Donate
Society and Politics

Чи знизить капіталізм laissez-faire безробіття?

Фідель 🏴 05/04/24 09:59323

Щоб відповісти на це запитання, ми маємо насамперед зазначити, що "реально існуючий капіталізм" намагається керувати безробіттям, щоб забезпечити слухняний і рабський робітничий клас. Це робиться під назвою боротьби з "інфляцією", але насправді йдеться про контроль заробітної плати та підтримання високих норм прибутку для класу капіталістів. Іншими словами, ринкова дисципліна для робітничого класу, державний захист для правлячого класу. Як вказує Едвард Герман:

"Консервативні економісти навіть розробили концепцію "природного рівня безробіття", метафізичне поняття і повернення до бачення вісімнадцятого століття "природного порядку", але з сучасним апологетичним поворотом. Природний рівень визначається як мінімальний рівень безробіття, що відповідає стабільності рівня цін, але, оскільки він ґрунтується на вельми абстрактній моделі, що не піддається прямій перевірці, природний рівень можна вивести тільки з самого рівня цін. Тобто, якщо ціни зростають, безробіття є нижчим за "природний рівень" і занадто низьким, незалежно від того, чи є фактичний рівень 4, 8 або 10 відсотків. У цьому світі консервативної економіки будь-яка людина "добровільно" залишається безробітною. Безробіття — це питання раціонального вибору: деякі люди надають перевагу "дозвіллю", а не реальній заробітній платі, доступній за поточних (або ще нижчих) ставок заробітної плати… Крім грубості такого роду метафізичних трюків, сама концепція природного рівня безробіття має величезне вбудоване упередження. Вона приймає як належне всі інші інституційні чинники, що впливають на рівень цін, — компроміс безробіття (ринкові структури та незалежна цінова влада, інвестиційна політика бізнесу всередині країни й за кордоном, розподіл доходів, фіскальна і монетарна суміш тощо) і фокусується виключно на обмеженості ринку праці як контрольованої змінної. Інфляція — це головна загроза, ринок праці (тобто рівень заробітної плати та рівень безробіття) є місцем розв’язання проблеми" (Beyond Hypocrisy, p. 94).

Не дивно, що Герман визначає цей "природний" рівень як "рівень безробіття, якому віддають перевагу заможні класи" (Там же, p. 156). Теорія, що стоїть за цим, зазвичай називається "рівень безробіття, що не прискорює інфляцію" (або NAIRU). Як і багато найгірших аспектів сучасної економіки, цю концепцію висунув Мілтон Фрідман наприкінці 1960-х років. Приблизно в той самий час Едмунд Фелпс самостійно розробив цю теорію (і отримав за це 2006 року так звану "Нобелівську премію" з економіки). Обидва вони схожі й просто повторюють на неокласичному жаргоні думку, яку критики капіталізму відстоювали понад століття: безробіття є необхідним аспектом капіталізму, оскільки воно необхідне для підтримання влади боса над робітником. За іронією долі, сучасна неокласична економіка ґрунтується на понятті, яке вона заперечувала понад століття (ця зміна може бути частково пов’язана з тим, що панівна еліта вважає, що немовби виграла класову війну, і наразі не має великих політичних і соціальних рухів, які вона має спростувати, представивши райдужну картину системи).

Фрідман висунув своє поняття "природного рівня безробіття" 1968 року. Він спирався на неокласичну перспективу індивідуальних очікувань, а не, скажімо, на більш реалістичне поняття класового конфлікту. Його доводи були прості. В економіці існує деяка "природна" норма, пов’язана з реальною заробітною платою, яку могла б виробляти ідеальна економіка (це "рівень, який був би обґрунтований Вальрасовою системою рівнянь загальної рівноваги", цитуючи його). Спроби уряду знизити фактичне безробіття нижче цього рівня призведуть до зростання інфляції. Це пояснюється тим, що між фактичним рівнем інфляції та її очікуваним рівнем спостерігатиметься розбіжність. Знижуючи безробіття, боси мають підвищувати заробітну плату, і це приваблює безробітних до роботи (зверніть увагу на припущення, що безробіття є добровільним). Однак зростання заробітної плати боси компенсували в зростальних цінах, і тому реальна заробітна плата залишається незмінною. Це зрештою призводить до того, що люди залишають робочі місця, оскільки реальна заробітна плата впала до колишніх, небажаних рівнів. Однак у той час, як рівень безробіття повертається до свого "природного" рівня, інфляція цього не робить. Це відбувається тому, що робітники зацікавлені в реальній заробітній платі, і тому, якщо інфляція становить, скажімо, 2%, то вони вимагатимуть підвищення заробітної плати з урахуванням цього. Якщо вони очікують повторного збільшення інфляції, то робітники вимагатимуть більше заробітної плати, щоб компенсувати її, що, своєю чергою, призведе до зростання цін (хоча Фрідман применшив, що це було тому, що боси збільшували свої ціни, щоб підтримувати рівень прибутку). Це призведе до зростання інфляції та зростання безробіття. Таким чином, очікування окремих людей є ключовими.

