Donate
Notes

Біополітична теорія Мішеля Фуко як теорія управління населенням. Серія пост-дипломних біополітичних згадок чарівних часів. Згадка перша.

Оля Зу(е/є)ва11/10/24 19:42385

Лагідні зауваження від автора/авторки/авторів. Визначити для себе останнє та підкреслити, залежно від того, як Ви самі мене бачите чи відчуваєте)

Отже, …

За чисельними проханнями зовнішньої відносно мене публіки та за своїми власними мотивами, вирішую опублікувати деякі слова та речі, сукупність слів та сенсів, які були складені мною особисто у цілісну картинку (я на це сподіваюсь) далеким, давнім, але, що найголовніше для такої специфічної теми, 2022 році (if you know what I mean), у процессі написання магістерської роботи. Як Ви могли вже здогадатись, саме тому це "серія пост-дипломних біополітичних згадок".

І було у Автора чотири згадки, Згадка Перша, найстарша, Згадка Друга і Згадка Третя — двійнята, і Згадка Четверта, найменша із чотирьох авторових згадок. Згадка Перша коротко, стисло, об'ємно, за горнятком кави або кружечкою чаю розповість про біополітичну концепцію Мішеля Фуко. Згадка Друга, та що з двійнят, розповість про біополітичні міркування Джорджо Агамбена, про homo sacer, надзвичайний стан та «голе життя». Своєю чергою Згадка Третя, та що весь час десь подорожує, та що побачила майже усю планету, розкаже про біополітичні погляди Майкла Хардта та Антоніо Негрі. А Четверта Згадка, найменша із чотирьох авторових згадок, розкаже про некрополітику, біополітику і колоніальний розподіл смерті зі слів Ашиля Мбембе.


Уважний читач має помітити, що читати згадки слід саме у цій послідовності: їх можна буде знайти у профілі. Тому, приємного читання) Усі питання, пропозиції, критику, побажання, захоплення, зауваження, можна і потрібно залишати, буду рада звернути на них увагу)

Із усією щирістю, автор/авторка/автори.


Для концепції біополітики 1976 рік був вирішальним. Разом із публікацією «Історії сексуальності», а також читання лекцій «Суспільство має бути захищено», він став свідком перших спроб Фуко діагностувати сучасні конфігурації влади через призму біополітики. Враховуючи, що Фуко читав свої лекції в той самий час, коли він завершував роботу над «Історією сексуальності», не дивно, що її останній розділ, який знайомить з концепцією, практично ідентичний останній лекції серії. Тим не менш, основна теза «Історії сексуальності» є відносно простою: вибух дискурсів про сексуальність не вказує на дедалі більше звільнення від репресивної форми державної влади, а скоріше на посилення влади над життям. Оскільки ця влада дбає про безперервну оптимізацію життя та населення, апарат сексуальності відіграє ключову роль у його діяльності. У своїх інвестиціях у сексуальність владу можна простежити як продуктивну, а не як репресивну[1].

Перш за все, для Фуко держава є дискурсивною фікцією — результатом «серії мовленнєвих актів або системи висловлювань», і, як така, переважно характеризується «потенційністю не бути». Фуко описує сам соціальний порядок як війну: «Роль політичної влади полягає в тому, щоб постійно використовувати свого роду тиху війну, щоб заново описати (…) силові відносини та заново вписати їх в інститути, економічну нерівність, мову і навіть тіла індивідів. Ми завжди пишемо історію однієї і тієї ж війни, навіть коли пишемо історію миру та його інституцій»[3]. Фуко пояснює, як нормалізується суспільство як продукт уряду "захоплення влади", що тягне за собою значні "коригування" суверенно-правової влади та традиційного права суверена на вбивство. Перше коригування — це «анатомо-політика людського тіла», в якій окремі тіла «тримаються під наглядом, навчанням та, якщо потрібно, покаранням в центрах ув’язнення та виправних установ. Друге коригування — це "біополітика людської раси"[4]. Таким чином, дисципліна та біовлада описуються як «контроль над життям загалом, коли тіло знаходиться на одному полюсі, а населення — на іншому». За словами Фуко, біополітика зосереджена на управлінні та регулюванні "співвідношення народжуваності та смертності, рівня відтворення, народжуваності населення тощо"[2]; і, на маргінальності, «коригувальній» війні проти окремих тіл, а також «геноцидній» війні, яка «виправдовує функцію смерті в економіці біовлади, апелюючи до принципу, що смерть інших призводить до виживання біологічно сильнішого.

