Donate
Космический бюллетень

Станіслав Остроус. Харків під вогнем

syg.ma team02/08/23 08:582.8K🔥

Фоторепортаж Станiслава Остроуса з розореного Харкова.

Про війну ми знаємо з дитинства все! Ми грали у війну, читали про війну, дивилися фільми про війну, уявляли себе героями війни — розвідниками, льотчиками, танкістами. Найбільш улюблені іграшки капсюльні пістолети. Щоб бабахало! Щоб пахло сіркою! Це був щасливий, далекий час, зафіксований у спогадах і чорно-білих любительських знімках. Час незбагненним чином увірвавшийся в нашу сучасну реальність, принісши ще одну — тепер вже справжню війну, з бомбардуваннями, ракетними ударами, руїнами та кошмарними новинами про загиблих і поранених.

Похмуре, протяжне, виснажливе виття сирен повітряної тривоги, провісник смерті та руйнування. Єдине, що залишається робити в тиші, що настала, — це чекати удару — чекати, поки ракета, випущена з іншого боку, досягне мети й обрушить на людей свій нищівний біль.

Десь поруч вибух. Звук удару: дзвінка, скрегочуча, нудотна тяжкість пригинає до землі. Холодний, пекучий, сліпий страх. Місто завмирає. Скільки їх ще? Скільки шкіл, лікарень і житлових будинків стануть цілями? Скільки живих людей сьогодні стануть сухою статистикою, жертвами цієї божевільної війни?

Будівельні майданчики завмерли, спорожніли парки. На вулицях стало так мало людей, що ми почали вітатися з усіма, кого зустрічаємо, як це прийнято на селі. Деякі з тих, хто залишився, ховаються в метро. Там вони живуть під землею, сплять на надувних матрацах і харчуються безкоштовною їжею, яку приносять волонтери.

Громадський транспорт безкоштовний. Комунальники, незважаючи на обстріли, проводять ремонтні роботи. Якби не сирени повітряної тривоги, які кожні кілька годин порушують тишу своїм пронизливим виттям, можна було б хоча б на деякий час забути, що йде війна.

Життя в місті зведено до найпростіших функцій. Вижити, не потрапити під обстріл. Уникати відкритих місць. Фасади будівель поцятковані уламками. Маленькі й великі вони розлітаються на всі боки. Пряме попадання малоймовірне, але уламки всюди. Так само, як хрускіт під битого скла ногами, скільки б не прибирали його героїчні комунальники, воно скрізь. У центрі міста практично не залишилося цілих вікон. Зяючі чорні діри, спішно забиті фанерою. Місто сліпне й глухне від вибухів.

Вулиці безлюдні, на узбіччях стоять обстріляні автомобілі, покинуті власниками. Військові часто використовують їх для блокування руху, поряд з протитанковими «їжаками». Всюди пил і бите скло.

Дивно усвідомлювати, що всього за кілька кілометрів люди, які хочуть вашої смерті. Ви не зробили нічого поганого цим людям, ви навіть ніколи їх не бачили. Але вони прийшли вбити вас, забрати найцінніше, що у вас є — ваше життя. Вони чомусь вирішили, що мають на це право, вирішувати, як жити і у що вірити. Орда! Загарбники! Чужа, зла воля!

Будівля Харківської облради (облради), частково зруйнована 6 березня 2022 року під час ракетного удару, внаслідок якого загинуло 27 людей, березень 2022 року. Фото Станіслава Остроуса.
Будівля Харківської облради (облради), частково зруйнована 6 березня 2022 року під час ракетного удару, внаслідок якого загинуло 27 людей, березень 2022 року. Фото Станіслава Остроуса.
Памятник богині перемоги Ніки накривають мішками з піском, щоб не пошкодили уламки, Харків, квітень 2022 р. Фото Станіслава Остроуса.
Памятник богині перемоги Ніки накривають мішками з піском, щоб не пошкодили уламки, Харків, квітень 2022 р. Фото Станіслава Остроуса.
Зруйнований корпус одного з університетів Харкова, квітень 2022. Фото Станіслава Остроуса.
Зруйнований корпус одного з університетів Харкова, квітень 2022. Фото Станіслава Остроуса.
Вулиця Сумська. Центр Харкова. Фото Станіслава Остроуса.
Вулиця Сумська. Центр Харкова. Фото Станіслава Остроуса.
Квартира на Північній Салтівці, найбільш зруйнованому війною районі Харкова, липень 2022 р. Фото Станіслава Остроуса.
Квартира на Північній Салтівці, найбільш зруйнованому війною районі Харкова, липень 2022 р. Фото Станіслава Остроуса.