Для багатьох економістів цей процес передбачив підйом стагфляції в 1970-х роках і надав вірності монетаристським догмам Фрідмана. Однак це було пов’язано з тим, що "ублюдочне кейнсіанство" повоєнного періоду коренилося в тих самих неокласичних припущеннях, які використовував Фрідман. Ба більше, вони забули попередження лівих кейнсіанців 1940-х рр. про те, що повне безробіття спричинить інфляцію, оскільки боси перекладатимуть зростання зарплат на споживачів. Цей класовий аналіз, очевидно, погано вписувався в наївно оптимістичні передумови неокласичної економіки. Однак аналіз, заснований на індивідуальних очікуваннях, не дає відповіді на запитання, чи виправдовуються ці очікування. За наявності сильної організації та готовності діяти працівники можуть підвищити свою заробітну плату, щоб протистояти інфляції. Це означає, що в капіталізмі є два основні варіанти. Перший варіант — використовувати контроль над цінами, щоб зупинити зростання цін капіталістами. Однак це суперечить законам попиту і пропозиції та порушує приватну власність. Що підводить нас до другого варіанту, а саме: розігнати профспілки й підняти безробіття до такого рівня, щоб робітники двічі подумали про те, чи варто їм стояти за себе. У цьому випадку робітники не можуть збільшити свою грошову заробітну плату, і тому їхня реальна заробітна плата падає.

Вгадайте, на який варіант пішла капіталістична держава? Як ясно дав зрозуміти Фрідман, коли він запровадив цю концепцію, у теорії природного курсу не було нічого "природного", оскільки вона визначалася державною політикою:

"Я не хочу сказати, що вона непорушна і незмінна. Навпаки, багато характеристик ринку, що визначають його рівень, є штучними й зумовленими політикою. У Сполучених Штатах, наприклад, законодавчо встановлені мінімальні ставки заробітної плати…, а сила профспілок робить природний рівень безробіття вищим, ніж він був би в іншому випадку" ("The Role of Monetary Policy", pp. 1- 17, American Economic Review, vol. 68, no. 1, p. 9).

Таким чином, "природна" норма насправді є соціальним і політичним феноменом, який, по суті, вимірює переговорну силу трудящих. Це говорить про те, що інфляція знижуватиметься, коли люди з робітничого класу не зможуть компенсувати зростання цін у вигляді зростання заробітної плати. "Природна норма" — це, іншими словами, класовий конфлікт.

Це можна побачити, коли інший (незалежний) винахідник "природної" теорії ставок отримав так звану Нобелівську премію 2006 року. Не дивно, що журнал The Economist був у повному захваті ("A natural choice: Edmund Phelps earns the economics profession’s highest accolade", 12 October 2006). Причини цього стали зрозумілі. Згідно з журналом, "Фелпс завоював свої лаври почасти за те, що збив з ніг своїх інтелектуальних попередників", представивши (неокласичне) пояснення руйнування так званої "кривої Філліпса". Це являло собою статистичний компроміс між інфляцією і безробіттям ("безробіття було низьким у Великій Британії, коли інфляція заробітної плати була високою, і високим, коли інфляція була низькою"). Проблема полягала в тому, що економісти "швидко — надто швидко — дійшли висновку, що політики, таким чином, зіткнулися з грандіозним макроекономічним компромісом", у якому через "такий жорсткий ринок праці компанії заспокоюють працівників, пропонуючи вищу заробітну плату. Потім вони передають витрати у вигляді високих цін, обманюючи працівників з високою реальною зарплатою. Таким чином, політики можуть домогтися зниження рівня безробіття тільки шляхом обману". Інновація Фелпса полягала в тому, щоб стверджувати, що "зрештою робітники продовжуватимуть працювати, вимагаючи ще вищої заробітної плати, щоб компенсувати зростання вартості життя. Їх можна обманювати доти, доки інфляція залишається на один крок попереду їхніх наростальних очікувань того, що вона буде". Подібність з ідеєю Фрідмана очевидна. Це означало, що "стабільний компроміс, зображений кривою Філіпса, є, таким чином, небезпечним міражем", який зруйнувався в 1970-х роках зі зростанням стагфляції.