Для найбільш повного розуміння біополітики за Фуко слід також звернутись до його концепцій дисциплінарної влади та влади суверена, а вітдак проаналізувати його основну з цього питання роботу «Наглядати та карати». Це програмна робота, у якій концепцію біополітики можна зрозуміти лише стосовно суверенітету та дисципліни. У ній суверенітет, дисципліна та біополітика будуть розмежовуватися за чотирма осями, що приховані в роботі: хронологія цих форм влади, способи їх дії, те, на що вони спираються, та їхні стратегічні цілі. Ідея суверенної влади, як її розуміє Фуко, сягає ще Стародавнього Риму. Це стосується права суверена вбивати кожного, хто порушує його закони. Таким чином, право вирішувати питання життя і смерті насправді є «правом позбавити життя або дозволити жити»[1]. Зрозуміло, що поняття суверенітету тут не є наріжним каменем у політичній теорії держави, а є назвою для реального механізму, що діє в усьому суспільстві. Незважаючи на всю всюдисущість, ця влада виходить від суверена як чітко ідентифікованого центру влади. Нарешті, стратегічна мета суверенної влади, як її описує Фуко, полягає в підтримці владних відносин. Чого суверен вимагає від своїх підданих, так це послуху. Загроза смерті — це попередження про те, що закон, виданий сувереном, необхідно дотримуватися. Смерть може бути у формі публічної страти, як на перших сторінках «Наглядати та карати», де вражаюче знищення тіла злочинця викликає у публіки трепет. З іншого боку, як зазначається у «Історії сексуальності», суверен також має право вести війну проти тих, хто кидає виклик його владі. Тому для Фуко суверенна влада є владою статусу quo.

Порівняно з суверенною владою, дисциплінарна влада є відносно молодою. Фуко відстежує її найраніші прояви до кінця XVII століття, з цього часу вона поступово розвивається [3]. Проте було б неправильно представляти дисципліну як наступника чи заміну суверенітету; скоріше, поширення дисциплінарної влади перетворює суверенну владу в одну стратегію влади серед інших[2]. Дисципліна випливає з гносеологічного відкриття людини як об’єкта пізнання: людину можна спостерігати, вимірювати, впорядковувати й контролювати. Саме цей процес об’єктивації пов’язує каральний режим із науковим вивченням людини. У результаті влада більше не централізована в суверені, а поширюється через все більш пористий державний апарат[1], який Фуко називає науково-правовим комплексом.

Власне, як стверджує філософ, формування дисциплінарної влади залежить від тіла. Поверх його гетерогенних потягів, сил і енергії конструюється ідея особистості. У дисципліни на кону — анатомо-політика людського тіла. Тіло як об’єкт можна спостерігати, вимірювати, розділяти та перебудовувати для стратегічних цілей. У процесі воно ретельно індивідуалізується. Нарешті, метою дисциплінарної влади є не захист status quo, а захист підвищення працездатності організмів. Це включає «оптимізацію їх можливостей, вимагання їх сил, паралельне підвищення їх корисності та слухняності» та «їх інтеграцію в систему ефективного та економічного контролю»[1]. Що важливо для практики біополітики це те, що у контексті сексуальності дисципліна постає як інструмент інтенсифікації виробництва та контролю особистості. Можна подумати, наприклад, про інтенсивне спостереження за сексуальною поведінкою чи будівництво гуртожитків у школах з максимальною видимістю у війні проти мастурбації. Таким чином, апарат сексуальності змінює ту саму волю до знання та влади, яку виявили у «Наглядати та карати». Дисципліна — це не те, що Фуко залишає позаду в «Історії сексуальності», це фундаментальна частина його аналізу апарату сексуальності.

