КВІТКА

* * *

Недавно з мого тіла забрали пухлину. Після операції я взяла баночку, щоб віднести в лабораторію. Тримала пухлину, вийшла на вулицю, було капець сонце. Навколо люди з лікарні теж трималися за свої частинки, курили, розмовляли з родичами або просто грілись на сонечку. Ми з пухлиною сіли на лавку. З нею так красиво гралися промені, що я вирішила її сфотографувати. Червона, біла, помаранчева, яскраво-жовта, рожева. Вона була ніби якась химерна підводна істотка. Яка чомусь загорнулася в мої тканини. Я подумала: це схоже на органічний танок.

*

Я надіслала фото пухлини тому, кого кохаю. Чи він зрозумів це?
Він потім казав, що злякався.

Пізніше показала пухлину ще трьом людям, яких люблю — мамі, сину і Лєні. Вже за інакших обставин.

*

Коли прийшла гістологія, лікар казав: «Оце ви зірвали джекпот, це рідкісна пухлина»

Але, мабуть, це ми разом зірвали рідкісну квітку? І не було ніякої операційної. Був ліс на Івана Купала. Я боса. Біжу лісом і бачу, як загострюються верхівки сосен.

Що ще я зможу показати? Що я встигну до того, як зникнуть зорі?

*

Я хочу бачити переродження текстів. Я бачу це щосуботи.

Я люблю вірші, які відправляють у невідому подорож. Захоплююсь тим, що визначила для себе як «непередбачувана форма». Не майстерна гра м’язами літератури, а такий неприборканий радісний стан форми, коли відчуваєш: усе можливо. Навіть якщо текст про щось болісне, щось страшне.

Зберігати світ, зберігаючи радість форми.

Я бачу це щосуботи.

А в неділю, вже засинаючи, прокручую в голові рядок Горєнко:

«прокидайся вмерли вночі поети всі-всі
в підвалі лікарні займають вони три полиці великі»

В понеділок я роблю собі уколи.

Вівторок: Будую себе зі снів, бо забуваю, що було попередніми днями.

Середа: Зустрічаюся з анархістами. Дослідження глибоководних шумів. Зустріч з осою з віршів Мирослава Ягоди.

Четвер: Ховаюсь.

*

П’ятниця: Я відчуваю цей світ, як велику тризну, на якій розбиваються одночасно тисячі келихів.


🌿🌿🌿


ЩО ТАКЕ БОЛОТА?

Це такі темненькі теплі істоти, яких я привезла з собою. Вони обіймають мої ноги.

А чого в тебе тоді завжди такі холодні ніжки, ніби бурульки?

Може, це тому що я ходжу не своєю землею?

А як це визначити? Хто я така?

*

Коротше є такий момент: коли в ліс типу нашого йдеш бити шишки
або по гриби, то як не вдивляйся в підлісок — так чи інакше потрапляєш на болота. А воно починає цілувати ніжки, обіймати. Це насправді приємно.

В тебе таке було?

Одного разу було. Ми з мамою та дідом пішли до лісу. А з дідом ходити в ліс — завжди пригода.

(Насправді це уявна повторювальна розмова, де я намагаюся тобі розповісти про болота, зробити з них манливі байки, але ти мене не питаєш,
ми взагалі ще не одружені,
ми не знайомі)

*

Коротше з дідом завжди цікаво. З ним можна зайти глибше. Він же усі ліси там знав. Тільки з часом підзабув. То гукає: «Сюди не йдіть, тут вже болота», то сичить «Де ці ссссучі болота? Десь тут має бути одне суче болотце».

Тут я вибігаю вперед, граючись козубом, і ніби стрибаю. Чи болото стрибає на мене?

Чому болото тебе відпустило?

Дід казав, що воно не бере маленьких дівчат. Ніби-то в нього є свої закони, свої забобони.

Тоді що сталося?

Походу я забрала собі трохи того болота, тому й не можу тут остаточно обжитися — щось тягне назад.

Мені було 8, я не планувала там залишатись.
Коли мені було 26, я хотіла залишитися там назавжди.

Я стояла на кладовищі, бачила як ліс захоплює могили.
І подумала: скільки ще вони протримаються тут?

Масні сліпні обліпили обличчя.
Я бачила їх очима: великий яр вздовж Іртишу спокійно палав.

Як могутня хвиля в Китаї зносить всі дамби і звільняє Чорний Іртиш.
І разом з ним чомусь звільняються з таборів обидва мої пра,
припливають сюди, щоб цілодобово царювати на нашому подвір’ї та пити пиво.

Пиво з сіллю і батуном.

Я навіть зараз чую цей барвистий звук:
це Дмитро і Тарас цокаються великими глиняними кухлями під кущем бузини.
І коли обсипається її цвіт — бузина кричить:
настає час історій.

