Існує думка, ніби відверту розмову про сімейну ревність і відповідальність для широкої публіки відкрили соц. мережі першої чверті XXI століття. Однак такі твори, як новела "Випадок", що зберігаються в багатьох сімейних архівах творчих але звичайних людей, дають зрозуміти ставлення до проблем людської природи в контексті далекої реальності минулого XX століття.

Повість Віктора Ганпанцури бере свій початок у сімейному архіві. Вперше опублікована зі збереженням оригінальної орфографії у збірці на платформі Litres. Через ранню смерть автора новела уникла пізнього перегляду з боку зміненого світогляду творця, зберігаючи для нас чистий епохальний архів емоцій, що характеризують радянську людину 60-х років з відлунням 50-х.

Цього разу повість українця Віктора Ганпанцури, поета з Дніпропетровська, виходить вперше українською мовою, актуалізуючи на тлі національної теми в українському медійному русі сміливу психологічну спадщину, що веде бесіду з особистістю читача в обхід зовнішніх атрибутів. Які своїми яскравими радянськими маркерами залишають читачеві можливість на їх тлі виокремити з повісті "Випадок" чисту психологію конфлікту бажань і втрати.

Переклад українською здійснив онук письменника, Ілля Ганпанцура.

Смішно і сумно…

Людині властиво

Дорожити найціннішим

У житті, дорогим для неї

Саме тоді, коли вона

Його втрачає.

У залі суду настільки тихо, ніби сама тиша затамувала подих, захоплена тим, що відбувалося. З головуючого крісла підвівся літній сивочолий чоловік і уважно подивився на жінку і чоловіка, що стояли перед ним.

– Громадянка Іваницька Ірина Кузьмівна – спокійний погляд головуючого пильно ніби загострився на обличчі жінки – ви ще щось бажаєте сказати?

Потерпіла – років тридцяти чотирьох, струнка тією особливою повнотою, яка дивовижно прикрашає форми стану руських жінок. Відкрите, сповнене добрим здоров’ям красиве обличчя виражало зараз відразу і нетерпіння.

У цю хвилину тиша в залі суду, мабуть, досягла свого апогею.

Погляди публіки, наповнені до краю цікавістю, напружено стежать за кожним рухом і виразом облич підсудного і потерпілої.

Деякий час два погляди – один, палав відкритою зневагою, інший – тліючий, як вугілля, людини, яка втратила взагалі інтерес до життя – зосередили на собі загальну увагу присутніх у залі суду.

Як лунь сивий, з обличчям, колись красивим, тепер обрюзглим, з набряклими мішками під очима, поцяткованим сіткою зморшок, сильно згорбившись, апатичним поглядом з-під лоба, підсудний повною байдужістю відповідав на пекучий погляд жінки.

«Які чужі.? – ліниво відзначила думка – А ж колись вони дивилися зовсім інакше.»

Під магічною дією спогадів, з властивою думці швидкістю теперішнє розчинилося, змінившись видіннями минулого.

Зимовий морозний день постав у всій колишній ясності.

Випав великий сніг. Він до різі в очах іскриться кристалічною сяючою білизною, здорове морозне повітря наповнене вереском, криком, дівочим сміхом, реготом чоловіків.

Сутичка у розпалі. Сніг пухнастими пластівцями сиплеться з усіх боків. У той час, коли, пригнувшись, брав грудку снігу, чиясь зухвала рука спритно засунула за комір кожуха сніг. Розпалене тіло обпекло. Весь вигнувшись, підскочив під вибух урочистого сміху. Спонуканий бажанням покарати бешкетницю, кинувся за дівчиною, що не встигла сховатися між подругами.

Від швидкого бігу в очах рябіло, по глибокому снігу бігти ставало дедалі важче. Біг дівчини помітно слабшав. Ось уже пальці простягнутої руки торкаються шкіри кожуха. Ще зусилля – і комір буде в руці. Все! Залишилося стиснути пальці… але… що це?! Пальці стиснули порожнечу, кожух зник, щось ударило під ноги, підламує їх, перевернувшись, важко гепнувся головою в сніг.

«Ви вдарилися?» – крізь дзвін, шум у голові долинуло питання. – Що я наробила дурепа?.. Навіщо присіла, от дурна?!»

