Donate
Society and Politics

Трагедія спільного: чи існує рішення проблеми перенаселення

СУП30/01/24 20:14670
Зміст
  • Трагедія необмеженого користування спільним
  • Забруднення
  • Не толеруймо свободу розмноження
  • Совість приречена на самознищення
  • Хвороботворний ефект совісті
  • Взаємний примус, взаємна домовленість
  • Визнання нагальності

Адаптований переклад фундаментальної статті Гаррета Хардіна, в якій була розроблена одна з ключових концепцій для економіки, соціології, екології та багатьох інших наук.

Проблема перенаселення не має технічного рішення; вона вимагає фундаментальних змін в нашій моралі. 

Технічне рішення – це такий розв’язок, що потребує змін лише у сфері природничих наук, але нічого не вимагає від людських цінностей або моралі. У наш час технічні рішення завжди вітаються. Але, як незабаром побачимо, існує клас проблем, які не мають “технічного” рішення – простого чи складного. Проблема перенаселення відноситься як раз до таких.

Більшість науковців, які переймалися цією проблемою, намагались знайти спосіб уникнути бід перенаселення, не відмовляючись від жодних привілеїв, якими користується людство. Вважається, що перетворення морів в «сільськогосподарські угіддя» або розробка нових сортів пшениці дозволить розв’язати проблему технічними методами. На жаль, такого рішення, скоріш за все, не існує. 

Якщо ми не припустимо, що світ, доступний людській популяції, є обмеженим, ми значно збільшимо людське нещастя.

Для того, щоб існувати, будь-якому організму потрібне джерело енергії. Цю енергію використовують для двох цілей: підтримки життя і праці. 

Для підтримки життя людина потребує близько 1600 ккал на день. Будь-які зусилля “понад” підтримкою життєдіяльності вважаються працею і вимагають калорій праці. Калорії праці використовуються не тільки для того, що ми називаємо “роботою”; вони також необхідні для всіх форм задоволення – від плавання до написання віршів. Якщо нашою метою є максимізація населення, ми повинні зменшити кількість калорій праці на одну людину до нуля. Це означає – відмовитись від вишуканих страв, відпусток, спорту, музики, літератури й мистецтва.

Ми не зробимо прогрес в цьому питанні, поки не позбудемось духу Адама Сміта. У своїй роботі "Багатство народів" (1776) він популяризував ідею "невидимої руки": мовляв, особа, яка "керується лише своєю вигодою", як би "виконує бажання невидимої руки, що просуває… інтерес громади". 

З того часу спостерігаємо поширення ідей про те, що індивідуально прийняті рішення є оптимальними рішеннями відносно всього суспільства. Якщо це припущення вірне, то це виправдовує використання політики "laissez-faire" (прим. – політика невтручання, коли речі розвиваються своїм власним шляхом, без зовнішнього впливу) у розмноженні. Якщо це припущення невірне, нам потрібно переосмислити наші індивідуальні свободи, щоб визначити, які з них дійсно є обґрунтованими.

Трагедія необмеженого користування спільним

Уявіть собі пасовище, яким може користуватись будь-хто. Можемо припустити, що кожен пастух буде прагнути завести якнайбільше худоби для утримання на спільному пасовищі. Такий порядок речей може працювати століттями, оскільки війни, браконьєрство та хвороби обмежуватимуть кількість як людей, так і тварин. Але настане день, коли кількість худоби на пасовищі досягне максимуму відносно продуктивності землі, і ми матимемо справу з трагедією спільного.

Як будь-яка раціональна істота, кожен пастух намагається максимізувати свій прибуток. На більш-менш свідомому рівні він ставить собі питання: "Яка користь для мене в тому, щоб додати ще одну тварину до стада?" Відповідь містить і негативну, і позитивну складову.

  1. Позитивна складова – це збільшення свого стада на одну тварину. Оскільки пастух отримує всі виручені кошти від ресурсу додаткової тварини, позитивний компонент дорівнює +1.
  2. Негативна складова – це перевантаження пасовища, що підвищується з появою ще однієї тварини. Однак, оскільки ефекти перевантаження відчують всі пастухи, негативний компонент для будь-якого конкретного пастуха є лише частиною -1, умовно -0,0001.

Раціональний пастух приходить до висновку, що єдиний розумний шлях для нього – це додати ще одну тварину до свого стада. А потім ще одну і ще одну… Але до цього висновку приходить кожен раціональний пастух. Звідси і походить трагедія. 

Кожна людина знаходиться в системі, яка стимулює її безмежно збільшувати своє “стадо” в обмеженому світі. Повна руйнація – саме до неї прямує людство, бо кожен, переслідуючи свій найкращий інтерес, необмежено користується спільним. Свобода користуватись спільним призводить до руйнування для всіх.

