«Ще ніколи (раніше) прогрес не приводив до деградації», — Гі Дебор, коментарі до «Суспільство вистави».

РОЗДІЛ I

На сьогоднішній день соціальні мережі, а разом з ними і медіа в цілому, стали незамінною частиною нашого повсякденного існування, без якої складно передбачити наступний крок і виверт життя. Тільки, якщо вже говорити відверто, кожен життєвий крок спрямований не вперед, а просто сліпо рухається біговою доріжкою за вудкою з морквиною, обв' язаною навколо голови, яка за будь-якої швидкості буде попереду.

Разом зі збільшенням значущості цього аспекту прогресу, він, цей самий момент, став найхитрішим і добре впровадженим у життя людей державним апаратом, який чарівно експлуатується і є конвеєром, якому вже майже не потрібен контроль, адже він сам зможе його забезпечити як собі так і своїм користувачам. Звісно, деякі моменти, як-от цензура чи підтримка серверів, ще потребують навмисного людського втручання (у випадку цензури частково), але затьмарення людської уваги на проблеми відбуваються вже автоматично — під маскуванням свободою слова.

Ця демократичність заповнює інформаційний простір сміттям різних категорій, чим активно користуються буржуазні ЗМІ, відволікаючи увагу користувача від більш значущих прогалин системи. Безліч таких прикладів можна побачити і в нас — в Україні, де з початку війни і донині ведеться мовний конфлікт. Замість того, щоб загострювати увагу людей на важливих речах, наші медіа дедалі більше ескалюють емоції натовпу щодо якихось дрібничок, якщо порівнювати з проблемами, що оточують нас. Примарна свобода слова здебільшого несе саме таку мету.

Уся свобода закінчується на надії, що думку буде почуто, якщо взагалі така удача перепаде. В іншому ж наша демократичність є тим, що індивід являє собою лише абстрактні відсотки, зазначені на виборах і на їм подібних заходах. При цьому, якщо ти вже зайняв свій табір більшості, не дай Боже меншості, то ти зобов'язаний змиритися з цією долею. Ти передаєш право на маніпулювання тим, за що віддав голос, якщо ти в таборі більшості, а якщо ти в касті меншості, то будь добрий підкорятися, а інакше ти вже злочинець. Але, на жаль, про авторитарність демократії замислюються вкрай рідко, і то на якусь мить, а потім знову впадають в параліч несвідомого.

Вплив економічної та ідеологічної пропаганди досягає нас усюди, починаючи від реклами, закінчуючи нашим алгоритмом пересувань. Саме ця пропаганда породжує те, на чому тримається наша дурість стосовно буття, а саме стосунки.

«Однак ті, хто вірять, що держава — це теж така сама річ або ідол, який можна перекинути або розбити, — не більше, ніж софісти і ті, хто вірять у Слово. Держава — це соціальні відносини; певний спосіб, яким люди ставляться один до одного. Вона може бути зруйнована шляхом створення нових соціальних відносин, тобто тоді, коли люди почнуть ставитися один до одного інакше», — Г. Ландауер «Слабкі правителі, слабший народ» (взято з "Revolution and Other Writings. A Political Reader", ст. 214).

Подібно до держави, наші фетиші починаються зі стосунків, але ними все ж не закінчуються.

Реклама являє собою губку, що стирає старі потреби і стосунки, але при цьому вона також є крейдою, що малює нові потреби, просуваючи потрібну схильність до речей. Але сьогодні вона відійшла на другий план, її все частіше зневажають і залишають поза увагою, адже пристрій цього інструменту не надто хитромудрий і швидко розкриваються його наміри. Це ясна річ при тому, що глядачеві прямо кажуть: «Купи». Вона не може гарантувати успішне обґрунтування в головах, бо просуває ставлення до товару через продукт сам по собі. Ця тактика не викликає у споживача особливих емоцій, якщо товар або бренд не зарекомендували себе раніше.

Набагато якісніше справляється зі своїм завданням кіноіндустрія, де товар або бренд загалом ґрунтується не так на ставленні до продукту, як на ставленні до людини, при цьому не вимовляючи маркетингову промову напряму, а проштовхуючи відносини через кумирів. Якщо герой впорався із завданням заманити індивіда, то з часом людина буде прагнути бути як він, маскуючи свою індивідуальність до щенту, щоб отримати можливість створити фальшивий образ. Копіює вона також і потреби зірки, що тягне за собою вже новий набір примх. Але навіть новопридбані стосунки не є фінішем, адже вони зміняться на інші як тільки зміниться кумир і необхідне для ілюзії світовідчуття.

«Звідси ясно випливає, наскільки наше щастя зумовлене тим, що ми є, нашою індивідуальністю; тим часом здебільшого люди звертають увагу лише на долю, на те, що ми маємо або чим здаємось», — А. Шопенгауер «Афоризми життєвої мудрості».

При виході з цих міркувань може здатися, що зірки встановлюють стосунки і думки, але вони не менш ілюзорні, ніж їхні шанувальники, тому що вся їхня думка і дія закінчується на контракті та оплаті, навіть за межами кінострічок. В результаті контракту дотримуються не тільки медійні особистості, а й споживачі їхнього фальшу, тільки за фальсифікацію платять не їм, а вони.