В очах прояснилося, шум, дзвін у голові вщухали.

«Вам погано? Покликати на допомогу?..» – розгубленість, страх, вина, прагнення діяти – усе це ясно виражалося на дитячому дівочому обличчі. Струснув головою, підняв руку. – «Ш-ш-ш-а., нічого страшного не сталося. Просто, легке, крушення в мозковому відділі.

– «Справді?» – недовірливо поставлене питання. – «Звісно. А., втім, голівка ваша кмітлива.»

Комплімент викликав у дівчини вираз зубного болю.

«Будь ласка, вибачте… чесне слово я не хотіла вам так погано зробити.?!» – «Вірю, вірю,» – заспокоїв він, милуючись виразом її по-дитячому свіжого, красивого обличчя.

Так під час очищення залізничної лінії від снігу сталося знайомство небезвідомого в шахтарському селищі підривника гірничих робіт Андрія Лудіна з ученицею десятого класу Іриною Іваницькою, які брали участь у суботнику всього селища, організованому з нагоди снігопаду.

Андрій Лудін, не позбавлений самовпевненості, як і багато молодих людей, що усвідомлюють силу своєї краси, був одним із тих небагатьох, хто користується у жінок тим особливим прихильністю, з якою жінки, як невинним бешкетникам, дозволяють допускати деякі до себе вільності.

Ішов цьому бешкетникові на той час тридцять четвертий рік. Батьки дедалі частіше нагадували єдиному синові про те, що вони вже старенькі, давно мають бажання про онуків, а він усе ще не одружений. Андрій обіцяв цього року неодмінно подати заяву до ЗАГСу про повний розрахунок свободи.

«Зрозуміла річ, – міркував він у таких випадках, – їм, стареньким, залишок життя треба якимось змістом заповнити. А дітлахи – це ж велика справа для них. Аж у жар кидає від жалю до них, коли бачу, як вони пестять сусідських дітей. Так-то воно так, та одружуватися ж не комусь іншому, а мені ж треба? Сказати по правді, одружитися – не проблема. Наречених, як у врожайний рік насіння, – та все не те. Так глянеш – наче воно; так подивишся – е-е-е… не те. То дурна, якщо красива; якщо розумна і красива – характер чортів. Якщо те, друге і третє в міру, виявляється, стара, а я розумію так: одружитися – значить крапка, а тому у виборі помилятися в жодному разі не можна. Міркування такого роду допомагали Андрієві триматися на зайнятій ним позиції від підточуючих його рішучість батьківських нагадувань. Не завадить сказати і про те, що Андрій з усіма вадами і недоліками, якими наділені смертні цього світу, мав і такі якості, як – вважав дурним бути пихатим, зневажливим, а особливо перебірливим, звісно щодо жінок, що й применшувало його похибки щодо них. Завжди у поведінці простий, у міру жартівник – він легко і доступно брав рубежі на любовній стежці, «невинно» збільшуючи свої похибки.

Знайомству з Іриною він не надав відомого значення, як завжди у тих випадках, коли стикався із зеленою молодістю. «І якби не відновилася у них випадково зустріч, Ірина залишилася б у числі юних невдах, яким відвадилося його поблажливість.

Робітнича молодь, комсомольці, школярі постаралися на славу. Пишна, струнка ялина, прибрана по-святковому у залі кінотеатру, під променями електричного освітлення переливалася сяйвом срібла, золота, м’якими тонами кольорів веселки. Пожвавлена, життєрадісна публіка, насичена невичерпним темпераментом молодості, очолювана дідом морозом, під естрадну музику кружляла у вихорі вальсу.

Смішні, страшні, потворні, красиві, скромні, величні маски співали, сміялися, кричали, реготали.

З нагоди свята Андрій ковтнув добру порцію хмільного і тепер, танцюючи в парі з «чортом», переконливо просив партнера уособитися в людський образ. У відповідь з рота сміховинної фізіономії чорта дражливо висовувався рожевий кінчик язика. Андрія починало дратувати непослух партнера, і він від прохань перейшов до погроз, попереджаючи, що зніме маску сам. Чорт визнав за правильне не сумніватися, і в той момент, коли Андрія хтось покликав на хвилинку, спробував залишити товариство такого грізного партнера. Але долі було завгодно, щоб Андрій в останню мить виявив намір чорта. Залишивши знайомого в подиві, з азартом зачепленого самолюбства Андрій кинувся переслідувати партнера. Петляючи між публікою, ховаючись за колонами, чорт відступав у вільну частину будівлі кінотеатру, де за однією з колон його наздогнав Андрій.