Фелпс стверджував, що існує "природний" рівень безробіття, коли "очікування робітників виправдовуються, ціни виявляються такими, як вони очікували, і вони більше не продають свою працю під хибними приводами". Ця "рівновага, на жаль, не передбачає повної зайнятості", і тому капіталізм вимагав "залишити деяких робітників гнити на полиці. З огляду на майже теологічну прихильність економістів до ідеї ясності ринків, наявність безробіття у світі вимагає теодицеї для її пояснення". Релігійна метафора справді видається доречною, оскільки більшість економістів (і The Economist) справді ставляться до ринку як до Бога (теодицея — це особлива галузь теології та філософії, що намагається примирити існування зла у світі з припущенням про доброзичливого Бога). І, як і всі боги, жертви необхідні, і теорія Фелпса є засобом, за допомогою якого це досягається. Як зазначав часопис: "У багатьох своїх працях він стверджує, що безробіття необхідне підлесливим працівникам, забезпечуючи їхню лояльність до компанії та їхню старанність на роботі, за зарплати, яку компанія може собі дозволити платити" (тобто такої, що забезпечувала б прибуток).

Саме ця теорія визначає державну політику з 1980-их років. Іншими словами, влада в усьому світі намагається "захомутати робітників", щоб забезпечити їхню слухняність ("лояльність до компанії"). Не дивно, що всі спроби знизити "природну норму" були пов’язані з використанням держави для підриву економічної сили робітничого класу (нападки на профспілки, підвищення процентних ставок для збільшення безробіття з метою тимчасового "охомутання" робітників тощо). Усе для того, щоб прибуток міг залишатися високим перед лицем зростання заробітної плати, спричиненого природними діями ринку!

Однак слід підкреслити, що висновки Фрідмана і Фелпса навряд чи нові. Анархісти та інші соціалісти з 1840-х років стверджували, що капіталізм не має тенденції до повної зайнятості ні в теорії, ні на практиці. Вони також зазначили, як періоди повної зайнятості зміцнювали владу робітничого класу і шкодили прибутку. Це, як ми підкреслювали в розділі С. 1.5, фундаментальний дисциплінарний механізм системи. За іронією долі, Фелпс отримав вищу премію буржуазної економіки за повторний виклад на неокласичному жаргоні моделі ринку праці, викладеної, скажімо, Марксом:

"Якщо його [капіталу] нагромадження, з одного боку, збільшує попит на працю, то, з іншого боку, воно збільшує пропозицію робітників шляхом їхнього "вивільнення", а тиск незайнятих робітників примушує водночас зайнятих давати більшу кількість праці й, отже, робить пропозицію останньої до певної міри незалежною від пропозиції робітників. Рух закону попиту і пропозиції праці на цьому базисі довершує деспотію капіталу. Тому, коли робітники розкривають таємницю того, яким чином могло статися, що більше вони працюють, що більше виробляють чужого багатства і що більше зростає… коли вони, зважаючи на це, намагаються через тред-юніони тощо. організувати планомірну взаємодію між зайнятими та незайнятими, щоб знищити або пом’якшити руйнівні для їхнього класу наслідки цього природного закону капіталістичного виробництва, — тоді капітал і його сикофант, економіст, підіймають крик про порушення "вічного" і, так би мовити, "священного" закону попиту й пропозиції. Будь-який зв’язок між зайнятими та незайнятими порушує "чисту" гру цього закону. А з іншого боку, неприємні обставини… перешкоджають створенню промислової резервної армії, а разом із нею й абсолютній залежності робітничого класу від класу капіталістів, то капітал укупі зі своїм тривіальним Санчо Пансою повстає проти "священного" закону попиту і пропозиції та намагається перешкодити його дії за допомогою примусових заходів" (Капітал, Т. 1, С. 654-5).

Те, що The Economist і Фелпс просто повторюють і підтверджують Маркса, очевидно. Сучасна економіка, нехтуючи Марксом, інтегрувала цю ідею у свої рекомендації з макроекономічної політики, закликаючи державу маніпулювати економікою, щоб забезпечити контроль над "інфляцією" (тобто зростанням заробітної плати). Економіка добре грала свою роль банального підлабузника, тоді як теорія Фелпса інформувала про втручання держави ("насильницькі засоби") в економіку з 1980-х років, з очікуваним результатом, що заробітна плата не встигає за ростом продуктивності, і тому капітал збагачується коштом праці (дивіться підрозділ С. 3 для деталей). Використання теорії Фелпса капіталом у класовій війні настільки ж очевидне — як це було настільки відверто заявлено The Economist і головою американської Федеральної резервної системи в цей період:

"Є підтверджувальні свідчення Алана Грінспена. Кілька разів наприкінці 1990-х Грінспен публічно занепокоївся тим, що в міру того, як безробіття неухильно знижувалося, "число доступних працівників" вичерпувалося. Що більше воно вичерпувалося, то більшим був ризик "інфляції заробітної плати", що означає щось більше, ніж мінімальне збільшення. Зростання продуктивності взяло на себе частину цієї потенційно страшної загрози, як заявив Грінспен, — а також "залишковий страх старіння робітничих навичок, який спричинив надання переваги безпеці роботи над підвищенням заробітної плати"… Робітники нервували та поводилися так, немов рівень безробіття перевищував ті 4%, яких він досяг під час буму.
І все ж Грінспен трохи хвилювався, тому що… якби потенційні працівники продовжували скорочуватися, "значне збільшення заробітної плати, що перевищує зростання продуктивності, [неминуче] виникло б, якби не малоймовірне скасування закону попиту і пропозиції". Саме тому компанія Greenspan& Co. підвищила короткострокові відсоткові ставки приблизно на два пункти протягом 1999 року та першої половини 2000 року. Загрози інфляції не було… не було також жодних ознак зростання войовничості робітників. Але заробітна плата повзла вгору, і загроза звільнення втрачала частину свого укусу" (Doug Henwood, After the New Economy, pp. 206-7).