Ситуація зі ставленням до споживаного ще цікавіша, оскільки це фактично замкнуте несвідоме коло. Знаменитість просуває необхідні стосунки, споживач їх приймає і цим самим створює попит і, відповідно, рекомендацію даному товару. Після цих махінацій вже знаменитість повинна фальсифікувати себе за допомогою визнаного масами товару заради підтримки статусу успішної особистості. Теж саме стосується і тих, хто встановлює умови знаменитості, вони також мають вступити в конкуренцію ілюзій, щоб не спростувати свій статус. Ці мавпячі перегони відбуваються машинально за допомогою звички (волі), спричиненої відповідними стосунками. Саме відносини створюють волю, на якій і влаштувалася сліпота до того, що відбувається.

Воля (звичка) — машинальність, сліпий і безглуздий рух, у нашому випадку до втілення своїх потреб. Саме вона дає початок товарному та ілюзорному фетешизму.

«Поняття “виживання» стає дедалі ширшим, туди включається навіть те, що раніше вважалося невгамовною розкішшю. Але якщо споживання виживання має постійно зростати, то це означає, що воно зобов'язане продовжувати містити в собі позбавлення. Виживання постійно дорожчає, і немає межі зростанню його споживання — це відбувається тому, що немає такого «позбавлення», яке не могло б бути задоволене, це «позбавлення» буде просто дорожчим, ніж попереднє”, — Гі Дебор «Суспільство вистави».

Незважаючи на те, що звичка сьогодні є фактичним двигуном існування, до її мети прийти неможливо, а саме до задоволення себе, бо цей механізм перебуває під експлуатацією. Відповідно, для підтримки сьогоднішнього порядку необхідно постійно збільшувати бажану мету, тобто потреби людини, які зможуть заспокоїтися лише на незначний проміжок часу, а потім знову зростуть за допомогою відносин і конкуренції, яка, в свою чергу, походить від звички.

Камю в «Чумі» писав таке:

«Час, коли можна полегшено зітхнути і який відновлюється так само неминуче, як і саме страждання, є година просвітлення розуму».

Але, на жаль, це не так. Як ми побачили, виходячи з вищевказаних міркувань, час, коли людина може вільно видихнути є деградацією і несвідомим заправленням пропагандою для перегонів, у яких кінця немає, а лише присутні легкі перепочинки, які не є просвітленням, а являють собою лише короткочасний фанатизм, або таку ж недовгострокову ілюзію. Тож, якщо коротко, сьогоднішній вільний час є не просвітленням, а звичкою і промивкою.

РОЗДІЛ II

Як уже зазначалося раніше, про убогість і архаїчність демократії ніхто не замислюється, або замислюється на якийсь момент, коли вдається взяти звичку в руки, засумнівавшись в адекватності відносин, але у влади та її вірних поплічників знайдеться перевірений спосіб на випадок такої непередбаченої диверсії в голові громадянина. Як писав Гі Дебор у коментарях до «Суспільства вистави», прихильники демократії починають шукати, а іноді й вигадувати «терориста».

Нам — українцям знайоме те відчуття, коли намагаючись висунути претензію до будь-чого ми чуємо крилатий початок фрази, який змусить відчути будь-кого в глухому куті, при цьому ставлячи хрест на будь-якій аргументації, а звучить він як: «А ось в Росії…» і поїхали. Надійний цей хід тим, що на фоні деспотії тоталітарного сусіда будь-яка незграбність наших демократів буде виглядати не так вже й погано, навіть по божеськи. І це не тільки українська специфіка, а тактика, яку практикують у всіх країнах земної кулі, де також є своя Росія, свій терорист. І адже не посперечаєшся, а якщо наважишся , то звинуватять у дурості, а то й у зраді.

Альтернативи ж цьому безладу приховувати стає не реально, тому в хід ідуть усілякі спотворення цих ідей, починаючи зі зради батьківщини і закінчуючи повним хаосом, видаючи це за щось закономірне і не висмоктане з пальця. Зрозуміло, що популяризатор буржуазної пропаганди не може стояти голим перед потенційними майбутніми вівцями. Під цей розклад можна віднести цитату вищезгаданого Ландауера:

«Наші державні діячі та політики (і ширше — весь наш правлячий клас) нагадують нам цього композитора, який не має реальної влади, але дозволяє масам здаватися могутніми. Наші державні діячі та політики також приховують свою дійсну слабкість і безпорадність за гігантським оркестром, готовим підкорятися їхнім командам. У цьому випадку оркестр — це озброєні люди, військові».

У даній ситуації місце озброєних людей займає ціла орава шарлатанів, іменуючими себе «експертами», які готові підтвердити майже будь-яку думку, щоб створити плацдарм для звички, а саме потрібні стосунки. Особливо ефективно це може вийти, коли експерт має хорошу репутацію. У такому випадку бажання перевіряти інформацію не виникне. Та й навіщо, адже як він може брехати. Віра в цю нісенітницю виникає вже автоматично, бо ставлення до цього індивідуума цьому сприяють. З цього судження також випливає, що в медіапросторі об'єктивність є, як би це парадоксально не звучало, не об'єктивною. На заміну об'єктивності приходить суб'єктивна точка зору, яку намагаються видати за щось неупереджене. Правдивість сьогодні ґрунтується не на фактах, а на схильності до того, хто говорить.