Природна селекція віддає перевагу особинам, які краще за інших здатні заперечувати реальність. Індивід отримує перевагу від вміння не визнавати правду, навіть якщо спільнота, до якої він відноситься, від цього страждає. Освіта може протидіяти природній схильності робити неправильні вчинки, але зміна поколінь вимагає постійного “освіження” знань і регулярних нагадувань.

Що ми можемо зробити? У нас є кілька варіантів. Ми можемо передати ресурс у приватну власність. Ми можемо зберегти суспільну власність, але обмежити право доступу. Розподіл доступу може бути заснованим на принципі прибутку, або за допомогою лотерейної системи. Він може бути наданим за принципом заслуг, визначених за якимось погодженим критерієм. Або це може працювати за принципом “перший прийшов, перший отримав” – все це може стати розв’язанням проблеми. Всі описані рішення неприємні. Але ми маємо обрати щось — або змиритись з руйнуванням всього спільного, що називаємо екосистемою. 

Забруднення

Трагедія спільного повторюється в проблемі забруднення. Тут мова йде не про вилучення чогось із загального доступу, а про додавання до нього – стічних вод, хімічних, радіоактивних відходів у воду; токсичних та небезпечних сполук в повітря; відволікаючих рекламних афіш у поле зору.

Розрахунки в основному такі ж, як і раніше. Раціональна людина усвідомлює, що його частка шкоди від викидів, які він скидає в “спільне”, менша, ніж його особисті фінансові витрати, які він відчує, якщо вирішить зайнятись очисткою. Допоки ми поводимося як незалежні, раціональні, вільні підприємці, ми продовжуємо плювати у свій колодязь. 

Трагедію спільного позитивного ресурсу (того, з якого віднімаємо) можна вирішити з допомогою розв’язків, запропонованих в попередньому розділі. Але повітря та воду не можна легко огородити, і тому трагедію спільного негативного (того, до якого ми додаємо) необхідно вирішити іншими шляхами – обмежувальними законами чи податковими механізмами, які роблять вигідною очистку викидів.

У розв’язання цієї проблеми ми не просунулись далеко. Концепція “приватної власності”, яка має стримувати вичерпання позитивних ресурсів землі, сприяє забрудненню. Власник фабрики на березі річки, власність якого простягається до її середини, часто має труднощі у розумінні того, чому він не має природного права забруднити воду, яка тече повз його фабрики. 

"Текуча вода самоочиститься кожні 10 миль", – казав мій дідусь, і цей міф навіть був схожим на правду в ті часи, коли щільність популяції (прим. – в Америці) була меншою. Але, зі збільшенням щільності населення, натуральні очисні процеси перестали працювати. У зв’язку з цим, в контексті забруднення ми також маємо передивитись концепцію прав власності. 

Розуміючи те, що проблема забруднення є проблемою густоти населення, можемо прийти до непопулярного висновку: моральність є функцією від часу і змінюється разом із системою. 

Обмеження легко прописати в законі (але не так легко проконтролювати); але чи вийде узаконити поміркованість? Досвід підказує, що шляхом до цього буде адміністративне право і механізми зворотного зв’язку для контролю доброчесності законодавців. 

Прим. — Шматок статті далі я перекладаю без змін, хоча не погоджуюсь з думкою автора (не тільки на фундаменті моралі, але й через навмисну/випадкову неточність в оцінці шкоди довкіллю від бідного прошарку населення й недостатнім аналітичним підгрунтям для відверто фашистських думок) – але хочу дати інформацію в чистому вигляді, щоб ви могли прийти до її правдивості/неправдивості власним шляхом.

Не толеруймо свободу розмноження

Трагедія спільного шкодить людській популяції й іншим чином. У світі, який керувався принципом “людина людині вовк” – якщо такий світ колись існував – кількість дітей в окремо взятій сім’ї не була турботою людства. Батьки з надто буйним лібідо мали небагато нащадків (попри контрінтуїтивність), бо ж не могли приділяти достатньо уваги догляду за дітьми. Девід Лак та інші дослідили, що така петля негативного фідбеку ефективно контролює родючість птахів. Але люди – не дикі тварини, і на них закони природи не поширюються вже щонайменше кілька тисячоліть. 

Якби кожна людська сім’я залежала тільки від власно здобутих ресурсів; якби діти нерозсудливих батьків помирали з голоду; якби надлишкова плодючість приносила шкоду генетичній лінії – тоді ми могли б не перейматись особистим життям сімей. Але наше суспільство глибоко переконане в ідеях “держави соціального добробуту”, а тому має діло і з іншим проявом трагедії спільного. 