Я бачу тебе очима тайгових сліпнів.

Під нігтями назбиралось багато землі…

*

Мій дід постійно дорікав собі за те, що не міг передбачити. Мабуть, ця звичка склалася після того, як він вперше повів кохану (містянку) далеко в ліс.

Бабуся потім пояснювала: «Ліс — був єдиний спосіб в який він по-справжньому висловлював почуття».

Заходили дедалі глибше у хащі. Він хотів її вразити знанням лісу. А тоді вона наступила на гілочку. Та гілочка була гадюка.

Він не зміг передбачити гадюку. Він постійно казав: «Я мав знати, що вона буде там». Він ніс бабусю на руках крізь години лісу. Він висмоктував отруту. Він волав «Галю, не засинай!»

Я не знаю, мабуть, вони одружилися через ту гадюку…

Може ми з тобою також через неї одружилися?

*

Він скаженів від непередбачуваності. Але ж це про мене: я завжди робила «сюрпризи». І він шаленів, кричав: «Бешкетниця! Я йду по тебе!». Я ховалася від нього в червоній шкіряній валізі.


🌿🌿🌿


В НЕБІ БЛИМАЮТЬ ПУХЛИНКИ АЛФАВІТІВ

І камінчики з твоїх снів з’являються на моїх глиняних бедрах.

На руїнах маслозаводу триває загадковий танок. Усть-Ішим йде під воду.

І навіть мій пра, який прийшов сюди пішки з неба Слободчаків — нічого не може зробити. А колись він міг зупиняти повені шаблею.

Шабля вирує у хвилях. Він просто примружується.

В моїх вилицях квітнуть залізні прути.
Бабуся досі жива.

Можна постояти з тобою на пристані?

Ні. Мені боляче. Ми зараз підемо в Універмаг, візьмемо цукерок і молока, візьмемо тобі крем для рук, і твоя рука загоїться, стане оксамитовою — треба рятувати дівчинку.


🌿🌿🌿


* * *

Мама говорить: Що з того, що Барвінкове палає?

Зате твоя пра спокійно собі сидить там біля пічки і готує свій легендарний кислий борщ. Ти не можеш його скуштувати. Це і є пам’ять.

Але ти пам’ятатимеш смак.

*

Колись в нас на городі самосівом виросла гречиха, я її їла прям так.

*

Коли наша пристань оговтується — вона починає співати деревом та залізом.


🌿🌿🌿


МОЄ СЛОВО — НІЧ

Їхала додому з операції, думала про те, як досі міцно пов’язані лікування і ворожіння. Особливо хірургічне втручання. Є хтось в колі світла, хто мовчки схиляється над твоїм тілом і робить з ним щось своє. Щось додає. Або щось забирає. З’єднує тьмяні тканини, сіє золотий камінь.

Тому коли лікар запитав, чи ок мені потім буде зняти шви ближче до ночі, я одразу казала: так.

І мені сподобалось, як він знімав шви вночі. Лікарня блимала, мов величезний купальський вінок з безліччю свічок. І коли я вийшла на вулицю (вже без швів) — я відчула ніч як велике тіло. Почула, як травичка піді мною співає: кожен має свій шрам.

Наступного дня я знайшла стару омську газету з фотографією лабораторії — всередині моя пра. Вона стоїть впівоберта. Обличчя ніби розчиняється або трошки димиться.

Вона досліджує метаболізм рослин.

А коли вона грає на гітарі — її пальці перетворюються на соковите листя алое.

Ось.

В запашній хворобливій квартирі з яскраво-жовтими стінами вона грає свою останню маленьку пісеньку про моє перше слово.

Моє перше слово: ніч.

Це справді було так: батьки пішли в кінотеатр «Космос» на останній сеанс. І попросили пра побути зі мною. Вона так розхвилювалася, що весь цей час тримала мене на руках. А я щось гукала, гукала. Тоді пра Віра піднесла мене до вікна і казала:
«Скоро вони повернуться. Бачиш? Там ніч»

І я повторила: «Нісь!»


🌿🌿🌿


ЧЕРВОНІЮТЬ ЯБЛУЧКА В БАРВІНКОВОМУ

Все найкраще відбувається вночі. Ось свічка Форуг Фаррохзад, що досі підпалює руїни. Руїни спільнот. Руїни в’язниць. 

Я читаю її і думаю: а що як всі похмурі наспіви і є скарбниці справжньої радості?

Мені хочеться писати це зеленим. Сьогодні я відчуваю: всі звуки та літери — зелені.

Чому мені так складно думати про живих? Я ж ніби вже трохи знаю скільки в мені живе мертвих. Ойой!