Іноді жерці пропаганди просто говорять те, що оточуючі хочуть чути, засновуючи цим симпатію своєї аудиторії, тим самим і схильність до сліпого слідування. Само собою знайдеться і обізнана людина, яка відшукає підставу для кожної тези. З цього випливає сила-силенна лицемірства і нестиковок. Бандера, наприклад, об'єднався з нацистами заради ідеологічної реалізації і благої мети — визволення народу, але був підступно зраджений. А ось негідник Махно — зрадник, оскільки пішов до більшовиків не заради більш ефективного опору, а просто тому. Так ще й поміщиків грабував, який поганий. При цьому дивляться на те, що більшовики принесли більше горя українському народу, ніж нацисти. Вище вже згадувався цей метод «аргументації». Було б кумедно, якби не було так сумно, що настільки багато людей вважають, що один терор, навіть якщо він більш масштабніший, може пом'якшити факт «менших репресій».

І ні для кого не є секретом, що наша країна все більше рухається до правого політичного напрямку, тому більш вигідно, особливо у воєнний час, щоб серед людей активно поширювалася тенденція характеристик, які якраз представляють Бандера і подібні персонажі. Розуміється, що не можна давати масштабно розвиватися нешкідливим лівим ідеям, що вже говорити про Анархізм.

Причому хочеться зауважити, що націоналістами стали всі кому не лінь, навіть ті, кого відкидають самі праві принципи, які в Україні є вкрай консервативними. Вельми кумедно спостерігати за тим, як «м' які праві» намагаються лібералізувати ці ж цінності. В результаті у нас виходить ворожнеча правих і ліберальних правих. Навіть звучить комічно. Але державі така ситуація тільки на руку, адже чи не диво, коли громадяни гризуться за звання головного патріота, при цьому ігноруючи проблеми системи, або помічаючи їх не там.

РОЗДІЛ III

«Анархісти згадують місто ніби побіжно, або в контексті екологічної повістки (зробимо міста «зеленими»), або в контексті трансгуманістичної повістки (зробимо міста футуристично технологічними), а між тим саме те, як організовано міський простір і сам міський простір найчастіше визначає наш ритм життя і, треба сказати, спосіб мислення», — «Анархо-урбанізм» К. Сімонової.

І правда, міське і сільське середовище колосальним чином впливають на спосіб мислення і ритм життя людини. Село являє собою ізоляцію індивідів один від одного. Відбувається це не матеріальним чином, люди дійсно не в в'язниці, у звичному нам розумінні. Проблематика сіл закладена в впізнаваності майже кожного, але при цьому люди не так активно взаємодіють між собою як у місті. Жвавий контакт відбувається на різних заходах і вважається чимось святковим. Виглядає це доволі дивно за умови того, що всі одне одного знають.

Викликана ця специфіка ставленням до приватної власності, і послідовно звичкою до її збереження і накопичення, що зумовлено вже конкуренцією. У ногу з цим іде ставлення до людей, які в очах один одного є конкурентами, а не товаришами. Відштовхуючись від цього можна дійти до висновку, що впізнаваність є більш мінусом за цих умов, адже воля, викликана стосунками, жодним чином не дасть змоги підтримувати з конкурентом дружні зв'язки, або дозволить, але відбуватиметься це в недовірі, тож «дружні» тут радше формальність.

Село — місце, яке прогресує тільки в технологічному плані, але цінності залишаються тими ж. Звісно, не всі приймають цю традицію, але про свою відхиленість не дозволено говорити, бо конкуренція в цьому консервативному середовищі відбувається також і на моральному напрямку. Якщо порушити обов' язок тиші, то будеш таврований «не таким», а решті, навіть не згодним із вердиктом, доведеться засудити того, хто завинив (не важливо, за спиною чи в обличчя), щоб не стати такими самими.

Навіть, здавалося б, кооперативна робота нічого не змінює в плані відносин, оскільки весь контакт на підприємстві, або інших різновидах праці, закінчується машинальністю, яка відбувається тільки заради того, щоб повернутися додому і почати роботу вже на своїй власності. Вигода держави у формуванні відповідних відносин, а за ними і конкуренції зумовлена забезпеченням міста, бо:

«Місто — це самовідтворювана одиниця, яка при цьому не є автономною. Продукт, вироблений містом, завжди залишається в місті, але місто не може забезпечувати саме себе, воно обов'язково існує завдяки селу, і село, будучи виробником хліба насущного і зберігаючи деяку автономію саме по собі, через визначену ієрархію і верховенство над ним міста, віддає весь свій продукт ним міста, віддає весь свій продукт на забезпечення міста, отримуючи натомість лише ті інструменти, необхідні для відтворення нового хліба насущного» («Анархо-урбанізм» К. Сімонової).

Ставлення і воля до конкуренції спонукають людей забезпечувати місто, при цьому створюється ілюзія добровільності цього процесу. Відчуженість людей один від одного веде за собою неможливість кооперації, і, зокрема, відсутність можливості аналізу помилок системи, оскільки увагу акцентовано на конкуренції, товарному та ілюзорному фетишизмі. Причому через відчуження праці від робітника, «отримуючи натомість лише ті інструменти, які необхідні для відтворення нового хліба насущного», товарний фетишизм більший, ніж у місті, оскільки продукт, що надходить у село в обмін на ресурси, вироблені на підприємстві є в рази дорожчим за той, що залишається в місті. Це чітко видно зараз, у воєнний час. З цього випливає, що ілюзорний і товарний фетишизм перебуває в більшому оберті, а значить на важливі проблеми уваги не залишається, при цьому задовольнити себе також не вийде.