«То ось, значить, як зі мною вирішили вчинити?!» – упершись у колону руками, часто дихаючи, говорив Андрій чорту, що притулився спиною до колони.

Складалося враження, що чорт злякався збудженого вигляду Андрія. «Тепер-то будьте ласкаві, чортеня, уособитися.»

Кінчик язика знову дав про себе знати. – «О, ні! Ваші фокуси більше не в моді» – і він простягнув руку. У легкому рум’янці дівоче личко з великими блакитними очима в ореолі чорних довгих вій палало внутрішнім сміхом дитячого бешкету. Він мимоволі споглядав образ цілісно, але потім жадібним поглядом став повільно розглядати кожну рису обличчя окремо з таким солодострастям, наче пив із джерела цілющу вологу. Погляд зупинився на привідкритих губах. З-під ніжно-алого кольору красиво окреслених губ виднівся ряд білих красивих зубів. Кинувши погляд на очі дівчини, в яких у цей час було таке вираження, ніби вони затамували подих від захопленого ними хвилюючого почуття боязкого інтересу, він схопив її голову, відхилив від колони і люто почав вкривати обличчя поцілунками.

Перші хвилини приголомшення минули – дівчина почала чинити опір. Нарешті їй вдалося вирватися з його рук. Притулившись до колони, вона згорнулася в клубок страху: жах, сум’яття відбивалося в усьому її вигляді. Зігнуті руки долонями до нього ніби благали про пощаду.

Невідомо, чим би все це закінчилося, якби не зупинилася поблизу гомінка зграйка снігуроньок. Дівчина скористалася їхньою присутністю, поспішно пішла, а він, стиснувши колону, до сліз лобом тиснув холодне тіло її.

Відтоді Ірина міцно оселилася в серці Андрія. Досвід тридцяти чотирирічного чоловіка, наділеного відомими здібностями, зосередився на юному недосвідченому дівочому серці.

З настанням весни батьки, обізнані про намір дітей – цього літа поповнити число молодят, посилено взялися готуватися до весілля. Труднощів у заручинах ні з того, ні з іншого боку від батьків не було, якщо не враховувати миттєвого нагадування Андрієві про різницю у віці, на відповідь якого «старий кінь борозни не псує» заперечень не було.

Молода чета не забарилася звести себе в сан батьків. І з приходом царственої весни нова людина переконливим криком сповістила про свій вступ у світ буття.

Коли молода мати з дитиною повернулися з будинку відпочинку, з такої нагоди зібралися свати і…

Напівзігнувши в колінцях пухкенькі ніжки, у ліктях – обидві руки, палець однієї з яких тримав у роті, він, як вуглинки, чорними круглими очиськами на рожевому пухкенькому личку, що не мало характерних відмінностей тих, хто його створив, схиливши голівку трохи вбік, дивився на тих, хто, своєю чергою, його оглядав так, ніби вичікував зручного випадку сказати всім їм своє слово. Ось він рішуче дригнув усіма кінцівками, і з одухотвореною міною на личку так красномовно, наче заявляв, що він ніхто інший, як людина, найвеличнішим ревом озвався. У тон йому, як своєрідний салют на честь початку життя, до мелодії музичного творіння весни приєдналися лихі, завзяті акорди пристрасної, що запалює серця відчайдушною веселістю з усією широтою руського удальства, танцювальної.

Сергійка одностайно визнано гарненькою дитиною, бабуся з дідусем, що душі в ньому не чаяли, взяли онука на повне своє піклування.

Молода мати вважала за потрібне скористатися наданою свободою – здійснити заповітну мрію бути лікарем. І після річної перерви старанно взялася за підручники, готуючись до майбутнього конкурсу в медичний інститут.

