Ми говоримо про Суспільство з великої літери як про щось, щодо чого можна сказати «всупереч інтересам Суспільства», ніби воно є чимось єдиним, більшим за вільну конфедерацію менших суспільств, які, безперечно, також існують. Одностайність поведінки в промисловій, економічній, військовій, освітній та масово-розважальній сферах, безумовно, виправдовує таке вживання. Деякі філософи називають суспільство «неорганічним», маючи на увазі, що багато звичаїв наприклад, дорожні затори надто відірвані від біологічних функцій і перешкоджають їм. Але в класичному розумінні організму — тобто такого цілого, в якому найменші частини взаємно впливають одна на одну, наше суспільство є органічнішим, ніж будь-коли в історії: кожну дію, особливо абсурдну, можна показати як зумовлену соціальними причинами і як таку, що виконує соціальну функцію. Хвороба не менш органічна, ніж здоров’я.

Проте в деяких із найпотужніших проявів соціальної єдності суспільство постає майже хаотичним. Одним із таких проявів є плутанина моральних оцінок у найважливіших особистих питаннях. Чи повинна дівчина зберігати цноту до шлюбу? Чи існує єдиний мірило для чоловіка і дружини? Чи є крадіжка в межах закону прийнятною? Чи є патріотизм смішним? З кожного з цих питань можна зібрати мільйони голосів по обидва боки. Я звик запитувати різних людей, як би вони поставилися до того, щоб прийняти на ніч у себе братів і сестер, які перебувають в інцестуальних стосунках, і чув на це безліч різних відповідей.

Звісно, загальна розгубленість і терпимість у таких питаннях самі по собі є ознакою соціальної згоди: люди домовилися відокремити (і ігнорувати) інтимні особисті проблеми та переконання від публічного ритуалу, який здійснює соціальний тиск. Наслідком цього стає одноманітність одягу, поведінки й бажань — одноманітність водночас інтенсивна і знекровлена; більше не лишається місця для щирої мови.

Що ж до юридичного покарання за такі злочини, як крадіжка, перелюб, наркоманія, зрада і вбивство, то тут немає ані плутанини, ані терпимості. Щойно справа доходить до суду, розбіжності в оцінках і покараннях майже зникають. Люди обурюються закам’янілою моральністю, з якою стикаються в судах. Водночас очевидно, що відсутність соціального тиску утримує багато справ поза судовим розглядом, бо немає скандалу; скажімо, подружня зрада формально є злочином, але фактично ніколи не розглядається в суді. Чи не ставить це кримінальне право в виняткове становище і чи не зводить це роль присяжних — покликаних уособлювати силу громадської думки — до суто раціональної оцінки доказів, з якою суддя впорався б краще?

Розрив між моральною та юридичною оцінкою злочину є вкрай показовим. З одного боку, люди, зайняті розкладами, планами й товарами, дедалі менше переймаються пристрастями, що ведуть до злочинів; їх радше пояснюють і виправдовують інтелектуально, ніж переживають; частково розряджають через пресу та кіно; вони більше не здаються диявольськими. Така поблажливість супроводжується знеціненням самого бажання. З іншого боку, грубе існування будь-якого суспільства фактично завжди залежить від особистої поведінки кожної людини; а примусове суспільство тримається на інстинктивному придушенні. Тому Закон є жорстким і невибагливим. Ніби Суспільство усвідомлює ті пригнічення, без яких не може існувати, але для його членів це знання стало несвідомим. Так досягається максимальний примус найпростішими засобами. Поділ особистого і політичного, морального і правового свідчить про те, що примус став другою натурою. Саме так люди й виявляються «захищеними від колиски до могили»! [1]

Багато (я вважаю більшість) так званих злочинів насправді є вільними вчинками, придушення яких породжує нашу власну боязкість; у природному суспільстві перелік злочинів був би значно коротшим. Натомість сьогодні існує важлива категорія дій, які по суті є злочинними, але сприймаються як байдужі або навіть схвальні — і законом, і мораллю. Дії, що виробляють байдужість, і є злочинами. Розрив між природною турботою та інституційною поведінкою є не лише ознакою примусу, а й безпосередньо руйнує природні суспільства. Наведу очевидний приклад. Описуючи розбомблену територію та жахливу лікарню в Німеччині, сержант пише: «У сучасній війні є злочини, але немає злочинців. У сучасному суспільстві є зло, але немає диявола. Вбивство стало механізованим і безликим. Криваві вчинки брудних рук належать до минулої епохи, коли людина могла чинити власні гріхи… Тут, як і в багатьох інших випадках, провина лежала на машині. Десь у апараті бюрократії, меморандумів і чітких, ефективних директив було скоєно злочин». Такі спостереження стали звичними: високо летючий бомбардувальник не вважається вбивцею, так само як і капіталіст, загнаний у пастку ринку, нібито не прагне чиєїсь повільної смерті. Винною визнають систему, а тепер й саму машину. Чи маємо ми тоді судити тримоторний літак?