«Людина, відчужена від продукту своєї праці, тим не менш, добровільно і наполегливо продовжує виробляти фрагменти навколишнього світу, вкладаючи в цей процес дедалі більше своїх сил, і в результаті виявляється ще більш відчуженою від цього світу. Що більше його власне життя є продуктом його власної праці, тим більше вона відчужена від свого життя», — Гі Дебор «Суспільство вистави».

Місто ж є вулканом людських стосунків, де завжди вирують взаємодії різних думок, методів і сутей, що сприяє формуванню великої, якщо порівнювати з селом, кількості прогресивних ідей, але все ж таки, на жаль, не так багато ідей революційних.

Якщо сільське прагнення до поліпшення життя експлуатується заради забезпечення міста, то міська воля використовується заради підтримки працездатності села і власних процесів. Як вже зазначалося вище, місто — центр людських взаємодій і різних сфер діяльності. З цього випливає безліч прогресивних ідей, оскільки різні індивіди найрізноманітніших галузей контактують і неминуче це дає свої плоди. Це майже відсутнє у села, оскільки не багато прогресивних концептів може виникнути із сусідства, наприклад, фермера і продавця. Тому місто постачає село ще й прогресом, зрозуміло не від доброї душі, а заради більш ефективної експлуатації.

При цьому зсувні думки не повинні виходити за рамки контролю держави, це забезпечується тією ж волею до конкуренції, яку запалюють різними нагородами, грошима і пошаною. Прогресивні ідеї за межами держ. контролю — кримінал і те, що має потенційний ризик переросли в революційні настрої. А якщо на горизонті стоїть можливість надзвичайно небезпечної загрози, такої як зміна відносин, то державі, зрозуміло, необхідно її ліквідувати, а конкретно одну з основних причин виникнення незручного прогресу або, боронь боже, революційних замашок — зайвий людський контакт.

Сьогодні ізоляція перетворюється на новий державний апарат. Він ще не ідеальний, але вже щільно засів у життях українців. Кажу я про «Дію» і про їй подібні інструменти, якими українці пишаються і які шанують. Ця тактика ще не досконала і я впевнений, що вона прогресуватиме й далі, а поки що все починається з послуг, які найпростіше контролювати уряду і держ. службам.

Поки людина йде в банк, або оформляти документи, то вона може в процесі спілкуватися з іншими індивідами, а якщо пощастить відволіктися від звички, то можливо зверне увагу і на оточуючі її проблеми, тому набагато вигідніше організувати банк і заповнення папірців вдома, щоб не було зайвого контакту, якого немає проблеми уникнути. Точніше, допомогти з його уникненням…

Шопенгауер припустився помилки, коли зробив ставку на аскетичність як інструмент боротьби з волею, адже зараз ми бачимо, що її намагаються зробити якраз методом з розпалювання звички. І мушу зауважити, що досить успішно. Практика показала, що несвідомість цілком може охоплювати людей, якщо вони ізольовані, і навіть робить це більш ефективно.

Інструменти ізоляції беруть людей саме своєю зручністю, подібно до шлюбу, де зводиться нанівець незалежність почуттів на користь юридичної практичності. Цікаво, що цей самий дискомфорт, як і юридична необхідність у шлюбі, створюється самою ж державою заради формування позитивного ставлення до вищезазначених методів, яке підкріплюється ліквідацією самостворених незручностей.

В результаті цих махінацій держава отримує новий напрям для прогресу, а саме у досягненні відірваності індивідів. Як вже говорилося вище, українці пишаються цим інструментом і будуть прагнути до його покращення. Але оскільки тут основним аспектом є воля, то стає зрозуміло, що людям не вдасться себе задовольнити і вони весь час знаходитимуть незручності, весь час розвиватимуть цю машину обсервації і цим самим будуть заривати самих себе.

Цікаво також те, що воля поширюється і на свободу нашого пересування, яке обмежується за рахунок циклічної машинальності наших відвідувань, спрямованих на задоволення потреб, або отримання можливості їх здійснення. Сліпе відвідування цих точок сприяє підтримці економічної системи, і зокрема промиванню людини на користь «правильних» стосунків і подальше за ними зміцнення звичок. З цього випливає, що з усього простору нашого існування нам відкрито обмежена кількість маршрутів, що й описано в статті Івана Тахіна «Гі Дебор: Теорія дрейфу»:

«У своїй праці “Париж і скупчення парижан» (Бібліотека сучасної соціології, P.U.F., 1952) Шомбер де Лове зазначає, що «сфера міста залежить не тільки від географічних та економічних чинників, а й від уявлень, які існують у жителів цієї області та у їхніх сусідів». У тій же роботі автор ілюструє «вузькість дійсного Парижа, де кожен індивідуум живе… всередині географічної області надзвичайно малого радіуса». Для цього будується діаграма переміщень, зроблених протягом одного року студенткою, яка живе в 16-му окрузі. Маршрут студентки утворює маленький трикутник, без значних відхилень, з вершинами: «Школа політичних наук — будинок — учитель музики”»