Що вельми іронічно, з огляду на те, що роль Greenspan в економіці полягала саме в тому, щоб "скасувати закон попиту і пропозиції". Як висловився один лівий економіст (у розділі, правильно затитулованому "Робітники стають нахабними: телефонуйте до ФРС!"), федеральний уряд (як і всі центральні банки з 1980-х років) "непокоїться, що якщо занадто багато людей мають роботу, або якщо робітникам занадто легко знайти роботу, то виникне підвищувальний тиск на заробітну плату.  Швидке зростання заробітної плати може призвести до швидкого зростання цін — іншими словами, до інфляції. Тому ФРС часто вирішує підвищити відсоткові ставки, щоб сповільнити економіку і не дати людям працювати, щоб інфляція не зростала і зрештою не вийшла з-під контролю". Однак "більшість людей, ймовірно, не розуміють, що Рада ФРС, урядова установа, втручається в економіку, щоб запобігти створенню занадто великої кількості робочих місць. Але в цій історії є ще дещо. Коли ФРС натискає на гальма, щоб сповільнити зростання робочих місць, це не лікарі, юристи та керівники компаній, які в кінцевому підсумку залишаються без роботи. Люди, які програють, перебувають у середині та внизу — продавці, фабричні робітники, сторожі та посудомийки. Це працівники, яких не наймають і не звільняють, коли економіка сповільнюється або впадає в рецесію" (The Conservative Nanny State, p. 31). Таким чином, держава підштовхує рівень безробіття до уповільнення зростання заробітної плати й тим самим послаблює інфляційний тиск. Причина має бути очевидною:

"У періоди низького безробіття робітники виграють не лише від підвищення заробітної плати. Роботодавці повинні докладати зусиль для задоволення різноманітних потреб працівників, таких як догляд за дітьми або гнучкий графік роботи, оскільки вони знають, що у працівників є й інші варіанти працевлаштування. ФРС добре обізнана про труднощі, з якими стикаються роботодавці в періоди низького безробіття. Вона регулярно проводить опитування, зване "Бежевою книгою", про ставлення до стану економіки з усієї країни. Більшість людей, опитаних для Бежевої книги, є роботодавцями. З 1997 до 2000 року, коли рівень безробіття був на найнижчому рівні за останні 30 років, Бежева книга була заповнена скаргами на те, що деякі компанії тягнуть працівників з інших компаній із пропозиціями вищої заробітної плати та кращих пільг. У деяких "бежевих книгах" повідомлялося, що фірми повинні були пропонувати такі не пов’язані із заробітною платою пільги, як гнучкий графік роботи, догляд за дітьми або навчання, щоб утримати працівників. У "бежевих книгах" розповідається про те, що фірмам доводилося надсилати автобуси у внутрішні міста, щоб вивезти робітників у передмістя для роботи в готелях і ресторанах. Вони навіть повідомили, що деякі роботодавці були змушені наймати працівників з обмеженими можливостями, щоб задовольнити їхні потреби в робочій силі.З погляду роботодавців, життя набагато легше, коли робітники шикуються в чергу біля дверей, вимагаючи роботи, ніж коли в робітників є можливість ходити по магазинах у пошуках кращих можливостей. Роботодавці можуть розраховувати на співчуття з боку ФРС. Коли ФРС відчуває занадто сильний тиск на підвищення заробітної плати, вона натискає на гальма і доводить справу до кінця. ФРС виправдовує обмеження зростання робочих місць і підвищення рівня безробіття побоюванням, що інфляція може вийти з-під контролю, але це не змінює того факту, що вона не дає робітникам, особливо менш кваліфікованим, отримати роботу, і стримує зростання їхньої заробітної плати" (Там же, pp. 32-3).