Найбільшим благом у світі є життя вірою без почуття провини — мати Царство всередині себе. Але чи мають це Царство ті, хто не знає провини? Пасажири, як сказав би Натаніель Готорн, Небесної залізниці! [2] Злочин, який ці особи — всі ми, так чи інакше — вчиняють, постає як найогидніший у всій юриспруденції: злочин гірший за вбивство. Це — зрада. Зрада наших природних суспільств, настільки, наскільки вони ще існують.

Не всі зраджують наші природні суспільства однаковою мірою; дехто є головними винуватцями, дехто — співучасниками. Але смішно твердити, що цей злочин не може бути поставлений у провину або що хтось чинить його без наміру й у невіданні. Адже кожен знає ті миті, коли він кориться всупереч власній природі, коли пригнічує свої найкращі спонтанні пориви й боягузливо зрікається власного серця. Кроки, які людина робить у бік звикання й несвідомості, є злочинами, що тягнуть за собою всі подальші лиха — рабство і масові вбивства. Вбивство не завжди можна безпосередньо поставити в провину сержант має рацію; але тривала, безперервна зрада мусить бути поставлена в провину. (Чому він узагалі досі сержант?)

Спробуймо тепер трохи придивитися до жахливих наслідків цього принципу звинувачення, який, утім, слід визнати справедливим. Ми зросли в суспільстві, де переплетені примус і природа. Найпотужніші природні впливи — батьківська турбота, дитяче наслідування; підліткове прагнення бути серед своїх і водночас залишатися незалежним; здатність ремісника творити і громадянський обов’язок — усе це обертається проти нас, змушуючи зрікатися власної природи й забувати про неї. Ми коримося інститутам, які до певної міри приносять великі природні задоволення — їжу, навчання, спілкування, а потім раптом виявляємо, що чиняться жахливі злочини і що ми якимось чином є їхніми виконавцями. Дехто з нас навіть здатен пригадати мить, коли він пішов на компроміс, проявив нерозумну обережність, відклав глибше, ніж просто зручне, задоволення і підкорився всупереч власному кращому судженню.

Кажуть, що винна система; але система складається з людей, які примушені бути системою. Водночас правдою є й те, що сама система здійснює примус. Отже: людина працює на великому заводі з чітким поділом праці. Вона виконує повторювану операцію, яка сама по собі не має сенсу. Звісно, ця робота нудна, і в неї виникає безліч спонукань: піти на риболовлю, не вставати, коли дзвонить будильник, знайти цікавішу працю, об’єднатися з іншими робітниками, щоб відкрити невелику майстерню й випробувати власні ідеї, жити в селі тощо. Але проти цих імпульсів вона стикається — просто на заводі й від своїх колег (цілком окремо від тиску вдома) — з такими переконливими аргументами: що вони повинні гуртуватися саме на цьому заводі й у цій галузі; що вони мають боротися за «кращі умови праці», тобто за вищу зарплату, коротший робочий день, додаткові пільги; а найбільш войовничі організатори навіть доводять, що таким шляхом можна зрештою здобути контроль над усією галуззю і зруйнувати систему прибутку.

Усе це не має нічого спільного з первісним роздратуванням, яке викликає сама робота, але гаразд. Робітник підпорядковується цій програмі. Однак, оскільки ніхто не має достатньої здатності розсуду, щоб вирішити, чого саме вимагати від великої фабрики й усієї галузі, коли висувати ці вимоги і які засоби є справді дієвими, ця людина змушена звертатися до інших по вказівки щодо власного невдоволення. Вона бореться за вищу зарплату, хоча, можливо, її насамперед хвилює не рівень споживання, а бажання зробити щось своє між колискою і могилою; вона бореться за стаж, хоча насправді не хоче цієї роботи, — і так далі, і так далі. Питання боротьби тепер визначаються величезними, віддаленими силами; сама профспілка є громіздкою структурою, пов’язаною з усім наявним суспільством. Зрештою людина виявляє, що зобов’язана не страйкувати, а допомагати виробляти військову техніку. Тоді «винними» знову стають машини.