Обмеження пересування не закінчується тільки на постійному відвідуванні певних точок, а й, як вже говорилося вище, виконує необхідні для сьогоднішньої системи функції, такі як, наприклад, підтримка циркуляції капіталу, яка відбувається через похід на роботу, а потім, скажімо так, на місце грошового обміну, де нажитий капітал відлітає назад у кишеню підприємця, але, ясне діло, потреби не задовольняються, а тільки з часом зростають. Або взяти ту саму школу, де учням не надають інформацію в чистому і неупередженому вигляді, а доповнюють її суб'єктивною думкою або відверто перекручують, як це зараз відбувається в Росії зі згадкою Києва в параграфах про Русь. З цього випливає, що достовірності, як вже описувалося раніше, бути не може, оскільки інформація подається під призмою політики або особистих поглядів викладача, які, до речі, також не можуть виходити за рамки встановленого промоушена.

Вважаю важливим зокрема зауважити, що навчальні заклади мають особливість, якщо порівнювати з іншими держ. установами. Цією специфікою є непризначеність для ізоляції, яку практикують інші підконтрольні уряду сфери. Відбувається це через спеціалізацію на особистостях, що ще формуються, здебільшого промитих не до кінця, а отже є потреба в тому, щоб узяти їх розвиток під тотальний контроль, що часто є проблематичним в умовах вільного доступу до інформації. Замість спроби обсервації індивідів наодинці з собою, в даній ситуації практикується ув«язнення того, хто промивається з йому подібними, щоб створити необхідне середовище для найбільш продуктивного формування відповідних відносин і зміцнення звички. Оточення такими самими людьми, засліпленими муляжем об»єктивності, дає змогу придушувати індивідуальність «неправильної» людини шляхом бойкоту, пропагування тими, кого вона вважає друзями, або навіть шляхом принижень.

Дистанційне навчання не зуміло зарекомендувати себе через, як це аргументують, розсіяність уваги, що дає меншу ефективність навчання, яка призводить до більш убогої прив' язаності до індивіда потрібних стосунків. Нескладно помітити, як з боку уряду з'явилася мета повернути все на старі рейки, яку хотіли втілити після епідемії, але зазнали невдачі вже через війну. Надія на реванш не зникла, хоч вже й зрозуміло, що було втрачено надто багато часу і велика ставка вже повинна бути на вчорашніх вихідців із дитсадків. Однак це далеко не кінець зомбування громадян, оскільки на виході зі школи на них чекатимуть описані вище моменти, розкриття яких є трохи легшим, але які все так само показують себе більш ніж ефективно. Перевірені часом у тих чи інших варіаціях вони все в тому ж темпі продовжують служити державі, покірно несучи її на своїй шиї.

Хочеться сказати, що людям, в яких влаштувалися держ. відносини і необхідна воля, вже не загрожує відкритий доступ до інформації, адже «неправильну» вони будуть відсіюватимуть самостійно, а в іншому разі їхня увага просто сфокусується на фетишах і конкуренції, які забезпечують покірність індивіда, дії якого віддані в розпорядження звичкам.

Причому кожна дія, опромінена відносинами, що просуваються сьогодні, набуває пріоритету, що є економічним, на фоні з яким минулий, якщо не відразу, то поступово відмирає. Як приклад можна взяти мистецтво, пріоритетом якого є творчість у будь-яких варіаціях, але в наших реаліях воно вже не таке значуще, якщо порівнювати з потребою забезпечити себе. Перша думка художника, поета, музиканта та інших полягає в тому, як монетизувати своє захоплення. Страх перед відсутністю попиту на свої проекти може посприяти відкладенню цього заняття припадати пилом на полицю, цим самим вбивши весь настрій автора.

«Пропонуючи скоротити робочий день до чотирьох годин, я не маю на увазі, що час, який вивільнився, потрібно витрачати даремно. Я говорю лише про те, що чотиригодинної роботи повинно вистачати на забезпечення елементарних життєвих вимог і потреб, а решту часу можна використовувати на свій розсуд. Значна роль у такому суспільстві має приділятися освіті, яку слід продовжувати довше, ніж заведено зараз, і спрямовувати на розвиток смаку до осмисленого проведення дозвілля…

У світі, де нікого не примушують працювати по–над чотири години на день, люди, одержимі науковою цікавістю, зможуть її задовольнити, художники зможуть малювати без ризику померти з голоду, якими б не були їхні картини. Письменникам-початківцям не доведеться привертати до себе увагу сенсаційною халтурою заради економічної незалежності, після досягнення якої в них пропадуть і бажання, і здібності затівати монументальну працю…», — Б. Рассел «Похвала неробства».

Творчість, що виходить від чистої свідомості сама по собі розвиває критичне мислення і відключає звичку заради створення чогось ексклюзивного, тож вона є загрозою для так старанно промитому мозку і усталеної звички, тому її варто було б знешкодити, що і практикується. Творчий порив не завжди збігається зі спустошенням кишені, що неминуче через нестабільність заробітку в цій сфері та постійно зростаючі потреби, тож рано чи пізно ставлення до мистецтва буде змінено з креативності на бізнес, а самому процесу доведеться перетворитися на конвеєр, що виснажуватиме творця і висмоктуватиме всі соки. Із творчості у волю до заробітку.