Це сталося не випадково. Лобіювання з боку бізнесу, як підкреслює інший лівий економіст, "спрямоване на збільшення їхньої економічної могутності", а бізнес "був прихильником макроекономічної політики, яка керувала економікою з високими рівнями безробіття. Заявлене виправдання полягає в тому, що це знижує інфляцію, але також послаблює переговорну силу робітників". Не дивно, що "економічні наслідки зміщення балансу сил на користь бізнесу… призвели до перерозподілу доходів на користь прибутку коштом заробітної плати, що призвело до зниження попиту і зростання безробіття". По суті, Федеральна резервна система "використовувала грошово-кредитну політику як форму сурогатної політики доходів, і ця сурогатна політика була спрямована проти заробітної плати на користь прибутку", а також регулює економіку "таким чином, щоб це було вигідно для бізнесу" (Thomas I. Palley, Plenty of Nothing, p. 77, p. 111 and pp. 112-3). Те, що це робиться під приводом боротьби з інфляцією, не повинно нас обманювати:

"Помірна інфляція часто є ознакою того, що робітники мають деяку переговорну силу і можуть навіть взяти гору. Проте саме на цьому етапі ФРС тепер втручається, посилаючись на свої антиінфляційні зобов’язання, і це втручання підвищує відсоткові ставки та безробіття. Таким чином, антиінфляційна політика ФРС аж ніяк не нейтральна, а має на увазі підтримку бізнесу в безперервному конфлікті між працею і капіталом з приводу розподілу плодів економічної діяльності… теорія природних ставок слугує ідеальним прикриттям для про-бізнес політики" (Там же, p. 110).

У якомусь сенсі зрозуміло, що панівний клас усередині капіталізму прагне в такий спосіб маніпулювати безробіттям і перекладати питання про свій прибуток, власність і владу на стан ринку праці. Таким чином, високі ціни можна списати на високу заробітну плату, а не на високі прибутки, ренту і відсотки, тоді як робітники миритимуться зі скороченням робочого часу і працюватимуть старанніше і будуть надто зайняті виживанням, щоб знайти час чи енергію для того, щоб поставити під сумнів владу боса як у теорії, так і на практиці. Таким чином, управління економікою шляхом маніпулювання відсотковими ставками для підвищення рівня безробіття, коли це необхідно, дає змогу отримувати більший прибуток із працівників, оскільки ієрархія управління надійніша. Люди миритимуться з багато чим перед обличчям відсутності роботи. Як висловився лівий економіст Томас Балог, повна зайнятість "загалом усуває необхідність у підлесливості й, таким чином, змінює спосіб життя, відносини між класами… послаблення панування людини над людиною, розчинення відносин господар — слуга. Це найбільший двигун для досягнення всіма людської гідності та більшої рівності" (The Irrelevance of Conventional Economics, p. 47).

Це частково пояснює, чому 1960-ті та 1970-ті роки були відзначені масовим соціальним протестом проти влади, а не "Дорогою до рабства" фон Гаєка. Це також пояснює, чому NAIRU був так захоплено прийнятий і застосований панівним класом. Коли настають важкі часи, робітники, які мають роботу, двічі думають, перш ніж протистояти своїм босам, і тому працюють старанніше, довше і в гірших умовах. Це гарантує, що додаткова вартість збільшується відносно заробітної плати (справді, у США реальна заробітна плата стагнувала з 1973 року, в той час, як прибуток значно зріс). Крім того, така політика гарантує, що політичні дискусії про інвестиції, прибутки, владу тощо ("інші інституційні чинники") зменшуються та відволікаються, бо люди робітничого класу надто зайняті, намагаючись звести кінці з кінцями. Таким чином, держава втручається в економіку, щоб зупинити розвиток повної зайнятості, щоб боротися з інфляцією і нестабільністю від імені класу капіталістів.

Те, що це державне маніпулювання вважається сумісним із "вільним ринком", багато що говорить про банкрутство капіталістичної системи та її захисників. Але, з іншого боку, для більшості захисників системи втручання держави від імені капіталу є частиною природного порядку, на відміну від втручання держави (принаймні в риториці) від імені робітничого класу (і показує, що Кропоткін мав рацію, наголошуючи на тому, що держава ніколи не практикує "laissez-faire" стосовно робітничого класу — дивіться D.1). Таким чином, неоліберальний капіталізм заснований на монетарній політиці, яка явно намагається послабити опір робітничого класу за допомогою безробіття. Якщо "інфляція" (тобто трудові доходи) починає зростати, то відсоткові ставки підвищуються, що викликає безробіття і, як ми сподіваємося, ставить плебеїв на місце. Інакше кажучи, шлях до приватного рабства було очищено від усіх перешкод, які поставили перед ним підйом робітничого руху і політика соціал-демократії, що проводилася після Другої світової війни для зупинки соціальної революції. Таким є порядок денний, який так наполегливо проводять в Америці та Великій Британії, нав’язують країнам, що розвиваються, і настійно рекомендують континентальній Європі.

