Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється — ожива,

Як їх почує!.. Знать, од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть меж люди!

(Тарас Шевченко, 1847-1861)

Книга починається, звісно, із зовсім іншого епіграфу (і це має пряме відношення до її назви) — вона починається зі слів Плутарха (залишимо цю втіху для читачів) — проте Шевченко тут звучить не менш органічно зі своїм «Слова та голос — більш нічого… Знать, од Бога…».

Попри те, що ми (буквально!) живемо у світі голосів, де все наше соціальне життя опосередковане голосом, і кожного дня доводиться блукати в цих голосових лабіринтах, попри голоси інших людей, музики, медій, попри наш власний голос — як часто ми про це задумуємось? Голос видається чимось достоту найбуденнішим. Часто він сприймається лише як інструмент для передачі значення, або естетичний об’єкт, яким можна захоплюватись (наприклад, в опері, або при спілкуванні з симпатичною нам людиною з десятком різних голосових модуляцій). Голос з’являється із самого зародження життя — як голос матері, а потім продовжує огортати та просочувати наше буття.

Усі ці голоси кричать, шепочуть, верещать, пестять, погрожують, благають, спокушають, наказують, заклинають, молять, гіпнотизують, зізнаються, тероризують, проголошують.

Крім того, що ж робити з нечутними голосами? Наприклад, голосом супер-его, голосом сумління (совісті), чи з простим «‎внутрішнім діалогом»? І взагалі як це? Хто там всередині насправді говорить? Чи не є багато спогадів лише аудіальними? А настирливі та зрештою психотичні «‎голоси в голові»? Що означає проголосувати, «‎віддати свій голос»? Чому одкровення приходять у формі вимовлених і почутих слів? І чи є тиша також формою голосу? А кашель, який в потрібний момент «‎говорить» навіть більш виразно? Чи сміх?

Коротко кажучи, голос — річ зовсім не банальна (якщо вона взагалі існує). 

А для психоаналізу ще й вкрай важлива. Адже головний зв’язок між аналітиком та аналізантом — це вокальний зв’язок. З іншого боку, серед лаканівських об'єктів-причин бажання саме про голос, такий повсюдний і всепроникний, чомусь сказано менше за все. Долар пише чудову (дуже серйозну, філософічну, деталізовану, уривками іронічну та антиномічну) роботу, в якій намагається відновити цей баланс — йдучи від лінгвістики і фізичних властивостей звуку, до метафізики й етики, він фактично (широкими мазками) переписує всю історію людства з огляду лише на голос! А також пропонує свою інтерпретацію деяких творів Кафки, і вчення Фройда.

Щоб зацікавити майбутнього читача та зануритись в атмосферу книги, далі буде наведена лише невелика історична віньєтка, до якої вдається автор.

У 1769 році Кемпелен (австрійський придворний) конструює специфічний шаховий апарат, про який зазначають, що він може обіграти будь-кого, і автоматично реагує на хід супротивника. Машина виглядає як лялька в турецькому вбранні, з кальяном у роті, що сидить перед широким столом. Однією рукою лялька тримає кальянну трубку, а іншою рухає фігури. Глядачам показують, що все чесно, і під конструкцією стола нічого нема. Автомат здобув скандальну славу і обіграв навіть Наполеона! Такий собі штучний інтелект XVIII століття.

Насправді в коробці під столом залишалось місце, де сидів горбатий карлик. Карлик, або навіть гномик рухав рукою ляльки за допомогою мотузок (по принципу маріонетки). А сама коробка була обладнана складною системою дзеркал, які забезпечували ілюзію пустоти. Аж через 70 років при детальному огляді машини виявилося, що там вистачало місця для людини звичайного зросту, але ідея горбуна закріпилася намертво.

Цей образ став популярним, так що його використовує навіть Вальтер Беньямін (1940). Едґар Алан По взагалі проводить своє «журналістське розслідування» (1836): він їздить на кожне шоу з автоматом і занотовує все, що бачить, щоб за допомогою спостережень і дедукції в стилі Дюпена вивести ляльку на чисту воду, й довести, що все це шахрайство. Чарлз Беббідж (англійський математик, 1819), намагаючись розгадати секрет цього таємничого екземпляру, винаходить малу різницеву машину!

Після смерті Кемпелена (1804), «Турок» дістається Мельцелю (віденський механік, піаніст), який влаштовує з ним ціле американське турне. Мельцель прагне слави, і, крім того, самостійно видумує і конструює метроном. Першим, хто використав метроном, став Бетховен (1817), для якого ще раніше Мельцель створив слуховий апарат.

Автомат згорів під час пожежі в Фільдельфії в 1854 році.

Однак для батька Механічного турка, Кемпелена, шаховий автомат не був в центрі уваги, бо він (вчений) мав іншу одержимість. Чоловік прагнув створити машину, яка могла б говорити людським голосом. Для XVIII століття це взагалі актуальна тема. Наприклад, Ойлер (великий математик, це прізвище ми також читаємо як Ейлер) мріяв сконструювати піаніно, в якому кожна клавіша представляє якийсь окремий звук у мовленні, так що можна «розмовляти», граючи. Ойлер закликає вчених думати над серйозною фізичною проблемою: за допомогою чого імітувати продукти людського рота? (Рот, язик, зуби, голосові зв’язки.)

Невгамовний Кемпелен, стимульований Імператорською академією наук, будує die Sprech-Maschine, що складається з чогось на кшталт волинки (легені), гумової лійки (рот), низки клапанів та шлуночків. І ця машина справді продукує мовлення! Згідно зі звітами, що вціліли до наших днів, вона могла сказати Je vous aime de tout mon coeur… Leopoldus Secundus… (далі наведу лише переклади з франц., італ., лат) — Ви мій друг і я люблю вас від усього серця… Леопольд Другий… римський імператор… завжди Август… тато, мама, моя дружина, мій чоловік, король, поїхали в Париж. (Тут Долар пропонує подумати, як ви б це інтерпретували, якщо уявити, що це вільні асоціації пацієнта?)

Винахідник ретельно описує практичні вказівки для реалізації такої машини, секретів або обману тут нема. Проте на презентаціях автомат починає продукувати щось, що можна описати лише фройдівським поняттям «моторошне». Люди кажуть про нього: «.магічне відчуття охопило нас усіх, коли ми вперше почули людський голос та людське мовлення, яке з усією очевидністю походило не з людського рота. Ми перелякано дивилися одне на одного… жах…» Справді жахає те, що абсолютно механічна річ може продукувати щось таке унікально людське, як голос. Це відчувалося так, що голос в тому числі здатний суб'єктивувати автомат, ніби в якийсь момент він звільняється від свого механічного походження і функціонує як чистий надлишок.

Александр Белл так цим надихнувся, що невдовзі винайшов телефон (1876).

Найцікавіше, що презентувалися ці дві машини в парі, як атракціон. Спочатку людям показували машину, що здатна говорити, а потім таку, що грає в шахи (здатна думати). При цьому перша виглядає підкреслено механістично, без прикрас, а друга побудована таким чином, щоб здаватися людиноподібною. Це створювало ефект одного організму, ніби дві частини однієї дивної істоти. Долар прочитує суть цієї послідовності так, що мовлення та голос представляють приховані механізми думки. Це щось, що передує думці як дещо механічне, і щось, що мислення змушене приховувати під личиною антропоморфізму.

Саме голос — це справжній гомункул, який смикає за ниточки машини, що мислить.