Автор: Панас Феденко

Версия текста на русском языке.

Михайло Драгоманов був впливовим істориком, фольклористом, публіцистом, теоретиком, суспільним діячом та автором одного з перших нарисів біографії Михайла Бакуніна. Під впливом Прудона, Шевченко, Бакуніна та інших європейських мислителів, а також завдяки особистим роздумам, він розвинув власні лібертарні соціалістичні погляди (“громадівський соціалізм безначальників”) та суттєво вплинув на розвиток українського соціалістичного руху в Російській імперії в другій половині ХIХ століття, яке відзначалось незалежністю від марксизму та відрізнялося від нього акцентом на вивченні української культури та прихильною оцінкою агітації соціалістичних ідей серед селянства. У своїх політичних творах Михайло Драгоманів розвивав ідеї пробудження українського народу до самозвільнення шляхом пропаганди ідей федералізму, самоврядування сільських громад, децентралізації та набуття національної самосвідомості.

В 1930-му році Вищий педагогічний університет ім. Михайла Драгоманова у Празі видав збірку статей з оригінальним дослідженням Панаса Феденко під назвою “Михайло Драгоманів і П’єр Жозеф Прудон”. Ця стаття актуальна сьогодні, оскільки, по-перше, відкриває для російськомовних та українськомовних товаришів лібертаріїв ще одне джерело натхнення лібертарною думкою у вигляді постаті Михайла Драгоманова та, по-друге, є важливою зброєю в культурній боротьбі проти пропаганди стосовно того, що українці та їх культура нібито “нацистські”. Панас Феденко же показує одного з найбільш впливових теоретиків українського соціалізму (і націоналізму) лібертарієм, проводячи паралель із французьким анархістом Прудоном, якого в нацизмі точно не попрікнеш. Крім цього, ця стаття багата певними фактами, які точно будуть цікавими як для послідовників Прудона, так і Драгоманова.

— Денис Хромий

Не потрібно доводити, що політичні погляди Драгоманова склалися під значим впливом французького соціаліста Прудона (1809-1863)*. Цього не заперечував і сам Драгоманів, який нерідко називав себе «останнім прудонівцем». А проте цих слів Драгоманова не можна приймати без застережень. Драгоманів не був безкритичним учнем, а зрілою людиною, і вмів із досить хаотичної Прудонової системи вибрати для себе те, що відповідало його власним переконанням і суспільному розвиткові доби, коли він жив і був молодший від Прудона більш, ніж на ціле покоління.

Те, що Драгоманів йшов у своїх поглядах іншим шляхом, незалежно від Прудона, можна побачити хоча б на такому прикладі: як відомо, Прудон ставився до парламентаризму негативно. Зате Драгоманів високо цінив роль парламентів і так званої формальної демократії для поступу й розвитку суспільства, зокрема для політичного дозрівання нижчих шарів суспільства. Розуміється, сила Прудон вплинула на його теоретичні спроби. Він і в своїх «наукових» працях зоставався агітатором і пропагандистом нової віри, яку він вмів популярно та з запалом викласти своїм читачам.

Вплив ідей Прудона на Драгоманова можна прослідкувати з досить детально. Драгоманів не тільки цитує Прудона, але її бере його провідні думки як свої, застосовуючи їх до українських обставин. Схожість і навіть тотожність в поглядах Прудона та Драгоманова присутня, особливо коли вони торкаються проблем демократії, свободи, федералізму, а також національних, релігійних, етичних питань і т.д.

Прудон у свої політичних писаннях не один раз звертався до проблеми свободи. У своїй об’ємній праці «De la justice de la Révolution et dans l’Eglise» він дає таке визначення свободи: це «пошана до моєї власної гідності й міра всіх публічних свобод» («De la justice», том V, ст. 29, Bruxelles, 1870).

Майже тими самими словами це виражав й Драгоманов: особиста гідність — це «природна підстава прагнення до політичної свободи». Драгоманів зазначав не один раз у своїх творах, що на Сході Європи «затуплено між людністю почуття особистої гідності» через «надзвичайний розвиток царсько-бюрократичного начала» («Вільна спілка — Вольный союз»). На думку Драгоманова, та людина, що себе шанує, поважатиме й права інших. Люди з почуттям особистої гідності вміють боротися проти насильства й сваволі, відкіль би та безправність не йшла. Те саме до Драгоманова висловив Прудон. Він писав: «Я починаю з того, що ставлю цей принцип, який я називаю принципом особистої гідності, за підвалини науки моральної: шануй себе. Поставивши цей принцип, я кажу, що він має, як наслідок, казати нам шанувати гідність інших так, як [ми шануємо] нашу власну»[1].

Також в іншому місці Прудон звертається до тієї самої проблеми політичної свободи: «Хто каже “свобода”, той, мовою публічного права, говорить “гарантія”: гарантія недоторканності особи й житла, гарантія громадських, корпоративних, промислових свобод»[2].

Свобода у Прудона ґрунтується на справедливості. Справедливість — це «спонтанно випробувана і взаємно ґарантована пошана до людської гідності, незалежного від того, якій особі і в яких обставинах щось загрожувало та яку небезпеку на нас накликала б її оборона»[3]. Свобода, справедливість, людська й особиста гідність — це майже синоніми для Прудона. Одне без іншого не може існувати.

