АВТОРКИ Gul Altyn, Joulia Strauss

Ідея цього тексту постала ще до війни. На одній із зустрічей деколоніальних феміністок ми з Юлiя Штраусс (Joulia Strauss) виявили на диво спільну позицію щодо театру індиґенних народів. Я, як етнічна казашка, та Юлiя, як представниця народу марі, розгледіли в ньому рятівну можливість протистояння російській імперській політиці, що послідовно стирає зі свого культурного ландшафту «інших»/«відмінних», які відносяться до міноритарних та «корінних» ідентичностей.

Поєднати два різних голоси та підходи було нашим спільним рішенням, тому що деколоніальність для нас обох — це не лише багатоголосся та його різноманітність, але й взаємовплив та переплетіння різних язичницьких культур в театральності буття. Тому в цьому тексті немає цілісної мови та стилю написання, він доцентрово різний: мій академічніший у зв’язку з моїм навчанням на театральній магістратурі, а Юлин– більш художньо-активістський, тому що вона — засновниця Автономної академії в Афінах, що займається транс-індиґенними епістемологіями та політичною філософією.

Для нас із Юлією цей досвід деколоніального письма став спільним актом творчості, що дозволяє програмувати політичне майбутнє через паралелі/розрізнення/переплетіння між культурами. Сподіваємось, для читач (ів)ок наш текст також стане своєрідним входом у таємничий для європейської свідомості світ корінних народів, який зберігається в тому числі завдяки їхній театральній практиці, де мова, зв’язок із землею, давні епістемології можуть стати деколоніальним жестом протистояння російській/пострадянській імперії й точкою входження у транс-індиґенну свідомість нашого часу.

Gul Altyn (Гуль Алтын)

Сьогодні весь світ занурений у «сіру зону не-миру (unpeace)» [1], в ситуацію очевидного/часткового/прихованого протистояння ієрархіям влади й насильства. В сьогоднішніх умовах глобального розпаду імперій та розмивання меж між війною і миром необхідно шукати нові стратегії та форми для виживання/збереження своєї «іншості»/«відмінності». Особливо в умовах переходу від автократії до тоталітарного режиму, за яких стирається будь-яка самоідентифікація, не кажучи вже про етнічну й культурну ідентичність міноритарних народів, що перебувають в умовах прихованої колонізації та культурного стирання. Таке поширене в публічній риториці слово «неоднозначність» насамперед виражає «заплутаність» різних позицій, котрі важко звести до спільного знаменника, як це прийнято у євро-модерному прогресизмі.

Якщо звернутися до іншої парадигми — деколоніальної, то тут ми маємо інше поняття — «переплетіння», що створює саме ту гібридність, якою пронизані сьогодні численні явища й процеси — від «гібридної війни» до «гібридної ідентичності».

Що ж здатне залишитися цілісним у цьому розколотому світі, який перманентно перебуває в зовнішньому та внутрішньому стані війни?

Як би дивно це не прозвучало, — стан індиґенності як властивість «бути корінним». Сьогодні концептуалізація індиґенності в культурній перспективі відходить від звичних схем автентичності й традиціоналізму. Занурення в «культурну пам’ять» свого етносу набуває нових контекстів, сформованих глобалізацією та віртуальною реальністю. Розширюючи межі примордіальності, індиґенний дискурс включається в прямі й опосередковані відношення з іншими соціальними та культурними маргіналізованими групами, в міжнародні інтеркультурні відносини й отримує епістемологічний статус «транс-індиґенності». Останнє стає особливо важливим в плюралістичній картині світу в умовах «стиснутого хронотопу». Про нього, власне, пише теоретик культури та соціолог Борис Буден: «Цілісність історичного часу зламалася. Відчуття неперервності й стійкості замінив досвід постійних змін. Теперішнє вже не може зв’язувати минуле й майбутнє… В результаті “пам’ять” замінила те, що ми раніше називали історією. В цьому контексті постав незвичний інтерес до культурної спадщини» [2].

У міжнародно-правовому контексті носіїв «індиґенності» називають «корінними народами» (indigenous people) і мають на увазі тих, хто пережили колонізацію як завоювання/підкорення, тому стали меншістю відносно домінантної групи. У законодавстві Російської Федерації застосовується інша категорія — «корінні малочисельні народи», у якій важливими стають такі характеристики: традиційне проживання на територіях своїх предків, збереження традиційного способу життя й традиційного ладу господарства та господарчої діяльності, чисельність менша 50 000 осіб і визнання себе самостійними етнічними спільнотами [3]. В межах Росії станом на 2002 рік проживає близько 44-ох груп корінних народів, визнаних російською державою. За чисельністю це складає 0,3% населення країни [4].

