Як можна дивитися на фото Гази та не бачити Маріуполь чи Бахмут?

У міру того, як Ізраїль продовжує атакувати Палестину, все більш очевидними стають аналогії з російським вторгненням в Україну. «Повна блокада» Ізраїлем сектора Гази, що позбавила води, електроенергії та продовольства більш як 2 млн населення, нагадує цілеспрямоване руйнування Росією нашої енергетичної інфраструктури минулої зими. Зокрема за це українці прозвали Росію «терористичною державою».

З того моменту, як Ізраїль дав наказ про евакуацію 1,1 млн мешканців північної Гази, українці мали б знати, що це наражає найвразливіші групи населення, а саме літніх та хворих, на вірну смерть. Ми також знаємо, що коли люди не мають справжніх альтернатив, вони найчастіше обирають залишитися у власних домівках.

Фотографії масштабних руйнувань, які надходять до нас із Гази, вказують на порушення ізраїльською армією міжнародного гуманітарного права та водночас нагадують минулорічні фото з Маріуполя або Бахмуту. Так само, як Росію в Україні, Ізраїль звинувачують у бомбардуваннях житлових районів, евакуаційних коридорів та навіть пропускного пункту «Рафах», єдиного пункту виїзду з міста. 

Безперечно, жорстокі атаки ХАМАСу на ізраїльські кібуци також подібні до російських злочинів у Бучі в березні 2022 року. Цілком справедливим було їх засудження президентом України Володимиром Зеленським та Міністерством закордонних справ України. Але ці заяви на підтримку жертв та їхніх родин містили проблематичні твердження, зокрема, справді катастрофічний висновок Зеленського щодо безумовного права Ізраїля на захист.

Відтоді українські високопосадовці уникають напряму говорити про ізраїльську операцію «Залізні мечі», попри те, що, згідно з даними палестинської влади, за три тижні від її початку кількість загиблих у Газі вже перевищила 7000 людей. Але карт-бланш, наданий Україною на будь-які каральні дії, що Ізраїль вважатиме необхідними, є не дуже зрозумілим кроком, з огляду на напружену історію україно-ізраїльських відносин саме навколо питання окупації та дотримання міжнародного права. Зважаючи на проблеми безпеки, з якими сьогодні стикається Україна, її зовнішня політика незмінно спирається на два принципи: повагу до територіальної цілісності та просування ядерного роззброєння. 

Дипломатичні тертя

На відміну від США та їхніх європейських союзників, Україна систематично підтримувала резолюції ООН проти незаконної окупації палестинських земель, в тому числі з міркувань послідовності щодо власних територіальних претензій на окупований Крим.

У 2014 Ізраїль не голосував за резолюцію ООН, яка засудила російську анексію Криму та підтвердила територіальну цілісність України. Через два роки Україна підтримала резолюцію, яка визнала незаконними ізраїльські поселення в Східному Єрусалимі, на що прем'єр-міністр Ізраїля Беньямін Нетаньягу відповів скасуванням візиту представника України, прем'єр-міністра Володимира Гройсмана. 

Ці дипломатичні тертя посилилися торік, після того, як Київ проголосував за дві резолюції ООН в листопаді 2022 року. Перша стосувалася ядерного роззброєння на Близькому Сході та була спрямована проти ізраїльської ядерної програми; друга резолюція підтримала відкриття розслідування Міжнародного суду щодо «тривалої окупації, заселення та анексії Ізраїлем палестинської території», підтверджуючи у такий спосіб право палестинців на самовизначення.

Пізніше, у липні 2023 року, посол Ізраїля в Україні Михайло Бродський розкритикував Україну за підтримку 90% «антиізраїльських» резолюцій ООН, описавши це як «ненормальну ситуацію, особливо зважаючи на той факт, що Україна часто звертається до Ізраїля з різноманітними запитами». Згадані запити також ставали предметом тертя між двома країнами, адже Ізраїль надсилає в Україну гуманітарну допомогу, але відмовляється надавати озброєння, зокрема захисне, аргументуючи це тим, що Ізраїль, на відміну від країн-членів НАТО, може покладатися тільки на себе. 

Ізраїль також зайняв дуже обережну позицію щодо російської агресії проти України, прагнучи зберегти теплі дипломатичні відносини з Росією заради власних воєнних інтересів у Сирії. Ізраїль не приєднався до численних західних країн, які запровадили санкції проти РФ, та утримався від голосування за резолюцію ООН щодо виплати Росією репарацій за руйнування в Україні. Після початку повномасштабної агресії Ізраїль прийняв лише 30 тис. українців (включно з 15 тис. українських євреїв по програмі репатріації) — це набагато менше, ніж інші країни.

Пояснюючи мовчання

Більшість українських політиків і дипломатів, схоже, вважають історію відносин між Ізраїлем та Палестиною занадто складною для розрізнення агресора та жертви. Але це не пояснює, чому Україна замовчує  порушення Ізраїлем міжнародного права, які вона раніше засуджувала. На мою думку, у цього мовчання може бути три причини.

По-перше, Україна прагне максимально дистанціюватися від ХАМАСу, який Нетаньягу назвав «новими нацистами», та тих безжальних методів, що він застосовує проти ізраїльського цивільного населення. Не в останню чергу це пояснюється тим, що Росія виправдовує вторгнення в Україну уявною необхідністю її «денацифікувати», і що цей привід виявився переконливим для Глобального Півдня та певних сегментів західного громадянського суспільства. До того ж, у панівному дискурсі, заданому західними урядами, немає місця для розрізнення дій ХАМАСу від набагато ширшої боротьби палестинців за свободу та справедливість, яка складається з багатьох різноманітних сил. Але це застереження має зворотний ефект: дипломати вже попереджають, що брак підтримки Палестини практично неминуче призведе до зменшення підтримки України у країнах Глобального Півдня. 