Хоча цілей і результатів NAIRU має бути достатньо, щоб засудити його з самого початку, його можна відкинути з інших причин. Перш за все, ця "природна" швидкість одночасно невидима і може рухатися. Це означає, що намагатися знайти її неможливо (хоча це не заважає економістам намагатися, а потім намагатися знову, коли рівень інфляції та рівень безробіття спростовують першу спробу, а потім намагаються знову і знову). Крім того, це принципово безглузде поняття: ви можете довести що завгодно з невидимим, рухомим значенням — це поняття, яке не можна спростувати, і тому принципово ненаукове. При найближчому розгляді виявляється, що теорія природної норми схожа на релігійну доктрину. Це відбувається тому, що неможливо уявити собі тест, який міг би фальсифікувати теорію. Коли передбачення природного курсу виявляються невірними (як неодноразово було), прихильники можуть просто стверджувати, що природний курс змінився. Це призвело до найостаннішого втілення теорії, в якій природний рівень є в основному трендовим рівнем безробіття. Яка б тенденція не спостерігалася, вона природна — справу закрито.

Оскільки теорію природної норми не можна перевірити, розумно було б перевірити її припущення на предмет правдоподібності та розумності. Однак рання робота Мілтона Фрідмана з економічної методології блокує цей шлях, оскільки він стверджував, що реалізму і правдоподібності припущень немає місця в економіці. Оскільки більшість економістів сліпо приймають цю позицію, результатом є секта, в якій вхід зумовлений прийняттям певних припущень про роботу ринків. Кінцевим результатом є створення ідеології, яка виживає завдяки своїй корисності для певних верств суспільства.

Якщо це так, а це так, то будь-які спроби підтримувати "природний" рівень також безглузді, оскільки єдиний спосіб виявити його — це спостерігати за фактичним рівнем інфляції та відповідним підвищенням процентних ставок. Це означає, що люди стають безробітними на випадок, якщо рівень безробіття впаде нижче за (невидимий і рухливий) "природний" рівень і завдасть шкоди інтересам керівного класу (високі темпи інфляції завдають шкоди процентним доходам, а повна зайнятість стискає прибуток, збільшуючи владу робітників). Це, мабуть, не турбує більшість економістів, для яких емпіричні дані й в кращі часи не мають великого значення. Це подвійно вірно щодо NAIRU, оскільки за невидимої, рухомої вартості теорія завжди вірна постфактум — якщо інфляція зростає разом зі зростанням безробіття, то природний рівень збільшився; якщо інфляція падає разом зі зростанням безробіття, то він зменшився! Як зазначив посткейнсіанський економіст Джеймс К. Гелбрейт у своїй корисній критиці NAIRU, "у міру того, як рухається реальний рівень безробіття, уявний NAIRU рухається у своїй тіні", і його "оцінки та переоцінки видаються значною мірою реакцією на передбачувальну невдачу. У нас досі немає ні теорії, ні зовнішніх доказів, що визначають падіння передбачуваного NAIRU. У літературі просто зазначається, що інфляція не відбулася, і тому попередня оцінка мала бути занадто завищеною". Він підкреслює, що економісти дотримувалися "концепції перед обличчям двадцяти років незрозумілих варіацій, прогностичної невдачі та нездатності професії об'єднатися з процедурних питань" (Created Unequal, p. 180). З огляду на те, що більшість мейнстрим-економістів поділяють цю оману, це просто показує, як "наука" пристосовується до потреб сильних світу цього, і як сильні світу цього звертаються до будь-якого старого нісенітниці, якщо вона відповідає їхнім цілям. Кращого прикладу попиту і пропозиції на ідеологію годі й шукати.

Таким чином, прихильники "вільноринкового" капіталізму справді мають думку, що "фактично чинний капіталізм" створив високий рівень безробіття. Важливо те, що більшість прихильників капіталізму вважають це політикою невтручання! На жаль, ідеологічні прихильники чистого капіталізму рідко згадують про це державне втручання від імені капіталістичного класу, вважаючи за краще нападати на профспілки, мінімальну заробітну плату, соціальне забезпечення та численні інші "недосконалості" ринку праці, що, хоч як це дивно, покликані (принаймні в риториці) принести користь робітничому класу. Ігноруючи це питання, однак, тепер постає питання: чи буде "чистіший" капіталізм створювати повну зайнятість?

По-перше, ми мусимо зазначити, що деякі прихильники "вільноринкового" капіталізму (насамперед, "австрійська" школа) стверджують, що реальні ринки взагалі не перебувають у рівновазі, тобто що природний стан економіки — це стан нерівноваги. Як ми зазначали в главі С. 1.6, це означає, що повна зайнятість неможлива, оскільки це положення рівноваги, але мало хто прямо заявляє цей очевидний висновок своїх власних теорій і стверджує всупереч логіці, ніби повна зайнятість може статися (повна зайнятість, слід наголосити, ніколи не означала 100% зайнятості, оскільки завжди будуть деякі люди, які шукають роботу, і тому під цим терміном ми маємо на увазі близьку до 100% зайнятість). Анархісти сходяться на думці: повна зайнятість може настати за капіталізму "вільного ринку", але не назавжди й навіть ненадовго. Як зазначав польський економіст-соціаліст Міхал Калецький щодо до кейнсіанського капіталізму, "під час спаду спостерігається не лише масове безробіття, а й середня зайнятість упродовж усього циклу, що значно нижча за бум, досягнутий під час буму. Резерв основного обладнання та резервна армія безробітних є типовими рисами капіталістичної економіки, принаймні протягом значної частини економічного циклу" (цит. за: Malcolm C. Sawyer, The Economics of Michal Kalecki, pp. 115-6).