«Дивлячись на настільки нужденну і з потреб складену істоту, як людина, нема чого дивуватися, що багатство користується більшою і більш відкритою, ніж усе інше, повагою, прямо — пошаною, і що навіть влада цінується лише як шлях до збагачення; немає нічого дивного і в тому, що заради прибутку люди жертвують або нехтують усім іншим, як, наприклад, роблять це професори філософії з філософією», — А. Шопенгауер «Афоризми життєвої мудрості»

РОЗДІЛ IV

Ви могли помітити, що в цьому есе держава є чимось абстрактним. Сталося це через вкрай лякаючий факт, який є в тому числі результатом волі. Маю я на увазі те, що держава в нашій ситуації, під час так званого "інтегрального спектаклю" є самостійним явищем, яке формує відносини, але яке також сформоване ставленням. У прихильників цієї системи немає мотивації на створення звички, її формування — результат самої волі, без якої весь лад завалиться.

Біди, що виходять від неї (держави), навіть не можна привласнити тільки уряду. Звичайно, він займає не останню роль, але ієрархічна структура сліпо формується щодня самими ж громадянами, в основному заради збагачення і росту в плані ілюзійному. Влада — результат сьогоднішньої сліпоти, результат волі до домінації. Сліпоти, яка виходить від відносин, тому саме на їх заміні потрібно сконцентрувати зусилля.

«Уся система зникла б без сліду, якби народ почав усвідомлювати себе як народ поза державою. Однак люди ще не зрозуміли цього. Вони ще не зрозуміли, що держава продовжуватиме виконувати певні функції і залишатиметься неминучою необхідністю доти, доки їй не існує альтернативи, тобто доки не збудована нова соціалістична дійсність», — Г. Ландауер «Слабкі правителі, слабший народ» .

Вихід зі складенної ситуації я спостерігаю в мистецтві. Творцям необхідно збиратися віч-на-віч, використовуючи соц. мережі тільки як спосіб початкової комунікації та поширення. Потрібно також максимально віддалитися від ізоляції, що обмежує випадковий аналіз і знайомства. Заборонені аспекти потрібно вивести в абсолют. Для цього індивід або індивіди повинні взяти участь у дрейфі.

«Однією з основних ситуаціоністських практик є дрейф — техніка швидкого переміщення крізь різноманітні середовища. Дрейфи містять у собі ігрову та конструктивну поведінки, а також знання психогеографічних ефектів і тому відрізняються від загальноприйнятих понять подорожі чи прогулянки. У період дрейфу одна або кілька особистостей на певний період часу припиняють усі стосунки, кидають роботу та іншу діяльність, втрачають стимули для активного існування. У цей час суб'єкт милується навколишньою місцевістю і насолоджується випадковими зустрічами. При цьому фактор випадку відіграє не таку велику роль, як може здатися: з точки зору дрейфу міста мають психогеографічні обриси з постійними потоками, з вихідними точками і завихреннями, які сильно перешкоджають входу в певні зони або виходу з них», — І. Тахін «Гі Дебор: Теорія дрейфу».

Метою участі є максимальний усвідомлений аналіз навколишнього середовища, а також стихійні зустрічі, яким гравець повинен під час процесу сприяти. Контакт із випадковими перехожими організовується заради їх залучення в креативну діяльність, при цьому її пропагування має проводитися не за сліпою методичкою, а з індивідуальним підходом, що також несе за собою аналіз, але вже особистості. Вивчення йде в ногу з кращим взаєморозумінням людей у майбутньому.

Під час дрейфу кожен крок, поворот і слово має усвідомлюватися і аналізуватися, що суперечить сліпій волі і допомагає зміні ставлення до вже приївшихся нам речей, на які у звичайних умовах ми б ніколи не звернули уваги.

В ідеалі умови для аналізу та зустрічей мають бути згенеровані самими учасниками, адже:

«Якщо навіть випадок і відіграє важливу роль при дрейфі, то це тільки тому, що методологія психогеографічного спостереження, як і раніше, перебуває у стадії становлення. Дія випадку за своєю природою консервативна і в новому значенні зводить усе до звички або чергування кінцевого числа можливих варіантів. Прорив крізь області, де випадок набуває влади шляхом створення нових, більш придатних нам умов, вважається успіхом. Можна сказати, що випадковість у дрейфі, по суті, відмінна від випадковості в прогулянці. Виявлена дрейфуючими психогеографічна привабливість деяких місць може стати центром тяжіння, куди вони будуть постійно повертатися».

І все ж випадковими від того події бути не перестають, бо випадок для штучних поворотів також спонтанний, а мета взяти під контроль те, що дано нам випадковістю створює ще одну мотивацію для оцінки обставин і розвитку підприємливості.

«Уроки, витягнуті з дрейфу, допомагають нам скласти перші звіти про психогеографічні з'єднання сучасного міста. Після відкриття єдності середовища, його основних компонентів і просторового положення індивідуум може прийти до усвідомлення головних напрямків руху, їхніх виходів і перешкод до їхнього досягнення. Індивідуум зрештою прийде до основної гіпотези існування центральних психогеографічних точок».

Згодом цю практику можна переносити і на повсякденне життя, перебудовуючи його на креативний толк, що виключає панування звички. У ногу з цим процесом крокує і зміна стосунків, бо сьогоднішня схильність тримається на волі та відсутності аналізу, що веде до сприйняття сьогоднішньої системи як норми.

