва. Відчувати як в середині щось рухається з шаленою швидкістю, поки все інше ніби завмерло було для нього у новинку. Кров піднялася до голови, а дихання перейшло від спокійних та середньої глибини вдихів та видихів до поверхневих та швидких спроб хапнути як можна більше повітря; якась невідома істота закрила йому очі і потягнула на себе, змусивши впасти на підлогу.

Кілька секунд і все минуло. Істота зникла, серце б’ється як зазвичай, а дихання стало рівним та повільним.

— Ти мене почув? — голос перепитав Імпі, ніби не помітивши дивну поведінку кур’єра.

— Вибачте, я замріявся. Можете повторити?

— Ох твою наліво. Більше повторювати не стану: до відділу ЛД-112 провели новий шлях. Він ще недороблений, а тому є прогалини, в яких можна застрягти на якийсь час, але все одно прийдеш до відділу. Тому біжи тудою, а не звичайним маршрутом.

Імпі кивнув, взяв пачку документів, що кілька хвилин вже як лежала на столі та дивилася на нього голодними очима. Старанний робітник схопив пачку і вийшов за двері. Він дав собі сильного ляпасу, став у низьку позицію, відрахував до трьох і помчався вперед.

Все було як зазвичай — дорога, повороти, спуски, підйоми та сходи. В якийсь момент він опинився серед інших робітників, які бігли у тому ж самому напрямку що і він.

Через кілька моментів перед його очима з’явилася розвилка. «Це той самий поворот» — подумав він і його очі пробіглися вже по цим тунелям. Імп вже прикинув як виглядає нерозвідана дорога із ям — величезні провалини, які складно перестрибнути; всюди тріщини та розломи. Один неправильний крок і все — загубився, не добіг. А з іншої сторони нависала цілковита темрява, яка забирає сили, збиває з ніг та забирає розум; плутає свідомість та лякає до чортиків.

Розвилка наближалася, ставала все більше і почала надвисати над Імпі, в очах якого розвилка не тільки наближалася, але й неадекватно збільшувалася в розмірах до тих пір, поки він не став 1/20-тої однієї цеглинки, з якої побудований цей коридор. Треба робити вибір. Ще трохи і ось треба повернути…

Імп на всіх порах помчав далі. Він не бачив хто і який вибір зробив, але був впевнений у тому, що зробив правильний. Перед ним знову розкрилася безмежна темрява, що окутувала його свідомість, збивала з ніг та зводила з розуму. Вона дивилася йому в спину та нечутним голосом наказувала зупинитися, віддати їй документи і залишитися разом з нею назавжди. Імп тримав темп, хоч ноги підкошували та тягнули до землі, зраджуючи ціль, зраджуючи мету — взагалі все.

Щось різко вдарило по очам. Чи то вічна темрява стала густішою, чи то щось яскраве блимнуло по зірницям і він осліп. Імп почав збавляти темп, поки повністю не зупинився. Ноги вже не підкручувалися, а відчуття сторонньої присутності розвіялося. Щось в середині почало зігрівати, ніби пекельний шар, що ось-ось вирветься із його грудей, а разом з ним у голові ходив буйний вітер, що постійно змінював свій напрямок, перекидаючи Імпі з гори до низу і навпаки. Мить минула — і вітер і вогняний шар зникли безслідно. На їх місце прийшов солодкий смак у роті, спокій у голові та прохолода у грудях. Дихалося йому на диво вільно та приємно. Темрява вже і не лякала, а навіть вабила до себе.

Імп сів на умовну підлогу, піджав під себе ноги та схрестив руки, тримаючи в них пачку документів. Колишній працівник в останнє поглянув на магафін, що тримав в руках, який цього разу навіть не думав відкривати та кинув його у темряву. Прямо на його очах темрява у одну мить, тихо і ледь помітно з’їла важливі документи і дивилася прямо на героя своїми хтивими, дикими очима.

Імпі впав на спину та голосно розсміявся. Голос розходився у всі сторони і у той же час залишався на місці. Чоловік повернув голову спочатку праворуч… потім ліворуч та після цього запрокинув її назад, прямо в ту сторону, звідки він прийшов.

Легка посмішка, що замінила собою істеричний сміх, перетворилася на розвернутий місяць на обличчі. Мить чи дві, і щось гірке почало підійматися із самих коренів душі, потрапило у горло та витягнуло із рота той самий солодкий присмак. Сльози повільно, не кваплячись зливалися прямо у безмежну темряву, де ніколи більше не зможуть об’єднатися у один струйок.