По всьому місту працюють волонтерські осередки, які збирають кошти та закуповують все необхідне бійцям на фронті. Є спеціальні доставки продуктів для людей похилого віку. Я з групою волонтерів везу гуманітарну допомогу дітям на Салтівку. Під’їжджаємо до під’їзду дев’ятиповерхівки. Нас зустрічає жінка. Вона радісно вітається з нами і кличе дітей, які обережно виходять із підвалу. Вони не виглядають дуже наляканими, але досить насторожені. Відкриваємо багажник і дістаємо коробки, сумки, пакунки. З’являються батьки дітей, цікавляться, що саме ми привезли. Це звичайна доставка: крупи, консерви, овочі, хліб, матраци, ковдри. А для дітей є іграшки. Вони підходять до нас ближче — іграшки їм подобаються. Ми носемо пакунки з їжею до підвалу. Напівтемні проходи з лежаками під стінами. Важке повітря. Входи в окремі блоки завішані ковдрами — спроба створити приватність.

З початку війни тут проживає кілька сімей з дітьми. Мені важко уявити, що вони проводять тут увесь свій час. Діти сідають на свої звичні місця, розпаковують коробки та розглядають іграшки. Я прошу дозвілу зайти в закриті блоки. Вони обставлені старими меблями. Мешканці склали в цих приміщеннях свої речі та розвісили на стінах дитячі малюнки та ікони. Видно, що ці люди тут вже довго, що вони прижилися, призвичаїлись. Але низькі сірі стелі підвалу, труби та сантехніка, земляна підлога. Цей підвал залишиться в їхньому житті важким, гнітючим спогадом. Він завжди буде з ними, навіть коли закінчиться війна, навіть коли вони повернуться у свої квартири, замінять вибиті вікна, перефарбують стіни. Їхні сни ще довго будуть напоєні страхом і низькою сірою стелею підвалу. Я запитав їхніх батьків, чому вони не виіхали. Чому вони сидять у цьому підземеллі? Знизуючи плечима і сором’язливо посміхаючись, вони кажуть, що вже звикли, що спочатку думали, що це ненадовго, що дочекаються, а потім ті, хто виїхав, почали повертатися. Деякі з них мають літніх батьків, а інші просто бояться покидати домівку. Вони сподіваються, що бомбардування скоро припиниться і вони зможуть повернутися додому.

Харківська обласна дитяча лікарня. Коли почалося повномасштабне вторгнення, у лікарні було по–над 180 важкохворих дітей. Головний лікар Марина Валентинівна розповідає мені, як на початку березня внаслідок обстрілу лікарня повністю втратила електрику, а в них реанімація, банк крові. Дізнавшись про ситуацію, місцевий підприємець забрав зі свого магазину невеликий бензиновий генератор і приніс його до лікарні, підключив і до наступного ранку постачав електрику, доливаючи бензин протягом всієї ночі.

Дітей переселили в підвал. Там довгий коридор заставлений розкладними ліжками для дітей і лавками для їхніх батьків, а поруч кімната для малюків. Стелі низькі, а проходи вузькі. Волонтери допомогли обладнати санвузол та примусову вентиляцію. Зараз дітей стало менше, оскільки більшість виїхала в безпечніші райони або за кордон.

Тоді в лютому, під безперервний гуркіт артилерійських, мінометних і ракетних обстрілів, смертельно виснажені лікарі в неможливих умовах продовжували лікувати важкохворих дітей, водночас думали про їхню безпеку, заспокоювали і підбадьорювали батьків. Лікарня перестала забезпечуватися продуктами харчування. Наявних запасів їжі вистачало на декілька днів, але що робити після того, як іжа закінчиться, було незрозуміло. На допомогу прийшли волонтери. Мешканці сусідніх будинків приносили продукти, крупу, хліб. Один дідусь приніс трилітрову банку сала! «Що ви, дідусю?! Наші діти не можуть цього їсти! «Це вам, лікарям!» — відповів він. Лікарі жили тут же в актовій залі, харчування їм не надавали.