Усі ці кількісні визначення народу як «малочисельного» або «малого» є нав’язуванням колоніальної форми об’єктивації, котра репрезентує корінні народи як периферійні та вторинні. Слово «корінні» семантично відсилає до поняття глибини, що породжує нові «якісні» конотації та дозволяє звернути увагу насамперед на унікальність народу через його мову та культуру, відмовляючись від лінійної залежності від його чисельності.

Дискурс, встановлюваний колоніалізмом, завжди амбівалентний і має дві сторони: фасадну/демонстративну та приховану/тіньову, що добре видно на прикладі Росії, котра є наступницею «радянської колонізації». З одного боку, нам демонструють її «антиколоніальне місіонерство», з іншого — за риторикою «братньої дружби народів» ховається квазісвобода для «інших»/«відмінних», що живуть як за її кордонами, так і всередині Росії. Це колишні радянські колонії, сьогодні суверенні держави, такі як Україна, Казахстан, Киргизстан, Білорусь, країни Балтії тощо — з ними все очевидно. А також корінні/індиґенні народи Російської Федерації, що знаходяться на «тіньовому боці» колоніальності.

Історія корінного/індиґенного народу — це завжди історія чужого, «інакшого», того, хто кардинально відрізняється від росіянина, і чия присутність (переважно мовчазна) дратує та викликає агресію, перманентно провокуючи до його явного чи прихованого утиску, тому що він заважає титулованій «білій» людині підтримувати чистоту її «цивілізованої» та расової винятковості. Часто корінного/індиґенного маркують також як «примітивного» суб’єкта через його виключеність із сучасного часового потоку, вимушену замкнутість на своїй природній локальності, злиття із землею пращурів та її природними ресурсами та зануреність, з перспективи «білої» людини, в архаїчну культуру, не здатну відповідати запитам капіталістичного ринку.

В епоху глобалізації питання, пов’язані зі збереженням корінних/індиґенних народів та їхньої культурної спадщини, набувають особливої гостроти й політичного змісту. Статистика сучасного полікультурного світу свідчить: 80,5% світового населення наразі говорить 11-ма поширеними мовами і всього лише 0,2% населення — 3500-ма зникаючими й малочисельними мовами [5]. Водночас, міняється сам дискурс індиґенністi ув трансмодерні, для якого важливішими стають соціуми різних рівнів і типів, де пріоритетною стає унікальність кожного народу з його культурними локальними стратегіями. Де через транс-індиґенність…

Культурна спадщина корінного/індиґенного народу — це не лише матеріальні, фізичні артефакти (включно із землею та її природними ресурсами), але й духовні цінності, збережені в його історичному минулому та культурній пам’яті. Мені здається, що сьогодні в це поле переміщається певна частина політичної боротьби, стаючи одним з інструментів демонтажу імперської свідомості, засобом її деконструкції, особливо за умов переходу режиму автократії до тоталітарності, коли неможливими стають форми відкритого прямого протистояння.

Незалежно від його чисельності, чи йдеться про тазів (уде), яких 274 людини, чи про якутів, яких 478 085 людей [6], — мова будь-якого корінного/індиґенного народу — це не просто основа його етнічної та культурної ідентичності. Це його політичний інструмент, за допомогою якого народ може транслювати у зовнішній світ свої давні епістемології, традиції, духовні цінності.

Театр корінних/індиґенних народів з його не-антропоцентричним світоглядом, з його зануренням у глибокі шари давніх космогоній, етнофольклору, героїчного епосу може стати місцем реліктової сили етносу, регнерації його духовного тіла, ревіталізації його мови і таким чином генерувати спротив нівелюючому універсалізму імперської системи з його неминучим стиранням міноритарних мов.

В полі російської театральності наявні такі унікальні явища, як Театр Олонхо, що походить від класичного Саха театру (1925), оголошеного ЮНЕСКО 2009 року шедевром нематеріальної спадщини людства. Тюркська тенгріанська космогонія якутського народу з його часово-просторовими і морально-чуттєвими координатами була внесена у цей епос і завдяки Театру Олонхо показана всьому світу. І це не «механічне перенесення текстів олонхо на сцену і не етнофольклорне видовище. Це високопрофесійний театр, заснований на міфологічній драматургії та канонічних виражальних засобах, відшліфованих століттями календарних свят, казкової творчості (олонхустів) та шаманських містерій» [7].