А батько, сповнений енергії зрілого чоловіка, з притаманною сім’янину свідомістю важливості обов’язку, покладеного на нього в створенні матеріального добробуту сім’ї, ще з більшим запалом почав відзначатися в праці.

Йшли роки…

Календар байдуже вказує прожите. Життя набуває нових форм. Люди, помічаючи свої зміни, частіше вдивляються вглиб себе, прагнучи проаналізувати прожите. Погане, як правило, викликає в серці їдкий біль жалю через незадоволеності прожитим. Добре, полоскотавши серце хвилюючим відчуттям приємного, як і погане, викликає одне пекуче бажання – надалі бути кращим. А життя, між тим, бездушною ходою крокуючи, йде собі… помилок не прощає.

«Раз… два… три…» – чітко, у супроводі мелодії вальсу ритмічно звучить із радіоприймача.

– «Глибше вдих… не затримувати дихання», – нагадує той самий голос.

Як незручно?! Тіло ламається великими складками, випинається горбами. Штани піжами раз у раз настирливо сповзають униз по опуклості живота, заважаючи і так непокірній статурі виконувати рухи гімнастичної вправи.

«Тату, – почулося благально з іншої кімнати, – ти коли стрибаєш, опускайся, будь ласка, на носки.»

Чоловік припинив своє заняття, зі збентеженим виразом на обличчі, взяв зі стільця рушник і став витирати спітніле тіло. Підійшов до трюмо, оглянув себе.

«Знову сивина…» – з досадою промовив він.

Вирвав сивину, скатав грудочку, гидливо відкинув від себе. Погляд механічно пішов за грудочкою; волос легко впало і, ніби живе, ворушачись, витягнулося струною.

Чоловік насупився.

Погляд упав під ноги.

«Що це?!» – роздратовано вигукнув він. Клапоть шкіри, болісно зморщившись, потворно звисав на носку одного з кімнатних капців. В оточенні лакованих складок шкіри раковина створювала враження іронічно усміхненого рота, що їдко висунув язика. Інший, як і раніше справний, надавав покаліченому непривабливого вигляду, ніби він збагатився втраченою красою побратима, через що й виглядає значно кращим.

«Обидва були гарні, а тепер…» – важке зітхання глибокого смутку супроводжувало слова.

Ох, ці білі незабутні часи?!

Колись орел-хлопець, для всіх просто Андрій – красивий, молодий, сильний, своєю привабливою зовнішністю запалював багато поглядів вогнем обожнювання. Бути з Іриною, як тоді казали «в народі», де-не-де та вухо вловить «гарні», «пара хоч куди» або «чудові», переповнювало серце гордістю і щастям. Найзавзятіший прихильник телебачення. І, мабуть, важко знайти другого чоловіка з подружньої пари, хто б так прагнув до домашнього життя, як Андрій Іванович.

Легка хода кроків, шелест штор за спиною повернув чоловіка з області спогадів до яви життя. У дзеркалі трюмо виникло зображення жінки, вбраної в піжаму з яскравими візерунками. Очі чоловіка, лякливою тінню пробігли по обличчю, вилиці сковалися, мов у судомі, увесь подався, поглядом впиваючись у відображення.

Шовкова тканина піжами щільно облягала фігуру жінки, переливаючись на вигинах м’якими тонами, виразно виявляла всю повноту краси форм стану.

Гордо піднята голова, висока пружна грудь, на яку звисали великі темні, на кінцях розплетені коси, ясний погляд великих блакитних очей у віялі довгих вій на красивому обличчі надавали жінці схожість із казковою красунею.

«Андрюшо, снідати…» – лагідно пролунав грудний голос.

Відображення тепло усміхнулося, чоловік кивнув головою.

Жінка пішла. Чоловік мутним поглядом подивився на своє відображення. Погляд уперся в бліде вгодоване обличчя. Ось він заіскрився жвавістю думки, повіки примружилися, надаючи очам мстивого, злорадного виразу. Погляд повільно поповз униз, якось дивно смикаючись, ніби він щипав, покусував, жалив запливле жировими складками значного об’єму тулуб. Крижана усмішка, повільно виповзаючи, розсунула тонкі, щільно стиснуті губи.