Витягнутий із дрейфу досвід може бути використаний як натхнення для креативу. Таким чином акцент у мистецтві буде на повсякденному житті, яке близьке кожній людині, але водночас ця творчість наближатиме людей до далекого, до навколишнього світу поза звичкою та нав'язаними державою стосунками.

Не менш важливим кроком є бойкот творчих результатів волі та процес зміни ставлення до мистецтва загалом. Самим творчим діячам потрібно почати формувати антикапіталістичний принцип, який має на увазі під собою обман тих, хто хоче здобути мистецтво у вигляді власності, пропихуючи їм нічого не вартий шлак звички, цим самим заробляючи собі на життя, віддаючи усвідомлений плід розуму в суспільне милування, «парканам і дахам». Цим самим відбуватиметься знецінення одноосібного права на мистецтво.

При цьому звичка у творчості є не більше ніж слідуванням за попитом, а тому кількість новацій, які виходять з усвідомленості буде в рази менше, що дасть ще й відокремлення владного мистецтва від прогресу в цій сфері. Таким чином ставлення вже буде зовсім інше, бо авангард і душа тепер надбання суспільне, а старече, сліпе й убоге є долею капіталу. Йдеться про всі види мистецтва, починаючи з музики і закінчуючи архітектурою.

Окремо хочеться приділити увагу кіно, адже воно, як вже говорилося раніше, набагато ефективніше за звичайну рекламу. Просувати зміну стосунків можна також і через схильність до людини, при цьому фільм повинен нести контркультурний характер, щоб прихильників індустрії крутило від потоку чистого розуму. Закладені в стрічці ідеї повинні грамотно представитися глядачеві, відштовхуючись від настрою населення, канонів та інших моментів, що в тому числі сприяє осмисленому аналізу обставин, оскільки грамотно подати ідею є більш хитрим заняттям, якщо порівнювати із заробітком.

Творцям слід групуватися в асоціації, які варіюватимуться за допомогою напрямків, методів, стилів і так далі. Після чого ці асоціації будуть формувати великі кооперативи, які об'єднують людей заради зручності організації, взаємодопомоги, нарад і подібних цілей. Ці кооперативи будуть альтернативою сліпому буржуазному товариству. Сполучною ланкою між цими організаціями має бути мета щодо зміни відносин і мінімізації звички (так, повністю волі позбутися все ж таки не можна, тому необхідно просувати навчання опору їй по максимуму). При цьому зміна стосунків має бути не на користь іншої пропаганди, навіть анархічної, а в інтересах незалежності від будь-якої сліпої звички. Пропаганда може бути засобом, але не метою.

Я впевнений у тому, що за подальшого негативного ставлення до окупації свідомості люди якраз і прийдуть до анархічних ідей, які гарантують свободу людини, якщо та надає її іншим, що досягається концептом, який згадував ще Прудон, доведений до розуму Левом Чорним у «Новий напрямок в Анархізмі: Асоціаційний анархізм». Описати його можна як:

Свобода — рівність. Рівність — справедливість. Справедливість — свобода фізичного і психічного «Я" інших, при цьому захист свого "Я». Зі свободою фізичною все, гадаю, зрозуміло, але свободу психічну можна захищати лише в разі подразнення активного характеру.

«Під час зустрічей кожен зачіпає особистість іншого — це правильно, але це неминучий закон життя. Якщо люди житимуть у суспільстві, то вони дратуватимуть одне одному нерви. Але є роздратування, що стосуються нашого морального і фізичного «я", є такі, що не стосуються. Якщо перші ми назвемо активними, а другі мимовільними, пасивними, то пасивні подразнення є законом спільного життя, вони неминучі через нашу тілесну організацію і природне середовище, вони суть законів всесвіту. Пасивні подразнення, заподіювані людьми, аналогічні подразненням наших нервів виттям вітру, свистом бурі, ревом хвиль, тихим подихом вітерця, ніжним щебетанням птахів… пасивні подразнення, заподіювані людьми не відрізняються від пасивних роздратувань природи і тваринного царства. Вони одного характеру і цілком із ними зливаються. Інша справа — активні подразнення. Вони продукт волі людей. Вони неминучі, у них тільки виражається зазіхання на особистість іншого, тоді, як у пасивних подразненнях проявляється вільна дія кожної особистості, безумовний прояв її індивідуальності, що діє на нас лише в силу недосконалості нашої природи, що сприймає враження, не спрямовані на нас нас <…> Словом, "не шкоди» забороняє заважати всякій діяльності, якщо вона не стосується фізичної чи духовної особистості іншої людини і не експлуатує її праці», — П. Турчанінов (Лев Чорний) «Новий напрямок в Анархізмі: Асоціаційний анархізм».

Цей принцип також потрібно впровадити в організацію творчих асоціацій і кооперативів, щоб гарантувати незалежність учасників від гніту сторонніх претензій, якщо сам автор (автори) вважає їх недоречними. Він потребує просування взагалі, бо є вкрай практичним, з тієї причини, що гарантує свободу індивіда до того часу, поки він не шкодить іншим.