Але не тільки свобода й гідність особи забезпечує політичну волю в державі. Прудон ставить, як передумову здійснення свободи, на першому плані федерацію, вільний союз людей і людських громад. «Хто каже “свобода”, той каже “федерація”, або нічого не каже; хто каже — “республіка”, каже “федерація”, або нічого не каже; хто каже — “соціалізм”, каже “федерація”, або знову ж таки нічого не каже»[4]. Передумовою свободи Прудон вважав «політичну федерацію або децентралізацію» («Féderalisme politique ou décentralisation», див. «Du principe fédératif», ст. 84).

Прудон вірив, що до здійснення федеративного принципу дійдуть в ХХ столітті. Двадцяте століття відкриє еру федерації, або людство чекатиме знову «тисячолітнє чистилище»[5]. Він ненавидів будь-яку централізацію, хоч якими гарними гаслами вона не прикривалася. Він вважав широке самоврядування найпевнішою та єдиною гарантією свободи («self-government»). Цей принцип самоврядування Прудон назвав «анархією»[6]. Відсіль йде відоме визначення, яке дав собі і своїм прихильникам Драгоманів: «громадівці–безначальники» (соціалісти–анархісти). Зрозуміло, що «анархія» Прудона-Драгоманова не має нічого спільного з терористичним анархізмом з одного боку та з анархізмом аполітичним, приклади якого ми знаходимо в Західній Європі та в Росії, з іншого.

У централізації Прудон бачив найбільшого ворога політичної свободи. Він порівнює зцентралізовану республіку Францію зі Швейцарською федерацією й віддає другій перевагу навіть у тому випадку, як би вона поставила на чолі держави конституційного монарха. «Засновники демократії думали в 1793-ом році, що чудово зробили, відрубавши королеві голову й утворивши декретами децентралізацію. Але це помилка, що не повинна більше нікого обманювати. Рада десятьох у Венеції була справжнім тираном, і республіка була жорстоким деспотизмом. Навпаки, дайте князя з королівським титулом такій республіці, як Швейцарія: якщо ситуація не зміниться, то це буде виглядати так, ніби ви натягнули повстяний капелюх на Генріха IV»[7]. Прудон вважав федерацію монархій в «сто разів» ліпшою за зцентралізовану республіку[8]. Взагалі зразком республіканського федеративного устрою для Прудона була Швейцарія. Швейцарську федерацію він охарактеризував так: «Це група суверенних і незалежних держав, зв’язаних договором взаємної гарантії»[9]. Проте французький централізм Прудон вважав великим нещастям для французької демократії. Париж, на його думку, пожирає Францію[10]. Він був рішучим і непримиримим противником поліційної держави, що тільки командує та карає. Засади держави, згідно з Прудоном, мають бути такі: «Вона не має більшої справи, аніж тільки, щоб слідкувати, аби кожний шанував особу, власність та інтереси кожного. Одним словом, щоб усі були вірні соціальному договору. Будучи далекою від того, щоб командувати над інтересами, вона (держава) існує лише для того, щоб слугувати»[11].

Через свою нехіть до централізму Прудон висловлювався і проти парламентарної системи, бо вона, мовляв, має тенденцію централізувати державну владу, а отже суперечить «самоуправлінню» («self-government»). Демократія, вважав Прудон, може бути організована тільки в зфедералізованій державі. Свою нелюбов до парламентської системи він проявляє й до системи виборів, загального виборчого права. Тут він сходиться з Бакуніним, який глузував із марксистів за їх надії на «всезагальне та поголовне» голосування. Прудон стверджує: «І я також належу до демократів, незважаючи на моє презирство до народних виборчих урн»[12].

Роль держави у Прудона зводиться до економічних функцій: держава має зникнути в економічній діяльності[13]. Це є «відмирання держави» через найширшу децентралізацію, федерацію, або анархію, як виражається Прудон.

Анархія «полягає в тому, що після того, як політичні функції зведено до функцій індустріальних (краще б сказати — економічних; прим. П.Ф.), то суспільний лад був би результатом самого факту трансакцій та обміну[14].

Розуміння демократії у Прудона пов’язано з розділом влади: судової, адміністративної та законодавчої, а також з контролем та відповідальністю[15].

Розробляючи проблему федералізму, Прудон мусив зачепити й національне питання як з боку теорії, так і в політичній практиці. На прикладі Швейцарії він показує, що почуття національної приналежності будується не тільки на спільній мові або расі. У творенні нації відіграє роль й історична традиція. Швейцарську різномовну націю створила, як вважає Прудон, «кантональна незалежність», що повстала історично[16].

У практичній оцінці національної справи Прудон проявляв глибоке почуття дійсності. Польська проблема мала дуже прихильне ставлення в революційно-демократичних соціалістичних колах Західної Європи протягом усього XIX століття. Відоме польськофільство західноєвропейських демократів, революціонерів та соціалістів мало підставу в їх ненависті до реакційної, завойовницької Росії, цього «жандарма Європи». Поневоленій Польщі співчували як жертві російського царату, на неї покладали надії як на місце майбутньої революції і оборонний вал проти абсолютизму. І хоча було відомо, що на чолі польського національного руху стояла переважно шляхта, перед цим фактом заплющували очі зі страху перед царською Росією.

Маркс та його приятелі дотримувалися погляду, що малі «неісторичні» нації в ході економічного розвитку мусять «денаціоналізуватися» — злитися з «історичними» народами. Вони не вірили в чеське відродження, не бачили особливих перспектив для розвитку південних слов’ян. Через цю думку, в західноєвропейських революційних колах дивилися крізь пальці на те, що польські емігранти відстоювали відновлення історичної Польщі разом з Україною, Литвою та іншими землями. Адже ж польська нація, як і мадяри, була «революційною»…

Найвиразніше нехтування свободою «неісторичних народів» виражалось в поглядах Лассаля, який стверджував, що «національний принцип» належить тільки великим культурним народам, а відсталі нації мусять «асимілюватися»[17].