Марина Валентинівна проводить мене в кабінет психолога, де розповідає про новітні методи роботи з важкохворими дітьми. Діти депресивні, іноді агресивні. Спеціальні м'які іграшки німецького виробництва допомагають дітям зняти страх перед процедурами, які їм необхідно пройти.

У арт-терапевтичному центрі виставка дитячих малюнків та клас, обладнаний спеціалізованими партами та великою інтерактивною панеллю. Стіни в коридорі прикрашають кумедні герої сучасних мультфільмів, роботи студентів Харківської академії дизайну, а також портрети дітей, які пішли в ремісію і почали жити нормальним життям. Їхні успіхи є предметом гордості для лікарів.

Діти біля входу в підвал, де вони півроку живуть і ховаються від обстрілів, Салтівка, Харків, серпень 2022 р. Фото Станіслава Остроуса.
Діти біля входу в підвал, де вони півроку живуть і ховаються від обстрілів, Салтівка, Харків, серпень 2022 р. Фото Станіслава Остроуса.
Діти ховаються в підвалі на Салтівці в Харкові, серпень 2022. Фото Станіслава Остроуса.
Діти ховаються в підвалі на Салтівці в Харкові, серпень 2022. Фото Станіслава Остроуса.
Діти ховаються в підвалі на Салтівці в Харкові, серпень 2022. Фото Станіслава Остроуса.
Діти ховаються в підвалі на Салтівці в Харкові, серпень 2022. Фото Станіслава Остроуса.
Мати з дитиною в підвалі Харківської обласної дитячої лікарні, серпень 2022 р. Фото Станіслава Остроуса.
Мати з дитиною в підвалі Харківської обласної дитячої лікарні, серпень 2022 р. Фото Станіслава Остроуса.
Протигази в Харківській обласній дитячій лікарні, серпень 2022. Фото Станіслава Остроуса.
Протигази в Харківській обласній дитячій лікарні, серпень 2022. Фото Станіслава Остроуса.

Гарні новини з фронту: ЗСУ звільнили міста Люботин, Ізюм та Куп’янськ! Ворог переможений, біжить, залишаючи техніку та в паніці покидаючи блокпости.

Їду з волонтерами на звільнені території, щоб доставити гуманітарну допомогу. Їхній старенький мікроавтобус напханий до стелі пакетами з продуктами та хлібом. На блокпостах військові дивляться наші папери і пропускають. Їдемо до лінії фронту. Дорога порожня, встелена пошматованими, пронизаними кулями рекламними щитами та зруйнованими будинками.

Приїжджаємо на пункт роздачі. Біля сотні людей стоять на краю дороги і чекають нас. Здебільшого це люди похилого віку, але є молодь та діти. Обличчя у них серйозні, всі трохи нервовують. Продукти розподілятимуть за заздалегідь складеними списками. Але в ці списки потрапили не всі, оскільки волонтери не змогли додзвонитися до всіх.

Ми паркуємо фургон, і люди його оточують. Просимо їх утворити щось на зразок черги, щоб не заважали один одному. Ми обіцяємо, що допомогу отримають усі, але в першу чергу її отримають люди зі списків. Ті, хто отримав продукти, радіють, як діти, і тягнуть важкі сумки, дякуючи нам. Черга постійно розпадається, коли натовп просувається вперед. Але, нарешті, залишилося кілька людей.

Під’їжджає жінка на велосипеді і запитує, як дістати продукти. Вона показує нам свої папери, але категорично відмовляється фотографуватися для бухгалтерського звіту, який ми повинні подати. Ми розуміємо, що це через її релігійні переконання. Вона готова відмовитися від допомоги, і переконувати її в протилежному марно. Але ми знаходимо компроміс: я фотографую її ззаду, і вона радісно йде, завантажуючи продукти на багажник свого велосипеда. Залишилося декілька пакунків. Запитуємо у місцевих, чи є люди похилого віку, або хворі, які не змогли прийти.

Так, є такі люди, кажуть вони. Поруч живе бабуся Катя: їй 90 років, ледве ходить. Беремо сумки і йдемо. Її будинок стоїть на сусідній вулиці, розповідають місцеві жителі, і вона цілими днями сидить на лавці під розлогим горіхом. Але тепер її немає, і її ворота зачинені. Ми стукаємо і гукаємо її, але відгуку немає. Нарешті ми чуємо човгання кроків. Бабуся Катя дивується, коли бачить нас і наші сумки. Ми їй пояснюємо, що ми привезли їй харчі, гуманітарну допомогу. Вона рада, але невпевнена. Питаємо, в чому справа. Вона каже: «А я ж росіянка! Російський громадянин! У мене російський паспорт». Ми кажемо, що все добре, і несемо їжу до неї додому. Бабуся Катя тихенько, схлипує, возиться з російським паспортом у руках і дякує. Живе сама: чоловіка поховала, двох синів пережила. У молодості працювала на шахті на півночі.