Сумнівно, що "чистий" капіталізм буде чимось відрізнятися. Це пов’язано з природою системи. Чого не вистачає в ортодоксальному аналізі, то це явного обговорення міжкласової боротьби (побічно вона присутня і майже завжди сприяє босам). Щойно її включити, функціональна причина безробіття стає зрозумілою. Це слугує дисципліні робочої сили, яка терпітиме, коли нею командують набагато успішніше через страх, принесений безробіттям. Це стримує зростання заробітної плати, оскільки загроза безробіття знижує переговорну силу працівників. Це означає, що безробіття є не тільки природним продуктом капіталізму, а і його невіддільною частиною.

Таким чином, цикли коротких періодів, що наближаються до повної зайнятості, і триваліші періоди високого безробіття, що слідують за ними, є насправді ймовірнішим результатом чистого капіталізму, ніж повна зайнятість, що триває. Як ми стверджували в розділах С. 1.5 і С. 7.1, капіталізму для успішного функціонування потрібне безробіття, і тому капіталізм "вільного ринку" буде переживати періоди підйому і спаду, причому безробіття зростатиме і зменшуватиметься з плином часу (як це видно з капіталізму 19 століття). Тож, як висловилася Джульєтта Шор, економіст із праці, зазвичай "роботодавці мають структурну перевагу на ринку праці, тому що, як правило, є більше кандидатів, готових і охочих витримати цей марафон роботи [довгих годин], ніж вакансій для заповнення". В умовах повної зайнятості "роботодавці ризикують втратити перевагу", а наймання нових працівників "раптово стає набагато складнішим. Їх важче знайти, вони дорожче коштують і менш досвідчені". Ці міркування "допомагають пояснити, чому повна зайнятість була рідкістю". Таким чином, конкуренція на ринку праці "зазвичай зміщена на користь роботодавців: це ринок покупців. А на ринку покупця саме продавці йдуть на компроміс". Зрештою, робітники пристосовуються до цієї нерівності влади й замість того, щоб отримати те, що вони хочуть, вони хочуть те, що отримують (використовуючи вираз Шор). За повної зайнятості це змінюється. У такій ситуації саме начальство має йти на компроміс. І їм це не подобається. Як зазначає Шор, Америка "ніколи не переживала тривалого періоду повної зайнятості. Найближче ми підійшли до кінця 1960-х років, коли загальний рівень безробіття був нижчим за 4 відсотки протягом чотирьох років. Але цей досвід доводить більше, ніж будь-який інший приклад. Травма, завдана бізнесу тими роками жорсткого ринку праці, була значною. Відтоді склався потужний консенсус щодо того, що країна не може протистояти настільки низькому рівню безробіття". Звідси й підтримка NAIRU для забезпечення того, щоб "вимушене неробство одних допомагало увічнити вимушену перевтомлювальну працю інших" (The Overworked American, p. 71, p. 75, p. 129, pp. 75-76 and p. 76).

Таким чином, повна зайнятість за капіталізму навряд чи триватиме довго (і бум повної зайнятості не заповнить більшу частину економічного циклу). Крім того, слід підкреслити, що уявлення про те, що капіталізм природним чином перебуває в рівновазі або що безробіття є тимчасовим коригуванням, хибне навіть з урахуванням логіки капіталістичної економіки. Як стверджував Прудон:

"Економісти погоджуються з цим [що машини спричиняють безробіття]: але тут вони повторюють свій вічний вислів про те, що через деякий час попит на продукт зростає через зниження ціни [спричиненого інвестиціями], праця, своєю чергою, стане більш популярною, ніж раніше. Без сумніву, з часом рівновага відновиться; але ще раз рівновага не відновиться в тому самому місці, оскільки вона буде зруйнована в іншому, бо дух винаходу, так само як і праця, ніколи не зупиняється" (System of Economical Contradictions, pp. 200-1).

