Та що мені Україна, якщо я тут живу: липень, серпень, вересень, жовтень, листопад. Пока погода не зрівнялася — я тут. Як зрівнялася — я вже полетів. Я ж тут народився.

В енциклопедичному словнику 1998 року, на сторінці 396, між «щелепи» і «жуйні» написано: «Жванецьке городище трипільської культури біля однойменного села на Україні. Хмельницька область, оборонний вал, залишки жител і двоярусних гончарних горнів».

Так, тисячу вибачень — хто я такий? Крім того, що єврей. Звісно, українець. Це в Америці я — русский. Зараз за єврея — в Росії, за русского — в Америці, можна й в пику получити. То обираємо середнє.

Та чого прикидатись? Ніс і язик самі кажуть. Таким язиком, як мною володіє, говорять тільки на Україні — і тільки в одному місці.

А ті, що хочуть мене заткнути, кажуть:
— Та він там своєю одеською говелкою щось сказав — нічого не понятно. Попросили повторити — змився. На плівці прокручували повільно — мура. Не смішно. Ми його попереджали. У нас тут болота, північ. Нам повільніше. А він — слиняв.

Звісно, пара одеситів у залі сильно сміялися, а потім пояснити не змогли — і на допиті мовчали.
А як вони пояснять? А що вони пояснять?

Я пишу з акцентом, читаю з акцентом, і мене з акцентом слухають. Як казав Геннадій Вікторович в Австралії:
— Жванецького розуміють тільки одесити.

Так шо їх, виходить, багацько.

Любов наша з Україною — взаємна.

Я і не знав, що є таке Жванецьке городище. Було б приємніше, якби в мою честь. Але і я в його честь — теж добре. Зрозуміло одразу, звідки чоловік, і йому вже не крикнеш: «Їдьте до себе!»
Я у себе. Зі своїм городищем. Я нікуди не поїду.

Місто Одеса подарувало мені землю. Я на тій землі збудував дім, де вікна наполовину — море.
Кожна цеглинка в моєму домі — це ваші аплодисменти.
Дім красивий. Стоїть на ваших руках. Ще поки порожній. Я сиджу нагорі. Переді мною моє Чорне голубе море.

Внизу крики, нагорі — чайки, дельтаплани, вдалині біліє парус одинокий, ще далі — Лузанівка, порт «Південний». Переді мною сновигає професура, навантажена цибулею, картоплею, черепицею, плиткою. Із Стамбула обшарпані науковці тягнуть мішки до Одеси. То не люди — то пароплави.
«Академік Курчатов».
«Професор Келдиш».

Пасажирський флот продали за борги, лишився науковий — от і професура возить.

На питання, що мене пов’язує з Україною, хочеться відповісти:
— А що вас пов’язує з батьками?

Звідки я знаю? Щось пов’язує.

Ну по-перше, схожий.
По-друге — характер південний, такий же психуватий, але не злий.

Люблю їсти те, що й вони: борщ, оселедчик, гречку з підливою і котлетою. Вареники з картоплею і цибулею, і теж з гречкою. Кров’янку смажену у власному жирі. Рибку невелику — щоб і хвіст, і голова на тарілці, а не шмат фюзеляжу.

Люблю Одесу, люблю Київ, Дніпро поважаю. Це ж треба — стільки вождів за такий період…

Люблю Ялту. Севастополь, Харків, Донецьк.

Виходиш на сцену — і нічого не треба пояснювати. І ніхто не просить повільніше. Він швидкий — вони ще швидші.

Це ж спасіння. Я своїй Одесі так вдячний за свою говелку. Бо тільки нею і врятувався.

Читаєш — всі хохочуть, начальство мене спинити не може. Не розуміє:
— Що він щойно сказав?
А там уже нове пішло.
— Та постійте, я не про те, що зараз, а що раніше було? Це він про кого? Не розумію ні чорта.
І слава Богу! Виступ китайського сатирика перед радянською країною… Ще й з акцентом, ще й говелкою, ще й з натяками.
Тьху ти, Господи… Такі були часи.

Єдине, в чому схожість — раніше до Львова не кликали, і зараз не кличуть. Але, мабуть, з інших причин.

А помідори? Таких, як мікадо, більше ніде нема.
А абрикоси? А сливи?

Ні. Капіталізм — звісно, просунутий лад, але таких помідорів там нема. І абрикосів. І слив. Вони там тверді і круглі — щоб машина могла зібрати і з’їсти.

А їхня клубніка?
Якщо я сяду їсти їхню клубніку в першому ряду — весь симфонічний оркестр встане і вийде.

Що ще мене пов’язує з Україною, крім їжі, моря, повітря, гумору?..
Мабуть, люди, що важко тут живуть.

Ми ж не самі тоді в Москву поїхали. Нас вигнали. Карцева, Ільченка і мене.

Тут такі керівники були — не врятуєшся.
І стали ми шукати в Пітері, в Москві.

Знайшли цілу одеську колонію — «одеколон», утворили Всесвітній Клуб Одеситів.

І тепер куди б ми не переміщались по всьому світу — ми в межах Клубу.

Якщо зустрічаєш людину, яка на всіх мовах говорить з акцентом, яка перед тим як звернутись — стукне в живіт, а після — штовхне в спину — це член нашого клубу.

А хто ще буде дивитися вслід красивій жінці з таким сумом — що все ясно. І що вік? І що внуки? І що діти? І що не доженеш?.. Але якби вона дала слово сказати — просто так… Вона була б моєю через 35 хвилин.

Це член нашого клубу.
Клуб просто узаконив своїх. Перші члени з’явилися 210 років тому — і розмножились по всьому світу.

Що пов’язує мене з Україною?

Як тут люди живуть — ви краще за мене знаєте.

Хай і дурна, але стабільність. Хай партій багато — а фашистів нема. Війн нема.

Було б добре мати побільше яскравих особистостей — та їх недарма Москва забирала, і Київ не шкодував.

А що Одеса, що Київ — піднімаються потихеньку, сам бачив.

Звісно, добре було б Велику Батьківщину відновити. Але хто за це проголосує?

А я — як пташка. В Україні пишу — На Московіі читають.

І щасливий буваю. І не отруйний. Бо не принижений. І не злий. А повен співчуття.

Із книги "Мій портфель"

Михайло Михайлович Жванецький

переклад зроблений ШІ Вірменське Радіо