Коли ми є часткою “держави соціального добробуту”, як ми маємо ставитись до сімей, релігій, рас, класів (або насправді будь-якої відокремленої за будь-якою чіткою ознакою групи людей), які використовують розмноження як тактику для підсилення свого соціального положення? Свобода розмноження, разом з фундаментальним переконанням в природному праві користування спільним, є основою трагедії, що перед нами розвертається. 

На жаль, ця політична ідея поширюється такими організаціями, як ООН. В 1967 році, близько 30 держав прийшли до домовленості:

“Універсальна Декларація Прав Людини описує сім’ю як природний фундаментальний осередок суспільства. З цього виходить, що будь-які питання стосовно розміру сім’ї мають стосуватися тільки самої сім’ї, і не можуть вирішуватись ніким іншим.” 

Категорично відкидати валідність цієї ідеї – болісна задача; відмовляючись від популярної думки, ви відчуваєте себе так само невпевнено, як житель Салема, який сумнівався в реальності чаклунства у 17 столітті. У сучасний час, в ліберальних колах існує щось на зразок табу, яке не дозволяє критикувати Організацію Об’єднаних Націй. Є відчуття, що ООН – це наша “остання надія", і нам не слід шукати в ній недоліків; ми не повинні грати на руку консерваторам. Не забуваймо слова Роберта Луїса Стівенсона: "Правда, яку приховують друзі, – це найготовіша зброя ворога". Якщо ми любимо правду, ми повинні відкрито відхиляти валідність Загальної декларації прав людини, навіть якщо вона просувається Організацією Об’єднаних Націй.

Прим. — Далі продовжую перекладати текст з адаптацією.

Совість приречена на самознищення

Буде помилкою вважати, що ми можемо зупинити трагедію спільного, закликаючи до совісті людей. 

Люди різні. Почувши заклик обмежувати споживання і розмноження, деякі люди, безсумнівно, відреагують на заклик активніше, ніж інші. Ті, у кого буде більше дітей, випустять у світ більше “свого” наступного покоління, ніж ті, хто прислухається до голосу совісті. Різниця буде підсилюватись покоління за поколінням.

Цей аргумент ґрунтується на тому, що совість є успадкованою рисою – незалежно від того, чи вважатимемо її такою, що передається генетично, чи через виховання. Аргумент тут висловлено в контексті перенаселення, але він так само добре застосовується до будь-якої іншої проблеми, коли суспільство звертається до особи, яка експлуатує загальне, з проханням стримати себе на благо загального добробуту. Закликати до совісті з проханням обмежувати себе – це створити фільтр, природний відбір, завдяки якому совість в якийсь момент просто перестане існувати. 

Хвороботворний ефект совісті

Якщо ми попросимо людину, яка експлуатує спільне, зупинитися заради совісті, що саме ми йому говоримо? Що він почує? – не тільки зараз, в моменті, але трохи з часом. 

Рано чи пізно, свідомо чи підсвідомо, він відчує, що отримав дві різні лінії комунікації, які заперечують одна одну: (1) свідомий посил – “Якщо ти не виконаєш наше прохання, ми відкрито розкритикуємо і присоромимо тебе за безвідповідальну поведінку щодо співгромадян”; (2) незапланований посил – “Якщо ти зробиш як просять, ми потай вважатимемо тебе простаком, якого можна присоромити, щоб ти не заважав всім іншим експлуатувати спільне”.

Таким чином, звичайна людина потрапляє в пастку, яку Бейтсон назвав “подвійне послання” (double bind). Вчений та його команда припустили, що подвійне послання може бути одним із чинників шизофренії. Подвійне послання не завжди приносить стільки шкоди нашому ментальному здоров’ю, але завжди ставить його під загрозу. Цитуючи Ніцше, “Нечиста совість – це, свого роду, хвороба”. 

Заклики до совісті – інструмент, який спокушає будь-кого, хто мріє поширити свій контроль поза межами закону. Лідери вищої ланки піддаються цій спокусі. Чи хоч один колишній президент (прим. – Америки) не закликав трудові профспілки добровільно знизити свої вимоги щодо заробітних плат, або металургійні компанії – так само добровільно дотримуватися рекомендованих цін на продаж своєї продукції?

Впродовж століть ми притримувались думки, що провина є цінною – можливо навіть невіддільною – складовою цивілізованого життя. Тепер, у пост-Фрейдівському світі, ми можемо поставити цю тезу під сумнів. 

Цитуючи Пола Ґудмана: "Нічого хорошого ніколи не виникало від почуття провини… Людина, яка відчуває провину, не звертає уваги на об’єкт (прикм. – що викликав почуття), а лише на себе; і навіть не на власні інтереси, що могло б мати якийсь сенс, а тільки на свої переживання."

Питання, на яке ми маємо дати собі відповідь, це “Чи варто взагалі використовувати інструмент, який є хвороботворним для психіки?”