Правда, імпульси такої людини є нечіткими, романтичними й, як то кажуть, інфантильними; навіть якщо їх можна втілити, вони не принесуть повного задоволення. Проте їхня суть є глибокою і природною. Програма ж є злочином: вона не відповідає самій природі промислового роздратування, незадовільної праці, а обходить її. Працівник, який виконує роботу під примусом (скажімо, щоб мати що їсти), є зрадником. Коли ж його відвертають на добру, але нерелевантну програму, він так само є зрадником. Я навмисно вибрав важкий приклад, який викликає опір. Дозвольте тепер обрати ще важчий — той, що спричинить ще більший опір.

Дуже молодий підліток, як це часто буває, має сексуальні стосунки зі своїми товаришами по іграх, частково втілюючи їхні фантазії про дівчат, частково спираючись на справжні гомосексуальні бажання, що сягають корінням раннього нарцисизму та дитячої ідентифікації з матір’ю. Але через те, чого їх навчили в парафіяльній школі, і через звичні образи, значення яких вони тепер уперше починають розуміти, усі ці хлопці соромляться своїх вчинків; їхні задоволення пригнічуються, а натомість з’являються бійки й насильство. Молодь дорослішає і невдовзі одружується. Тепер оголошується призов на далеку війну, результати якої є сумнівними і, безперечно, не входять до сфери його безпосереднього переживання й реакції. Але природне бажання чинити опір призову наштовхується на сильну спокусу: можливість втекти від дружини, якою він дещо втомився, повернутися до вільної компанії хлопців у таборі; відійти від батьківської ролі з її надмірною відповідальністю й знову опинитися в залежності від батьківського сержанта. Табірне життя, яке завжди спирається на пригнічену, але зрештою слабо приховану сексуальність, зміцнює найтісніші товариські зв’язки між солдатами. Проте про будь-яке відкрите сексуальне задоволення між ними не може бути й мови. Натомість пари друзів разом підшуковують повій, лягають із ними в одній кімнаті та обмінюються хвастощами про власну мужність. Зрештою ця насильницька гомосексуальність, надзвичайно близька до поверхні, але постійно пригнічена і тому наповнена напругою, перетворюється на насильницький садизм щодо ворога: на ножі, пістолети й багнети, на дощ бомб, що падає на міста, на втілення жаги під виглядом люті — бажання зґвалтувати й знищити ворога. Важко звинуватити в зраді природному суспільству людей, які навіть не усвідомлюють, що саме їх спонукає. Вони знають це ще хлопчиками; чи можна звинувачувати хлопчиків? І навіть дорослі — священники й учителі, які зловтішно перешкоджають витівкам хлопців, — роблять це з несвідомої заздрості та образи. Але вони принаймні могли б знати краще; інакше навіщо вони вчителі?

Жахливо — хоча й не марно — звинувачувати конкретних осіб у зраді та простежувати інституційні злочини, які є лише симптомами й наслідками, аж до актів примусу та зречення. Винними виявляються малі діти й люблячі батьки, щирі радикали, вчителі, які не усвідомлюють власних намірів, і навіть померлі предки. Дякувати Богу, нам не потрібно думати про покарання, бо ми знаємо — слідом за стародавнім Сократом, що покаранням за несправедливість є бути тим, ким ти є. Люди, які відокремлюють себе від природи, змушені жити кожну хвилину свого життя без сили, радості й свободи природи. А ми, які, здавалося б, зазнаємо суворих санкцій від таких людей, самим своїм виглядом показуємо, що черпаємо силу з природи.

Насправді це нагадує теологічне розрізнення між Старим і Новим Законом. За Старим Законом винні всі; за Новим вони можуть легко спастися. Ми бачимо, що кожен, хто ще має життя й енергію, постійно виявляє якусь природну силу й водночас сьогодні стикається з неприродним примусом. І ось тепер, у якомусь, здавалося б, тривіальному питанні яке, однак, є ключовим, він проводить межу. Наступний крок, який йому належить зробити, не є ані незрозумілим, ані складним: він відкривається одразу; більше того його нав’язує саме суспільство. Сучасне суспільство не дозволяє людині просто бути, адже воно надто тоталітарне. Воно може його лише змусити бути.

Травень 1945

—------------ [1] Посилання на Вільяма Беверіджа та його ідею держави «загального добробуту» [2] Натаніель Готорн (1804—1864) — американський письменник і літератор, один з перших і найбільш загальновизнаних майстрів американської літератури. Зробив великий внесок у становлення жанру оповідання і збагатив літературу романтизму введенням елементів алегорії та символізму.