Прудон присвятив справі взаємовідносин між поляками та сусідніми народами кілька блискуче написаних сторінок у своїй праці «Du principe fédératif». Прудон виступає насамперед рішучим противником історичної Польщі в межах до 1772-го року. Польським претензіям на панування в Україні та Литві він протиставляє принцип свободи народів. «Для поляків, — він писав, — відновлення їх кордонів по 1772-й рік з площею в 38.000 метрів квадратних означало би створення слов’янської імперії разом з народами, які ніколи не були поляками. Така імперія простягалась би аж від Москви до Петербургу»[18].

Прудон добре бачив класовий та національний егоїзм польської шляхти, яка верховодила в політиці польської еміграції. «Щодо шляхти, — читаємо в нього, — то вона осталась такою ж самою: вона не змінилась в своїй зарозумілості, не стала безсилою. Її неможливо вилікувати. Чи не є вона природнім ворогом усіх народів, не тільки народів латинських і германських, але також, і особливо, народів слов’янських?»[19]

Через це Прудон просто з ненавистю звертається до тієї польської шляхти, яка представляла польську націю: «Польська національність складається виключно із шляхти; що має спільного, питаю, ця шляхетська каста з демократичною рівноправною та конституційною Європою?»[20]

З цього приводу він згадує також про історичні гріхи польської шляхетської держави, а саме про боротьбу Польщі з українськими козаками. Як і треба було сподіватися, всі симпатії французького революціонера на боці України. Прудон нагадує полякам про «винищувальну війну, що велась в XVII столітті проти козаків-запорожців, себто селян, що тікали на Дніпровські береги, — це непростима вина Польщі»[21].

Також для доказу недемократичності польської еміграції він згадує з відомих події наступне: він відзначає факт, що в 1846-ом році польські селяни в західній Галичині повбивали польську шляхту підчас польських патріотичних заворушень («Du principe fédératif», ст. 306).

Прудон із завзятим запалом протестує проти авторитету, яким користувалась польська еміграція в демократичних колах Франції. «Річ, що мене дратує та змушує гніватися, полягає в тому, що слово аристократичної Польщі в Париж має більший вплив, ніж слово будь-якої з наших старих партій; вона користується більшим авторитетом, ніж загальне голосування»[22].

Прудон відкинув популярну тезу про небезпеку московської навали на Захід. Цю тезу зручно для себе використала польська еміграція. Прудон вважав, що це була вигадка на користь інтересам польського націоналізму, для розширення польських кордонів до Дніпра та Двіни»[23].

Він ясно бачив політичну гру польської шляхти й рішуче виступав проти польської експансії на Схід, говорив про захист «неісторичних» народів: «Але ж литвини — це не поляки, і українці — не поляки»[24].

Звертаючись до польських патріотів великої Польщі у кордонах 1772-го року, Прудон засуджує їх плани як реакційні та ворожі інтересам демократичного розвитку самого польського народу і цілої Європи[25]. «Поляки, минулість, сучасність і будучність, свобода, поступ і право, революція і договори — все вас засуджує!»[26]

У наведених цитатах із праць Прудона можна побачити не тільки спільність поглядів Драгоманова з ідеями Прудона, не тільки безпосереднє запозичення Драгоманова у Прудона, але й певною мірою також зрозуміти ті почуттєві моменти, що приваблювали Драгоманова в «прудонізмі». Нам не здається випадковим те, що Драгоманів звернувся до Прудона в той час, коли прудонізм був не в моді, і коли на уми західноєвропейських соціалістів все сильніше впливав марксизм. Драгоманів називав марксизм «німецькою метафізикою», власне через гегельянські елементи в ньому. Це особливо помітно в поглядах Маркса-Енгельса на «історичні» та «неісторичні» народи. Відомо, що неприхильні до малих «неісторичних» народів погляди Маркса та його однодумців склалися в основному під впливом подій революції 1848-го року в Австрії, коли проти революційної буржуазної демократії панівних народів (німців, мадяр) виступили такі «плебейські нації», як чехи та хорвати. Хорвати в боротьбі проти мадярської революції найбільше допомогли Габсбургам відновити абсолютизм. Після цих подій засновники сучасного соціалізму з великою обережністю почали ставитися до національних рухів «неісторичних» народів, побоюючись, що ці народи будуть й далі слідувати абсолютистській реакції, а народи слов’янські, окрім поляків, найбільшому ворогу європейської демократії — російському царю.

Драгоманів був борцем за відродження плебейських «неісторичних» народів і рішуче виступав проти претензій «історичних» націй панувати над тими народами, що протягом своєї історії втратили свої вищі суспільні верстви.

Його великою заслугою було те, що він перший теоретично обґрунтував та здійснив практично пропаганду соціалістичних ідей мовами плебейських, «неісторичних» народів Східної Європи. Не асиміляція, а всебічне культурне, політичне та економічне відродження цих народів — така була провідна ідея Драгоманова: народи мають йти через національне до вселюдського. Цілком зрозуміло, що Драгоманів знайшов вираз своїх власних думок саме у поглядах Прудона на національні відносини Східної Європи, зокрема на проблему польсько-українсько стосунків. І саме в праці Драгоманова «Историческая Польша и великорусская демократия» історичними та сучасними фактами обґрунтовується теза, яку побіжно висловив Прудон в наведених вище цитатах із роботи «Du principe fédératif»[27].