Таким чином, в якості короткого висновку хотілося б ще додати певні відомості та уточнення з приводу концепції біополітики, дисципліни, дисципдінарного суспільства М. Фуко. Ми вже визначили раніше, що політична біовлада змушує людей жити навіть тоді, коли вони давно вже мають бути мертвими. Насамперед, М. Фуко говорить про «біоісторію»: історія людства як біологічного виду, починаючи з XVIII століття проходить як тотальна медикалізація. Сучасний, для М. Фуко, дисциплінарний контроль суспільства над індивідами реалізується не лише через свідомість та ідеологічні апарати держави, а й через тіло. «Тіло — біополітична реальність; медицина — біополітична стратегія»[3].

У своїй роботі «Воля до істини: по той бік знання, влади та сексуальності» М. Фуко, аналізуючи те, як нові досягнення в біології вплинули на політичний контроль у XIX та XX століттях, визначає біовладу як розгортання численних і різноманітних методів задля підпорядкування тіл і всебічного контролю над населенням. Біополітика розуміється як методика біовлади, яка працює через регулювання та ряд заходів, що реалізуються для того, щоб контролювати механіку біологічних процесів життя: розмноження, народжуваність та смертність, рівень здоров’я, тривалість життя та довголіття. Хоча біополітика, як правило, спрямована на максимізацію життя і блага населення, вона також виступає як фактор «соціальної сегрегації та ієрархізації, впливаючи на відповідні сили тіл та спільностей, забезпечуючи відносини панування та ефекти гегемонії»[2]. На думку М. Фуко, своїм корінням біополітика сягає державницької теорії XVII–XVIII століття (він же — проєкт національної держави) про державний інтерес і державну раціональність як про техніку управління, єдиною метою якої є існування самої держави (її розвиток, зміцнення, благоденство), а діяльність індивідів як живих істот оцінюється за їх здатністю робити внесок у потужність держави. Біовлада відноситься до індивідів не так, як до суб'єктів права, а як до живих організмів, тотожніх біологічному виживанню населення. Як зазначає М. Фуко, «існування, про яке наразі йдеться, — це вже не існування суверенної держави, а біологічне існування населення»[4]. Знання об'єктивних законів існування населення затверджується як основа державної влади. Таким чином, біовлада виникає в результаті етатизації біологічного життя за допомогою залучення біологічних властивостей людського виду та його включення до політичних стратегій.


Примітки:


1. Фуко, М. Надзирать и наказывать: Рождение тюрьмы. / М. Фуко; Пер. с фр. В. Наумова под ред. И. Борисовой. — М.: Издательство “Ad Marginem”, — 1999. — 476 с.

2. Фуко, М. Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуальности. Работы разных лет. — М. : Касталь, 1996. — 448 с.

3. Фуко, М. Безопасность, территория, население. Курс лекций, прочитанных в Коллеж де Франс в 1977-1978 учебном году / М. Фуко; Пер. с фр. В. Ю. Быстрова, Н. В. Суслова, А. В. Шестакова. — СПб.: Наука, — 2011. — 544 с.

4. Foucault M. The birth of biopolitics. Lectures at the College de France 1978-1979. — New York: Palgrave Macmillan, 2008. — 346 p.

Издательство СИЗИФ
Muhammad Azzahaby
Comment
Share

Building solidarity beyond borders. Everybody can contribute

Syg.ma is a community-run multilingual media platform and translocal archive.
Since 2014, researchers, artists, collectives, and cultural institutions have been publishing their work here

About