Головним виражальним засобом та енергетичною силою традиції олонхо є тойук — своєрідна імпровізаційна техніка горлового співу. Вона відтворюється олонхустом-казкарем, яким стає актор, задіюючи у творчому акті весь свій психофізичний організм з його тілесними таємницями.

Ці процеси показують, що ми опинилися в ситуації світового стану, коли театр корінних/індиґенних народів стає місцем транскультурної взаємодії між сучасностю і традицією, де остання виходить за межі фольклорної стандартизації та набуває транс-індиґенного наповнення, таким чином інкорпоруючись у контекст сучасного полікультурного світу.

Посилання:

1. Mark L.The Age of Unpeace: How Connectivity Causes Conflict / Leonardo Mark // Bantam Press. — 2021. — 240 p.

2. Буден Б. Культурное наследие: контекст обсессии / Борис Буден // Термит: Бюллетень художественной критики. — 2019. — № 2-19.

3. Федеральный закон от 30.03.1999 г. № 82-Ф3. Статья 1. // URL: http://www.kremlin.ru/acts/bank/13778

4. Коренные народы — Википедия // URL: https://ru.wikipedia.org/wiki/Коренные_народы

5. Хопияйнен О.А., Филимонова Н.В. Миноритарные народы в поликультурном мире / О.А. Хопияйнен, Н.В. Филимонова // URL: https://cyberleninka.ru/article/n/minoritarnye-narody-v-polikulturnom-mire

6. Национальный состав России — Википедия // URL: https://ru.wikipedia.org/wiki/ Национальный_состав_России

7. Чусовская В. Этот загадочный нижний мир…/ Валентина Чусовская // электронный журнал Лиterra: Территория литературы и искусства. — 06.12.2021. — URL: https://literra.online/publications/authors/valentina-chusovskaya/etot-zagadochnyy-nizhniy-mir

Joulia Strauss (Юлiя Штраусс)

В усьому світі космології корінних культур спонукають до криміналізації екоциду.

На території Росії пульсують культури, що ґрунтуються на плюралістичності світу й одухотвореності навколишнього середовища — природних феноменів. Одна із них — марі: у нас досі живі й здорові сто п’ятдесят богинь і богів, яким ми успішно приносимо жертви у наших священних хащах (мар. Кӱсото) — Богині Світанкової Зорі, Богу Зірок, Богині Всесвіту, а також Богу Зниклої Води.

Для нас Російської Федерації ніколи не існувало. Водночас ми перед «русским миром» постаємо як пігментована монголоїдна раса, нас екзотизують у фільмах. Таких як, наприклад, «Небесні дружини лугових марі», одна лише назва якого викриває патріархальні фантазії, що перверсують нас до невпізнання. Утім, англо-франкомовний білий академічний дискурс деколонізації також не хоче про нас нічого знати, припускаючи, що ми недорозвинені з точки зору нашого вміння говорити з маньєристським акцентом цієї привілейованої мови.

В часи усвідомлення кліматичної катастрофи, ретельна увага міжнародної спільноти, — наприклад, французького вченого Бруно Латура (царство йому небесне) — прикута до корінних народів з ціллю пошуку порятунку: «Як же вам вдалося нас пережити? Тепер ваші знання знадобляться і нам?» Однак, що ж для нас самих — представниць індиґенних культур — означає вшановувати пам’ять наших пращурів? Наші різноманітні корінні культури ґрунтуються на універсальних, розвинутих крізь покоління знаннях про взаємодію з природою. Ці знання закарбовані в нашому епосі та закодовані в нашій плюралістичній космології, а розвиватися вони можуть лише завдяки передачі з покоління в покоління. Техніки виживання, що не підлягають перекладу на людську мову, поезія заклинань, сила яких виражається лише в акустиці нашої мови, лікувальні практики, у які не втаємничити жодного туриста.

Незабаром світом правитимуть чорні люди, люди коричневі, індиґенні, люди веселки, люди з обмеженими можливостями та інші, кого раніше пригноблювали. В усьому світі космології корінних культур спонукають до криміналізації екоциду. Різноманітні індиґенні культури об’єднуються в Транс-індиґенну Асамблею. Транс-індиґенна Асамблея — це ідея симпозіуму корінних народів, це фільм і докторська дисертація.