Коли усталені стосунки починають слабшати, а за спиною вже є пристойна кількість мотивованих товаришів, то можна починати хоч якийсь, але бойкот проти держ. архітектури. Його можна організувати шляхом сквотування. Особливо цей метод ефективний у селах, оскільки до невикористовуваних приміщень іноді додається і земля, на якій є можливість розкласти город, за допомогою якого можна, хоч можливо і частково, але забезпечити жителів сквоту їжею. Особливо добре складуться справи, якщо захоплених приміщень із землею буде в достатку, щоб розвинути федерацію сквотів, жителі якої будуть підтримуватимуть одне одного продовольством, при цьому практикуючи низову організацію. Перевезення продуктів, звісно, якийсь час буде під питанням. Однак жителі федерації зможуть відкладати гроші, а також пускати якусь кількість продукції на продаж заради забезпечення перевезення.

Сквоти також пом'якшать сільську одержимість власністю, адже землею може користуватися кожен житель сквоту. А оселитися там може будь-хто нужденний.

У федерації кожен дім, кожна людина буде автономним суб'єктом, який має повне право на опір, навіть якщо він у меншості. У разі невдоволення будь-кого метою є не конфлікт, а умови, які влаштують усіх. Тут не може бути переваги більшості чи меншості, кожна людина має право на обурення. При цьому під меншість також не зобов'язані лягати, адже якщо за підсумком не вдасться прийти до більш ефективного рішення, яке всіх влаштує, то буде прийнято попереднє. Робиться це не на користь однієї зі сторін, а на користь кожного. Рівність тут є, на відміну від демократії, бо вислуханий буде кожен, з можливістю змінити початкове рішення, якщо є краща пропозиція.

У кожному сквоті буде обрано делегата, у якого немає терміну повноважень. Він може бути знятий у будь-який момент, якщо це вважатимуть за потрібне. Делегати виконують лише функцію комунікації між приміщеннями, передаючи те, що їм сказали, не ухвалюючи рішень самостійно.

Водночас, щоб уникнути конкуренції за більші права в суспільстві, у федерації і навіть на самому початковому рівні — в асоціаціях творців буде рівність. Але для когось «рівність» є синонімом «зрівнялівка».

«Однак така інтерпретація анархо-комуністичних поглядів є щонайменше хибною, і такою, що перекручує саму суть лібертарних комуністичних ідеалів. Ще на рубежі дев'ятнадцятого — двадцятого століть один із видних теоретиків анархістського комунізму, італієць Ерріко Малатеста писав, відповідаючи на схожі нападки противників комунізму, що «якими б не були природні обдарування, вони не повинні давати прав на виняткові привілеї. В природі ви не знайдете двох однакових індивідів; але ми вимагаємо соціальної рівності для всіх, тобто умови і засоби розвитку мають бути для всіх однакові, — і ми віримо, що ця рівність не тільки відповідає почуттю справедливості та братерської любові, яке закладено в людстві, але також хилиться і до обопільної вигоди всіх, як сильних, так і слабких», — А. Фьодоров »Рівність у радикальному анархо-комунізмі".

Як говорилося раніше, рівність — справедливість, а справедливість можна ще описати як рівні соціальні права. Це виключає конкуренцію там, де їй не місце, а саме життя людини не залежить від її природних здібностей, а вистачає того, що вона індивід.

«Пояснимо це на математичному прикладі. Покладемо, що в мене капітал у 10 рублів, у сусіда мого — 5 рублів. Чи випливає з того, що в мене 10 рублів, те, що я можу взяти в сусіда ще його п'ять рублів, бо мій капітал більший? Ні, — це буде узурпація, це буде порушення природного нерівентсва. Так і в здібностях людських: коло дії індивіда пропорційне його здібностям, але воно обмежується там, де починаються інші сили і здібності. І тому, повторюю, виводити з нерівності здібностей право експлуатувати іншого — є логічним стрибком», — П. Турчанінов (Лев Чорний) «Новий напрямок в Анархізмі: Асоціаційний анархізм».

Якщо практика, описана тут покаже людям, що низова організація без ієрархії і з мінімальною волею можлива, то зовсім недалеко і взяття у свої руки великих підприємств, а потім і смерть сучасної топії.

ЗВЕРНЕННЯ ДО ЧИТАЧА

Думаю, що всім відомо про трагедію на Каховській ГЕС, ініційовану російськими окупантами, яка повинна бути дикістю для всього цивілізованого світу. Я хочу закликати вас не ігнорувати масштаб цієї катастрофи, так як це колосальна загроза як для людей, так і для екології та братів наших менших.

«Справа в тому, що руйнування Каховської ГЕС загрожує Запорізькій АЕС, яка використовує воду для охолодження ядерних реакторів саме з Каховського водосховища.

Поки люди грають у парламентаризм, легальну низову політику чи обирають, хто їм подобається більше з кандидатів у президенти країни, з якої не мають навіть спільного кордону, натхненно включаються до протестних рухів країн своєї імміграції, оспівуючи Леніна та інших священних корів, пекло у житті самих близьких стає нелюдсько реальний і конкретний» (пост з телеграм каналу «Егалітє»)

Для бажаючих допомогти фінансово ми розмістили необхідні дані в телегерам каналі C.A.O.A, посилання на який нижче.

Асоціація Індивідуалістів В.О для Creative Association of Anti-fascists

Редагували товариші з Постмадэрнісцкая мемаробля