Так само, як й Прудон, Драгоманів був послідовним федералістом. Він указував на зв’язок свого федералізму зі всеслов’янським федеративним ідеалом кирило-мефодіївців — Костомарова, Шевченка та Куліша. Але, безумовно, кінцеву форму федералізму він перейняв у Прудона. На Драгоманова, як і на Прудона, сильно вплинув досвід швейцарського кантонального федералізму. У своїй книжці «Швейцарська спілка» Драгоманів приводить федеративний устрій Швейцарії як зразок для інших країн. Як й для Прудона, в центрі уваги Драгоманова при оцінці політичної свободи стоїть воля особистості. Права людини, як особи і громадянина, та самоврядування — це найголовніша частина політичної свободи.

«Політична свобода — це насамперед воля особистості, її віра, а також і невіра, її національне життя, її слова, її об’єднання з іншими. Самодержавний парламент… може цього всього й не дати. Тим то для нас… також важливе обмеження влади й центрального земського собору через проголошення недоторканності особистих прав (сюди входять і національні) та організацію місцевого самоврядування…, як і обмеження царської сваволі» (із передмови до «Письма Белинского к Гоголю», ст. XIX)**.

Прудон теж вважав, що централізм стоїть на перешкоді здійсненню права об’єднань та товариств як найважливішого виразу політичної свободи[28]. Здобути політичну свободу, на думку Драгоманова, неможливо без «підвищення розумового й морального рівня» членів суспільства (см. «Вільна Спілка — Вольный Союз»). Для України це підвищення відбувається тільки за допомогою європеїзації політичної думки. Через це Драгоманів боровся за «політичну свободу, розглядаючи її як засіб приєднання української нації до родини культурних націй», до яких українці належали перед прилученням до Московщини. Розуміння політичної свободи у Драгоманова базується на етиці. Варто зазначити, що і Прудон, із властивим йому пафосом, підносить боротьбу проти неправди як кінцеву ціль демократів[29]. Для нього справедливість — це сам всевишній Бог («La justice est le Dieu suprême»[30]). «Неправда — не просвіта», «чиста справа вимагає чистих рук» — це ті принципи, які послідовно проголошував і обстоював Драгоманів.

Ми вже вказали як вороже ставився Прудон до французького централізму. Драгоманів присвятив чи не найбільшу частину своєї публіцистичної діяльності боротьбі з російським і будь-яким іншим централізмом. Централізм для нього майже однозначно дорівнює деспотизму: «Усюди ми бачимо приклади таких політиків, які починали свою діяльність радикальним напрямком і навіть барикадами, і які ставали деспотами, ратуючи “єдність держави”, що потрібна, як їм здавалось, для рятунку свободи й захисту від замахів сепаратизму, на їх думку — символу реакції» (см. «Историческая Польша и великорусская демократия», Женева, 1881 г., ст. 11).

Забезпечення людської гідності — це у Прудона й Драгоманова — головна ознака політичної свободи. Адже «без самоврядування ця свобода неможлива» (Прудон). Драгоманів бачить, що «охорона людської гідності при самій тільки зовнішній політичній свободі неможлива». Для цього потрібна економічна забезпеченість людини, а цю забезпеченість можна досягнуть «тільки завдяки організації колективної праці та колективній власності. Тут пролягає зв’язок між лібералізмом та соціалізмом, а також перехід від одного до іншого» (із передмови до «Письма Белинского к Гоголю», ст. VI).

Цікаво зазначити, що у Драгоманова та Прудона соціалізм виникає як вимога забезпечення людської гідності (суспільно-етична підстава, як і для демократії). Драгоманів так же часто, як і Прудон, повертається до цієї центральної в його політичному світогляду теми. У цитованій вище передмові до листа Белінського Драгоманів писав: «Люди сорокових років установили в царській Росії культ людської гідності…».

Безсумнівно, формула ця належить Прудону, і заслуга Драгоманова полягає в тому, що він обґрунтував ідею політичної свободи й боротьби за неї для Східної Європи. Це не був простий і легкий шлях, оскільки в російському суспільстві, як в його революційній, так і в консервативній частині, політична боротьба була довгий час непопулярна. Російським революціонерами здавалось, що вони зрадили б ідею соціалізму тоді, коли б почали боротися насамперед за політичну свободу. «Народники» 60-70-х років XIX століття сподівалися прийти до соціалізму без політичної боротьби. В російських консервативних слов’янофільських колах панував погляд на політичну боротьбу як на річ непотрібну та шкідливу. Так, Хомяков писав до Самаріна: «Малоросіян, очевидно, заразила політична дурійка. Прикро й боляче бачити таку безглуздість і відсталість. Коли суспільне питання порушено, і воно не тільки не розв’язано, але навіть і не близько до розв’язання, то люди, які нібито на перший погляд здаються розумними, хапаються за політику. Не знаю, до якої міри була злочинна омана бідних малоросіян; але знаю, що нерозумність їх дуже ясна. Час політики минув. Про це надрукував Кіреєвський уже роки два тому» («Русский архив», 1879, випуск XI, ст. 327-28).