Залишився ще один пакет, для багатодітної родини. Вони живуть на сусідній вулиці й мають купу дітей. Їхній тато на фронті, служить у складі 92-ї бригади, захисник Харкова.

На зворотному шляху нас зупиняють військові. Перевіряючи багажник, бачать мій бронежилет. Один солдат страшенно хвилюється. «Хто вас пропустив?» — майже кричить він. «Що тут робить преса? Це фронт! Де ваша акредитація від Міноборони?» Вони змушують нас вийти з фургона і конфіскують мою камеру. Телефонують, лаються. Ми чекаємо. Нарешті приходить офіцер. Він уважно переглядає всі кадри і заспокоюється, коли бачить, що я нічого крім роздачі їжі не знімав, все добре. Офіцер просить вибачення та дякує за нашу роботу. Солдати нас пропускають. Решту зворотного шляху всі жваво обговорюють подію. Приїжджаємо до Харкова, прощаємось і розходимося.

Цієї ночі починається найсильніший обстріл. Дев«ять ракет, випущених з російського міста Бєлгород, націлені на об»єкти критичної інфраструктури. ЦТЭЦ №5 отримує два удари. У всьому Харкові та інших східних містах немає світла. Води теж немає. Не маючи змоги протистояти ЗСУ на полі бою, ворог боягузливо мститься мирному населенню. Незважаючи на те, що величезні території звільнені, обстріли тривають. До Білгорода всього кілька десятків кілометрів.

Доставка гуманітарної допомоги населенню звільненої від російсько-окупаційних військ території. Фото Станіслава Остроуса.
Доставка гуманітарної допомоги населенню звільненої від російсько-окупаційних військ території. Фото Станіслава Остроуса.
Доставка гуманітарної допомоги населенню звільненої від російсько-окупаційних військ території. Фото Станіслава Остроуса.
Доставка гуманітарної допомоги населенню звільненої від російсько-окупаційних військ території. Фото Станіслава Остроуса.
Сім'я українського військовослужбовця, яка повернулася додому після звільнення села від російських загарбників. Фото Станіслава Остроуса.
Сім'я українського військовослужбовця, яка повернулася додому після звільнення села від російських загарбників. Фото Станіслава Остроуса.
Північна Салтівка, Харків. Фото Станіслава Остроуса.
Північна Салтівка, Харків. Фото Станіслава Остроуса.
Північна Салтівка, Харків. Фото Станіслава Остроуса.
Північна Салтівка, Харків. Фото Станіслава Остроуса.

Я приїхав до Харкова два роки тому. У розпал ковідної пандемії. За півроку я отримав пропозицію викладати в Академії Культури. Паралельно займався організацією міжнародних резиденцій для фотографів. На початку 2022 року ми планували провести резиденції в Німеччині, Литві та Грузії. Шукали партнерів, складали програму, я вже почав бронювати житло. Усі ці плани було перекреслено подіями 24 лютого. Війна прийшла до мого дому. У мене вже відібрали мій Крим, куди я їздив чи не кожні вихідні. Мій Донбас, де я виріс, де похована моя мама. Мій Херсон, де я прожив 25 років, де народилися мої діти та залишилися найкращі друзі. І ось війна знову прийшла на мій поріг. Розлучила мене з коханою жінкою. Розлучила мене з дітьми, які тепер мешкають в Ірландії. Біль. Гіркота. Самотність. У мене залишилася моя робота. Я фіксую щоденний героїчний шлях оточуючих мене людей. Військових, волонтерів, лікарів, рятувальників, комунальників. Їхні надії на краще життя. Їхню щоденну працю. Їхню мужність і стійкість.

Станіслав Остроус — фотограф. Зараз живе і працює в Харкові.


lena holub
Илья Дескулин
Comment
Share

Building solidarity beyond borders. Everybody can contribute

Syg.ma is a community-run multilingual media platform and translocal archive.
Since 2014, researchers, artists, collectives, and cultural institutions have been publishing their work here

About