Є спільноти, які вміють це все враховувати. Їхній сховок –
це палаюча дерев’яна церква в Барвінковому.

Мама вчора надіслала стару світлину. Там моя пра. Вона сидить під яблунею на нашому подвір’ї в Барвінковому. В чорній хустці. І вдивляється в хиже фото-око радянської «Смєни».

А її руки вкриті попелом. А щічки палають навіть крізь чорно-біле фото.

А поруч церква тріщить і лається. Лярва Катька! Це чорно-червона світлина.

І мама, посміхаючись, каже: «Ось звідки твої щічки-яблучка!»

*

Ось звідки мої грудки — глузливий іконостас.

Мій животик — жирненька земелька, на яку мої Пліси розплескуються — не стримати, на яку мої Зарудні вкладаються хворобливими полотнами Катерининської залізниці, яку Чикаленки мої здобрюють у свій спосіб.

А якщо тіло втрачає кордони — тоді вистрибують на мій живіт лаутари.
І з ними моя бабця, Теодора Ротару, тримаючи на руках біле козеня.

А коли з пекучого небесного гілля зривається скрипочка — вони починають веселий танок. Всі босі. Лиця охоплені виноградною лозою.

Швидше! Швидше!

Так потрохи втрамбовують цю земельку, вродливу теплу діляночку.

Так вони зустрічаються.

В мій пупець встромляють громницю…

Чи зробив це час?

Червоніють яблучка в Барвінковому…


🌿🌿🌿


ПТАХИ

*

Є ще одна світлина. Певно, її зробила сама степова ніч. Що вона собі думала? Коли у нас — ось, замість зірок — тільки дірки в крижаному вагоні сибірської ночі.

Дві ночі — дві посестри, які в моєму сні полюють одна на одну. Зараз вони — птахи.

Ми в лісі. Тиша. Тільки чути, як вдалині потяги сходять з рейок. Трохи скиглить промерзла земля. І коли ліс починає мерехтіти — вони беруться видзьобувати мій зап’ясток.

І я усвідомлюю: я лікуватимусь. Я токуватиму для тебе.

*

Птахи. Я бачу їх всюди. Крутяться в пісочних купках у нас на подвір'ї. Змішуються, розмножуються, звуться. Просотуються в кімнату: щось поцупити з моїх записничків. Стягують гілки-борги з зошита-дерева. Женуться за таксі. Чекають на даху навпроти лікарні. Обліплюють червоними крилами вікна операційної.

*

Ще постійно згадую птахів старшої жінки, з якою ми зустрілись 11 років тому в Ногликах. Вона казала: «Не знаю чому, але іноді до мене прилітають птахи. Коли я стою на подвір’ї і — ось так — розпрямляю руки. Вони ніби нізвідки — з’являються і сідають на руки. Як на жердинки. Мене тут вважають шаманкою, але я не шаманка. В нас вже немає шаманів. Я росла в інтернаті. Тому не знаю як сміється ведмідь»

Це було в лютому. Ми вийшли на подвір’я. І вона показала.

Піднявся сильний вітер. Стрімкі хвилі снігу розбивалися об дерев’яну хату. Підкидували нас. В сірому, блакитному, білому світі нікого не було. Тільки десь всередині хвиль скиглили ще радянські нафтові вишки.

І раптом я відчула — хто ми тут.

Я згадала те, що забула.

Хто ми тут.

Як опинилися на цій і на іншій змерзлій землі.

І все, що робили, щоб забутися, бути там і тут.

Мене знудило. Я забруднила сніг.


🌿🌿🌿


* * *

В мене є спогад про мерехтіння. Я намагаюся розповісти спогад про мерехтіння.


🌿🌿🌿


МІЙ ЛІКАР В БЛАКИТНІЙ ВЕСІЛЬНІЙ СУКНІ ЖЕНЕТЬСЯ ЗА МНОЮ ВЕЧІРНІМ ЛІСОМ

Він хоче мені нашкодити? Чи він хоче першим зірвати квітку?

Я вибігаю на просіку. І відчуваю, як займаються полум’ям великі яри вздовж Іртишу.

Я вже колись бачила це. Мабуть, мені було 10. Як спалахує яр.
На зруйнованій пристані, притискаючись обличчям до солоного минулого її заліза.
Тоді я ніби вже розуміла, що не зовсім дівчинка. І що все пов’язано.

Мої геніталії. Вогонь в яру. Ця хижа набрякла квітка, що оселилась під шкірою в моєму зап’ястку. Крушинка, Полтва і Прут. І червоний сніг в наших снах, вируючих над планетою.

Весь яр здавався мені живою істотою. Він рухався, він бурмотів. Я знала:
в яру ховаються мамонти. Але не знала, чи вижене їх вогонь?