Взявши до уваги ці «політичні» настрої російських лівих і правих, а також ліберальних угруповань та «культурництво» тодішніх українофілів, ми можем незалежно оцінити всю повість проповіді політичної боротьби, яку Драгоманов уперто й систематично вів протягом двох десятирічь свого перебування в еміграції. У цьому він пішов значно дальше, ніж Прудон. Прудон не надавав великого значення політичним проблемам: він вважав, що економічна проблема стояла в його добу на черзі свого вирішення[31]. Як відомо, Прудон навіть робив деякі практичні соціалістичні спроби під час революції 1848-го року в Парижі, що скінчилися, правда, невдало. Драгоманів значно раніше, ніж російські марксисти, блискуче проаналізував зв’язок між економікою та політикою, і фактично своєю критикою аполітичного утопічного «народництва» допоміг укорінитися першим політичним партіям в Росії. Прудон був утопістом з того погляду, якого притримувалися вже з XIX століття, що політична влада стане зайвою, тому що буде замінена суто господарськими органами[32]. Бажаючи через подальшу федералізацію держави вибороти владу для народу, він заперечував навіть потребу народного представництва в парламентах та інших законодавчих установах: «Якщо народ стане законодавцем, то на що йому здалися представники (посли)»[33].

Перед політичною думкою Драгоманова лежало незоране поле Сходу Європи, де ще не відбулася буржуазна революція. Він мусив вияснити економічні та політичні передумови соціалізму: «Перш за все, дійсного, на ґрунті сучасного соціалізму не може бути тих громад, в котрих ще не знесено кріпацтва і не збудовано всього господарства на вільному наймиту-робітникові. Як б добавити ще, то на ґрунті сучасного соціалізму не може бути [громад] там, де не зведено ще уставної парламентської держави, в котрій тільки й виходить на чистоту панування багатих» («Громада», IV, ст. 166).

Драгоманів вважав як конче потрібно «поширювати думку про зручність політичної волі й для чорноробітних класів, навіть тоді, коли спочатку теперішні господарські порядки не були змінені, а також доказувати необхідність політичної свободи для того, щоб чорноробітні класи були спроможні взятися до зміни цих порядків» («Вільна Спілка — Вольный Союз», ст. 22).

Як і Прудон, Драгоманів виступає проти диктатури та тиранії, які високі цілі вони б не ставили. Ми вже згадували, що Прудон надає перевагу тій монархії, яка забезпечує свободу особистості, перед централістичною республікою, в якій панувала б олігархічна деспотія. Драгоманів цілком поділяв цю думку: «Але коли б довелось вибирати між двома половинами цілого: з одного боку, між місцевим самоврядуванням зі збереженням індивідуальних прав та навіть (через тимчасові обставини) самодержавно-монархічної форми державного правління, і з другого боку — між представницьким державним правлінням без волі особистості та місцевого самоврядування, то, само собою, вибір треба б було зробити на користь першого» («Вільна Спілка — Вольный Союз»).

Драгоманів не визнавав диктатури взагалі, як і Прудон. Зокрема він був рішучим противником теорії диктатурі для здійснення соціалізму. Він боровся з мріями російських «народників», які думали «припинити або урегулювати соціальний рух “рятувальними” диктатурами й різними маніпуляціями “сильної влади”, або ж відразу розв’язати соціальне питання революційними вибухами, хитрими змовами, столичними повстаннями, диктатурами, тимчасовими урядами робітничого класу хоча б з усієї країни». Прагнення революційних елементів до централістичної диктатури (іншою вона, як правильно вважав Драгоманов, бути й не може) Драгоманів вважав якобінством. Відомо, що Прудон просто ненавидів якобінців, зокрема їх провідника Робесп’єра, якого вважав згубником свободи. Драгоманову довелося мати справу з російським якобінством — якобінством, який ще тільки зароджувався і проявлявся в російських революційних гуртках 70-80-х років XIX століття.

Для політичного майбутнього Росії Драгоманів передбачав «сумні десятиліття» життя під централістичною диктатурою якобінського типу («Политические сочинения», т. II; стаття «Обаятельность энергии»).

«Конче потрібно, щоб робітничий клас мав на своєму боці науку, право, справедливість у найвужчому розумінні цього слова», писав Прудон, виражаючи цим етичні елементи соціальної боротьби.

Право, демократичний закон — це саме ті невід’ємні від поглядів Прудона на державу елементи. Державну владу Прудон обмежує правом, законами: «Свобода — це анархія, оскільки вона не допускає панування волі, а визнає тільки авторитет закону». Він виключає з політики «raison d’État»[34] («Ouvres compléts», том I, ст. 220) і ставить найвище за все право[35]. Він відмовляє більшості в праві на всемогутність у державі. Передбачає в майбутньому «Entopolisierung des Staates» (з нім. «Детополізація держав»), як би ми сказали за Марксом: «Того дня, коли більшість і меншість уже не існуватимуть, того дня, коли не буде вже партій, того дня, коли буде єдність воль, однодумність громадян — цього дня можна буде ствердити: конституція непотрібна, вони кинута в вогонь»[36].

Згідно зі своїм поглядом на завдання держави «зникнути в економічному організмі», Прудон виступає захисником корпоративних виборів: «Щоб забезпечити для загального голосування важливий моральний і демократичний характер, треба після того, як рівновага суспільних праць була зорганізована, покликати громадян голосувати за категоріями відповідно до тих функцій, що вони виконують» («Ouvres compléts», т. XXII, ст. 121).

Майстерня має бути, за Прудоном, елементом суспільно-політичного ладу. Місто має вступити у спілку зі селом: «Всі мої економічні ідеї, — пише Прудон, — придумані за останні 25 років, можуть бути зведені до трьох слів: “хліборобська та індустріальна федерація”» («Du principe fédératif», ст. 116). Самовладному абсолютизму власників у промисловості Прудон протиставляє індустріальну демократію, що має бути «наслідницею індустріального федералізму» («Ouvres compléts», т. XI, ст. 408).