Панівний західний дискурс також часто ототожнює антисемітизм та критику Ізраїля. Це ще одна причина для української влади особливо обережно ставитися до своїх заяв на міжнародній арені. Частково це пов’язано з тим, що в Україні під час Голокосту 1941-1945 років було вбито близько 1,5 млн євреїв. Але також тому, що українські націоналістичні організації, які прихистили людей, безпосередньо відповідальних за ці масові вбивства, в Україні сьогодні обілюють та героїзують.

Нарешті, позицію України можна просто-напросто пояснити геополітичним прагматизмом. Угода про асоціацію України з Європейським Союзом містить пункт про «конвергенцію у сфері зовнішньої та безпекової політики», що вимагає від України орієнтуватися на позицію, яку висловлюють європейські офіційні особи. Залежність від західної гуманітарної та особливо військової допомоги спонукає українських лідерів до підтримки позиції іноземних партнерів, насамперед США, аби не втратити цю допомогу. Той факт, що ХАМАС має безпосередні відносини з РФ, тільки посилює цю лояльність.

 Нещодавня заява Міністерства закордонних справ України, оприлюднена 17 жовтня, відображає двоїстість та суперечливість української зовнішньої політики. МЗС іще раз наголошує на підтримці ізраїльських «зусиль задля протидії терористичним актам», але водночас «виступає за врегулювання палестинсько-ізраїльського конфлікту за допомогою політико-дипломатичних засобів».

Наступного дня, після загибелі кількох сотень палестинців внаслідок удару по лікарні Аль-Ахлі, відповідальність за який заперечують і Ізраїль, і ХАМАС, українські високопосадовці виступили з першою заявою стосовно гуманітарної ситуації в Газі. МЗС наголошує, що обидві сторони мають «неухильно дотримуватися правил ведення війни та поважати норми міжнародного гуманітарного права», але жодного разу не згадує інші воєнні злочини Ізраїля та до негайного припинення вогню не закликає.

Маємо висловитися

Якщо офіційна позиція України зумовлена прагматичними дипломатичними міркуваннями, то українське громадянське суспільство не зобов’язане замовчувати каральну операцію Ізраїля в Газі, як це робить уряд. 

Кривди, що Ізраїль завдав Палестині, як і кривди Росії в Україні, далеко не зводяться до недотримання законів війни. Українці цілком справедливо повторюють, що війна Росії проти українського народу почалася задовго до 24 лютого 2022. РФ окупувала частину території України, анексувавши Крим у 2014, а колонізація російською монархією народів, які населяли українські землі, сягає XVII століття.

Ця історія, яка тривала й протягом радянської епохи, включала епізоди геноцидального характеру. Йдеться про Голодомор, великий штучний голод, що вбив кілька мільйонів українців у 1932-1933 роках, та масові переміщення населення, на кшталт депортації за наказом Сталіна 238 тис. кримських татар із Криму до інших радянських республік у 1944 році. У наступні роки майже половина кримських татар померла від голоду та хвороб.

Так само війна Ізраїля проти палестинського народу почалася не 7 жовтня 2023. Вона почалася з Накби у 1948 році, коли понад 700 тис. палестинців були вигнані з їхніх земель. У 1967 році в результаті Шестиденної війни Ізраїль окупував решту палестинських територій, що спричинило нове масове вигнання палестинців та створення нових ізраїльських поселень. 

Палестинці часто говорять, що Накба — це безперервний процес, адже загарбання земель та колоніальні злочини ніколи не припинялися. Палестинці були розділені. Сьогодні мешканці Західного берегу, Ізраїля, Гази або біженці перебувають у різних ситуаціях і мають різний досвід. Але всі вони страждають від режиму апартеїду. Палестинці з Гази особливо потерпають від блокади, накладеної Ізраїлем у співпраці з Єгиптом починаючи з 2006 року; це перетворило сектор Гази на найбільшу в світі в’язницю під відкритим небом. 

Зло, яке протягом останніх днів вбило чимало як ізраїльських, так і палестинських цивільних, коріниться не в підземних тунелях Гази, де начебто перебувають бойовики ХАМАСу, а в тривалій окупації та колонізації Ізраїлем території Палестини. У цьому сенсі пригнічення українського та палестинського народів дуже схоже: йдеться про окупацію наших земель державами з ядерною зброєю та перевагою у збройних силах; державами, які спокійно нехтують резолюціями ООН, міжнародним правом та ставлять свої власні інтереси вище будь-якого дипломатичного діалогу. 

Як українці, люди, які солідарні з українським спротивом, ми маємо як ніхто розуміти та протистояти тому, що відбувається в Палестині. Ми маємо вказувати на непослідовність західних урядів, які підтримують нашу антиімперіалістичну боротьбу та водночас колоніальне насильство Ізраїля. Трагедію, яку ми зараз переживаємо, має загострювати нашу чутливість до схожого людського досвіду. 

З російським вторгненням ми побачили, наскільки мало міжнародна спільнота знає про історію України. Але що ми знаємо про історію Палестини? У світі, де посилюється поляризація, де відроджуються колоніальні війни приголомшливих масштабів і жорстокості, лише солідарність між пригніченими народами та інтерес до боротьби одне одного, поза межами геополітичних поділів, можуть вивести нас на шлях до справедливого і тривалого миру. 

Авторка: Дарʼя Сабурова
Переклад з англійської: Леся Бідочко
Обкладинка: Катерина Грицева
Вперше було опубліковано в журналі соціальної критики «Спільне».