Create post
Art

Фотографія Євгена Малолєтки: як закарбувати трагедію

tetiana osadchuk 

Кращим фотографом 2022 року за версією «The Guardian» став Євген Малолєтка, і це визнання стало черговим у десятці премій, які отримали він та його колега Мстислав Чернов. Обидва журналісти мають ґрунтовний досвід у документальній фотографії — зокрема, у рамках роботи з Associated Press — фіксуючи події Євромайдану, війни в Сирії, битви за Мосул в Іраку, протести в Казахстані й інші конфлікти, інциденти та політичні катастрофи.

Однак цей рік став виключним для обох фотографів: якщо й є образи, які приходять на думку при згадці цьогорічного вторгнення Росії в Україну, то найяскравіші з них обов’язково будуть асоціюватися зі світлинами Чернова та Малолєтки. Найвідомішими їхніми роботами стали кадри з Маріуполю, де вони виявилися єдиними журналістами на той момент і провели в місті 20 днів, зафіксувавши життя міста в облозі — під нищівними обстрілами, без комунікацій та з майже мінімальним шансом прорватися за межі російської окупації.

На кадри фотоапаратів журналістів потрапили всі воєнні реалії: смерть немовляти в лікарні, завернуті в простирадла трупи на вулицях, понівечені будівлі, життя в підвалах, українські військові, що намагаються врятувати поранених. Напевно, найвідомішою роботою з маріупольського циклу є фотографії з розбомбленого пологового будинку — із зображенням породіллі, загорнутої в ковдру, яка залишилася в живих, та, жінкою, що лежала на ношах і, на жаль, не вижила.

Звичайно, документальний сенс фотографій, Бартовський studium, є найпріоритетнішим для журналістів. Сама фіксація трагічних подій спонукає не забувати те, що відбувається в окупації та лінії фронту. Як казав сам Малолєтка щодо підтримки уваги до війни:

«Це складно, але це наша країна, ми просто маємо це робити. Ти маєш просто їхати і документувати, а не сидіти і чекати чогось цікавого. Бо якщо ти чекаєш якоїсь великої події, ти її точно пропустиш. А якщо ти в полі, шукаєш щось нове, то іноді ти знаходиш такі речі, про які зовсім не міряв і навіть не чув».

Однак, варто звернути увагу й на punctum — те, яким чином фотографія встановлює зв’язок з глядачем.

Євген Малолєтка, кадри з обстрілу Маріупольського пологового будинку №3, 09.03.2022

Євген Малолєтка, кадри з обстрілу Маріупольського пологового будинку №3, 09.03.2022

Як і у випадку з кадрами знищеного полового будинку, присутність людей в кадрі зазвичай робить фото більш драматичним, спонукаючи нас співпереживати подіям, що відбуваються в експозиції. Однак у портфоліо Євгена Малолєтки є робота, що наводить острах своєю безлюдністю та відчуженістю. Це фото «З вікна лікарні», яке облетіло не тільки шпальти ЗМІ, але й стало об’єктом художніх виставок — наприклад, «Коли віра зрушує гори» в Пінчук Арт Центрі.

Євген Малолєтка, «З вікна лікарні», 11.03.2022

Євген Малолєтка, «З вікна лікарні», 11.03.2022

На початку березня в Маріуполі зник зв’язок, а вже усередині місяця місто знаходилося під обстрілами, що тривали майже кожної години, які призвели до загибелі тисяч мешканців і до зруйнувань більшості будівель. На фотографії зображена сіра, зі слідами вигоряння радянська багатоповерхівка на такому ж сірому холодному тлі неба, монохромність яких порушує великий яскравий спалах від потрапляння ракети в фасад будівлі, від якого розлітаються дим, вікна та залишки стін.

Упродовж всіх цих місяців війни ми встигли побачити безліч зображень будівель, пошкоджених та знищених ракетами, які зафіксовані ДСНС, поліцією або звичайними свідками. Але саме робота Малолєтки увійшла в низку тих, що може розцінюватися як об’єкт творчості або мистецтва. Чому?

Знаходячись у таймлайні війни, важко оцінювати зображення відсторонено та формалістично, що її стосуються, хоча документальна фотографія вже давно піддається не меншому іконографічному аналізу, ніж художня. Однак, дивлячись на те, як зроблена робота Малолєтки, можливо дійти до розуміння, як ми визначаємо більш та менш релевантні образи. На відміну від більшості кадрів з цієї війни з потраплянням ракет або снарядів до будинків — особливо в умовах, коли передчасне розповсюдження фото та відео з місця подій може розцінюватися як кримінальний злочин — тут глядач має можливість побачити не момент перед вибухом або наслідки, а саму мить вибуху, яка-от зникне, залишивши після себе пожежу, уламки та жертви. До того ж, відсутність людей в кадрі змушує ставити питання — чи є вони поза ним? Чи знаходилися мешканці в квартирах, які потрапили в епіцентр вибуху, або ж вони встигли перейти до укриття? Ці питання фотографія залишає без відповіді.

У той же час, незавершеність моменту на фото, яка залишає глядача в напруженні та страху, також встановлює уявлення про події для тих, хто не був їхнім свідком. Наразі історії окупації Маріуполя й, зокрема, періоду його найбільш інтенсивних обстрілів залишається повною білих плям, яка потрапляє всіх непричетних до неї у вигляді фрагментів.

За неможливості осягнути всю трагедію — через відсутність досвіду — більшість з нас не може сформувати аутентичну картину подій. Тут на допомогу приходять образи, які допомагають компенсувати нашу тривогу незнання.

Тому «З вікна лікарні» є нагадуванням, що війна для всі — одна, а її сприйняття — для всіх різним, яке великою мірою залишається в спогадах у конкретних фокусах та акцентах.

Subscribe to our channel in Telegram to read the best materials of the platform and be aware of everything that happens on syg.ma

Author