Точки перетину з цими думками Прудона можна знайти в працях Драгоманова. Як і Прудон, Драгоманів визнавав поширення соціалістичних ідей між селянством дуже важливою політичною справою. Зовсім далекий від наміру російських «народників» перевдягати європейський соціалізм, продукт міської культури, в «селянську сорочку», Драгоманів дуже добре розумів певні антикапіталістичні елементи в селянському побуті та настроях. Про селянство Драгоманів писав: «Воно глухе до проповіді комунізму, хоч не може ставитися байдуже до наших сторін соціального руху» («Вільна Спілка — Вольный Союз», ст. 81).

Ніхто більше, як Драгоманів, не зробив для роз’яснення в вирослому в режимі самодержавства й самоволі східноєвропейському суспільству значення конституційних форм і правових гарантій. Саме для цього він писав про «хартії вольностей» у Західній Європі — щоб показати, що свобода тут не впала людям з неба, а що за неї довелося довго боротися. Так само як і Прудон, Драгоманів не хоче схилятися перед абсолютною волею більшості. Він зазначає, що в такому разі в Росії, навіть у республіканському парламенті, російська більшість могла б диктувати свою волю українській меншості. І тому він висував в своєму проекті конституції вимогу двопалатної системи представництва для забезпеки особливих інтересів поодиноких частин держави.

У погляді на державу Драгоманів також близький до Прудона: «Соціаліст же в основному (а дехто й зовсім) дивиться на державу тільки як на фортецю для оборони панування багатих» («Громада», ст. IV, ст. 158). Ідея корпоративного представництва за професіями в законодавчих органах не була чужа Драгоманову також — тут теж позначився вплив Прудона.

Свій політичний світогляд Драгоманів зміцнив вивченням історії. Яке значення він надавав знанню історії, видно з його вислову, що в політиці знання історії потрібне так, як у медицині знання фізіології. Хоча це не нова думка, але й тут у способі формулювання можна побачити вплив Прудона на Драгоманова. «Політичні діячі формуються на підставі вивчення історії: досвід минулого є знання майбутнього»[37].

Певний інтерес має порівняння того, як ставилися Прудон і Драгоманів до релігії. Прудон слідує традиціям раціоналістів XVIII століття: «Людині призначено жити без релігії», пише він[38].

«Ми просто безбожники, себто, ми виганяємо з нашої моралі релігійну думку про абсолютне й відкидаємо від людського правління будь-яке втручання божества»[39].

Погляди Драгоманова опинилися під впливом його вчителя О. Строніна, відомого як завзятого атеїста. Але основна різниця полягає в тактичному ставленні Драгоманова щодо поодиноких релігій. Байдужий до релігійних метафізичних проблем, Драгоманів, як історик, знав, яку велику роль в суспільстві відграє релігія.

Він ставився до релігій як до фактору, що грає певну політичну роль, або засобу, який використовує державна влада задля певних політичних цілей. У зв’язку з цим, Драгоманів вороже ставився до православ’я та католицтва через їж залежність від реакційних сил і дуже прихильно оцінював реформовані церкви, оскільки вважав, що євангельскі церкви й секти вміють «підтримувати в людях нахил до вільного думання». Цей політичний інтерес Драгоманова пояснює те, чому він писав із симпатією про «євангельску віру в старій Англії» та про євангельскі секти в Україні.

Прудон був налаштований проти релігії значно радикальніше. Релігія для нього рівнозначна контрреволюції: «Чи хочете, щоб контрреволюція була зроблена, довершена, задоволена? Зробіть так, як Робесп’єр: спитайте в народу про Найвищого бога та безсмертя душі»[40].

Драгоманів розглядає релігію як історичний процес та оцінює значення віри в Бога для XVIII і XIX століть. «Між великим англійським бунтом (“The great rebellion”) і великою французкою революцією (“La grande révolution”) в передових колах в Європі порвалась в кінець віра християнська і виробилась думка про природній безупинний поступ в історії» («Громада», IV, ст. 167).

***

З наведених уривків із творів Прудона та Драгоманова легко побачити що зі системи Прудона український політичний діяч запозичив і розвинув згідно зі своїми поглядами та відповідно до потреб пізнішого часу й місцевих обставин.

З порівняння безсумнівно випливає, що формування основних поглядів Драгоманова на зміст політичної свободи, федералізм та централізм зазнало безпосереднього впливу Прудона. Щодо інших точок перетину в обох діячів, то такі погляди були досить поширені серед освіченого громадянства XIX століття, хоча ближче до правди станемо, якщо будемо вважати також ці точки перетину і подібності наслідком уважного читання Драгомановим творів Прудона. Це видно, наприклад, із цитат, які наводить Драгоманів, беручи їх у Прудона[41].

* Тут Панас Феденко путає дату народження Прудона. Насправді роки його життя такі: 1809-1865 (прим. перекладача).

** У передмові до відомого «Письма Белінського до Гоголя» Драгоманів побіжно дає обґрунтування політичної свободи і, зазначивши, що це насамперед є свобода особистості, стверджує, що «самодержавний парламент може всього цього й не дати». «А тому для нас (українців; прим. П.Ф.) однаково важливе обмеження влади й центрального земського собору (прим. автора на полях сторінки).

Феденко П. Михайло Драгоманов i П’ер Жозеф Прудон // Драгоманiвський збiрник, Т.I. Прага, 1930.