Транс-індиґенна асамблея враховує специфічність культур та пов’язує епістемології єдності людей і природи. Ці епістемології ґрунтуються на тісних стосунках із мовами, в яких мешкають боги. Вони ґрунтуються на відношеннях з місцем. Вони навчають нас здатності жити в гармонії із вищими за нас силами.

Нас об’єднують техніки катарсису — джерела походження театру (театр марі, наприклад, веде нас прямо у священні Хащі). Ми вивчаємо та креолізуємо ці техніки як основу Buen Vivir (досл. «гідне життя»), або Suma Qamaña (у корінній Болівії досл. «жити разом добре»), або «суспільства симбіозу» (Shizen Kyosei Shakai в Японії; Sumak Kawsay в культурі кечуа з Андських гір), або Юмо Гай Лий (мовою марі — «жити подібно до богів»).

Універсальний закон «Про захист прав Землі», контекстуалізуючи ідею екологічної особи в транс-аборигенних космологіях, базується на розробці поняття Матері-Землі, Гайї, Пача Мама, Ама, Мланде Ава, та надихається екофеміністичним політичним баченням світу за межами Імперії.

Параграф 0 — це проект універсального закону екологічної особи Матері-Землі. Цей шаманський законодавчий порядок денний передбачає, що Мати-Земля є колективним суб’єктом суспільного інтересу. Мати-Земля — це динамічна жива система, що складається з неподільної спільноти усіх живих систем, — жвавих, взаємопов’язаних, взаємозалежних та взаємодоповнюючих, яких об’єднує спільна доля. Сприйняття Землі як одухотвореного суб’єкта в різних культурах корінних, аборигенних, первинних народів випливає з досвіду циклічного взаємообміну з природними феноменами. В моїй культурі, марі, Мати-Земля аналогічна Бабусі-Всесвіту — Куваві. У часи Давньої Греції саме іменем Кувава в лідійській культурі називали Матір Богів. Її жертовну святиню на острові Самотракі встановили амазонки, які походили з чорноморського узбережжя. Сама святиня була присвячена Великим Богам (грец. ΜεγάλοιΘεοί, MegaloiTheoi) на чолі яких була богиня, котру греки називали Кібелою (грец. Κυβέλη, Kybele).

Захист та повага до річок і гір як особистостей — це не езотерична концепція. Лідерки корінних народів, які сильнішають з 2008 року, внесли техніки виживання корінних культур у законодавство. Це класова боротьба суспільних рухів за радикальний захист і турботу про екологічне середовище поза розподілом «природа/культура».

В Еквадорі, річка Вілкабамбас набула прав ще 2008 року. Національний парк «Те Уревера» був визнаний незалежною, недоторканою персоною. У Колумбії конституція захищає річку Атрато, завдяки чому було припинено видобуток корисних копалин на територіях корінних народів. Визнання сакральних річок Ганг та Ямуна особами зупинило щоденне забруднення річок 1,5 мільярдами літрів необробленої води та 500-ма мільйонами літрів хімічного індустріального сміття. В Австралії гора Улуру, що знаходиться в південній частині Північної Території, є святою для аборигенів Пітжантжатжара.

В Європі один із прикладів ініціатив за визнання прав екологічної особи — це Академія Платона в Афінах, яка є біотопом в сенсі симбіозу соціальних та біологічних структур. Екологічні особи, не втрачаючи своїх сингулярних космологій, синхронізуються в один закон. Перша, універсальна частина законодавства:

Гідність Матері-Землі — недоторкана.

Поважати й захищати Матір-Землю та її екологічну особу — обов’язок усіх державних та громадських структур.

Вона належить сама собі. Сукупність її екосистем та ресурсів є частиною спільного надбання.

Народ Землі визнає вищезгадані непорушні та невід’ємні права Матері-Землі як основу будь-якої міжвидової спільноти, миру та справедливості у всьому світі.

Ці базові права є обов’язковими для законодавчої, виконавчої та судової влади держав.

Пропонуємо вам писати нам про ваші біотопи, екосистеми, природні феномени, що у ваших культурах сприймаються як особи. Ми плануємо внести ці екологічні особи різних індиґенних культур в один загальний універсальний закон.

Переклад на українську Юстини Кравчук