Взаємний примус, взаємна домовленість

Соціальні механізми, з яких народжується справжня відповідальність – це взаємні домовленості, свого роду примус. Розгляньмо, наприклад, ситуацію пограбування банку, в якій грабіжник поводить себе так, ніби банк є спільним ресурсом. 

Як ми запобігаємо подібним діям? Точно не закликами до почуття відповідальності / совісті грабіжника. Натомість ми наполягаємо на тому, що банк не є загальнодоступним ресурсом; ми приходимо до конкретних соціальних домовленостей, які утримують банк від перетворення в спільне. Те, що ми таким чином обмежуємо свободу потенційних грабіжників, ми не беремо до уваги.

Аморальність пограбування банків – це простий приклад для розуміння концепції примусу, адже ми всі готові погодитись з тим, що така діяльність має бути заборонена. Але і поміркованість може бути створена інструментами примусу. Наприклад, податки – це чудова ілюстрація таких механізмів. Нам не потрібно активно забороняти якийсь вид діяльності – достатньо зробити його дорогим, невигідним, або запропонувати дієві альтернативи. 

Колективно погодитись з ідеєю примусу – це не означає зробити її (ідею) приємною, або змусити одне одного удавати, що ми насолоджуємось обмеженнями. Хто насолоджується від сплати податків? Всіх нас вони дратують. Але ми приймаємо їх необхідність, бо усвідомлюємо, що необов’язковість податків створюватиме основу для процвітання безсовісності.

Альтернативами спільного не обов’язково мають бути абсолютно справедливі ідеї. Найкраще у нас розвинені інституції приватної власності й механізми успадкування. Чи можна назвати цю систему ідеально справедливою? Як біолог-генетик я стою на тому, що вона і не має бути. На мій погляд, якщо і має існувати дисбаланс, то найкраще, щоб він відповідав несправедливостям біологічної рулетки – той, хто біологічно більш здатен до утримання власності й влади, має отримувати більше. 

Генетична рекомбінація часто глузує з фрази “яблуко від яблуні недалеко падає”. Ідіот може успадкувати мільйони, утриманням яких буде займатися трастовий фонд. Ми маємо визнати, що наша система приватної власності й спадкоємства несправедлива – але ми толеруємо її, тому що, наразі, кращої системи ще не придумали. Несправедливість є кращим варіантом ніж повна руйнація. 

Часто, коли громаді пропонується реформа, спостерігаємо наступне явище: її відхиляють, якщо опоненти, прихильники статус-кво (фактичного стану речей), знаходять в ній недолік. Це базується на переконанні в тому, що будь-яку ідею треба брати в роботу тільки коли всі її одноголосно підтримали. 

Статус-кво видається кращим вибором з-поміж двох, бо він 1) ідеальний; 2) ми вважаємо, що обираємо між неідеальною дією і бездіяльністю, а отже краще нічого не робити і почекати, поки надійде краща пропозиція. 

Але ж насправді статус-кво не є бездіяльністю – наші загальноприйняті, стандартні рішення є злом, яке веде за собою руйнацію. Визнавши, що статус-кво є дією, ми можемо нарешті почати порівнювати його переваги й недоліки з прогнозованими результатами від реформ. На основі такого порівняння ми і маємо приймати рішення. 

Визнання нагальності

Напевно, найпростішим підсумком цієї статті буде: явище спільного є виправданим тільки в умовах низької щільності людської популяції. З ростом популяції, спільне має поступово приймати інші форми.

Кожне нове обмеження спільного вимагає порушення особистої свободи окремої людини. Обмеження, прийняті в далекому минулому, приймаються без критики. Але нові обмеження ми наполегливо відхиляємо; заклики про збереження "прав" та "свобод" наповнюють інформаційний простір. 

Та що означає "свобода"? Коли люди взаємно домовляються заборонити пограбування, людство стає більш вільним, а не навпаки. Люди, що користуються логікою спільних ресурсів, вільні тільки в тому, щоб привести нас до загальної руйнації. Коли примус і обмеження стануть взаємними вимогами, люди будуть вільними у своєму прагненні інших благ. Здається, це був Гегель, хто сказав: "Свобода – це визнання необхідності".

Найважливішою стороною необхідності, яку ми повинні зараз визнати, є необхідність відмови від свободи у питаннях розмноження. Жодне технічне рішення не врятує нас від трагедії перенаселення.

Єдиний спосіб зберегти інші, більш цінні свободи – це відмовитися від свободи розмноження, і якнайшвидше. Велику роль в цьому відіграватиме освіта. Тільки так ми зможемо покласти край трагедії спільного.

Author

СУП
СУП
Comment
Share

Building solidarity beyond borders. Everybody can contribute

Syg.ma is a community-run multilingual media platform and translocal archive.
Since 2014, researchers, artists, collectives, and cultural institutions have been publishing their work here

About