Текст надав Денис Хромий.

Читайте у журналі.

Примiтки

1. «Je commence donc par poser ce principe, que je nomme principe de la dignité personnelle, comme fondement de la science des mœurs: respecte-toi. Ce principe établi, je dis qu’il a pour conséquence de nous faire respecter la dignité des autres autant que la notre propre» («De la justice», ст. 154).

2. «Qui dit liberté, dans la langue du droit public, dit garantie: garantie d’inviolabilité de la personne et du domicile ; garantie des libertés municipales, corporatives, industrielles» («Du Principe fédératif», Bruxelles, 1868, ст. 99).

3. «La justice est le produit de cette faculté: c’est le respect, spontanément éprouvé et réciproquement garanti, de la dignité humaine, en quelque personne et dans quelque circonstance qu’elle se trouve compromise, et à quelque risque que nous expose sa défense» («De la justice», т. 1, ст. 225).

4. «Du Principe fédératif», ст. 100.

5. Le vingtième siècle ouvrira l’ère des fédérations, ou l’humanité recommencera un purgatoire de mille ans» («Du Principe fédératif», ст. 78).

6. «Comme variété du régime libéral, j’ai signalé l’anarchie ou gouvernement de chacun par soi-même, en anglais, self-government» («Du Principe fédératif», ст. 16).

7. «Les fondateurs de la démocratie, en 93, crurent avoir fait merveille de couper la tête au roi, pendant qu’ils décrétaient la centralisation. Mais c’est une erreur qui ne doit plus tromper personne. Le conseil des dix, à Venise, était un vrai tyran, et la république un despotisme atroce. Au contraire, donnez un prince, avec titre de roi, à une république comme la Suisse: si la constitution ne change pas, ce sera comme si vous aviez mis un chapeau de feutre sur la statue de Henri IV» (Ibidem, ст. 23).

8. «À leur république unitaire, j’eusse préféré cent fois une fédération de monarchies» (Ibidem, ст. 207).

9. «C’est un groupe d’États souverains et indépendants, ligués par un pacte de garantie mutuelle» (Ibidem, ст. 78).

10. «Paris et son gouvernement, ses administrations, ses companies, ses monopoles, ses plaisirs, son patriotisme, Paris devenu l’auberge de l’Europe, absorbe et dévore la France: voilà la centralisation!» (Ibidem, ст. 78).

11. «il n“a pas cependant de plus grande affaire que de veiller à ce que chacun respecte la personne, la propriété et les intérêts de chacun, en un mot que tous soient fidèles au pacte social. En cela consiste la prérogative essentielle de l”Etat ; toutes ses attributions en découlent: ce qui signifie que, loin de commander les intérêts, il n’existe que pour les servir» (Ibidem, ст. 125).

12. «Et moi aussi, malgré mon dédain des urnes populaires, j’appartiens à la démocratie» (Ibidem, ст. 75).

13. «Dissolution du gouvernement dans l’organisme économique» («Idée générale de la révolution au XIX siécle. Ouvres complétes», т. X, ст. 253).

14. «Cette forme… consiste en ce que, les fonctions politiques étant ramenées aux fonctions industrielles, l’ordre social résulterait du seul fait des transactions et des échanges» («Du principe fédératif», ст. 16).

15. «L’essence de la démocratie… est dans la séparation des pouvoirs, dans la distribution des emplois, le contrôle et la responsabilité» (Ibidem, ст. 23).

16. «Ce qui constitue la nationalité suisse… ce n’est pas la race, puisqu’il y a autant de races que de langues: c’est l’indépendance cantonale» (Ibidem).

17. «Ich vindiziere das Becht der Nationalität nur den groszen Kulturnationen, nicht den Rassen, deren Recht vielmehr nur darin besteht, von jenen assimiliert und entwickelt zu werden» («Briefe von Ferdinand Lassalle an Carl Rodbertus-Jagetzow», ст. 56-57).

18. «Pour les Polonais, à qui l’on eût tout d’abord restitué leurs limites de 1772, une superficie de 38,000 lieues carrées comprenant une foule de populations qui n’eurent jamais de polonais que l’estampille, la nationalité devait aboutir à la formation d’un empire slave, qui eût englobé jusqu’à Moscou et Pétersbourg. C’est en vertu du principe de nationalité enfin, que certain parti allemand, plus soigneux à ce qu’il paraît de la pureté de la race qu’avide d’annexion, proposait naguère de former, avec le concours de l’Empereur des Français, un empire unitaire, fallût-il pour cela sacrifier à cet allié la rive gauche du Rhin» («Du Principe fédératif», ст. 139).

19. «Quant à la noblesse, elle est resteé la même, elle n’a rien rabattu de sa présomption, rien perdu de son impuissance… elle est incurable… N’est elle pas l’ennemie naturelle de tons les peuples, non seulement des peuples latins et germaniques, mais aussi, surtout des peuples slaves?» (Ibidem, ст. 293).

20. «La nationalité polonaise consiste exclusivement dans la noblesse: sur quoi je demande ce qu’a de commun cette caster nobiliaire avec l’Europe démocratique, égalitaire et constitutionelle» (Ibidem, ст. 293).

21. «La guerre d’extermination faite au dix — septiéme siécle aux Kozaks-Zaporogues, c’est à dire aux paysans réfugiés sur les cataractes du Dnieper, le crime irrémissible de la Pologne!» (Ibidem, ст. 308).