Що я робитиму, якщо залишуся тут?

Мої геніталії. Вогонь в яру. Мої тісні чужоземні джинси в літерах латинського алфавіту. Пам’ять, що скиглитиме у вилицях. І безмовна темна башта твого будинку, що схиляється наді мною, поки я примружуюсь в дитячому ліжку.

Все пов’язано.

Мої геніталії. Вогонь в яру. Мої ніжки спалахують від чужоземного алфавіту. Руїни пристані — і село, що все більше ізолюється від решти землі. Більше не тремтять «кукурудзникі». І «Ракети», які раніше гасали Іртишем, поступово зникають в бронзовому царстві мулу. Залишається тільки вічно розквашена глиняна дорога, ніби обурений натовп, крізь який треба проштовхуватись в обійми села. Дірки козацьких хат, що заростають сліпнями та смолою.

Я віддала квітку папороті з мого зап’ястка, щоби дістатись сюди.
Я віддала йому дівчинку.

Особливо під час грози я люблю, коли наш «пазік» загрузає в глині. Водій виходить подумати, покурити.

Я відчуваю запах озону, дикий запах «Родопі».

Водій повертається: «Штовхатимемо! Всі виходимо на дорогу»

І коли в небі смикаються перші зірниці — я бачу між ними свого пра. Він обиймає мамонта, він схлипує, та й сам величезний. А перша блискавка — я знаю — це його шабля. Вона лоскоче мені обличчя.


🌿🌿🌿


ГРАЄМО З ДІДУСЕМ В ЛОВИ

В коморі скисає квас. А я вільна дитина, я хочу сп’яніти.
Хай він женеться за мною. Буду жбурляти в нього мисливські казанки та шахи.
Я змушу його згадати імена всіх наших курей:

Ріта.
Анєчка.
Маша.
І (мертва) Ніна.

Не хочеш називати кур на ім’я?

Тоді я забираю всі твої пивні кухлі.
Я навчу твого собаку говорити.

Ось побачиш, Дружок. Ти говоритимеш.

Буду дудлити з твоїх кухлів свій переброджений квас.
Буду гуляти городом в мамкиних випускних сірих туфлях на шпильках.
Хай вони трошки підгнили. Мої ноги тепер — гострі спритні щури.

А коли повернуся до хати — стережись.
Палитиму всю ніч електрику в великій кімнаті. Балакатиму з лампою, оживлю струмом стіл. Я електрична бешкетниця.

А пополудню прокинуся хлопцем. Візьму твої рибальські сіті та переплету їх в щось нове — заплутану маячню. Бо саме в такому стилі мені подобається розмовляти. Бо так насправді й треба розмовляти дівчаткам.

А взагалі, я вмію інколи заспокоюватися, тулитися до тебе в залізному вузенькому ліжку і підглядати в твої сторінки. Як ти в трьох окулярах, притискаючи до обличчя книжку, читаєш свою улюблену ріку Платонова. Ріку Потудань.

Мені тепер завжди здається, що коли я сама щось пишу або читаю — то ось так, міцно-міцно — притискаю книгу до обличчя. Хоча в мене інакший зір.

Я ж бачу твою милицю.
Бачу твою рушницю.
Бачу твій брудний капелюх.
І гігантські черевики кольору солодкої картоплі.

Всі ці речі зараз тут, танцюють в моїй кімнаті.

І з ними твій тулуб — ніби якийсь окремий звір.

А ще я знаю тепер твою таємничку. Про мову.
Вона не та за кого себе видає. Це, вважай, ніби я вкрала твій бінокль,
який ти ніколи не дозволяєш брати, не хочеш під мене налаштувати.

Дідо!

А ще я бачу твого сина.
Як він стоїть взимку посеред нашого подвір’я і палить всі твої речі. Твій запах. Твої слова. Всі газети, що ти збирав.

Чи пробачив Вогник йому?

Вже нема сенсу питати. Краще буду співати тобі з великої фляги. Тут є всі можливі відлуння — в будь-який часопростір. Тут такий цікавий звук.

А!
О!
Ууууууууууу!

Підемо разом по воду?
Будемо разом як Тімон і Пумба?
Чи бігатимемо знову навколо сімейного столу в великої кімнаті? Поки у когось з нас не закрутиться голова чи поки ти не впадеш біля столу, як тоді. Невже це все?

Але, мабуть, ми ще маємо шанс? Пані та панове! Лови століття! Скажений лісовик проти електричної бешкетниці. Я вмикаю музику з реклами «Баунті» на чорно-білому «Горизонті». Ось так. Бери собі мухобійку. А я візьму твою сплутану сітку.

І коли він шльопне мене мухобійкою — світ зникне.