Той факт, що капіталізм створює постійне безробіття і, дійсно, потребує його, є висновком, який мало хто з прихильників "вільного ринку" капіталістів підтримує. Зіткнувшись з емпіричними доказами того, що повна зайнятість рідко трапляється в капіталізмі, вони стверджують, що реальність недостатньо близька до їхніх теорій і її потрібно змінити (зазвичай шляхом ослаблення влади праці за допомогою "реформи" добробуту і скорочення "влади профспілок"). Таким чином, винна дійсність, а не теорія (перефразовуючи Прудона: "Політична економія — тобто власницький деспотизм — ніколи не може бути неправий: це має бути пролетаріат" [Там же, p. 187]). Таким чином, якщо безробіття існує, то це тому, що реальна заробітна плата є надто високою, а не тому, що капіталісти потребують безробіття для дисциплінування праці (дивіться розділ C. 9.2 для доказу того, що цей аргумент є хибним). Або якщо реальна заробітна плата падає в міру зростання безробіття, це може означати тільки те, що реальна заробітна плата падає недостатньо швидко — емпіричних даних ніколи не буває достатньо, щоб фальсифікувати логічні висновки з припущень!

(До речі, одним із дивовижних аспектів "науки" економіки є те, що емпіричних даних ніколи не буває достатньо, щоб спростувати її твердження. Як одного разу зауважив посткейнсіанський економіст Ніколас Калдор, "але на відміну від будь-якої наукової теорії, де основні припущення обирають на основі безпосереднього спостереження явищ, поведінка яких становить предмет теорії, основні припущення економічної теорії є або такими, що не підлягають перевірці…  або прямо суперечать спостереженню" [Further Essays on Applied Economics, pp. 177-8]).

Звісно, реальність часто сміється останньою над будь-якою ідеологією. Наприклад, з кінця 1970-х і початку 1980-х років праві капіталістичні партії прийшли до влади в багатьох країнах світу. Ці режими провели багато реформ на підтримку вільного ринку, стверджуючи, що доза ринкових сил знизить безробіття, збільшить економічне зростання тощо. Реальність виявилася дещо іншою. Наприклад, у Великій Британії на той час, коли Лейбористська партія на чолі з Тоні Блером повернулася до влади 1997 року, безробіття (хоча й знижувалося) все ще було вищим, ніж коли останній лейбористський уряд залишив свою посаду 1979 року (це попри неодноразове перевизначення безробіття торі у 1980-х роках, щоб штучно знизити цифри). 18 років реформ ринку праці не призвели до скорочення безробіття навіть відповідно до нових визначень. Цей результат був ідентичний новозеландському неоліберальному експерименту, хоча його загальний ефект був, м’яко кажучи, не дивовижний: нижчий ріст, нижча продуктивність і слабке зростання реальної заробітної плати у поєднанні зі зростальною нерівністю та безробіттям. Як і у Великій Британії, безробіття 1997 року було все ще вищим, ніж 1979 року. За десятиліття існування "гнучких" ринків праці безробіття зросло (більш ніж удвічі, як у Великій Британії за Тетчер). Не буде применшенням стверджувати, кажучи словами двох критиків неолібералізму, що "показники світової економіки відтоді, як було лібералізовано капітал, були гіршими, ніж коли його жорстко контролювали", і що "досі [фактичні] показники [лібералізованого капіталізму] не відповідали пропаганді" (Larry Elliot and Dan Atkinson, The Age of Insecurity, p. 274 and p. 223). Насправді як зазначає Паллі, "зростання заробітної плати та доходів, яке десять років тому вважалося б абсолютно незадовільним, тепер сприймається як видатні економічні показники" (Там же, p. 202).

Нарешті, достатньо поглянути на історію капіталізму в період його розквіту в XIX столітті, щоб зрозуміти, що "вільна" конкуренція між робітниками за робочі місця не веде до повної зайнятості. Між 1870 і 1913 роками безробіття становило в середньому 5,7% у 16 найбільш розвинених капіталістичних країнах. Це можна порівняти із середнім показником 7,3% у 1913-50 роках і 3,1% у 1950-70 роках (Takis Fotopoulos, "The Nation-State and the Market", pp. 37-80, Society and Nature, vol. 2, no. 2, p. 61). Якби політика laissez-faire справді призвела до повної зайнятості, ці цифри, безсумнівно, обернулися б назад.

Як уже зазначалося вище, повна зайнятість не може бути постійною рисою капіталізму з огляду на його авторитарну природу і вимоги виробництва до прибутку. Підсумовуючи, можна сказати, що безробіття має більше спільного з приватною власністю, ніж заробітна плата наших товаришів по роботі або будь-які системи соціального захисту, які робітничі рухи зуміли змусити прийняти панівний клас. Однак варто обговорити, чому капіталісти "вільного ринку" помиляються, стверджуючи, що безробіття в їхній системі не існуватиме протягом тривалого періоду часу. Крім того, це буде також вказувати на бідність їхньої теорії та "вирішення" проблеми безробіття і людських страждань, які вони спричинять. Ми зробимо це в наступному розділі.

Author

Muhammad Azzahaby
Comment
Share

Building solidarity beyond borders. Everybody can contribute

Syg.ma is a community-run multilingual media platform and translocal archive.
Since 2014, researchers, artists, collectives, and cultural institutions have been publishing their work here

About