22. «Chose intolerable qui me fait monter le sang au visage la Pologne aristocratique le verbe plus haut à Paris qu’aucun de nos vieux partis; elle jouit plus autorité que le suffrage universel lui-même» (Ibidem, ст. 308).

23. «A propos de cette future invasion muscovite… on a inventé récemment, au profit des Polonais, une théorie empruntée aux sciences géologiques et ethnographiques, tendent à établir, que les limites naturelles de la Pologne, et comme race ou nationalité et comme territoire, sont du côté de la Russie, à la Dwina et au Dniéper» (Ibidem, ст. 309).

24. «Mais les Lithuaniens ne sont pas des Polonais; les Ruthénes ne sont pas des Polonais» (Ibidem, ст. 310).

25. «Le rétablissement de votre nationalité aurait ainsi pour conséquence… en Pologne, de produire une réaction et une recrudescence nobiliaire, qui, donnant une autre forme à l’exploitation du paysan, ajournerait à des siécles la création du peuple polonais; — en Russie, d’étouffer dés leur naissance le développement des libertés publiques, de relever le privilége seigneurial et de rejecter le pouvoir dans l’absolutisme; — en Hongrie, de rendre l’essor au parti magyar, ennemi, comme vous, de la plébe et des nationalités… en France, en Belgique et partout, d’assurer le triomphe de la féodalité industrielle, le régne des Juifs, cause premiére et fondement du paupérisme moderne» (Ibidem, ст. 313).

26. «Polonais, le passé, le présent, l’avenir; la liberté, le progrés, le droit; la Révolution et les traités, tout vous condamne» (Ibidem, ст. 314).

27. Не зайвим буде на цьому місці зазначити, як до поглядів Драгоманова ставився російський якобінець Ленін. У своїх статях у національних справах він торкнувся поглядів Драгоманова разом з польськими та російськими централістами. Симпатії Леніна не на боці Драгоманова, а на боці польської шляхти, що боролася за «історичну Польщу»: «Було б дуже цінним, — писав Ленін, — порівняти позицію польського шляхтича-повстанця 1863-го р. — позицію всеросійського демократа-революціонера Чернишевського, який теж (подібно Марксу) вмів оцінити значення польського руху, й позицію українського міщанина (sic) Драгоманова, що виступав значно пізніше (хронологія спутана; прим. автора) і висловлював погляд селянина, ще такого дикого, сонного, прирослого до своєї купи гною, що він за своєю законною ненавистю до польського пана не міг зрозуміти значення боротьби цих панів для всеросійської демократії» («Собрание сочинений», т. XIX, ст. 121).

Ні історично, ні політично Ленін не мав рації. Саме польська раніш революційна шляхта незабаром після 1868-го року стала в Росії (ще раніше в Австрії) поміркованою, особливо тоді, коли вступив на політичну арену польський соціалізм. Заслуга Драгоманова була в тому, що він не хотів ждати «панського кожуха» з ласки російських та польських централістів, а проголосив постулат самостійного політичного руху в Україні. Претензії польських шляхетських революціонерів до України привели фактично до зміцнення москвофільських і навіть цареугодних настроїв в Україні. На це не звернув уваги Ленін, хоча на це в свій час вказував Герцен і навіть Бакунін.

28. «Droit de réunion et d’association: leur incompatibilité avec le système unitaire» («De la capacité politique des classes ouvrières», Paris 1868, ст. 261).

29. «Point de pacte avec l’iniquité, ô démocrates: que ce soit votre devise de paix et votre cri de guerre» («De la justice», I, ст. 43).

30. Ibidem.

31. «Le vrai problème à résoudre n’est pas en réalité le problème politique, c’est le problème économique» («Du Principe fédératif», ст. 79).

32. L’idée générale de la Révolution au 19-me siècle. Ouvres complétes de P.J. Proudhon, т. X, ст. 253).

33. «Si le peuple dévient législateur, à quoi bon des représentants?» (Ibidem, ст. 150).

34. «Exclure de la politique toute espèce de raison d’État, en effet, et donner le règne au Droit seul» («Du Principe fédératif»).

35. «raison d’État» перекладається як «національні інтереси». Це система цілей і завдань зовнішньої політики держави (прим. перекладача).

36. «Le jour où majorité et la minorité n’existeront plus le jeour où il n’y aura plus de partis le jour où il y aura unité de volontés, unamité des citoyens; ce jour-là on pourra décréter: La constitution était inutile, la constitution est jetés au feu» («Mélanges. Ouvres complétes», т. XVIII, ст. 70).

37. «C’est à l’étude de l’histoire que se forment les hommes politiques: l’expérience du passé est la science de l’avenir» («De la création de l’ordre dans l’humanité. Ouvres complétes», т. III, ст. 295).

38. «L’homme est destiné à vivre sans réligion» («L’ordre dans l’humanité», Bruxelles 1868, ст. 26).

39. «Nous sommes purement et simplement anti-théistes, c’est à dire que nous banissons de notre morale la considération réligieuse de l’absolut, et que nous rejections du gouvernement human toute intervention de la Divinité» («de la Divinité. De la justice», т. V, ст. 341).

40. «Voulez-vous, en quatre jours, que la contre-révolution soit faite, parfaite, satisfaite? Faites comme Robespierre: interrogez le Peuple sur l’Être-Suprême et l’Immortalité de l’âme» («L’idée générale de la Révolution au 19-me siècle», ст. 269).

41. «La forme change, la tyrannie est immutable». Цитується з «Историческая Польша и великорусская демократия. Политические сочинения», т. I, ст. 222, Париж 1905.