Не кожному вдається зберегти тверезість розуму, рівновагу душі, коли душу і мозок роз’їдають сумніви, і замість продуманих, розумних дій, чиняться безглузді, грубі, гидкі вчинки, які породжують саме ті гіркі події, яких остерігалися.

Ревнощі – кажуть скептично – явно виражена дурість. Власне, не так уже й важливо знати, що це почуття нерідко тягне за собою чреваті наслідки…

Минув той час, коли Андрій Іванович уперше виявив той факт, що з сильного, спритного, статного з роками перетворюється на слабкого, нерухомого, незграбного, як… (о, насмішка над людиною…) Ірина все більше гарнішає, перетворюючись на вольову чарівну жінку. І чи не тому в характері Андрія Івановича все очевидніше стала проявлятися раніше чужа йому дратівливість. І особливо різко вона проявлялася у своїх розмірах, коли йому з Іриною доводилося бувати на вечорах, де з давніх-давен вони були бажаними гостями, і де Ірина завжди користувалася загальною увагою, чого вже не скажеш про Андрія Івановича.

Ірина розуміла стан чоловіка і в міру своїх сил намагалася допомогти йому. Усім серцем віддаючись роботі – дитячого лікаря – вона виявляла дедалі більше уваги до його виробничих справ, воліючи підвищити у чоловіка інтерес до них, ніж відвернути від гнітючих його думок. Але в житті існують безглузді суперечності, чим уважніша, тактовніша Ірина до Андрія Івановича, тим сильніша в ньому підозрілість до неї. І дедалі частіше зупиняється на думці, що така поведінка дружини – ніщо інше як спритний спосіб маскування – приховувати свою невірність до нього. Підозра зростає з чудовищною силою. Уява малює одну картину барвистішу за іншу. Кошмарні сновидіння, в яких красені чоловіки величезними табунами носяться в дикому танці навколо Ірини, обдаровуючи її пристрасними пестощами, доводять Андрія Івановича до мігрені. Потреба до горілки зростає. Почуття власної гідності дедалі помітніше покидає його. І ось, набравшись до чортиків, роздираний сліпою образою – незрозуміло до кого і за що – він пішов у поліклініку.

У просторий кабінет головного лікаря на п’ятихвилинку сходилися медпрацівники поліклініки. В очікуванні, коли всі прийдуть, між присутніми на різні теми відбувається жвава розмова.

На двері, що раз у раз відчинялися, не звертали уваги. Молодий лікар, нахилившись до Ірини, що сиділа біля вікна навпроти дверей, щось неголосно, усміхаючись, говорив, киваючи у протилежний кут кімнати, звідки в їхній бік миловидна дівчина, зніяковіло усміхаючись, погрожувала кулачком.

«Стерво, люб’язничаєш! – різонуло слух лайливе слово, і тієї ж миті настала тиша. У дверях стояв із налитими муттю, дико витріщеними з орбіт очима Андрій Іванович. Обвислі губи кривилися в загрозливій усмішці. А в широко відкритих очах Ірини застигло здивування. Вона, очевидно, ще не усвідомила того, що відбувалося, бо навіть тоді, коли Андрій Іванович, наблизившись, заніс над нею кулак, залишалася нерухомою.

«Не смійте, Ви!..»

Рука, стиснута біля кисті рукою молодого лікаря, повисла в повітрі.

«Нехай суд чинить відповідно до законів радянського народного правосуддя.» – слова громадянки Ірини Іваницької повернули підсудного зі спогадів до життя.

Головуюча своїм рівним голосом оголосила:

«Суд іде на нараду.»

Байдуже проводжаючи поглядом судову колегію, що виходила, погляд підсудного зупинився на голові державного обвинувача. У мозку настирливо крутилася якась думка, але все ніяк не давалася. Погляд машинально слідував за головою прокурора, і перед тим, як той зник у виході із залу, підсудний полегшено промовив:

«Ну, так… адже в нього теж молода дружина.»

І щось на кшталт усмішки з’явилося на його обличчі.

20.12.1970

Віктор Александрович Ганпанцура (народився 29 жовтня 1937, помер 21 грудня 1973, Дніпропетровськ, Дніпропетровська область, УРСР) – радянський письменник і поет. Читати Вірші. Слухати Прозу.